Split (5)

court · 112k rows

text stringlengths 108 437k
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 жовтня 2021 року м. Київ справа №508/64/19 провадження №61-8649св21 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Калараша А. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Миколаївська районна державна адміністрація Одеської області, Настасіївська сільська рада Миколаївського району Одеської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Вроном Андрієм Валентиновичем, на постанову Одеського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в складі колегії суддів: Сегеди С. М., Комлевої О. С., Цюри Т. В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської районної державної адміністрації Одеської області, Настасіївської сільської ради Миколаївського району Одеської області, про визнання права на земельну ділянку (пай), ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до Миколаївської районної державної адміністрації Одеської області (далі - Миколаївської РДА Одеської області), Настасіївської сільської ради Миколаївського району Одеської області, про визнання права на земельну ділянку (пай). Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з березня 1991 року вона була прийнята в члени та на роботу в радгосп "Маяк", правонаступником якого є Відкрите акціонерне товариство "Маяк" (далі - ВАТ "Маяк ") с. Настасіївка Миколаївського району Одеської області, де працювала на різних роботах і була членом ВАТ до припинення діяльності ВАТ. З 1994 року господарство не могло забезпечити роботою, а тому роботу вона виконувала тільки по необхідності для господарства, продовжуючи залишатися членом ВАТ "Маяк". 10 березня 1998 року ВАТ "Маяк" отримало державний акт, серія ОД, б/н, на право колективної власності на землю з додатком осіб які мають право на земельну частку (пай). Середній розмір земельної частки (паю) по колишньому ВАТ "Маяк" складає - 5,98 умовних кадастрових гектарів. До зазначеного списку позивача включено не було з невідомих їй причин. На момент розпаювання земель ВАТ "Маяк" вона перебувала в членах цього господарства та відповідно до Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720 набула право на земельну частку (пай), однак помилково не була включена до списку додатку до державного акта по ВАТ "Маяк". У зв'язку з юридичною необізнаністю, позивач не знала про те, що порушені її конституційні права, а стало їй про це достовірно відомо лише коли вона звернулася до відділу Держземагентства у Миколаївському районі Одеської області. З огляду на викладене, ОСОБА_1 просила суд: - поновити строк звернення до суду з даним позовом, визнати за нею право на земельну частку (пай) в розмірі 5,98 умовних кадастрових гектарів, як пропущеній у додатку до державного акта на право колективної власності ВАТ "Маяк" с. Настасіївка Миколаївського району Одеської області; - зобов'язати Миколаївську РДА Одеської області видати розпорядження про надання дозволу ОСОБА_1 на розробку технічної документації із землеустрою, щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із земель колективної власності колишнього ВАТ "Маяк" на території Настасіївської сільської ради Миколаївського району Одеської області. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 16 квітня 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом про визнання права на земельну частку (пай). Позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) в розмірі 5,98 умовних кадастрових гектарів, як пропущеній у додатку до державного акта на право колективної власності ВАТ "Маяк" с. Настасіївка Миколаївського району Одеської області. Зобов'язано Миколаївську РДА Одеської області видати розпорядження про надання дозволу ОСОБА_1 на розробку технічної документації із землеустрою, щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) із земель колективної власності колишнього ВАТ "Маяк" на території Настасіївської сільської ради Миколаївського району Одеської області. Поновлюючи строк звернення до суду з позовом та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання земельної частки (паю) із земель колективної власності колишнього радгоспу "Маяк", правонаступником якого стало ВАТ "Маяк". Ухвалою Одеського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року Настасіївську сільську раду Миколаївського району Одеської області було замінено на її правонаступника - Андрієво-Іванівську сільську раду Миколаївського району Одеської області. Постановою Одеського апеляційного суду від 17 березня 2021 року апеляційну скаргу представника Настасіївської сільської ради Миколаївського району Одеської області, правонаступником якої є Андрієво-Іванівська сільська рада Миколаївського району Одеської області - адвоката Колоса В. М., задоволено. Рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 16 квітня 2019 року скасовано та прийнято постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом у січні 2019 року, тобто з порушенням строків позовної давності. При цьому, як на поважність причин пропуску звернення до суду, ОСОБА_1 вказала на юридичну необізнаність, проте зазначені причини не є поважними, а тому вимоги позивача в частині поновлення строку на звернення до суду задоволенню не підлягають. Крім того, позивачем вказаний позов пред'явлено до Миколаївської РДА Одеської області, тобто до неналежного відповідача, оскільки до Миколаївської РДА ОСОБА_1 із заявою про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) не зверталась і відповідно - у наданні дозволу їй не відмовляли, а тому заявлена вимога в частині зобов'язання Миколаївську РДА Одеської області видати розпорядження про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою - є такою, що не підлягала задоволенню. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні будь-які докази членства ОСОБА_1 у ВАТ "Маяк" с. Настасіївка Миколаївського району Одеської області станом на 10 березня 1998 року, тобто на день отримання ВАТ "Маяк" державного акта на право колективної власності на землю, серії ОД, б/н. Факт виконання трудових обов'язків ОСОБА_1 з 1991 до 1994 роки у ВАТ "Маяк", не може свідчити про її право на земельний пай, оскільки матеріали справи не мають жодних доказів того, що ОСОБА_1 була членом ВАТ "Маяк" станом на 10 березня 1998 року. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року ОСОБА_1 через адвоката Врона А. В., подала до суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу з Миколаївського районного суду Одеської області. 27 липня 2021 року до Верховного Суду надійшла витребувана цивільна справа. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України з посиланням на те, що судом апеляційної інстанції не враховано: висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі №635/2831/17, від 05 березня 2021 року у справі №717/641/18, від 26 червня 2018 року у справі №599/1833/15-ц, згідно з якими право власності на земельну частку (пай) виникає не з часу внесення членів колективного сільськогосподарського підприємства до відповідних списків, доданих до державного акта на право колективної власності на землю, перевірки, уточнень і затвердження таких списків, а з моменту передачі (державної реєстрації) державного акта про право колективної власності на землю конкретному колективному сільськогосподарському підприємству; висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року №6-738цс15, від 22 березня 2017 року у справі №6-3063цс16, відповідно до яких суд за власною ініціативою не має права застосовувати позовну давність. Без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції. Крім того, касаційна скарга мотивована тим, що поняття "член радгоспу/товариства" є скороченою формою поняття "член трудового колективу радгоспу/підприємства", що ототожнюється з поняттям "працівник радгоспу/товариства". Як зазначено в Положенні "Про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі господарських товариств, створених членами трудового колективу", на приватизацію майна радгоспу на безоплатній основі мають право претендувати працівники та прирівняні до них особи. Тобто процедури отримання членства у радгоспах/товариствах окремо від працевлаштування у даних установах - не передбачено, тим більше не зазначається умовою для приватизації майна підприємства. ОСОБА_1 була працівником радгоспу "Маяк" та ВАТ "Маяк" на момент процесу приватизації майна (акцій). Відповідно, має право на безоплатну передачу майна (паю), що була відведена для безоплатної передачі працівникам при перетворенні у акціонерне товариство "Маяк". Разом з тим, в матеріалах справи містяться підтвердження про передачу ВАТ "Маяк" державного акта на право колективної власності на землю та підтвердження того, що ОСОБА_1 була членом трудового колективу радгоспу "Маяк" та ВАТ "Маяк" у період передачі землі у колективну власність, тому остання мала та має право на земельну частку (пай) в розмірі 5,98 умовних кадастрових гектарів, оскільки була членом трудового колективу ВАТ "Маяк", проте з незалежних від неї причин була пропущена у додатку до державного акта на право колективної власності ВАТ "Маяк" с. Настасіївка Миколаївського району Одеської області. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що згідно інформаційного листа від 26 жовтня 2017 року, виданого відділом у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ВАТ "Маяк" отримало державний акт на право колективної власності на землю, серії ОД, б/н, 10 березня 1998 року. Середній розмір земельної частки (паю) по колишньому ВАТ "Маяк" складає - 5,98 умовних кадастрових гектарів. Відповідно до архівної довідки №902-Г, виданої 24 жовтня 2017 року Архівним відділом Миколаївської РДА, відповідно до якої в протоколах правління та загальних зборах членів ВАТ "Маяк" за 1995-2000 роки, відомості щодо звільнення (виходу) із членів ВАТ "Маяк" ОСОБА_1 відсутні. З архівної довідки №259, виданої 26 жовтня 2017 року Об'єднаним трудовим архівом Миколаївської районної ради, ВАТ "Маяк" є правонаступником радгоспу "Маяк", ОСОБА_1 працювала у радгоспі "Маяк" з 18 березня 1991 року, у зв'язку з відсутністю наказу про звільнення, трудовий стаж за 1992-1994 роки підтверджується заробітною платою. Згідно з довідкою головного спеціаліста трудового архіву Миколаївської селищної ради №12, в архіві є лише копія наказу від 18 березня 1991 року №24 про прийом на роботу в радгосп "Маяк" Миколаївського району Одеської області ОСОБА_1 МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною дев'ятою статті 5 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. За змістом статей 22, 23 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України. Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і у разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом колективного сільськогосподарського підприємства на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. Згідно з пунктами 1, 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, у тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. З огляду на зазначене, особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в числі членів колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акта. Тобто, за умов відсутності трьох складових одночасно, а саме перебування позивача в членах колективного сільськогосподарського підприємства, отримання підприємством державного акта на право колективної власності на землю та включення особи до списку, доданого до цього акта, особа не має права на земельну частку (пай). Громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку чи виключено з нього - додатку до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів колективного сільськогосподарського підприємства з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку. У такому випадку особа має звернутися до суду з позовом про визнання її права на земельну частку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві. Питання набуття та припинення членства в колективному сільськогосподарському підприємстві регулюється статутом підприємства. Список громадян, які мають право на земельну частку (пай), як додаток до державного акта, формується самим підприємством відповідно до статуту, розглядається і затверджується загальними зборами (зборами уповноважених) членів підприємства, підписується головою сільськогосподарського підприємства та головою місцевої ради. У спірних правовідносинах основою набуття статусу члена й виникнення відповідних прав, пов'язаних з членством у колективному підприємстві, є юридичний склад, що включає в себе прийняття уповноваженим органом відповідного рішення про прийняття заявника до складу членів колективного сільськогосподарського підприємства та його трудова участь у діяльності цієї організації. Суд апеляційної інстанції, встановивши, що в матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_1 було включено до списків осіб - членів ВАТ "Маяк", станом на момент отримання державного акта 10 березня 1998 року, і позивач не отримувала сертифікат про право на земельну частку (пай), дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. При цьому, апеляційний суд правильно зазначив, що записи в трудовій книжці ОСОБА_1 підтверджують лише перебування у трудових відносинах з ВАТ "Маяк", яке є правонаступником радгоспу "Маяк", однак не свідчать про те, що вона була членом цього підприємства на час проведення розпаювання, а також надані позивачем довідки не підтверджують членства ОСОБА_1 у радгоспі "Маяк". Крім того, в матеріалах справи відсутній державний акт на право колективної власності на землю серії ОД № б/н від 10 березня 1998 року та додаток №1 до нього - список громадян, які мають право на земельну частку (пай). Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 17 травня 2021 року у справі №599/2259/19 (провадження №61-12498св20), від 13 липня 2021 року у справі №274/3394/20 (провадження №61-3806св21). Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі №635/2831/17, від 05 березня 2021 року у справі №717/641/18, від 26 червня 2018 року у справі №599/1833/15-ц є безпідставними, оскільки у зазначених справах та у справі, яка переглядається, різні фактичні обставини. Посилання в касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року №6-738цс15, від 22 березня 2017 року у справі №6-3063цс16, відповідно до яких суд за власною ініціативою не має права застосовувати позовну давність колегією суддів не приймається до уваги з огляду на наступне. Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі. З огляду на зазначені вимоги в цій справі слід застосовувати положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР. Згідно зі статтею 71 ЦК Української РСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Відповідно до положень статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР 1963 року. Відповідно до статей 71, 75 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін. Статтею 80 ЦК Української РСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту. Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом тільки в січні 2019 року, тобто з порушенням строків позовної давності, та причини на які посилалась заявник не є поважними, тому суд першої інстанції помилково поновив строк позивачу для звернення з даним позовом до суду. Разом з тим, апеляційним судом відмовлено у задоволенні позову у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог, а саме не надано доказів щодо членства ОСОБА_1 у ВАТ "Маяк" (радгоспі "Маяк") станом на 10 березня 1998 року. Доводи касаційної скарги про те, що в матеріалах справи містяться підтвердження про передачу ВАТ "Маяк" державного акта на право колективної власності на землю та підтвердження того, що ОСОБА_1 була членом трудового колективу радгоспу "Маяк" та ВАТ "Маяк" у період передачі землі у колективну власність, тому остання мала та має право на земельну частку (пай) в розмірі 5,98 умовних кадастрових гектарів, оскільки була членом трудового колективу ВАТ "Маяк", проте з незалежних від неї причин була пропущена у додатку до державного акта на право колективної власності ВАТ "Маяк" с. Настасіївка Миколаївського району Одеської області є безпідставними, оскільки апеляційний суд надав належну оцінку вказаним доводам позивача, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, тому Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", №63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновку суду апеляційної інстанції не спростовують. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Вроном Андрієм Валентиновичем, залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 17 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. І. Грушицький А. А. Калараш
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №328/675/19 провадження №61-13416св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Новомиколаївська сільська рада Токмацького району Запорізької області, Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, Токмацька місцева прокуратура, треті особи: державний нотаріус Токмацької державної нотаріальної контори Косаревська Марина Володимирівна, фермерське господарство "Лев", особа, яка подавала апеляційну скаргу - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на постанову Запорізького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової О. М., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, треті особи: державний нотаріус Токмацької державної нотаріальної контори Косаревська М. В., фермерське господарство "Лев", про визнання права на земельну ділянку в порядку спадкування. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до державного акту на право успадковуваного володіння земельною ділянкою, виданого на підставі рішення Новомиколаївської сільської ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР від 26 жовтня 1992 року №3, ОСОБА_4 надано у довічне успадковуване володіння земельну ділянку площею 52,0 га, що знаходиться у селі Запоріжжі Токмацького району Запорізької області, для ведення фермерського господарства. З метою ведення на вказаній земельній ділянці фермерського господарства ОСОБА_4 створив та зареєстрував С (Ф)Г "Лев". ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Спадкоємець за заповітом від 09 грудня 2010 року №113 ОСОБА_5 розпочала процедуру спадкування, проте, не завершивши оформлення спадщини, ІНФОРМАЦІЯ_2 померла. До позивача, як чоловіка ОСОБА_5, перейшло право на прийняття спадщини, в яку входить спірна земельна ділянка. Вказана земельна ділянка використовується ФГ "Лев", він є головою фермерського господарства. Постановою державного нотаріуса Токмацької районної Державної нотаріальної контори Косаревської М. В. від 27 лютого 2019 року йому було відмовлено у реєстрації права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою. ОСОБА_1 просив: визнати за ним право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою площею 52 га, на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, яка знаходиться в селі Запоріжжя, для ведення фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, затвердженого рішенням Новомиколаївської сільської ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР від 26 жовтня 1992 року №3 у порядку спадкування за законом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Токмацького районного суду Запорізької області від 10 січня 2020 року в складі судді: Курдюкова В. М., позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 52 га, на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, яка знаходиться в селі Запоріжжя, для ведення фермерського господарства згідно державного акту на право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, затвердженого рішенням Новомиколаївської сільської ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР від 26.10.1992 року №3, в порядку спадкування за законом. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна земельна ділянка належала на праві довічного успадковуваного володіння ОСОБА_4, тому ця земельна ділянка повинна на тому самому праві перейти до його спадкоємця, тобто, позивача. Позивач у встановленому законом порядку звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини та були заведені спадкові справи №45/2014, №110/2016, спадщину прийняв позивач. Проте оформити спадкове право на земельну ділянку у розмірі 52,0 га, позивач не може, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, провадиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно та інформацію з державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього. Спадкодавцем документ, що посвідчує право власності на земельну ділянку, не наданий. Тому позовні вимоги підлягають задоволенню. Рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 10 січня 2020 року оскаржили в апеляційному порядку ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області та особа, яка не брала участі у справі - ОСОБА_2. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року апеляційні скарги Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області та ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Токмацького районного суду Запорізької області від 10 січня 2020 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області, Токмацької місцевої прокуратури, треті особи: державний нотаріус Токмацької державної нотаріальної контори Косаревська М. В., Фермерське господарство "ЛЕВ", про визнання права на земельну ділянку в порядку спадкуваннявідмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: земельна ділянка розміром 2 га, з кадастровим номером: 2325282800:06:001:0110, яка розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, належить на праві власності ОСОБА_2, входить до складу спірної земельної ділянки площею 52 га, право довічного успадкованого володіння на яку просив визнати за ним ОСОБА_1. Ухвалюючи рішення про визнання за ОСОБА_1 права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 52 га, на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, яка знаходиться в селі Запоріжжя, для ведення фермерського господарства, суд першої інстанції не з'ясував правовий статус вказаної земельної ділянки, що призвело до визнання за позивачем права на земельну ділянку, частина площі якої належить іншій особі, яка не була залучена до участі у справі; розгляд справи без залучення безпосередньо особи, яка є власником частини спірної земельної ділянки, свідчить про неповноту з'ясування обставин у справі, не встановлення всіх фактичних обставин справи, які мають значення для прийняття законного та обґрунтованого рішення суду. ОСОБА_2 як власник частини спірної земельної ділянки об'єктивно не мав можливості надати пояснення з приводу обставин, викладених у позові. Тому суд першої інстанції зробив передчасний висновок про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1. Оскільки суд апеляційної інстанції позбавлений можливості визначити суб'єктний склад учасників справи, рішення суду першої інстанції згідно пунктів 1, 4 частини першої статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню. Додатковою постановою Запорізького апеляційного суду від 08 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В., заяву ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області про ухвалення додаткового рішення задоволено частково та прийнято у справі №328/675/19 додаткову постанову. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області судовий збір в розмірі 1 152,60 грн. В іншій частині заяву залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1 152,60 грн. Аргументи учасників справи У вересні 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що: ОСОБА_2 набув право власності на частину спірної земельної ділянки під час розгляду справи по суті, коли були встановлені всі обставини, та всі сторони підтвердили належність відповідача на весь предмет спору. Питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача суд вирішує у підготовчому засіданні. Суд апеляційної інстанції не застосував висновок Великої Палати Верховного Суду у справі №304/284/18, та Верховного Суду у справі №635/7642/16-ц. Суд першої інстанції та позивач знали чи могли знати про отримання ОСОБА_2 на час розгляду справи по суті права на частину земельної ділянки. Суд апеляційної інстанції застосував статтю 51 ЦПК України та пункт 4 частини третьої статті 376 ЦПК України без урахування висновків Верховного Суду у справах №304/284/18, №635/7642/16 щодо того, чи є порушенням норм процесуального права незалучення особи на стадії розгляду справи по суті, а не під час підготовчого провадження або до подання позову. Суд апеляційної інстанції не застосував висновки, викладені у постановах Верховного Суду у справах №523/9076/16-ц, №635/7642/16, щодо наявності чи відсутності відомостей про осіб, які можуть бути належними відповідачами та чи взагалі є такими, та щодо того, до якого моменту така особа (належний відповідач, співвідповідач) має встановлюватися; відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 51, пункту 4 частини другої статті 197 ЦПК України у разі, якщо на стадії розгляду справи по суті, відповідачем вчинені дії, у результаті яких виникли інші зацікавлені особи, та про такі дії та осіб ні позивач, ні суд не знали. У зв'язку з незаконними діями посадових осіб ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області 23 жовтня 2019 року частина спірної земельної ділянки перейшла до ОСОБА_2, про що не було відомо ні суду, ні позивачу; рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги. Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з'ясувати, чи стосується оскаржуване судове рішення безпосередньо прав та обов'язків скаржника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про залучення такої особи у якості третьої особи та про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов'язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду (висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12 березня 2020 року у справі №160/4130/19, від 10 травня 2018 року у справі №910/22354/15, від 19 червня 2018 року у справі №910/18705/17, від 11 липня 2018 року у справі №911/2635/17, від 04 жовтня 2018 року у справі №5017/461/2012, від 29 листопада 2018 року у справі №918/115/16, від 04 грудня 2018 року у справі №906/1764/15, від 06 грудня 2018 року у справі №910/22354/15, від 11 грудня 2018 року у справі №916/2878/14, від 15 січня 2019 року у справі №7/74). Суд апеляційної інстанції не встановив які права та інтереси ОСОБА_2 та в якій мірі були порушені рішенням суду першої інстанції; оскільки спірна земельна ділянка належала на праві довічного успадковуваного володіння ОСОБА_4, то така земельна ділянка повинна на тому самому праві перейти до його спадкоємця ОСОБА_1. Право довічного користування земельної ділянки може бути визнано, таким що успадковане вищевказаними позивачами за первісним та зустрічним позовом, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №368/54/17). Право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою - це "квазіправо" власності з певними обмеженнями, але з правом його спадкування, а тому є підстави вважати, що до спадкоємців-користувачів земельних ділянок, право яких посвідчене державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею, переходить таке право на землю в порядку спадкування. Акт на право довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, виданий на підставі рішення Бовомиколаївської сільської ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР від 26 жовтня 1992 року №3 не скасований та чинний. У січні 2021 року Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області через представника ОСОБА_6 надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову без змін. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги. Зазначає, що земельна ділянка розміром 2 га з кадастровим номером 2325282800:06:001:0110, яка розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, належить на праві власності ОСОБА_2, входить до складу спірної земельної ділянки площею 52 га, тому у випадку задоволення позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 буде неправомірно позбавлений права власності на належну йому земельну ділянку. Спірна земельна ділянка площею 52,0 не могла бути надана ОСОБА_4 у довічне успадковуване володіння. У січні 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову без змін. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги. Зазначає, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_2 та правильно відмовив у задоволенні позовних вимог, оскільки апеляційний суд позбавлений можливості визначати суб'єктний склад учасників справи. Сесія Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області 26 жовтня 1992 року не проводилася, про що свідчить архівна довідка державного архіву Запорізької області від 21 липня 2020 року №01-32/1573, тому державний акт є нікчемним. У січні 2021 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_7 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову без змін. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги. Зазначає, що ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковане володіння земельною ділянкою. Тому спірна земельна ділянка могла бути надана лише у постійне користування. Державний акт на право довічного успадкованого володіння землею №000585, виданий Новомиколаївською сільською радою народних депутатів Токмацького району Запорізької області 18 листопада 1992 року, не відповідає формі, передбаченій у постанові Верховної Ради України №2201-XII від 13 березня 1992 року "Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею". Рішення Новомиколаївської сільської ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР від 26 жовтня 1992 року №3 прийняте Новомиколаївською сільською радою народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР з перевищенням повноважень та з порушенням норм законодавства. Земельна ділянка загальною площею 52,0000 га не була внесена до державного земельного кадастру, кадастровий номер спірній земельній ділянці не присвоювався. Межі земельної ділянки відповідно до державного акту не визначені в натурі на місцевості. Спірна земельна ділянка перебуває у державній власності, правовстановлюючі документи на землю відсутні. Позивач не надав державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею до нотаріальної контори. Оскаржуваним рішенням порушуються права третіх осіб, які набули на законних підставах право власності на земельні ділянки, які знаходяться в контурі спірної земельної ділянки. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року: відкрито касаційне провадження у справі; в задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Запорізького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року та зупинення виконання додаткової постанови Запорізького апеляційного суду від 08 вересня 2020 року відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року: відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_2, яке підписане ОСОБА_7, про участь в судовому засіданні; справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 22 грудня 2020 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 та від 03 червня 2020 року у справі №635/7642/16-ц; від 12 березня 2020 року у справі №160/4130/19; від 10 травня 2018 року та від 06 грудня 2018 року у справі №910/22354/15; від 19 червня 2018 року у справі №910/18705/17; від 11 липня 2018 року у справі №911/2635/17; від 04 жовтня 2018 року у справі №5017/461/2012; від 29 листопада 2018 року у справі №918/115/16; від 04 грудня 2018 року у справі №906/1764/15; від 11 грудня 2018 року у справі №916/2878/14; від 15 січня 2019 року у справі №7/74; від 20 листопада 2019 року у справі №368/54/17; від 16 жовтня 2019 року у справі №460/762/16-ц; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Фактичні обставини Суди встановили, що відповідно до державного акту на право успадковуваного володіння земельною ділянкою, виданого на підставі рішення Новомиколаївської сільської ради народних депутатів Токмацького району Запорізької області Української РСР від 26 жовтня 1992 року №3, ОСОБА_4 у довічне успадковуване володіння надано земельну ділянку площею 52,0 га, що знаходиться у селі Запоріжжі Токмацького району Запорізької області, для ведення фермерського господарства. Для ведення на вказаній земельній ділянці фермерського господарства ОСОБА_4 створив та зареєстрував С (Ф)Г "Лев", засновником якого станом на час розгляду справи є ОСОБА_1. ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ: Згідно заповіту від 09 грудня 2010 року, посвідченого секретарем виконкому Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області Танкушеною Л. В., зареєстрованим в реєстрі за №113, ОСОБА_4 заповів все належне йому на день смерті майно ОСОБА_5. ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ: Згідно спадкової справи №45/2014, заведеної після смерті ОСОБА_4, ОСОБА_1 11 березня 2014 року звернувся до Токмацької районної Державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини на підставі статті 1276 ЦК України. Постановою Державного нотаріуса Токмацької районної Державної нотаріальної контори Косаревської М. В. від 27 лютого 2019 року ОСОБА_1 було відмовлено у реєстрації права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою. Апеляційний суд встановив, що 01 серпня 2019 року ОСОБА_8 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області із клопотанням про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2 га, яка розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, для подальшої передачі у приватну власність. Наказом ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області від 05 серпня 2019 року №8-1061/15-19-СГ надано дозвіл ОСОБА_8 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області (за межами населених пунктів) за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності. Наказом ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області від 10 жовтня 2019 року №8-1699/15-19-СГ затверджено розроблений фізичною особою-підприємцем ОСОБА_9 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_8 для ведення особистого селянського господарства на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області за межами населеного пункту, передано у власність ОСОБА_8 земельну ділянку загальною площею 2 га (кадастровий номер 2325282800:06:001:0110), для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, за межами населеного пункту. Відповідно до договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2019 року, зареєстрованого в реєстрі за №1650, посвідченого державним нотаріусом Токмацької Державної нотаріальної контори Зиріною О. Ю., ОСОБА_8 передав у власність ОСОБА_2, а ОСОБА_2 прийняв земельну ділянку розміром 2 га, місцезнаходження на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, кадастровий номер: 2325282800:06:001:0110, цільове призначення земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства, право власності продавця на відчужувану земельну ділянку зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №33679657, реєстраційний номер 1937329623252. Апеляційний суд встановив, що зазначена земельна ділянка розміром 2 га, з кадастровим номером: 2325282800:06:001:0110, яка розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, належить на праві власності ОСОБА_2, входить до складу спірної земельної ділянки площею 52 га, право довічного успадкованого володіння на яку просив визнати за ним ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України). Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 9 (провадження №14-517цс19) зазначено, що: "належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі №910/17792/17). Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі №635/7642/16-ц (провадження №61-42670св18)вказано, що: "для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову у позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачу". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі №160/4130/19 (адміністративне провадження №К/9901/36116/19) вказано, що: "судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі №910/18705/17 вказано, що: "відповідно до частини першої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, причому такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним". Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України). У пункті 3 частини першої статті 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Тобто, в разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і встановлення апеляційним судом, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 є власником частини спірної земельної ділянки розміром 2 га, з кадастровим номером: 2325282800:06:001:0110, яка розташована на території Новомиколаївської сільської ради Токмацького району Запорізької області, та входить до складу спірної земельної ділянки площею 52 га, право довічного успадкованого володіння на яку просив визнати за ним ОСОБА_1. Тому саме у цій частині рішення суду першої інстанції стосується прав та інтересів ОСОБА_2. Натомість апеляційний суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_2 не є власником іншої частини земельної ділянки, що є предметом спору. Тому суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції у повному обсязі та відмовив у задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції: не звернув уваги на те, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги; не врахував, що рішення суду першої інстанції повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи (повністю або у певній частині) ; не встановив в якій саме частині рішенням суду першої інстанції вирішено питання про права та обов'язки ОСОБА_2. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. За таких обставин висновки суду апеляційної інстанції не відповідають висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 9 (провадження №14-517цс19); постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі №635/7642/16-ц (провадження №61-42670св18); постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі №160/4130/19 (адміністративне провадження №К/9901/36116/19); постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі №910/18705/17. З урахуванням того, що при розгляді встановлена наявність підстави, яка зумовлює скасування оскарженого судового рішення апеляційного суду, то суд касаційної інстанції не аналізує інші підстави відкриття касаційного провадження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду не відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 9 (провадження №14-517цс19); постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі №635/7642/16-ц (провадження №61-42670св18); постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі №160/4130/19 (адміністративне провадження №К/9901/36116/19); постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 червня 2018 року у справі №910/18705/17. Колегія суддів вважає, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року скасувати. Передати справу №328/675/19 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Запорізького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 листопада 2021 року м. Київ справа №2-41/2006 провадження №61-12703сво21 Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Висоцької В. С., Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з обмеженою відповідальністю "Корект", Франківська районна адміністрація м. Львова, треті особи: Управління архітектури та містобудування Львівської міської ради, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", приватний нотаріус Гірник Ігор Андрійович, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року в складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст вимог заяви Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 вересня 2006 року задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ "Корект", Франківської районної адміністрації м. Львова, третіх осіб: управління архітектури та містобудування Львівської міської Ради Львівської міської Ради, обласного комунального підприємства Львівської обласної Ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки", приватного нотаріуса Гірника І. А. про визнання будівництва самочинним, знесення самочинного будівництва, усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та 1/3 частиною будинковолодіння, приведення житлового будинку до попереднього стану, визнання недійсним договору дарування кафетерію, свідоцтва про право власності, реєстраційного посвідчення, звільнення приміщень будинку. До суду від заступника начальника Франківського ВДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Лавришина М. М. надійшла мирова угода на стадії виконання рішення у вказаній справі, укладена між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ ВКФ "Корект". Відповідно до умов мирової угоди сторони просять: 1.1. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 приміщення кафетерію, площею 71.4 кв. м, прибудови до кв. АДРЕСА_1 та на об'єкти незавершеного будівництва, а саме: цеглу, бетонні перекриття, бетонні сходи, інші будівельні матеріали, які були використані при зведенні господарських приміщень на місці гаражу по АДРЕСА_2.1.2. Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 приміщення кафетерію, площею 71.4 кв. м, прибудови до кв. АДРЕСА_1 та на об'єкти незавершеного будівництва, а саме: цеглу, бетонні перекриття, бетонні сходи, інші будівельні матеріали, які були використані при зведенні господарських приміщень на місці гаражу по АДРЕСА_2.1.3. Боржники ОСОБА_3, ТОВ "Корект" визнають право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на об'єкти вказані в пунктах 1.1 та 1.2 цієї мирової угоди. 1.4. Боржники ОСОБА_3, ТОВ "Корект", ОСОБА_2 зобов'язуються забезпечити доступ ОСОБА_1 до належних їй приміщень будинковолодіння по АДРЕСА_2.1.5. Боржники та стягувач домовилися, що будь-які витрати, пов'язані з виконавчим провадженням, що виникатимуть чи можуть виникнути після затвердження судом умов цієї мирової угоди, покладаються на боржників. 1.6. Стягувач заявляє, що з моменту підписання цієї мирової угоди не матиме жодних майнових претензій до боржників, з приводу майна, яке є предметом цієї мирової угоди. 1.7. Стягувач стверджує, що з моменту набрання чинності цією мировою угодою, він відмовляється від примусового виконання вказаного рішення суду, після чого виконавче провадження №4711620 підлягає закінченню. 1.8. Стягувач та боржники також домовляються, що наслідком набуття чинності цією Мировою угодою відповідно до статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" є закінчення виконавчого провадження. 1.9. Боржники та стягувач заявляють, що ні в процесі укладення цієї мирової угоди, ні в процесі виконання її умов не були, не будуть і не можуть бути порушені права будь-яких третіх осіб, у тому числі держави. 1.10. Сторони погоджуються з тим, що відповідно до умов цієї мирової угоди вони дійшли згоди щодо повного та остаточного врегулювання будь-яких зустрічних претензій. 1.11. Сторони даної мирової угоди повністю усвідомлюють умови, мету та сутність цієї мирової угоди. 1.12. Сторони підтверджують, що всі викладені умови цієї мирової угоди відповідають їх реальному волевиявленню та інтересам і породжують настання наслідків, зазначених у тексті цієї мирової угоди. Наслідки затвердження цієї мирової угоди сторонам відомі. 1.13. Уся інформація, викладена в цій мировій угоді, сприймається сторонами як повною мірою достовірна. Кожна сторона окремо несе повну відповідальність за достовірність інформації, яка зазначена в цій мировій угоді. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 15 лютого 2019 року в складі судді: Гирич С. В., затверджено мирову угоду, укладену між стягувачем ОСОБА_1 та боржниками ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ "Корект" на наступних умовах: 1.1. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 приміщення кафетерію пл. 71.4 кв. м, прибудови до кв. АДРЕСА_1 та на об'єкти незавершеного будівництва, а саме цеглу, бетонні перекриття, бетонні сходи, інші будівельні матеріалу які були використані при зведенні господарських приміщень на місці гаражу по АДРЕСА_2.1.2. Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 приміщення кафетерію пл. 71.4 кв. м, прибудови до кв. АДРЕСА_1 та на об'єкти незавершеного будівництва, а саме: цеглу, бетонні перекриття, бетонні сходи, інші будівельні матеріали, які були використані при зведенні господарських приміщень на місці гаражу по АДРЕСА_2.1.3. Боржники ОСОБА_3, ТОВ "Корект" визнають право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на об'єкти вказані в п. п.1.1 та 1.2 цієї Мирової угоди. 1.4. Боржники ОСОБА_3, ТОВ "Корект", ОСОБА_2 зобов'язуються забезпечити доступ ОСОБА_1 до належних їй приміщень будинковолодіння по АДРЕСА_2.1.5. Боржники та Стягувач домовилися, що будь-які витрати, пов'язані з виконавчим провадженням, що виникатимуть чи можуть виникнути після затвердження судом умов цієї Мирової угоди, покладаються на Боржників. 1.6. Стягувач заявляє, що з моменту підписання цієї Мирової угоди не матиме жодних майнових претензій до Боржників, з приводу майна, яке є предметом цієї Мирової Угоди. 1.7. Стягувач стверджує, що з моменту набрання чинності цією Мировою угодою, він відмовляється від примусового виконання вказаного Рішення суду, після чого виконавче провадження №4711620 підлягає закінченню. 1.8. Стягувач та Боржник також домовляються, що наслідком набуття чинності цією Мировою угодою відповідно до статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" є закінчення виконавчого провадження. 1.9. Боржники та Стягувач заявляють, що ні в процесі укладення цієї Мирової угоди, ні в процесі виконання її умов не були, не будуть і не можуть бути порушені права будь-яких третіх осіб, у тому числі держави. 1.10. Сторони погоджуються з тим, що відповідно до умов цієї Мирової угоди вони дійшли згоди щодо повного та остаточного врегулювання будь-яких зустрічних претензій. 1.11. Сторони даної Мирової угоди повністю усвідомлюють умови, мету та сутність цієї Мирової угоди. 1.12. Сторони підтверджують, що всі викладені умови цієї Мирової угоди відповідають їх реальному волевиявленню та інтересам і породжують настання наслідків, зазначених у тексті цієї Мирової угоди. Наслідки затвердження цієї Мирової угоди Сторонам відомі. 1.13. Уся інформація, викладена в цій Мировій угоді, сприймається Сторонами як повною мірою достовірна. Кожна Сторона окремо несе повну відповідальність за достовірність інформації, яка зазначена в цій Мировій угоді. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що мирова угода, укладена сторонами виконавчого провадження, стосується їх прав та обов'язків, умови мирової угоди не суперечать закону і не порушують прав та інтересів інших осіб, боржник ОСОБА_3 не заперечує проти укладення мирової угоди, тому мирова угода на стадії виконання затверджується судом. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В., апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 15 лютого 2019 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_4 є власником Ѕ частини будинковолодіння по АДРЕСА_2. Інша частина належить стягувачу (ОСОБА_1) та одному з боржників (ОСОБА_2). Тому ОСОБА_4 має також речове право на земельну ділянку, на якій знаходиться будинковолодіння по АДРЕСА_2, а власником такої земельної ділянки є територіальна громада міста Львова, в даному випадку, в особі Франківської районної адміністрації Львівської міської ради. Предметом мирової угоди, затвердженої судом, є об'єкти самочинного будівництва, які розташовані на земельній ділянці на якій знаходиться будинковолодіння по АДРЕСА_2, які визнані такими згідно із рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 вересня 2006 року та підлягають знесення на підстав цього ж рішення суду. Тобто умови мирової угоди зачіпають права та інтереси ОСОБА_4. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року в складі судді: Грицка Р. Р., відмовлено у затвердженні мирової угоди від 06 грудня 2018 року, укладеної в процесі примусового виконання рішення Личаківського районного суду м. Львова від 14 вересня 2006 року між стягувачем ОСОБА_1 та боржниками ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ "Корект". Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що умови мирової угоди суперечать рішенню суду, яке перебуває на примусовому виконанні, і зокрема, умови мирової угоди передбачають визнання права власності на самочинне будівництво, тоді як рішенням суду встановлено незаконність здійснення такого будівництва і необхідність його знесення. Таким чином умови мирової угоди є прихованим способом узаконення самочинного будівництва. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 вересня 2006 року суд визнав недійсними свідоцтво про право власності на будинок (кафетерій), договір дарування кафетерію та реєстраційне посвідчення на кафетерій і тим самим відповідно до частини другої статті 328 ЦК України встановив незаконність набуття права власності на вказані приміщення, зокрема, через незаконність будівництва і в такому випадку визнання права власності суперечить вимогам закону, оскільки відсутня правова підстава для такого визнання. Крім того одним із співвласників будинку АДРЕСА_2 є ОСОБА_4 і очевидно, що питання про визнання права власності на самочинне будівництво, прилегле до цього будинку зачіпає її права та інтереси. Таким чином умови мирової угоди суперечать закону та порушують права чи охоронювані законом інтереси ОСОБА_4, а тому на підставі пункту 1 частини п'ятої статті 207, частини третьої статті 434 ЦПК України вона не підлягає затвердженню. Короткий зміст ухвал суду апеляційної інстанції Ухвалою Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року, з урахуванням ухвали Львівського апеляційного суду від 07 липня 2021 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року повернуто. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно частини другої статті 352 ЦПК України учасники справи, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається. У пункті 11 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення може бути оскаржена ухвала щодо затвердження мирової угоди. Натомість позивач (стягувач) ОСОБА_1 та відповідач (боржник) ОСОБА_2 оскаржують ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди, яка в переліку статті 353 ЦПК України відсутня. Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду. Апеляційний суд вказав, що посилання осіб, які подали апеляційну скаргу, на рішення Конституційного Суду України щодо тлумачень статті 293 ЦПК України колегія суддів відхилила, оскільки відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Стаття 293 ЦПК України втратила чинність 15 грудня 2017 року, тому тлумачення зазначених норм в даному випадку не є актуальними. Крім цього рішення Конституційного Суду України не стосувалися тлумачення норм процесуального закону щодо оскарження в апеляційному порядку ухвали про відмову у затвердженні мирової угоди. Тому безпідставним є посилання в апеляційній скарзі на те, що не їм буде відмовлено у доступі до правосуддя. Аргументи учасників справи 27 липня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку подали до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року, в якій просили: передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду; скасувати оскаржену ухвалу апеляційного суду; передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що в резолютивній частині ухвали Личаківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року зазначено про можливість її оскарження до апеляційного суду. Конституційний суд України неодноразово зазначав, що однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарженні рішення суду, крім випадків, встановлених, що передбачає можливість перевірки в апеляційному порядку рішень суду першої інстанції. Перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду не є вичерпним. Розглядаючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, Конституційний Суд України зробив висновок, що апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх випадках, крім тих, коли закон містить пряму заборону на таке оскарження. Ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди на стадії виконання рішення суду є остаточним судовим рішенням, як завершальна стадія судового процесу, що має наслідком закінчення виконавчого провадження. Тому до ухвали про відмову у затвердженні мирової угоди як остаточного судового рішення слід застосовувати статтю 352 ЦПК України, яка передбачає право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2019 року справа призначена до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 02 серпня 2021 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: порушення судом норм процесуального права. Ухвалою Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року справу передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду. Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд касаційної інстанції у різних палатах застосовує принципово відмінний підхід до тлумачення пункту 11 частини першої статті 353 ЦПК України у контексті розуміння того чи підлягає апеляційному оскарженню ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, укладеної на стадії виконання рішення. Колегія суддів вважала необхідним передати справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновків щодо застосування пункту 11 частини першої статті 353 ЦПК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року у справі №744/880/19 (провадження №61-18606св19); Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі №460/3535/16-ц (провадження №61-8555св21); та вказівки, що тлумачення положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, укладена на стадії виконання рішення, може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції. Позиція Верховного Суду Щодо наявності підстав для відступу Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року). Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. "Право на суд", одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року). Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Об'єднана палата враховує та нагадує, що питання про те, які ухвали підлягають оскарженню в апеляційному порядку без рішення суду неодноразово вирішувалися Об'єднаною палатою. Зокрема: (1) у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі №296/2944/16-ц (провадження №61-6555сво18) зазначено, що "у статтях 175, 293 ЦПК України у редакції 2004 року не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні мирової угоди, у пункті 8 частини першої статті 293 цього Кодексу передбачено право оскарження в апеляційному порядку ухвали про визнання мирової угоди за клопотанням сторін. У зв'язку з наведеним висновок суду апеляційної інстанції про те, що така ухвала суду не може бути оскаржена в апеляційному порядку, не відповідає як принципу верховенства права, Конституції України, так і нормам процесуального права і зазначеним вище Рішенням Конституційного Суду України"; (2) у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року у справі №752/1016/17 (провадження №61-19138сво18) зроблено висновок, що "тлумачення пункту 15 частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції, чинній на момент звернення ПАТ "Укрсоцбанк" із апеляційною скаргою) має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права, особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Ухвала про відмову у залишенні заяви без розгляду не перешкоджає подальшому провадженню у справі (не є остаточним рішенням), а тому особа має право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу про відмову у залишенні заяви без розгляду разом з рішенням суду першої інстанції"; (3) у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі №756/671/16-ц (провадження №61-42865сво18) вказано, що "ухвала суду першої інстанції за результатами вирішення питання про привід боржника може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції". При цьому, Об'єднана палата була послідовною у свої правових висновках щодо можливості/неможливості апеляційного оскарження відповідної ухвали. Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається (частина друга статті 352 ЦПК України) Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо затвердження мирової угоди (пункт 11 частини першої статті 353 ЦПК України). Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України). Аналіз вказаних норм свідчить, що тлумачення та застосування положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. При цьому будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового рішення, може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки, з урахуванням стадії укладення мирової угоди, особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового РІШЕННЯ: У зв'язку із цим Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі №460/3535/16-ц (провадження №61-8555св21). Натомість підстави для відступу від висновку зробленого у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року у справі №744/880/19 (провадження №61-18606св19) відсутні, оскільки в справі №744/880/19 ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди була постановлена не на стадії виконання судового РІШЕННЯ: Щодо вирішення касаційної скарги по суті Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про прийняття аргументів, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Європейський суд з прав людини зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, №26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року). Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду (пункт 4 частини п'ятої стаття 357 ЦПК України). У справі, що переглядається: до суду від заступника начальника Франківського ВДВС м. Львова ГТУЮ у Львівській області Лавришина М. М. надійшла мирова угода на стадії виконання рішення у справі, укладена між ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ТОВ ВКФ "Корект"; ухвалою суду першої інстанції відмовлено у затвердженні мирової угоди; ухвалою суду апеляційної інстанції повернуто апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції про відмову у затвердженні мирової угоди із посилання на те, що така ухвала в переліку статті 353 ЦПК України відсутня, а тому не підлягає оскарженню окремо від рішення суду; апеляційний суд не врахував, що ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового рішення, може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки, з урахуванням стадії укладення мирової угоди, особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового РІШЕННЯ: за таких обставин, апеляційний суд зробив помилковий висновок про повернення апеляційної скарги. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку про те, що оскаржена ухвала апеляційного суду ухвалена без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним,, Об'єднана палата вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену ухвалу апеляційного суду скасувати і передати справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Висновки про правильне застосування норм права Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати. На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права. Тлумачення та застосування положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. При цьому будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Ухвала про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового рішення, може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки, з урахуванням стадії укладення мирової угоди, особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у затвердженні мирової угоди, яка укладена на стадії виконання судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року скасувати. Передати справу №2-41/2006 до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: В. С. Висоцька Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник Є. В. Синельников І. М. Фаловська М. Є. Червинська
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №177/217/18 провадження №61-7096св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Надеждівська сільська рада Криворізького району Дніпропетровської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Дніпропетровській області, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Надеждівської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області (далі - Надеждівська сільська рада), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Дніпропетровській області (далі - Держгеокадастр), ОСОБА_2, про визнання недійсним рішення орану місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку. Позов обґрунтований тим, що 20 серпня 1997 року на підставі рішення Надеждівської сільської ради йому передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,150 га для обслуговування житлового будинку, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю, серія ДП КВ006272, від 06 жовтня 1997 року. Державний акт на право приватної власності на землю зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю від 06 жовтня 1997 року №5710. У зв'язку з тим, що його постійне місце проживання та місце роботи знаходилося в іншому населеному пункті, він не мав можливості користуватися земельною ділянкою, але був впевнений, що право власності на земельну ділянку гарантоване. У 2013 році він приїхав у м. Кривий Ріг з метою розпочати будівництво житлового будинку, але, прибувши до земельної ділянки, побачив, що на ній вже знаходиться будинок. 04 квітня 2013 року, після того, як він дізнався, що його земельною ділянкою користується інша, невідома йому особа, він подав заяву до Надеждівської сільської ради з вимогою про повернення земельної ділянки у його власність. З відповіді на звернення він дізнався, що 11 липня 2002 року Надеждівською сільською радою прийнято рішення за №40 про вилучення земельної ділянки та надання її у приватну власність ОСОБА_3. У зазначеному рішенні вказується, що вилучення земельної ділянки з приватної власності здійснено на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 14 травня 2001 року без зазначення номеру цього рішення, що об'єктивно унеможливлює перевірити наявність чи відсутність його існування. Про прийняття Надеждівською сільською радою зазначеного рішення він не був належним чином повідомлений, не знав і не міг знати про позбавлення його права власності на земельну ділянку, що унеможливлювало оскарження цього рішення в порядку та строки, встановлені законодавством. З інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, виданої Держгеокадастром, він дізнався, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207, знаходиться у приватній власності ОСОБА_4 на підставі свідоцтва на право на спадщину. Скасування Надеждівською сільською радою рішення від 11 липня 2002 року №40 "Про вилучення земельної ділянки та надання її у приватну власність" не має жодних правових наслідків, оскільки земельна ділянка досі знаходиться у володінні та користуванні іншої особи, що не перешкоджає поновленню порушеного права власності. З урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати недійсним та скасувати рішення Надеждівської сільської ради Криворізького району від 28 квітня 2006 року №33, на підставі якого виданий державний акт ЯЕ №472443 на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3; визнати недійсним державний акт ЯЕ №472443 на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 та вилучити інформацію із Державного земельного кадастру про ОСОБА_4, як власника земельної ділянки, загальною площею 0,1508га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2019 року відмовлено в позові ОСОБА_1 через недоведеність та необґрунтованість. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2019 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на предмет і підстави позову, неповно встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не визначив належним чином відповідачів, які повинні відповідати за заявленими позовними вимогами. Спірна земельна ділянка, яку успадкувала ОСОБА_5, є предметом спору у цій справі. ОСОБА_5, як спадкоємиця після ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, не залучалася до участі у цій справі, як співвідповідач. Короткий зміст вимог касаційної скарги 17 квітня 2020 року ОСОБА_1 поштовим зв'язком направив до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, просив скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що порушення судом першої інстанції вимог процесуального закону при з'ясуванні суб'єктного складу сторін унеможливило реалізацію ним права на справедливий розгляд справи. Суд залучив ОСОБА_2 як третю особу на власний розсуд, проте вона не є власником спірної земельної ділянки. Він не міг заявити позов до ОСОБА_5 як до співвідповідача, оскільки не був обізнаним щодо обставин прийняття нею спадщини після смерті ОСОБА_4. Аргументи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що рішення ради від 28 квітня 2006 року №33 "Про передачу земельної ділянки у приватну власність" прийняте відповідно до вимог закону, позивач не довів порушення його прав цим рішенням. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, серія ДП КВ 006272, позивач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки загальною площею 0,150 га, яка розташована на території с. Ново-Іванівка Надеждівської сільської ради, з цільовим призначенням: для обслуговування житлового будинку та господарчих споруд. Відповідно до рішення Надеждівської сільської ради від 11липня 2002 року №40 вирішено вилучити земельну ділянку з приватної власності, яка надана ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, та надати вилучену земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_3. Рішенням Надеждівської сільської ради від 25 грудня 2014 року скасовано рішення Надеждівської сільської ради від 11 липня 2002 року №40 "Про вилучення земельної ділянки та надання її у приватну власність" як неправомірно прийняте. Згідно з листом Держгеокадастру від 21 червня 2015 року право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1500 га, розташовану на території с. Ново-Іванівка Надеждівської сільської ради, посвідчено державним актом на право приватної власності на землю, серія КВ №006272, зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 06 жовтня 1997 року №5710. Відповідно до інформації з Управління Держземагенства у Криворізькому районі Дніпропетровської області від 24 липня 2015 року кадастровий номер на земельну ділянку площею 0,1500 га, розташовану на території с. Ново-Іванівка Надеждівської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, не присвоювався. Згідно з довідкою Надежівської сільської ради від вересня 2016 року земельна ділянка позивача знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. З інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, виданою Державною службою України з питань геодезії, картографії та кадастру, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 має кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. Згідно з копією державного акта на право власності на земельну ділянку, серія ЯЕ №472443, ОСОБА_3 на підставі рішення Надеждівської сільської ради від 28 квітня 2006 року №33 є власником земельної ділянки, площею 0,1508 га у межах земельної ділянки, згідно з планом, яка розташована на території Надеждівської сільської ради ж- АДРЕСА_2, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Із копії спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, із заявами про прийняття спадщини звернулися дочки померлого - ОСОБА_5, ОСОБА_2. Також ОСОБА_2 звернулася із заявою про відмову від спадщини на користь ОСОБА_5 ОСОБА_5 27 лютого 2019 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1. Спадщина, на яку видане свідоцтво, складається з земельної ділянки площею 0,1508 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційне провадження відкрито з підстав, що передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, пунктами 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. У позовній заяві ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним та скасувати рішення Надеждівської сільської ради від 28 квітня 2006 року №33, на підставі якого видано державний акт ЯЕ №472443 на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3; визнати недійсним державний акт ЯЕ №472443 на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 та вилучити інформацію із Державного земельного кадастру про ОСОБА_4, як власника земельної ділянки, загальною площею 0,1508 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), у межах згідно з планом, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. Позовні вимоги позивач заявив до Надеждівської сільської ради. Верховний Суд зазначає, що під час здійснення правосуддя у цивільних справах суд першої інстанції, неухильно дотримуючись норм матеріального та процесуального права, повинен забезпечити їх справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Ухвалення законного і справедливого судового рішення передбачає правильне визначення сторін у справі. Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Верховний Суд зазначає, що відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач залучається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, провадження №61-61цс18, зазначено, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи. Відповідно до частини першої статті 50 ЦПК України позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. У разі пред'явлення позову не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів відповідачів. Суд зобов'язаний вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому. За клопотанням позивача у разі неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв'язку з характером спірних правовідносин суд залучає його чи їх до участі у справі, що визначено статтею 51 ЦПК України. Неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб'єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов'язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв'язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в позові. Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин. Верховний Суд зазначає, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові. Спір у цій справі виник щодо права власності на земельну ділянку загальною площею 0,1508 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 1221884300:02:001:0207. Відповідно до інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку вказана земельна ділянка перебуває у приватній власності ОСОБА_4, зареєстровано в Сьомій криворізькій державній нотаріальній конторі від 09 квітня 2015 року, номер запису про право 9343167. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції з'ясував, що 27 лютого 2019 року ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_4, спадщина, на яку видане свідоцтво, складається з земельної ділянки площею 0,1508 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка, яку успадкувала ОСОБА_5, є предметом спору у справі, ОСОБА_5 як спадкоємиця після смерті ОСОБА_4 не залучена до розгляду справи як співвідповідач. Такі порушення судом першої інстанції норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи. Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові, проте вирішення позову з неналежним відповідачем не може мати наслідки встановлення судом обставин справи та викладення у рішенні відповідних висновків щодо відмови в позові з інших підстав. Верховний Суд зауважує, що позивач не позбавлений права звернутися до суду за захистом порушеного права відповідно до ЦПК України, із визначенням належного складу учасників справи. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Перевіряючи застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №357/8249/19 провадження №61-6588св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є, В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - приватне орендне сільськогосподарське підприємство "Сидори", відповідачі: ОСОБА_1, фермерське господарство "Пролісок", державний реєстратор Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшина Марина Олександрівна, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2, діючої в інтересах ОСОБА_1, на ухвалу Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року в складі колегії суддів: Олійника В. І., Желепи О. В., Кулікової С. В., у цивільній справі за позовом приватного орендного сільськогосподарського підприємства "Сидори" до ОСОБА_1, фермерського господарства "Пролісок", державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної Марини Олександрівни про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння та користування і внесення змін до договору оренди землі, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року приватне орендне сільськогосподарське підприємство "Сидори" (далі - ПОСП "Сидори ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, фермерського господарства "Пролісок" (далі - ФГ "Пролісок"), державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної М. О. про визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння та користування і внесення змін до договору оренди землі. В обґрунтування заявлених позовних вимог ПОСП "Сидори" посилалося на те, що 16 грудня 2014 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі № б/н, за яким ОСОБА_1 передала в оренду строком на 10 років земельну ділянку площею 2,8372 га з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044, розташовану в межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, та договір оренди землі № б/н, за яким ОСОБА_1 передала в оренду строком на 10 років земельну ділянку площею 2,8397 га з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045, розташовану в межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 25 січня 2015 року державний реєстратор реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Журов О. В. прийняв рішення про державну реєстрацію прав, згідно з якими зареєстрував право оренди на вказані земельні ділянку за ПОСП "Сидори". Протягом усього часу дії договору оренди товариство користувалося земельними ділянками у своїй господарській діяльності і належним чином сплачувало орендну плату. Проте, починаючи з лютого 2018 року, ОСОБА_1 вчиняє дії, спрямовані на позбавлення ПОСП "Сидори" права користування землею за договорами оренди. За скаргою, поданою ОСОБА_1 та іншими особами до Міністерства юстиції України 28 лютого 2018 року, наказом від 15 березня 2018 року №728/5 Міністерство скасувало рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав оренди на земельні ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 за ПОСП "Сидори". Не зважаючи на те, що договори оренди є дійсними і ніким не оскаржені, 05 березня 2018 року ОСОБА_1 уклала з іншим орендарем - ТОВ "Еліта-2010" договір оренди №79, за яким передала останньому в оренду земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044, та договір оренди №80, за яким передала останньому в оренду земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045, після чого державний реєстратор комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Ю. Ю. 15 березня 2018 року прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на вказані земельні ділянки. У зв'язку з порушенням прав позивача як законного орендаря земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 та неможливістю відновити державну реєстрацію свого права оренди на неї внаслідок укладення відповідачем договору оренди землі з іншим орендарем, ПОСП "Сидори" звернулося до суду з позовом про визнання недійсним цього договору оренди землі та скасування рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та на земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045 за ТОВ "Еліта-2010" (справа №357/8905/18). Після звернення до суду відповідачі ОСОБА_1 та ТОВ "Еліта-2010" з метою ускладнення виконання судового рішення у справі №357/8905/18 та відновлення ПОСП "Сидори" державної реєстрації свого права оренди на його підставі, 04 грудня 2018 року уклали договір про розірвання укладених між ними договорів оренди землі від 05 березня 2018 року, після чого ОСОБА_1 здійснила об'єднання земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045.26 листопада 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Дерун К. А. була посвідчена заява ОСОБА_1 про об'єднання земельних ділянок, зареєстрована за реєстровим №3031. При цьому ОСОБА_1 не вчинила жодних дій щодо отримання від ПОСП "Сидори" як законного орендаря земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045 згоди на проведення їх об'єднання, не повідомила ПОСП "Сидори" про свій намір здійснити об'єднання і не погодила технічну документацію із землеустрою щодо об'єднання із ПОСП "Сидори". На підставі зазначеної заяви 07 грудня 2018 року державним кадастровим реєстратором відділу у Білоцерківському районі міськрайонного управління у Білоцерківському районі та місті Білій Церкві Головного управління Держгеокадастру у Київській області були прийняті рішення про: скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 шляхом закриття поземельної книги і скасування кадастрових номерів цих земельних ділянок за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру; державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060 загальною площею 5,6769 га, яка утворилася внаслідок об'єднання. 12 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиною М. О. було прийняте рішення про державну реєстрацію права власності на сформовану внаслідок об'єднання спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 з індексним номером 44556964. Не зважаючи на те, що право оренди ПОСП "Сидори" за договором оренди залишилося дійсним і продовжує діяти щодо земельної ділянки з кадастровим номером: 3220486000:04:005:0060, 10 грудня 2018 року ОСОБА_1 уклала з ФГ "Пролісок" договір оренди №5С щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060.14 грудня 2018 року той же державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію права оренди за ФГ "Пролісок" на вказану земельну ділянку з індексним номером 44602614 від 14 грудня 2018 року. Таким чином, усупереч вимогам чинного законодавства України об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 було здійснено без погодження з ПОСП "Сидори" як їх законного орендаря та виключно з метою приховання юридичного факту наявності у товариства дійсного права оренди і перешкоджання йому у відновленні державної реєстрації цього права. За наявності дійсного договору оренди з позивачем, який поширює свою дію на об'єднану земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, ОСОБА_1 не мала права передавати її в оренду ФГ "Пролісок" і при укладанні оспорюваного договору порушила права ПОСП "Сидори" як їх законного орендаря. Відповідно у державного реєстратора не було і правових підстав для проведення державної реєстрації права оренди на спірні земельні ділянки за ФГ "Пролісок". Таким чином, має місце грубе порушення прав та інтересів товариства як єдиного законного орендаря земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060. У зв'язку з вищевикладеним позивач просив: - визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 10 грудня 2018 року №5С, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, загальною площею 5,6769 га; - скасувати рішення державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної М. О. про державну реєстрацію іншого речового права - права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, загальною площею 5,6769 га, індексний номер 44602614 від 14 грудня 2018 року 08:00:09; - витребувати із незаконного володіння та користування ФГ "Пролісок" на користь ПОСП "Сидори" земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, загальною площею 5,6769 га, розташовану у межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області; - внести зміни до договору оренди землі № б/н від 16 грудня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПОСП "Сидори"; - вирішити питання про розподіл судових витрат. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 листопада 2020 року у задоволенні позовних вимог ПОСП "Сидори" відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оскільки державна реєстрація права оренди земельних ділянок із кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 за позивачем ПОСП "Сидори" була скасована, то це свідчить про відсутність у позивача права оренди і, як наслідок, - відсутність порушення його прав оспорюваним договором оренди як на момент реєстрації зазначеного договору, так і на момент пред'явлення позову. Не погодившись із вищевказаним рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року клопотання ПОСП "Сидори" задоволено. Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПОСП "Сидори" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 листопада 2020 року зупинено до набрання законної сили рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області у справі №357/3844/20. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що існує об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи №357/3844/20, в якій судом встановлюються обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення, та які мають значення для правильного вирішення спору. Короткий зміст вимог касаційної скарги 20 квітня 2021 року представник ОСОБА_2, діюча в інтересах ОСОБА_1, подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року, в якій просила її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У липні 2021 року справу №357/8249/19 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема частини третьої статті 210 ЦПК України щодо підстав зупинення провадження на стадії розгляду справи по суті. Також зазначає, що судом апеляційної інстанції неповно з'ясовано обставини справи, в результаті чого помилково встановлено неможливість подальшого розгляду справи, чим порушено пункт 6 частини першої статті 251 ЦПК України. Крім того, апеляційний суддійшов помилкового висновку про подібність правовідносин в цій справі та в справі №357/3844/20, в результаті чогобезпідставно зупинив провадження у справі, що спричинило перешкоду у подальшому розгляді справи, не надавши достатнього мотивування такого зупинення. Доводи інших учасників справи У липні 2021 року ПОСП "Сидори" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило її відхилити, ухвалу суду апеляційної інстанції - залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,8372 гектара, кадастровий номер 3220486000:04:005:0044, та земельної ділянки площею 2,8397 гектара, кадастровий номер 3220486000:04:005:0045, що розташовані на території Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, цільове призначення яких - ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 16 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ПОСП "Сидори" були укладені договори оренди землі № б/н, за якими ОСОБА_1 передала ПОСП "Сидори" в оренду строком на 10 років земельні ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044, площею 2,8372 гектара, та з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045, площею 2,8397 гектара, розташовані на території Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області (том 1, а. с. 13-13, 22-23). 22 січня 2015 року державний реєстратор реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Журов О. В. прийняв рішення №18835725, 18835804 про державну реєстрацію прав, згідно з якими зареєстрував право оренди на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044, 3220486000:04:005:0045 за ПОСП "Сидори" (том 1, а. с. 21, 31). 28 лютого 2018 року ОСОБА_1 та інші особи звернулися до Міністерства юстиції України зі скаргою на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (відповідно до частини другої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). За наслідками розгляду вказаної скарги Міністерство юстиції України прийняло наказ від 15 березня 2018 року №728/5 та дійшло висновку про скасування рішень щодо державної реєстрації прав та їх обтяжень та скасувало рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 25 січня 2015 року №18835725, №18835804, прийняті державним реєстратором реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Журовим О. В. (том 1, а. с. 38-46, 47). У серпні 2018 року ПОСП "Сидори" звернулося до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_1, ТОВ "Еліта-2010", державного реєстратора комунального підприємства Великодимерської селищної ради "Комунальна служба реєстрації речових прав" Мироненко Ю. Ю. про визнання недійсним договору оренди, скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, яка відповідно до ухвали від 13 серпня 2018 року була прийнята до провадження суду (том 1, а. с. 48-53, 54). Згідно з відповіддю на запит Головного управління Держгеокадастру у Київській області земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045 були об'єднані з присвоєнням єдиного кадастрового номеру 3220486000:04:005:0060 (том 1, а. с. 58). Також відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 02 липня 2019 року №172343780 26 листопада 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Дуднік І. В. була посвідчена заява ОСОБА_1 про об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044 та 3220486000:04:005:0045, зареєстрована за реєстровим №3031. На підставі заяви ОСОБА_1 07 грудня 2018 року державним кадастровим реєстратором відділу у Білоцерківському районі міськрайонного управління у Білоцерківському районі та місті Білій Церкві Головного управління Держгеокадастру у Київській області були прийняті рішення про: скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0044 шляхом закриття поземельної книги і скасування кадастрового номера цієї земельної ділянки за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру; скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0045 шляхом закриття поземельної книги і скасування кадастрового номера цієї земельної ділянки за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру; проведено державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, загальною площею 5,6769 га, яка утворилася внаслідок об'єднання. 12 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиною М. О. були прийняті рішення про державну реєстрацію права власності на сформовану внаслідок об'єднання земельних ділянок за ОСОБА_1: на земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, загальною площею 5,6769 га, з індексним номером 44556964 (том 1, а. с. 32-37, 59-60). 10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок" був укладений договір оренди землі, відповідно до якого в оренду була передана земельна ділянка з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, строком до 10 грудня 2028 року, з правом пролонгації та з правом передачі в піднайм (суборенду). 14 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Іллюшиною М. О. був зареєстрований вказаний договір (том 1, а. с. 59-60). 19 квітня 2019 року ПОСП "Сидори" звернулося до ОСОБА_1 з пропозицією про внесення змін до договору оренди землі від 16 грудня 2014 року б/н (том 1, а. с. 62-70). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувана ухвала апеляційного суду не відповідає вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та статті 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Європейський суд з прав людини зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись із урахуванням обставин справи та таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (рішення від 20 червня 2000 року у справі "FRYDLENDER v. FRANCE", заява №30979/96, § 43). Згідно з частиною першою статті 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження. Частиною першою статті 251 ЦПК України передбачено вичерпний перелік підстав для виникнення обов'язку суду зупинити провадження у справі. Пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України передбачено, що суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі. Відповідно до цієї ж норми суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. З огляду на зазначене, для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному конкретному випадку зобов'язаний з'ясовувати: як пов'язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду справи за наявності доказової бази та встановлених на підставі цих доказів фактичних обставин. Неможливість розгляду справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені судом самостійно у цій справі. Пов 'язаність справ полягає в тому, що рішенням суду в іншій справі встановлюються обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі. Обставини повинні бути такими, що мають значення для цієї справи, тобто зупинення провадження у цивільній справі, виходячи з мотивів наявності іншої справи, може мати місце тільки у випадку, коли у цій справі можуть бути вирішенні питання, що стосуються підстав заявлених позовних вимог або умов, від яких залежить їх розгляд. Визнаючи наявність підстав, передбачених статтею 251 ЦПК України, за яких провадження у справі підлягає обов'язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 6 частини першої статті 251 цього Кодексу, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі №6-1957цс16 та у постановах Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі №207/413/18, від 20 лютого 2020 року у справі №824/215/19, від 10 квітня 2018 року у справі №761/40264/17, від 27 лютого 2019 року у справі №308/5006/16-ц. Таким чином, необхідність у зупиненні провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у цій справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв'язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній зі справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи. Незважаючи на те, що зупинення провадження у справі має тимчасовий характер, судам слід враховувати право кожної особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку та розглядати кожну справу без надмірного формалізму. У справі, що переглядається, предметом спору є договір оренди земельної ділянки від 10 грудня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Пролісок", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:005:0060, загальною площею 5, 6769 га, розташованої в межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Зупиняючи провадження у справі в порядку пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, суд апеляційної інстанції посилався на неможливість розгляду цієї справи до ухвалення Білоцерківським міськрайонним судом Київської області рішення у справі №357/3844/20 за позовом ПОСП "Сидори" до Міністерства юстиції України, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та інших, треті особи: ТОВ "Еліта-2010", ФГ "Пролісок", ФГ "Дари Ланів", про визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України щодо скасуванням державної реєстрації права оренди ПОСП "Сидори" на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044, 3220486000:04:005:0045. Разом із тим, апеляційний суд у порушення вимог пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України, зазначивши конкретну іншу справу, до вирішення якої зупиняється провадження у справі, не проаналізував предмети та підстави позовів у справах і не вказав об'єктивні обставини, які б давали обґрунтовані підстави для висновку про те, що наявність спору у справі про визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України щодо скасуванням державної реєстрації права оренди ПОСП "Сидори" на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:005:0044, 3220486000:04:005:0045 виключає можливість на підставі наявних доказів самостійно встановити та оцінити при розгляді цієї справи наявність обставин (фактів), якими позивач обґрунтовував свої вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. Апеляційним судом належним чином не обґрунтовано, в чому саме полягає матеріально-правовий зв'язок між справою, що переглядається, та справою №357/3844/20, тобто не мотивовано, які саме факти, встановлені в іншій справі, будуть мати преюдиційне значення для цієї справи, та в чому полягає неможливість самостійного встановлення судом обставин, що мають значення для правильного вирішення спору у цій справі. Крім того, зупинивши провадження у справі, суд порушив право учасників справи на справедливий суд та розумні строки розгляду справи. Таким чином, апеляційний суд постановив ухвалу про зупинення провадження у справі відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України без обґрунтування об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи №357/3844/20. Ураховуючи викладене, наявні правові підстави для скасування оскаржуваної ухвали та направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадку скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. У зв'язку із наведеним, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржена ухвала апеляційного суду - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до апеляційного суду. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2, діючої в інтересах ОСОБА_1, задовольнити. Ухвалу Київського апеляційного суду від 24 березня 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш А. І. Грушицький Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 вересня 2021 року м. Київ справа №225/92/20 провадження №61-17969св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Донецька міська рада, Служба автомобільних доріг у Донецькій області, розглянувши у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 14 квітня 2020 року у складі судді Скиба М. М та на постанову Донецького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Канурної О. Д., Агєєва О. В., Папоян В. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Донецької міської ради, Служби автомобільних доріг у Донецькій області про припинення права власності на земельні ділянки та відшкодування майнової шкоди, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Донецької міської ради, Служби автомобільних доріг у Донецькій області про припинення права власності на земельні ділянки та відшкодування майнової шкоди. Позов обґрунтовано тим, що у 2015 році позивач успадкувала земельну ділянку (пай 1), розташовану у м. Донецьку, площею 0,5822 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1410137700:01:001:0061. У 2016 році позивач прийняла у спадщину земельну ділянку (пай 2), розташовану у м. Донецьку, площею 0,5544 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1410137700:01:001:0063. Одночасно з відкриттям спадщини у 2016 році позивач отримала від родини спадкодавця документи, що свідчать про те, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 відійшла під автомагістраль загального користування Запоріжжя-Донецьк (обхід міста Донецька, 4 черга), а на земельній ділянці з кадастровим номером 1410137700:01:001:0061 побудована допоміжна ґрунтова дорога, яка перегородила земельну ділянку та річку, що унеможливлює використання земельних ділянок за цільовим призначенням. Донецькою міською радою прийняте рішення від 17 грудня 2010 року №2/125 "Про надання Службі автомобільних доріг у Донецькій області дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у постійне користування для реконструкції автомобільної дороги загального користування (в обхід міста Донецька, 4 черга) на території Ленінського, Петрівського та Кіровського районів м. Донецька. Рішенням Донецької міської ради від 25 грудня 2013 року №42/29 вирішено здійснити викуп земельних ділянок, проте договір викупу земельних ділянок для суспільних потреб укладено так і не було. Служба автомобільних доріг у Донецькій області листом №01.3-191 повідомила позивача про те, що в зв'язку з тим, що Службою автомобільних доріг у Донецькій області не здійснюється управління на тимчасово окупованій та непідконтрольній території, позивачу відмовлено у викупі земельних ділянок у зв'язку з відсутністю суспільної потреби у використанні зазначених ділянок. Позивач зазначала, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 (пай 1) відійшла під автомагістраль загального користування Запоріжжя-Донецьк (обхід міста Донецька, 4 черга), а на земельній ділянці з кадастровим номером 1410137700:01:001:0061 побудована допоміжна ґрунтова дорога ще у 2012 році (додаток 10 - звіти з будівництва, додаток 11 - карта Державного земельного кадастру з відбудованою автомагістраллю), проте вартість ділянок на момент звернення із позовом їй не відшкодована. Позивач вказувала, що діями та бездіяльністю Служби автомобільних доріг у Донецькій області та Донецької міської ради їй завдано майнової шкоди, оскільки відповідачі без попереднього викупу, без припинення права власності та попереднього відшкодування вартості земельних ділянок здійснили забудову автомагістралі. Посилаючись на зазначене, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд припинити право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 1410137700:01:001:0063 (пай 1), 1410137700:01:001:0061 (пай 2), що розташовані у колишньому КСП "Широкий", Ленінський район міста Донецька; відшкодувати майнову шкоду шляхом стягнення із Служби автомобільних доріг у Донецькій області та Донецької міської ради вартості земельних ділянок з кадастровими номерами 1410137700:01:001:0063, 1410137700:01:001:0061 у сумі 136 352,00 грн з урахуванням 217 511,07 грн інфляційного збільшення та 23 826,11 грн 3% річних, а разом - 377 729,18 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 14 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із недоведеності порушення прав позивача. На момент звернення позивача до суду трирічний строк з моменту прийняття відповідного рішення сплив, договір купівлі-продажу земельної ділянки між Донецькою міською радою та позивачем чи попереднім власником земельної ділянки - ОСОБА_2 укладений не був, рішення Донецької міської ради в частині викупу земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 для суспільних потреб втратило чинність, а отже, відсутні підстави для покладення зобов'язання на відповідачів з оплати вартості земельної ділянки на підставі норм Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" та припинення права власності позивача на земельні ділянки на цій підставі. Позивач не довела завдання шкоди саме Донецькою міською радою, Службою автомобільних доріг у Донецькій області, а тому відповідно до статті 1166 ЦК України недоведеним є і наявність у відповідачів перед позивачем відповідного зобов'язання з її відшкодування. Короткий зміст вимог касаційної скарги 01 грудня 2020 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 14 квітня 2020 року та на постанову Донецького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У березні 2021 року справу №225/92/20 передано до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті400 ЦПК України). Як напідставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано статтю 1166 ЦК України, оскільки не враховано правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду з приводу застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, що викладені в постановах від 09 грудня 2020 року у справі №705/1087/20-ц, від 12 березня 2019 року у справі №920/715/17. Суди повно та всебічно не дослідили обставини та докази у справі, не взяли до уваги, що публічна кадастрова карта - це інформаційний портал, на якому оприлюднюються відомості Державного земельного кадастру. Відомості, що містяться у публічній кадастровій карті, є достовірними і мають офіційний характер. З роздруківок сайту "map. land. gov. ua" вбачається, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 зайнята дорогою, позначеною як Н-15, тобто відбулася забудова земельної ділянки. Служба автомобільних доріг у Донецькій області як єдиний суб'єкт, який здійснює будівництво доріг загального користування, не спростувала факт забудови земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 та не довела, що шкода, завдана позивачу забудовою земельної ділянки, заподіяна не нею. Суди не звернули уваги, що забудова спірних земельних ділянок відбулася без достатніх правових підстав, а саме: без викупу цих земельних ділянок для суспільних потреб. Доводи інших учасників справи У квітні 2021 року Служба автомобільних доріг у Донецькій області подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність доводів касаційної скарги. Правові висновки, на які посилається позивач у касаційній скарзі, не є релевантними обставинам, що розглядаються у цій справі, отже, їх не можливо застосувати як правові висновки у схожих справах. Позивач не надала суду доказів, які підтверджують захоплення земельної ділянки Службою автомобільних доріг у Донецькій області, користування нею, забудову допоміжної ґрунтової дороги та інше. Процедура викупу земельних ділянок, що передбачена законодавством України, не була проведена. За Службою автомобільних доріг у Донецькій області не зареєстровано право постійного користування земельними ділянками, що є предметом спору у цій справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 10 червня 2016 року за заповітом ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,5822 га, кадастровий номер 1410137700:01:001:0061. Відповідно до рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 21 червня 2018 року у справі №225/6456/17 за позивачем в порядку спадкування за заповітом визнано право власності на земельну ділянку площею 0,5544 га, яка розташована у м. Донецьк, колишнє КСП "Широкий" Ленінського району, - пай № НОМЕР_1, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1410137700:01:001:0063. Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 серпня 2018 року №140430451 позивач є власником земельної ділянки площею 0,5544 га, кадастровий номер 1410137700:01:001:0063. Згідно з рішенням Донецької міської ради від 25 грудня 2013 року №42/29 вирішено викупити для суспільних потреб земельні ділянки у зв'язку з реконструкцією автомобільної дороги загального користування Запоріжжя-Донецьк, зокрема, земельну ділянку з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063.11 березня 2014 року виконавчим комітетом Донецької міської ради ОСОБА _2 (попередній власник ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063) направлено повідомлення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб, в якому запропоновано умови викупу земельної ділянки та повідомлено про необхідність надання відповіді на пропозицію протягом одного місяця. До зазначеного повідомлення додано витяг з рішення Донецької міської ради від 25 грудня 2013 року №42/29 та експлікація земельних угідь з зазначенням схеми вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 від 2011 року "Реконструкція автомобільної дороги державного значення Запоріжжя-Донецьк на ділянці км 214+500 - км 217+000 (обхід м. Донецька, 4 черга), Донецька область". 15 квітня 2014 року ОСОБА_2 направив лист Донецькій міській раді, в якому повідомив, що не заперечує проти викупу земельної ділянки, проте до укладання договору просив вирішити питання про викуп сусідньої ділянки, яка належить ОСОБА_3 23 січня 2017 року позивач направила лист до Донецької міської ради з проханням відшкодувати вартість ділянок, що відійшли під автомагістраль загального користування Запоріжжя-Донецьк та до Служби автомобільних доріг у Донецькій області. 28 січня 2019 року Службою автомобільних доріг у Донецькій області листом повідомлено позивача про те, що на сьогодні немає суспільної необхідності у викупі земельних ділянок, що перебувають у власності позивача, для суспільних потреб та здійснення відшкодування їх вартості. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила припинити її право власності на земельні ділянки та відшкодувати їй майнову шкоду у зв'язку із примусовим відчуженням земельних ділянок із мотивів суспільної необхідності та здійснення забудови під автомагістраль. Відповідно до пункту ґ) частини першої статті 140 ЗК України підставами припинення права власності на земельну ділянку є відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб. Згідно зі статтею 10Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" ініціатива щодо викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб може належати лише органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування, спеціальним адміністраціям щодо управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, особам, які отримали спеціальний дозвіл (ліцензію) на користування надрами, і підприємствам, які здійснюють будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію, експлуатацію об'єктів транспортної та енергетичної інфраструктури, захисних гідротехнічних споруд і які погодили місце розташування таких об'єктів у випадках та в порядку, визначених статтею 151 ЗК України. За наслідками розгляду пропозицій суб'єктів, зазначених в абзаці першому частини першої цієї статті, відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня надходження такої пропозиції приймає рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб. Відповідно до статті 12 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, здійснюється шляхом укладення договору купівлі-продажу, що підлягає нотаріальному посвідченню. У разі надання особі у власність земельної ділянки чи іншого майна замість викупленого може укладатися договір міни. Викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, може здійснюватися лише за згодою їх власників. У разі досягнення згоди щодо викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, сторони укладають договір купівлі-продажу (інший правочин, що передбачає передачу права власності). У разі якщо протягом одного року з дня прийняття рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб (крім випадків, коли допускається примусове відчуження цих об'єктів з мотивів суспільної необхідності) договір купівлі-продажу (інший правочин, що передбачає передачу права власності) з власником земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, не укладений, таке рішення втрачає чинність. Рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб з підстав, які допускають примусове відчуження цих об'єктів з мотивів суспільної необхідності, втрачає чинність у разі, якщо протягом одного року з дня прийняття рішення відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування не звернувся до суду з позовом про примусове відчуження цих об'єктів або якщо рішення суду про відмову у задоволенні цього позову набрало законної сили. Рішення про викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для будівництва, капітального ремонту, реконструкції та обслуговування автомобільних доріг, мостів, естакад та об'єктів, необхідних для їх експлуатації, втрачає чинність, якщо протягом трьох років з дня прийняття рішення відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування не звернувся до суду з позовом про примусове відчуження цих об'єктів або якщо рішення суду про відмову в задоволенні цього позову набрало законної сили. Як встановили суди, Донецькою міською радою ухвалено рішення від 25 грудня 2013 року №42/29 про викуп в комунальну власність земельних ділянок загальною площею 16,6035 га, які перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, для суспільних потреб, у зв'язку з реконструкцією автомобільної дороги загального користування Запоріжжя-Донецьк, в додатку до зазначеного рішення наведена лише Ділянка 1, яка на той момент належала ОСОБА_2. Суди також встановили, що на час звернення позивача до суду трирічний термін від прийняття відповідного рішення сплив, договір купівлі-продажу земельної ділянки між Донецькою міською радою та позивачем чи попереднім власником земельної ділянки - ОСОБА_2 укладений не був, рішення Донецької міської ради, в частині викупу ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 для суспільних потреб, втратило чинність, отже, відсутні підстави для покладення зобов'язання на відповідачів з оплати вартості земельної ділянки на підставі норм Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" та припинення права власності позивача на земельні ділянки на цій підставі. Щодо відшкодування збитків Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що позивач не довела забудову земельних ділянок з кадастровими номерами 1410137700:01:001:0063, 1410137700:01:001:0061 під магістраль. Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Підстави і порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам передбачені статтями 156, 157 ЗК України. Відповідно до статті 156 ЗК України, власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок; г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан; д) неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки; е) використання земельних ділянок для потреб нафтогазової галузі; є) використання земельних ділянок для потреб надрокористування з метою дослідно-промислової розробки родовищ бурштину, інших корисних копалин загальнодержавного значення та/або видобування бурштину, інших корисних копалин загальнодержавного значення. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України (частини перша, третя статті 157 ЗК України). Відповідно до пункту 1 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284 (далі - Порядок №284), власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок, встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земельних ділянок або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок. Розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими органами сільських, селищних, міських рад. До складу комісій включаються представники Київської, Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів сільських, селищних, міських рад (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств, установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники територіальних органів Держгеокадастру, Держекоінспекції, фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії (пункт 2 Порядку №284). Згідно з пунктом 5 Порядку №284 збитки відшкодовуються власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а у разі вилучення (викупу) земельних ділянок - після прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок в межах їх повноважень у період до державної реєстрації підприємством, установою, організацією або громадянином речового права на земельну ділянку у порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Судами встановлено, що позивач не довела, що діями відповідачів їй завдано шкоди. Доводи касаційної скарги щодо забудови спірних земельних ділянок є аналогічними тим, що були викладені в апеляційній скарзі та були предметом перевірки судом апеляційної інстанції, на які він надав умотивовані відповіді у своєму рішенні. Зазначення в касаційній скарзі, що суди не врахували висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і касаційних справ, не мають правового значення, оскільки відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано статтю 1166 ЦК України, оскільки не враховано правові висновки Верховного Суду з приводу застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладені в постановах від 09 грудня 2020 року у справі №705/1087/20-ц, від 12 березня 2019 року у справі №920/715/17, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. У справах, які наводить ОСОБА_1 як приклади неврахування правих висновків, встановлені інші обставини, тому висновки у вказаних постановах не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Правовідносини у вказаних справах та справі, що переглядається, є відмінними. Колегія суддів наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до роздруківок з сайту "map. land. gov. uа" (на яких в пошуковому полі зазначені кадастрові номери земельних ділянок 1410137700.01.001.0063 та 1410137700.01.001.0061) вбачається, що частина земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700.01.001.0063 зайнята дорогою, позначеною як Н-15. Суд зазначив, що право власності власника земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700.01.001.0063 було порушено, у зв'язку з чим у позивача наявне право на відшкодування завданої матеріальної шкоди відповідно до статей 1218, 1166 ЦК України. Водночас суд зазначив, що в роздруківках з сайтів "altcom. ua", "dn. vgorode. ua", "donbass. ua", "сfts. org. ua " мова йде про будівництво та реконструкцію дороги Донецьк-Запоріжжя. З роздруківки з сайту "altcom. ua " відомо, що він є сайтом фінансово-промислової групи "Альтком". У роздруківці з сайту "сfts. org. ua " мова йде про те, що пресс-служба групи "Альтком" повідомляє, що начальник СУ1 ООО "Дорожне будівництво "Альтком" надав коментарі про плани дорожніх будівельників на поточний рік, зокрема про будівництво траси Донецьк-Запоріжжя до Євро-2012. Отже, в жодній з зазначених роздруківок не вказується, що відповідні будівельні роботи по реконструкції траси Запоріжжя-Донецьк здійснювались Донецькою міською радою чи Службою автомобільних доріг у Донецькій області або відбувались на їх замовлення. Суд наголосив, що експлікація земельних угідь із зазначенням схеми вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 1410137700:01:001:0063 від 2011 року "Реконструкція автомобільної дороги державного значення Запоріжжя-Донецьк на ділянці км 214+500 - км 217+000 (обхід м. Донецька, 4 черга), Донецька область" свідчить лише про плани щодо викупу зазначеної земельної ділянки для суспільних потреб, який так і не відбувся. Отже, суди обґрунтовано встановили, що позивачем не доведено завдання шкоди саме Донецькою міською радою, Службою автомобільних доріг у Донецькій області. Інші доводи касаційної скарги в сукупності зводяться до незгоди із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, неправильного розуміння заявником вимог чинного законодавства та помилкового тлумачення характеру спірних правовідносин. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, правильно застосували норми матеріального права, та з урахуванням підстав і предмета позову вирішили спір. Доводи касаційної скарги про неповне встановлення судами обставин справи, ненадання належної оцінки доказам є безпідставними та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"). Таким чином, Верховний Суд як суд права не має повноважень втручатися в оцінку доказів, надану судами першої та апеляційної інстанцій, вдаватися до переоцінки доказів та підміняти собою апеляцію. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 14 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 18 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 березня 2021 року м. Київ справа №372/3320/19 провадження №61-17775 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), суддів: Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Тітова М. Ю. учасники справи: позивач - заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Київське лісове господарство", відповідачі: Обухівська районна державна адміністрація, ОСОБА_1, третя особа: ОСОБА_2, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Аріфметовою Інною Айварівною, на постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в складі колегії суддів Сушко Л. П., Іванової І. В., Сліпченко О. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП "Київське лісове господарство" звернувся з позовом до Обухівської районної державної адміністрації, ОСОБА_1 та просив: - визнати недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 19 січня 2009 року №50 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Красненської сільської ради" в частині передачі ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1,99 га; - витребувати на користь держави в особі ДП "Київське лісове господарство" з незаконного володіння: ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1,99 га з кадастровим номером 3223185100:04:003:0041, яка знаходиться на території Красненської сільської ради Обухівського району Київської області; - визнати поважними причини пропуску прокурором позовної давності та поновити її, захистивши порушене право. Позовні вимоги мотивував тим, що розпорядженням Обухівської РДА від 19 січня 2009 року №50 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства, у тому числі ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 1,99 га. На підставі вказаного рішення Обухівської РДА ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №802270 від 09 жовтня 2019 року; земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223185100:04:003:0041.24 березня 2013 року ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку ОСОБА_1. на підставі договору купівлі-продажу №2279. Позивач указує, що земельна ділянка, відведена у власність ОСОБА_2, вкрита лісом та мала лісогосподарське призначення. Прийнявши оскаржуване розпорядження, Обухівська РДА вийшла за межі своїх повноважень, розпорядилася землями лісогосподарського призначення, не змінивши в установленому законом порядку цільове призначення земельної ділянки, чим порушила вимоги ЗК України та Закону України "Про місцеві державні адміністрації". Уважав, що оскільки розпорядження Обухівської РДА суперечить вимогам закону, то отримана у приватну власність земельна ділянка підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння та поверненню у власність держави. З приводу строку на звернення до суду за захистом порушеного права позивач указував, що про незаконне відчуження земельної ділянки лісогосподарського призначення прокуратурі стало відомо в 2018 році після отримання звернень уповноважених органів. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка площею 1,99 га, передана у власність ОСОБА_2, частково накладається на землі лісогосподарського призначення Обухівського лісництва ДП "Київське лісове господарство". Розпорядившись землями лісогосподарського призначення площею понад 1 га без зміни в установленому законом порядку цільового призначення та без отримання згоди законного землекористувача, відповідач вийшов за межі своїх повноважень та порушив норми земельного законодавства. Разом з тим, суд установив, що позов поданий з пропуском позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачем у справі. Поважність причин пропуску строку на звернення до суду за захистом порушеного права позивач не обґрунтував. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу позивача задоволено: рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено; визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 19 січня 2009 року №50 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Красненської сільської ради" в частині передачі ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1,99 га; витребувано на користь держави в особі ДП "Київське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1,99 га з кадастровим номером 3223185100:04:003:0041, яка знаходиться на території Красненської сільської ради Обухівського району Київської області. Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про сплив позовної давності за пред'явленими позовними вимогами, оскільки позивач та органи, в інтересах яких пред'явлено позов, не були учасниками спірних правовідносин щодо передачі у приватну власність земель лісогосподарського призначення та подальшого їх відчуження на підставі цивільно-правових угод. Доказів інформування позивачів про видачу оскаржуваних розпоряджень матеріали справи не містять. Установивши, що заступником прокурора не пропущено позовну давність, та погодившись з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог, апеляційний суд уважав наявними підстави для задоволення позову. Аргументи учасників справи 30 листопада 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, підписану адвокатом Аріфметовою І. А., на постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року й просила її скасувати із залишенням в силі рішення суду першої інстанції як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права та без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду. Указує, що в порушення положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" заступник прокурора Київської області не обґрунтував наявність у нього повноважень на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Зазначає, що апеляційний суд неправильно визначив початок перебігу позовної давності, не надавши оцінку тому, коли про порушення свого права міг довідатися власник земельної ділянки. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року справа призначена до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Відповідно до пункту 1частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Зі змісту касаційної скаргита ухвали Верховного Суду від 21 грудня 2020 року вбачається, що відповідач просить скасувати постанову апеляційного суду з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, та зазначає, що суд при вирішенні справи не застосував висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 щодо застосування положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі №359/2012/15-ц, від 17 жовтня 2018 року в справі №362/44/17, від 31 жовтня 2018 року в справі №367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року в справі №488/6211/14-ц, від 07 листопада 2018 року в справі №372/1036/15-ц, від 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17, від 19 листопада 2019 року в справі №911/3677/17, від 19 листопада 2019 року в справі №911/3680/17, від 19 листопада 2019 року в справі №911/3677/17 щодо визначення початку перебігу позовної давності в подібних правовідносинах Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 19 січня 2009 року №50 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Красненської сільської ради" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства, у тому числі ОСОБА_2 - земельноїділянкиплощею 1,99 га. 09 жовтня 2009 року управлінням земельних ресурсів у Обухівському районі на підставі зазначеного розпорядження Обухівської районної державної адміністрації ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №802270, присвоєно земельній ділянці кадастровий номер 3223185100:04:003:0041. На підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року №2279 ОСОБА_1 набула права власності на зазначену земельну ділянку. Відповідно до листа ДП "Київське лісове господарство" від 29 липня 2019 року згоди на вилучення та зміну цільового призначення земельної ділянки з кадастровим номером: 3223185100:04:003:0041, яка частково розташована на землях лісогосподарського призначення лісового фонду Обухівського лісництва у виділі 5 кварталу 81, підприємство не надавало. Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. За змістом пункту 1 частини першої статті 189 ЦПК України одним із завдань підготовчого провадження є остаточне визначення складу учасників процесу. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц, провадження №14-61цс18). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року в справі №367/2525/15-ц (провадження №61-5042св20)вказано, що "земельна ділянка, яка відведена на підставі оспорюваного рішення від 11 березня 2010 року у власність ОСОБА_2, відповідно до договору купівлі-продажу від 11 червня 2010 року відчужена ОСОБА_1. Прокурор позовних вимог до ОСОБА_2 не пред'явив, клопотань про залучення його до участі у справі як співвідповідача не заявляв, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсними рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року №1298-50-У "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га, та державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_2, внаслідок неналежного складу співвідповідачів". У справі, що переглядається, встановлено, що земельна ділянка, яка відведена на підставі оспорюваного розпорядження Обухівської РДА від 19 січня 2009 року у власність ОСОБА_2, відповідно до договору купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року відчужена ОСОБА_1. Заступник прокурора позовних вимог до ОСОБА_2 не пред'явив, клопотання про залучення його до участі в справі як співвідповідача не заявляв, а тому відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 19 січня 2009 року №50 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 11 громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Красненської сільської ради" в частині передачі ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1,99 га внаслідок неналежного складу співвідповідачів. З огляду на незалучення до участі в справі осіб, питання про права та обов'язки яких підлягає вирішенню за результатами розгляду позовних вимог, в задоволенні вказаних вимог слід було відмовити з цих підстав. Відповідно, в задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 слід було відмовити внаслідок того, що вона є похідною від визнання недійсним розпорядження Обухівської РДА. За таких обставин постанову апеляційного суду слід скасувати як прийняту з порушенням норм процесуального права. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог, однак з інших мотивів, а тому рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року в справі №367/2525/15-ц (провадження №61-5042св20),колегія суддів вважає, що постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм процесуального права; касаційну скаргу необхідно задовольнити частково: постанову апеляційного суду скасувати; рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. ОСОБА_1 сплачено 7 800 грн судового збору за подання касаційної скарги. Водночас положеннями Закону України "Про судовий збір" передбачено сплату судового збору в розмірі 7 684 грн. Тому з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 у порядку статті 141 ЦПК України підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, в розмірі 7 684 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Аріфметовою Інною Айварівною, задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року скасувати. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 червня 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 7 684 грнсудових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Н. О. Антоненко судді І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 13 грудня 2021 року м. Київ справа №675/1433/19 провадження №61-2683св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Дундар І. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державний реєстратор Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметь Володимир Леонідович, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 вересня 2020 року у складі судді Демчука П. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року у складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Грох Л. М., Костенка А. М., ВСТАНОВИВ: Зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, державного реєстратора Комунального підприємства "Бюро нерухомості "Поділля" Кметя В. Л., ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Поділлятрансагро" про визнання незаконною бездіяльності, визнання незаконним наказу, скасування державної реєстрації права власності, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації речового права. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області 02 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Хмельницького апеляційного суду 18 січня 2021 року, позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, свої висновки обґрунтовував тим, що позивачка ОСОБА_1 17 березня 2020 року, 23 квітня 2020 року, 28 травня 2020 року, 27 липня 2020 року, 02 вересня 2020 року не з'явилась в судові засідання, хоча належним чином була повідомлена про дату, час та місце проведення цих судових засідань, клопотання про розгляд справи за її відсутності не подала. Аргументи учасників справи Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У лютому 2021 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, справу передати до суду першої інстанції для продовження її розгляду. Касаційна скарга обґрунтована тим, що неявка позивачки була викликана поважними причинами - карантинними обмеженнями, запровадженими з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та перебуванням у відпустці її представника. Зміст відзиву У березні 2021 року до Верховного Суду від представника ТОВ "Поділлятрансагро" надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення, посилаючись на дотримання судом першої інстанції норм процесуального права при залишенні позовної заяви без розгляду у зв'язку з неявкою позивача у судове засідання. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження відповідач відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України посилається на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Відповідно до частини п'ятої статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору. Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України). Отже, відповідно до вимог процесуального закону суд може залишити позовну заяву без розгляду лише при наявності одночасно двох умов: повторна неявка в судове засідання належним чином повідомленого позивача та відсутності заяви про розгляд справи за його відсутності. Процесуальним законом не передбачено обов'язок суду враховувати поважність причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов'язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи. Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача. Вказане узгоджується з правовими висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі №759/6512/17, 26 вересня 2019 року у справі №295/19734/13-ц та від 07 жовтня 2019 року у справі №612/403/16-ц. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, установивши, що позивачка ОСОБА_1 не з'явилась в судові засідання 17 березня 2020 року, 23 квітня 2020 року, 28 травня 2020 року, 27 липня 2020 року, 02 вересня 2020 року, хоча завчасно належним чином була повідомлена про дату, час та місце проведення цих судових засідань (т. 1, а. с. 195, 201, 212, 216), клопотання про розгляд справи у її відсутність не подала, правильно на підставі наведених норм процесуального права залишив її позовну заяву без розгляду. Доводи касаційної скарги про поважність причин нез'явлення позивачки до суду колегія суддів відхиляє, оскільки для залишення позовної заяви без розгляду у зв'язку з повторною неявкою позивач у судові засідання за умови його належного повідомлення про дату, час та місце судового засідання та неподання ним заяви про розгляд справи за його відсутності, поважність причин неявки не має правового значення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм процесуального права, які підлягали застосуванню, касаційну скаргу належить залишити без змін, а ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - залишити без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, залишити без задоволення. Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 02 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 січня 2021 року залишити без змін Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді М. М. Русинчук Н. О. Антоненко І. О. Дундар
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 жовтня 2021 року м. Київ справа №370/207/15-ц провадження №61-5140св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, відповідачі: ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, треті особи: Реєстраційна служба Макарівського районного управління юстиції Київської області, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня Олександр Миколайович, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_4, ОСОБА_21, ОСОБА_18, ОСОБА_20, ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 06 грудня 2019 року під головуванням судді Мазки Н. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В. у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29 до ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38 про визнання договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними та скасування записів в реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності, треті особи: Реєстраційна служба Макарівського районного управління юстиції Київської області, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шупеня Олександр Миколайович, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог Позивачі у січні 2015 року звернулись до суду із позовом до відповідачів про визнання договорів купівлі - продажу земельних ділянок недійсними та скасування записів в реєстрі прав власності на нерухоме майно про реєстрацію права власності. У вересні 2016 року позивачі змінили підставу позову та просили визнати недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок з підстав обману та зловмисної домовленості представника сторони з іншою стороною та просили визнати недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок, розташованих на території Ніжиловецької сільської ради Київської області Макарівського району, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, від: - 11 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_44, від імені якої за довіреністю від 19 січня 2006 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_33 щодо придбання земельної ділянки площею 3,0579 га, кадастровий номер 3222785800:05:029:0022, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183208, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1272; - 12 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_14, від імені якої за довіреністю від 02 грудня 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_33 щодо придбання земельної ділянки площею 2,6266 га, кадастровий номер 3222785800:03:014:0019, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183240, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1286; - 12 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_45, від імені якого за довіреністю від 24 листопада 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_33 щодо придбання земельної ділянки площею 1,8562 га, кадастровий номер 3222785800:03:014:0025, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183227, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1288; - 12 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_46, від імені якої за довіреністю від 21 грудня 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_33 щодо придбання земельної ділянки площею 1,3413 га, кадастровий номер 3222785800:05:030:0012, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651182, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1289; - 12 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_1, від імені якої за довіреністю від 27 грудня 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_33 щодо придбання земельної ділянки площею 1,6457 га, кадастровий номер 3222785800:03:014:0066, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183187, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1291; - 12 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_29, від імені якої за довіреністю від 27 грудня 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_33 щодо придбання земельної ділянки площею 1,3282 га, кадастровий номер 3222785800:03:013:0055, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183188, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1301; - 15 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_47, від імені якої за довіреністю від 02 грудня 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_32, щодо придбання земельної ділянки площею 2,6292 га, кадастровий номер 3222785800:03:014:0020, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183239, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1326; - 16 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_13, від імені якої за довіреністю від 30 листопада 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_32 щодо придбання земельної ділянки площею 2,4989 га, розташованої на території Ніжиловецької сільської ради, кадастровий номер 3222785800:03:011:0003, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183216, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1329; - 16 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_48, від імені якої за довіреністю від 02 грудня 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_32 щодо придбання земельної ділянки площею 1,6758 га, кадастровий номер 3222785800:03:014:0023, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183230, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1335; - 16 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_21, від імені якого за довіреністю від 24 листопада 2005 року за №2483, діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_32, щодо придбання земельної ділянки площею 2,7873 га, кадастровий номер 3222785800:03:014:0022, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183232, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1336; - 16 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_25, від імені якої за довіреністю від 26 грудня 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_34 щодо придбання земельної ділянки площею 0,6638 га, кадастровий номер 3222785800:05:030:0027, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183191, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1340; - 16 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_24, від імені якої за довіреністю від 05 грудня 2005 діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_34 про придбання земельної ділянки площею 1,3580 га, кадастровий номер 3222785800:03:013:0031, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №1 83190, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1341; - 16 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_26, від імені якого за довіреністю від 26 грудня 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_34 про придбання земельної ділянки площею 1,4911 га, кадастровий номер 3222785800:03:013:0034, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯГ №183190, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1342; - 23 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_23, від імені якого за довіреністю від 29 березня 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_32 про придбання земельної ділянки площею 1,5146 га, кадастровий номер 3222785800:03:013:0036, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651190, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1404; - 23 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_49, від імені якої за довіреністю від 03 листопада 2005 року діяв ОСОБА_30, та ОСОБА_32, про придбання земельної ділянки площею 0,6637 га, кадастровий номер 3222785800:05:030:0006, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651146, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1414; - 23 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_19, від імені якої за довіреністю від 29 березня 2005 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_32 про придбання земельної ділянки площею 2,0892 га, кадастровий номер 3222785800:03:011:0008, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651104, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1401; - 24 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_50, від імені якого за довіреністю від 17 квітня 2006 діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_35 про придбання земельної ділянки площею 1,9540 га, кадастровий номер 3222785800:03:010:0017, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №653332, виданим 04 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1433; - 24 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_51, від імені якої за довіреністю від 31 жовтня 2005 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_35 про придбання земельної ділянки площею 2,6330 га, кадастровий номер 3222785800:03:014:0015, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651141, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1436; - 24 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_52, від імені якої за довіреністю від 31 жовтня 2005 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_35 про придбання земельної ділянки площею 1,9643 га, кадастровий номер 3222785800:05:030:0005, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651154, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1447; - 24 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_53, від імені якої за довіреністю від 31 жовтня 2005 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_35 про придбання земельної ділянки площею 1,7817 га, кадастровий номер 3222785800:03:010:0001, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651130, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1454; - 24 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_16, від імені якої за довіреністю від 31 жовтня 2005 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_35 про придбання земельної ділянки площею 2,6314 га, кадастровий номер 3222785800:03:014:0008, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651159, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1457; - 25 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_54, від імені якого за довіреністю від 31 жовтня 2005 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_35 про придбання земельної ділянки площею 0,6638 га, кадастровий номер 3222785800:05:030:0002, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651166, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1460; - 25 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_7, від імені якої за довіреністю від 29 березня 2006 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_36 про придбання земельної ділянки площею 2,9347 га, кадастровий номер 3222785800:03:012:0004, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651117, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1490; - 25 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_28, від імені якої за довіреністю від 29 березня 2006 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_36 про придбання земельної ділянки площею 2,8297 га, кадастровий номер 3222785800:03:011:0010, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651109, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1492; - 28 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_55, від імені якого за довіреністю від 22 жовтня 2005 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_36 про придбання земельної ділянки площею 0,7613 га, кадастровий номер 3222785800:05:030:0020, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651553, виданим 04 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1504; - 30 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_56, від імені якої за довіреністю від 22 жовтня 2005 року діяв ОСОБА_31 та ОСОБА_37, про придбання земельної ділянки площею 0,6923 га, кадастровий номер 3222785800:05:030:0015, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651524, виданим 04 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1540; - 31 серпня 2006 року, укладений між ОСОБА_57, від імені якого за довіреністю від 12 грудня 2005 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_38 про придбання земельної ділянки площею 1,3327 га, кадастровий номер 3222785800:03:013:0038, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №651196, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1563; - 07 вересня 2006 року, укладений між ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, від імені яких за довіреністю від 25 травня 2005 року діяв ОСОБА_31, та ОСОБА_38 про придбання земельної ділянки площею 1,3327 га, кадастровий номер 3222785800:03:011:0020, право власності підтверджується державним актом на земельну ділянку серії ЯД №653334, виданим 04 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Договір зареєстровано в реєстрі за №1629. Крім того просили скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про реєстрацію прав власності на вищезазначені земельні ділянки. На обґрунтування позовних вимог вказували, що 11 листопада 2005 року в селі Ніжиловичі Макарівського району Київської області відбулись збори пайовиків КСП "Поліське". На порядок денний були винесені питання щодо вирішення проблем пайового майна та землі у зв'язку із ліквідацією КСП "Поліське", звіт комісії з організації вирішення майнових питань, що виникають у процесі реформування аграрного сектора економіки, розпаювання земель КСП "Поліське", обрання комісії з розпаювання та інші. За результатами проведених зборів, зокрема, вирішили вивести в натуру та приватизувати земельні ділянки. Крім того, всім власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) було запропоновано передати їх приватизовані земельні ділянки у користування ОСОБА_32, який був присутній на зборах. Вказували, що на вищезазначених зборах ОСОБА_32 заявляв, що має намір отримати у довгострокове користування всі земельні ділянки власників сертифікатів, за що зобов'язується сплачувати кожному із них по 2 000 доларів США (10 000 грн). При цьому наголошував на тому, що землю у селян він не забирає, оскільки навіть фактично позбавлений такої можливості через дію мораторію на продаж сільськогосподарської землі. Пояснював, що для укладення цієї угоди, власники земельних часток (паїв), з метою виведення їх земельних ділянок в натурі, отримання державних актів на право власності на земельну ділянку та укладення договорів оренди, повинні видати довгострокові довіреності на право розпорядження сертифікатами на право на земельну частку (пай) та земельними ділянками. Зазначали, що після виведення земельних ділянок в натурі та їх приватизації будуть укладені договори оренди, а державні акти, отримані замість сертифікатів, будуть повернуті власникам земельних ділянок. Через деякий час позивачам було запропоновано видати довіреності. З кожним із довірителів ОСОБА_32 займався індивідуально, не допускаючи присутності будь-яких третіх осіб під час посвідчення довіреності. Крім того останній пояснював, що після придбання майна КСП "Поліське", буде створено фермерське господарство, на яке буде завезена належна йому худоба, що забезпечить селян можливістю продовжувати працю на власній землі. Всі довіреності були видані на значний термін - мінімум на двадцять років. Вказане відповідало умовам, які були озвучені на зборах пайовиків щодо довгострокового користування. Позивачі зазначали, що про право на продаж земельних ділянок, яке було включено до тексту довіреностей та можливі наслідки його реалізації було навмисно замовчано. Ніхто не звернув уваги на те, що в довіреностях зазначались імена зовсім незнайомих позивачам осіб, оскільки в момент підписання довіреностей позивачі були впевнені, що видають довіреності на ім? я особи, з якою розмовляють, тобто ОСОБА_32. Всі оригінали довіреностей відбирались помічником нотаріуса одразу після їх підписання, без надання їх копій та контактних даних нотаріуса. Позивачі вказують, що всі довірителі на момент посвідчення довіреностей були особами похилого віку, без вищої освіти, а відтак ввести їх в оману щодо природи договору, для забезпечення можливості укладення якого видаються довіреності, виявилось не складно. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Макарівський районний суд Київської області рішенням від 06 грудня 2020 року в задоволені позовних вимог відмовив. Київський апеляційний суд постановою від 22 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_61, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29 залишив без задоволення, а рішення Макарівського районного суду Київської області від 06 грудня 2019 року без змін. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із недоведеності позовних вимог. Вказував, що відповідачі, відчужуючи земельні ділянки позивачів за договорами купівлі-продажу, діяли від імені позивачів в межах наданих їм повноважень, а тому підстав для визнання цих договорів недійсними не вбачається. Оскільки позивачі змінили підстави позовних вимог і просили визнати договори купівлі-продажу недійсними із тих підстав, що вони вчинені в результаті обману та зловмисної домовленості сторін, то саме із цих правових підстав, апеляційний суд відмовив у задоволенні апеляційної скарги і рішення суду першої інстанції залишив без змін. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2021 року представник ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_4, ОСОБА_21, ОСОБА_18, ОСОБА_21, ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - адвокат Галковська О. І. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Макарівського районного суду Київської області від 06 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У поданій касаційній скарзі представник заявників вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували правових позицій, які були викладені у постановах Верховного Суду: від 20 січня 2021 року у справі №522/24006/17, від 19 січня 2021 року у справі №910/18371/19, від 22 січня 2020 року у справі №360/939/17, від 20 лютого 2019 року у справі №462/1992/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, від 15 січня 2020 року у справі №911/786/18, від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц, від 21 лютого 2021 року у справі №182/3593/17. Вказувала, що під час спілкування з позивачами ОСОБА_32 озвучував свої наміри щодо отримання земельних ділянок на правах оренди, про укладення договорів купівлі-продажу мова не йшла, а тому позивачі були введені в оману, адже намірів на укладення договорів купівлі-продажу у них не було. Аргументом касаційної скарги також є те, що на думку представника заявника, мала місце зловмисна домовленість представників продавців з покупцями, адже довіреності видавались на виготовлення державних актів з наступним укладенням договорів оренди, а не купівлі-продажу. Вважала, що повірені розуміли те, що повноваження на укладення договору купівлі-продажу їм не надавалися, однак вони бажали настання наслідків у вигляді спірних договорів. Представник заявників вказує, що спірні договори стосовно декого з позивачів були укладені без згоди іншого з подружжя, а тому суди неправильно застосували приписи статті 65 СК України. Посилається на порушення судами норм процесуального права, які виявились у тому, що оскаржувані судові рішення не повністю вмотивовані. Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року представник ОСОБА_32 - адвокат Нацик І. О. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому у її задоволенні просив відмовити, посилаючись на необґрунтованість її доводів. Вказував, що його довіритель ОСОБА_32 дійсно звертався в 2005 році до позивачів із пропозицією купівлі належних їм земельних ділянок за ціною по 10 000 грн за кожну. Факт отримання зазначених коштів позивачі підтвердили, а на момент видачі довіреностей та вчинення спірних правочинів, дій направлених на запобігання їх укладенню не вчиняли. Вказував, що жодних зловмисних домовленостей між представниками сторін з іншою стороною правочину не було, адже наявність повноважень на укладення договорів купівлі-продажу підтверджується довіреністю. У червні 2021 року від ОСОБА_15, ОСОБА_19, ОСОБА_28, ОСОБА_13, ОСОБА_10, ОСОБА_8, ОСОБА_5 ОСОБА_22 до Верховного Суду надійшли письмові пояснення на касаційну скаргу в якій заявники касаційну скаргу просять задовольнити. У поданих у червні 2021 року до Верховного Суду письмових поясненнях представник третьої особи ОСОБА_39 - адвокат Демянова Н. І. у задоволенні касаційної скарги просить відмовити. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Макарівського районного суду Київської області. 01 червня 2021 року цивільна справа №370/207/15-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 12 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_46, від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_33, останньою придбана земельна ділянка площею 1,3413 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:030:0012. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №651182, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 18 000 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1289 (а. с. 23, том 2). На даний час змінено кадастровий номер та цільове призначення, власником земельної ділянки є ОСОБА_43. Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 24 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_51, від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_31 та ОСОБА_35, останнім придбана земельна ділянка площею 2,6330 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:03:014:0015. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №651141, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 35 100 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1436 (а. с. 29, том 2). Кадастровий номер змінено, власником є ОСОБА_35, перебуває в оренді у ТОВ "Агро лійн сервіс". Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16 серпня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеного між ОСОБА_25 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_34, останньою придбана земельна ділянка площею 0,6638 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:030:0027. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183191, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 10 000 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1340 (а. с. 46, том 2). Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16 серпня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеного між ОСОБА_24 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_34, останньою придбана земельна ділянка площею 1,3580 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:03:013:0031. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №651176, виданим 03 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 10 000 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1341 (а. с. 44, том 2). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 16 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_21 від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_32, останнім придбана земельна ділянка площею 2,7873 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:03:014:0022. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183232, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 37 100 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1336 (а. с. 45, том 2). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 12 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_45 від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_33, останньою придбана земельна ділянка площею 1,8562 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:03:014:0025. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183227, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 25 000 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1288 (а. с. 49, том 2). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 11 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_61 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_33, останнім придбана земельна ділянка площею 0,6637 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:030:0024. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183207, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 8 900 гривень, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1271 (а. с. 48, том 8). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 05 серпня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_63 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_31 та ОСОБА_36, останнім придбана земельна ділянка площею 1,8453 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:030:0016. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №651530, виданим 04 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 24 600 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1486 (а. с. 49, том 8). Згідно із договором купівлі-продажу земельної ділянки від 07 вересня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шупенею О. М., укладеним між ОСОБА_64 від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_30 та ОСОБА_38, останнім придбана земельна ділянка площею 2,1198 га, що розташована на території Ніжиловецької сільської ради Макарівського району Київської області, кадастровий номер 3222785800:05:011:0005. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №183218, виданим 01 серпня 2006 року Макарівською районною державною адміністрацією Київської області. Відповідно до пункту 5 договору купівлі-продажу цей продаж за домовленістю сторін вчинено за 28 200 грн, які повністю отримані представником продавця від покупця до підписання цього договору. Сторони стверджують факт повного розрахунку за цим договором та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру. Договір зареєстровано в реєстрі за №1631 (а. с. 52, том 8). Суди встановили, а позивачі не оспорювали тієї обставини, що при оформленні довіреностей кожен отримав по 10 000 грн. Макарівський районний суд Київської області рішенням від 11 листопада 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 08 лютого 2012 року, у цивільній справі №2-66/11 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_45, ОСОБА_61, ОСОБА_15, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_48, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_13, ОСОБА_69, ОСОБА_14, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_64, ОСОБА_21, ОСОБА_9, ОСОБА_49, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_57, ОСОБА_76, ОСОБА_26, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_23, ОСОБА_77, ОСОБА_22, ОСОБА_78, ОСОБА_29, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_47, ОСОБА_81, ОСОБА_7, ОСОБА_82, ОСОБА_4, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_15, ОСОБА_11, ОСОБА_86, ОСОБА_12, ОСОБА_87, ОСОБА_16, ОСОБА_72, ОСОБА_51, ОСОБА_5, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_50, ОСОБА_19, ОСОБА_58, ОСОБА_90, ОСОБА_56, ОСОБА_91, ОСОБА_28, ОСОБА_92 до ОСОБА_30, Шупені О. М., ОСОБА_32, ОСОБА_31 про зобов'язання повернути державні акти на право власності на земельні ділянки, зобов'язав ОСОБА_30 повернути державні акти на право власності на земельні ділянки на території Ніжиловицької сільської ради Макарівського району Київської області, отримані ним за дорученням взамін сертифікатів на право на земельну частку (пай), власникам даних державних актів: ОСОБА_1 - серія ЯГ №183187 від 01 серпня 2006 року, №167; ОСОБА_45 - серія ЯГ №183227 від 01серпня 2006 року, №189; ОСОБА_61 - серія ЯГ №183207 від 01 серпня 2006 року, №147; ОСОБА_15 - серія ЯГ №183208 від 01 серпня 2006 року, №146 на ім'я ОСОБА_44; ОСОБА_65 - серія ЯГ №183243 від 01 серпня 2006 року, №175; ОСОБА_66 - серія ЯГ №1832238 від 01 серпня 2006 року, №183; ОСОБА_48 - серія ЯГ №183230 від 01 серпня 2006 року, №192; ОСОБА_67 - серія ЯГ №183211 від 01 серпня 2006 року, №205, серія ЯГ №183212 від 01 серпня 2006 року, №204; ОСОБА_10 - серія ЯГ №183194 від 01 серпня 2006 року, №160; ОСОБА_13 - серія ЯГ №183216 від 01 серпня 2006 року, №201; ОСОБА_69 - серія ЯГ №183241 від 01 серпня 2006 року, №173; ОСОБА_14 - серія ЯГ №183240 від 01 серпня 2006 року, №172; ОСОБА_70 - серія ЯГ №183182 від 01 серпня 2006 року, №142; ОСОБА_71 - серія ЯГ №183181 від 01 серпня 2006 року, №143; ОСОБА_72 - серія ЯГ №183250 від 02 серпня 2006 року, №206; ОСОБА_64 - серія ЯГ №183218 від 01 серпня 2006 року, №194; ОСОБА_21 - серія ЯГ №183232 від 01 серпня 2006 року, №177; ОСОБА_9 - серія ЯД №651182 від 03 серпня 2006 року, №265 на ім'я ОСОБА_46; ОСОБА_49 - серія ЯД №651146 від 03 серпня 2006 року, №232; ОСОБА_73 - серія ЯД №651184 від 03 серпня 2006 року, №263; ОСОБА_74 - серія ЯД №651177 від 03 серпня 2006 року, №270; ОСОБА_75 - серія ЯД №651173 від 03 серпня 2006 року, №274; ОСОБА_57 - серія ЯД №651196 від 03 серпня 2006 року, №254; ОСОБА_76 - серія ЯГ №183201 від 01серпня 2006 року, №153; ОСОБА_26 - серія ЯГ №183190 від 01 серпня 2006 року, №164; ОСОБА_24 - серія ЯД №651176 від 03 серпня 2006 року, №271; ОСОБА_25 - серія ЯГ №183191 від 01 серпня 2006 року, №163; ОСОБА_23 - серія ЯГ №183199 від 01 серпня 2006 року, №155; ОСОБА_77 - серія ЯД №651191 від 03 серпня 2006 року, №277; ОСОБА_22 - серія ЯД №651198 від 03 серпня 2006 року, №252; ОСОБА_78 - серія ЯГ №183233 від 01 серпня 2006 року, №178; ОСОБА_29 - серія ЯГ №183188 від 01 серпня 2006 року, №166; ОСОБА_79 - серія ЯД №651175 від 03 серпня 2006 року, №275; ОСОБА_80 - серія ЯГ №183197 від 01 серпня 2006 року, №157, ЯГ №183198 від 01 серпня 2006 року, №156 на ім'я ОСОБА_94; ОСОБА_47 - серія ЯГ №183239 від 01серпня 2006 року, №171; ОСОБА_81 - серія ЯГ №183185 від 01 серпня 2006 року, №169, ЯД №651123 від 03 серпня 2006 року, №280. ОСОБА_31 був зобов'язаний повернути державні акти на право власності на земельні ділянки на території Ніжиловицької сільської ради Макарівського району Київської області, отримані ним за дорученнями замість сертифікатів на право на земельні частки (пай), власникам даних державних актів: ОСОБА_95 - серія ЯД №651117 від 03 серпня 2006 року, №286; ОСОБА_82 - серія ЯД №651520 від 04 серпня 2006 року, №370; ОСОБА_4 - серія ЯД №651530 від 04 серпня 2006 року, №379 на ім'я ОСОБА_63; ОСОБА_83 та ОСОБА_84 - серія ЯД №651540 від 04 серпня 2006 року, №394 на ім'я ОСОБА_96; ОСОБА_85 - серія ЯД №651101 від 03 серпня 2006 року, №302; ОСОБА_15 - серія ЯД №651158 від 03 серпня 2006 року, №220 на ім'я ОСОБА_44; ОСОБА_11 - серія ЯД №651154 від 03 серпня 2006 року, №224 на ім'я ОСОБА_52; ОСОБА_86 - серія ЯД №651137 від 03 серпня 2006 року, №241, ЯД №692748 від 21 листопада 2006 року, №614 на ім'я ОСОБА_97; ОСОБА_12 - серія ЯД №651130 від 03 серпня 2006 року, №248 на ім'я ОСОБА_53; ОСОБА_87 - серія ЯД №651527 від 03 серпня 2006 року, №382; ОСОБА_16 - серія ЯД №651159 від 03 серпня 2006 року, №219; ОСОБА_72 - серія ЯД №653324 від 04 серпня 2006 року, №366; ОСОБА_51 - серія ЯД №651141 від 03 серпня 2006 року, №237; ОСОБА_5 - серія ЯД №692749 від 05 грудня 2006 року, №793 на ім'я ОСОБА_98; ОСОБА_88, ОСОБА_89 - серія ЯД №651166 від 03 серпня 2006 року, №212 на ім'я ОСОБА_54; ОСОБА_50 - серія ЯД №653332 від 04 серпня 2006 року, №331; ОСОБА_19 - серія ЯД №651104 від 03 серпня 2006 року, №299; ОСОБА_58 - серія ЯД №653334 від 04 серпня 2006 року, №338, ЯД №651523 від 04 серпня 2006 року, №367; ОСОБА_90 - серія ЯД №651539 від 04 серпня 2006 року, №386: ОСОБА_56 - серія ЯД №651524 від 04 серпня 2006 року, №376; ОСОБА_91 - серія ЯД №651553 від 04 серпня 2006 року, №408 на ім'я ОСОБА_55; ОСОБА_28 - серія ЯД №651109 від 03 серпня 2006 року, №294; ОСОБА_92 - серія ЯЖ №017315 від 16 липня 2007 року, №010733000204. В позові до Шупені О. М. та ОСОБА_32 відмовлено (а. с. 124-134, том 1, а. с. 49-54, том 4). Суди вказували, що із рішення Макарівського районного суду Київської області від 11 листопада 2011 року встановлено, що ОСОБА_30 зобов'язано повернути державні акти на землю не у зв'язку із недійсністю довіреностей, а у зв'язку із тим, що вони були скасовані позивачами. З відповідей приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шупені О. М. від 19 лютого 2013 року №2 та від 26 березня 2013 року №3, надісланих на ім'я начальника ВДВС Макарівського РУЮ, встановлено, що державні акти на земельні ділянки були передані приватному нотаріусу під час здійснення нотаріальних дій - посвідчення договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Договори, державні акти та інші документи, які були необхідні для вчинення нотаріальної дії, зберігаються у приватного нотаріуса у приватному архіві. Зазначено, що державні акти є невід'ємною частиною правочину відчуження, тому не можуть бути передані до ВДВС Макарівського РУЮ (а. с.168-169, том 1, а. с. 86, том 4). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За приписами частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Вимогами частин першої - третьої, п'ятої та шостої статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Таким чином, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину. Як вже зазначалось вище, суди попередніх інстанцій вказували, що звертаючись із позовом до суду позивачі зазначали, що договори купівлі - продажу земельних ділянок були укладені під впливом обману та в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по - третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Тобто, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідачів, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. За приписами статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Надаючи оцінку встановленим у справі обставинам суди вказували, що позивачі просили в своєму позові визнати частину договорів купівлі-продажу недійсними, так як вони вчинені в результаті обману щодо обставин, які мають істотне значення. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суди попередніх інстанцій встановили, що договори купівлі-продажу були вчинені на підставі довіреностей, які були видані позивачами або їх спадкодавцями, в тому числі і на право розпоряджатися земельними ділянками. Оцінюючи надані сторонами докази суди вказували, що позивачами не надано належних та достовірних доказів того, що на час вчинення зазначених довіреностей особи, які їх видавали, були введені в оману і в чому ця омана полягала. Суди вказували, що представники позивачів пояснювали, що з кожним, хто видавав довіреність, помічник нотаріуса говорив індивідуально, текст довіреності було надруковано і жодна із осіб не вказала на те, що вона не мала можливості ознайомитися із текстом довіреності. Особи вчинили свої підписи на довіреностях та отримали кошти - по 10 000 грн. Оформлення державних актів на право власності на земельні ділянки, присвоєння кадастрових номерів та відчуження земельних часток (паїв) відбулося на підставі довіреностей. На час вчинення договорів купівлі-продажу довіреності були чинними, не скасовані. Суди встановили, що позивачі звернулися до суду із однією позовною заявою та у своєму позові вказали загальні підстави для визнання договорів купівлі-продажу недійсними. При цьому зазначали, що через значну кількість суб'єктів правовідносин (позивачі та їх правонаступники), предметів спору (земельних ділянок) кадастрові номери яких та цільове призначення неодноразово змінювалися, кожен із позивачів не довів свої позовні вимоги та не вказав, в чому полягав обман саме щодо нього особисто. Правонаступники осіб, які видавали довіреності, вважали, що спадкодавці видали довіреності внаслідок обману, однак, доказів того, що вчинення довіреності не відповідало волі саме тієї особи, яка підписувала довіреність, судом не встановлено. Крім того місцевий суд вказував, що за матеріалами справи №2-66/2011, з позовних вимог, встановлено що позивачі всі умови договору щодо розпорядження сертифікатами обговорювали з ОСОБА_32, який пропонував продати належні їм земельні частки (паї) за 10 000 грн, видавши нотаріально посвідчені довіреності на розпорядження сертифікатами відповідачам ОСОБА_30 та ОСОБА_31. Отже колегія суддів вважає, що оскільки суди попередніх інстанцій встановили, що позивачами не було надано доказів, які б підтверджували факт укладення договорів купівлі - продажу земельних ділянок внаслідок обману, що тягне за собою визнання вказаного правочину недійсним, їх висновки про відсутність підстав для задоволення позову у цій частині правильні. Крім того, згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Для визнання правочину недійсним на підставі зазначеної норми необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку - небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин, - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що відповідачі, відчужуючи земельні ділянки позивачів за договорами купівлі-продажу, діяли від імені позивачів в межах наданих їм повноважень, що підтверджується матеріалами справи, а тому підстав для визнання оспорюваних договорів недійсними з підстав зловмисної домовленості представників продавців з покупцями не вбачається. Вищенаведеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що мала місце зловмисна домовленість представників продавців з покупцями. Крім того колегія суддів зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Оскільки порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових позицій, які були викладені у постанові Верховного Суду від: 20 січня 2021 року у справі №522/24006/17, 19 січня 2021 року у справі №910/18371/19, від 22 січня 2020 року у справі №360/939/17, від 20 лютого 2019 року у справі №462/1992/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, від 15 січня 2020 року у справі №911/786/18, від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц, від 21 лютого 2021 року у справі №182/3593/17 колегія суддів відхиляє з огляду на те, що фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. Доводи касаційної скарги відносно того, що спірні договори стосовно декого з позивачів були укладені без згоди іншого з подружжя, а тому суди неправильно застосували приписи статті 65 СК України колегія суддів відхиляє з тих підстав, що змінивши підставу позову позивачі просили визнати недійсними оспорювані правочину саме з підстав введення позивачів в оману та зловмисної домовленості представників продавців з покупцями. Посилання касаційної скарги на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, яке виявилось у тому, що оскаржувані судові рішення є немотивованими колегія суддів відхиляє та зауважує, що Європейський суд з прав людини вказував, що, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії "). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"). Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_25, ОСОБА_24, ОСОБА_4, ОСОБА_21, ОСОБА_18, ОСОБА_20, ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Макарівського районного суду Київської області від 06 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька судді:А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 листопада 2021 року м. Київ справа №456/1081/20 провадження №61-14280 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, представник відповідача - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 13 січня 2021 року у складі судді Саса С. С. та постанову Львівського апеляційного суду від 07 червня 2021 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулався до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання спадкового договору. Позовна заява мотивована тим, що після смерті її чоловіка - ОСОБА_4, ОСОБА_2, яка є дружиною її похресника, періодично заходила до неї додому, цікавитися її життям та здоров'ям, зазначала про те, що їй потрібна помічниця, оскільки одній у похилому віці важко за собою доглядати. 25 січня 2011 року у Стрийській державній нотаріальній конторі Львівської області між нею та ОСОБА_2 укладено спадковий договір, за умовами якого вона на випадок своєї смерті передала у власність відповідачки належний їй на праві власності цегляно-дерев'яний житловий будинок, загальною площею 101,6 кв. м, житловою площею 45,3 кв. м, разом з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 зобов'язалася здійснювати догляд та надавати їй необхідну допомогу, після смерті поховати згідно з християнським обрядом на кладовищі у с. Верчани Стрийського району Львівської області. Після укладення вищевказаного спадкового договору відповідачка або її чоловік майже щотижня до неї приходили та приносили їжу, продукти харчування, але з часом така допомога припинилася, ОСОБА_2 стала все рідше приходити до неї, а згодом взагалі припинила навідуватися. На її звернення з приводу невиконання відповідачкою умов спадкового договору, остання вселила до неї свою дочку, зятя та онуку, які їй не допомагали, а використовували її будинок виключно для проживання. Крім того, дочка відповідачки зі своєю сім'єю погано відносилися до неї, кричали та ображали її, у зв'язку з чим у січні 2020 року переїхали від неї, після чого відповідачка допомоги їй не надавала. Таким чином, вважала, що спірний спадковий договір слід розірвати у зв'язку з невиконанням його умов ОСОБА_2. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд розірвати спадковий договір, укладений 25 січня 2011 року між нею та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори Львівської області Костур У. Т., зареєстрований в реєстрі №239. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 13 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано спадковий договір, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який був посвідчений 25 січня 2011 року державним нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори Львівської області Костур У. Т., зареєстровано у реєстрі №239. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 840,80 грн сплаченого судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачка належним чином зобов'язання за спірним спадковим договором не виконувала, позивачкою підтверджено, що ОСОБА_2 не здійснювала за нею відповідний догляд, у тому числі не підтримувала належних умов її проживання, лікування, а відповідачкою належними та допустимими доказами такі обставини не спростовано. Долучені відповідачкою товарний чек, рахунок, фіскальні чеки не містять інформації, хто саме купив та здійснив оплату лікарських препаратів. ОСОБА_2 долучено копії п'яти фіскальних чеків, проте не надано доказів на підтвердження призначення цих препаратів лікарем за результатами обстеження ОСОБА_1 і необхідності їх придбання саме для її лікування. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 07 червня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відсутні належні та допустимі докази виконання відповідачкою умов оспорюваного спадкового договору, а саме щодо здійснення ОСОБА_2 догляду за ОСОБА_1, яка є собою похилого віку. Отже, оскільки відповідачкою, як набувачем, не виконувались розпорядження позивачки, як відчужувача, тому районний суддійшов правильного висновку про розірвання спадкового договору на підставі положень частини першої статті 1308 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №456/1081/20 з Стрийського міськрайонного суду Львівської області. У жовтні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що позивачка відмовляється від здійснення відповідачкою за нею особистого догляду, у тому числі отримувати від ОСОБА_2 та членів її родини харчові продукти. Таким чином, не доведено вину відповідачки у неналежному виконанні пункту 6 спадкового договору, а отже, у суду були відсутні правові підстави для розірвання вказаного договору. Позивачка протягом десяти років не оскаржувала спадковий договір, не заперечувала виконання його умов відповідачкою, а звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом пов'язано з втручанням сторонніх осіб, які бажають отримати у власність належний їй житловий будинок, вводячи позивачку в оману. Апеляційний суд безпідставно розглянув справу без участі представника відповідача, який подавав відповідне клопотання про відкладення її розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на їх законність не впливають. Відповідачка не виконувала умова спадкового договору, а саме не здійснювала належний догляд за позивачкою, яка є особою похилого віку. Відповідачка на час пред'явлення позивачкою цього позову до суду взагалі перестала спілкуватися з ОСОБА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Судом установлено, що ОСОБА_1 є особою похилого віку, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 5). Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 23 січня 2020 року ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 8). 25 січня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено спадковий договір, який посвідчений державним нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори Львівської області Костур У. Т., за умовами якого ОСОБА_1 (відчужувач за договором) передає у власність ОСОБА_2 (набувачу за договором) на випадок своєї смерті житловий будинок АДРЕСА_1, разом із належними до нього господарськими спорудами, який розташований на земельній ділянці, площею 0,17 га, кадастровий №4625385200:02:014:0038, яка належить сільській раді. Нотаріусом накладено заборону на відчуження житлового будинку АДРЕСА_1 до дня смерті ОСОБА_1 чи розірвання цього договору (а. с. 7). Згідно з пунктами 3, 4, 6 вказаного спадкового договору інвентаризаційна оцінка будинку згідно з відомостями, викладеними у витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно №27887196, виданого Стрийським міжрайонним бюро технічної інвентаризації 04 листопада 2010 року - 130 848 грн. Сума цього договору за домовленістю сторін становить 130 848 грн. При укладенні цього договору ОСОБА_1 поклала на ОСОБА_2 обов'язки, які вона повинна виконати, а саме: до смерті здійснювати догляд та необхідну допомогу, після смерті поховати згідно з християнським обрядом на кладовищі с. Верчани. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Відповідно до статті 1302 ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Статтею 1305 ЦК України передбачено, що набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Згідно з частиною першою статті 1308 ЦК України спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень. Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що спадковий договір є нерозривно пов'язаний з його сторонами. ЦК України надає останнім право заявляти у суді вимоги про дострокове розірвання договору. Відчужувач має право заявляти позов про розірвання спадкового договору, якщо набувач не виконує або виконує неналежним чином покладені на нього обов'язки щодо здійснення дій майнового або немайнового характеру. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 зобов'язання за спірним спадковим договором належним чином не виконувала, а ОСОБА_1 доведено, що відповідачка не здійснювала за нею догляд, у тому числі не підтримувала належних умов її проживання, лікування, а відповідачкою відповідними доказами такі обставини не спростовано, що є її процесуальним обов'язком (статті 12, 81 ЦПК України). Отже, суди дійшли правильного висновку про те, що оскільки ОСОБА_2, як набувачем за спірним правочином, не виконувались розпорядження позивачки, як відчужувача, тому на підставі положень частини першої статті 1308 ЦК України спадковий договір розірвано за вимогою ОСОБА_1. Доводи касаційної скарги про те, що не доведено вину відповідачки у неналежному виконанні пункту 6 спадкового договору, є безпідставними, оскільки у позивачки відсутній обов'язок доведення саме вини ОСОБА_2 у невиконанні договору, так як відповідно до його умов відповідачкавзяла на себе зобов'язання з догляду за позивачкою, який нею не здійснювався. Позивачкою доведено факт невиконання відповідачем спірного договору. Посилання касаційної скарги на те, що звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом пов'язано з втручанням сторонніх осіб, які бажають отримати у власність належний їй житловий будинок, вводячи позивачку в оману, на увагу не заслуговують, оскільки не спростовують обставин на які посилалась ОСОБА_1 щодо невиконання відповідачкою взятих на себе зобов'язань за спадковим договором. А, крім того, рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК Україну). Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно розглянув справу без участі представника відповідача, який подавав відповідне клопотання про відкладення її розгляду, на увагу не заслуговують, оскільки відповідачку у встановленому законом порядку було повідомлено про розгляд справи апеляційним судом 07 червня 2021 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 148), тому вона не була позбавлена можливості безпосередньо приймати участь у судовому засіданні, чи забезпечити явку іншого представника, а безпідставне відкладення розгляду справи могло призвести до порушення прав інших сторін у справі щодо розумних строків її розгляду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 13 січня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №757/25074/20-ц провадження №61-7208св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ткачука О. С. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп", ОСОБА_2 про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_3, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року, ухвалене суддею Батрин О. В., та постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Ящук Т. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Укрфінанс Груп" (далі - ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп"), ОСОБА_2 про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними. Позов мотивований тим, що 16 лютого 2006 року між ним та Акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль" (далі - АППБ "Аваль", банк), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - АТ "Райффайзен Банк Аваль"), укладено кредитний договір, відповідно до якого він отримав кредит у сумі 99 000 доларів США, який зобов'язувався повернути зі сплатою процентів в порядку і на умовах, визначених кредитним договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та ним було укладено договір іпотеки, відповідно до якого він передав в іпотеку банку нежилі приміщення за адресою: АДРЕСА_1.25 листопада 2019 року між ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" та ОСОБА_2 укладено договори відступлення права вимоги, відповідно до яких первісний кредитор ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" відступив за плату новому кредитору ОСОБА_2 право вимоги до боржника ОСОБА_1 за кредитним договором та договором іпотеки від 16 лютого 2006 року. Заявник вважав, що є передбачені законом підстави для визнання цих договорів недійсними, оскільки відступлення права вимоги на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України. Короткий зміст судових рішень Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що укладений між ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" та ОСОБА_2 договір від 25 листопада 2019 року, є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність, передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання цього договору недійсним. У той же час суди дійшли висновку, що оскільки відсутні підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги за кредитним договором, то відповідно немає і підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги за договором іпотеки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року і ухвалити нове рішення у справі, яким задовольнити позов. Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 12 листопада 2021 року справу призначено до судового розглядуколегією у складі п'яти суддів. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди попередніх інстанцій встановили, що 16 лютого 2006 року між позивачем ОСОБА_1 та АППБ "Аваль", правонаступником якого є АТ "Райффайзен Банк Аваль", укладено кредитний договір №014/0054/74/45897, відповідно до якого позивач отримав кредит у сумі 99 000 доларів США, який зобов'язувався повернути зі сплатою процентів в порядку та на умовах, визначених кредитним договором та додатками до нього (а. с. 12-14). На забезпечення виконання зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором між банком та позивачем укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колодяжною А. В. та зареєстрований в Державному реєстрі іпотек за реєстровим номером №304, відповідно до якого ОСОБА_1 передав в іпотеку банку нежилі приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 15-16). 25 листопада 2019 року між ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" та ОСОБА_2 укладено договори відступлення права вимоги, відповідно до яких первісний кредитор ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" відступив новому кредитору ОСОБА_2 право грошової вимоги первісного кредитора до боржника, строк платежу за яким настав, а також права вимоги, які виникнуть в майбутньому щодо погашення (сплати) заборгованості та інших платежів, які виникли на підставі укладеного кредитного договору, та право одержати задоволення всіх вимог, що випливають з умов кредитного договору та договору іпотеки від 16 лютого 2006 року за рахунок майна, що є предметом іпотеки. Предметом розгляду у цій справі є вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсними з моменту укладення договорів відступлення права вимогивід 25 листопада 2019 року. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до частини першої статті 510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов'язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов'язання. Указані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо) ; 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні. Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається. Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Згідно зі статтею 1048 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, фактор зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов'язаний сплатити факторові залишок боргу. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1, пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон №2664-ІІІ) (у редакції, що діяла на момент подачі позову до суду та час розгляду справи) фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг вважається фінансовою послугою. Згідно з частиною першою статті 6 Закону №2664-ІІІ фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб'єктами господарювання на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб'єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім'я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін. Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов'язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов'язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов'язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов'язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу. Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом №2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги. З наведеного вбачається? що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються. При розмежуванні правочину відступлення права вимоги та договору факторингу слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з'ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак. Згідно зі статтею 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи. Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами. Право вимоги у зобов'язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України. Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому. Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу. З викладеного вище слідує, що вирішуючи таку категорію спорів, судам слід належним чином досліджувати умови укладених договорів, і відповідно до цього робити висновок щодо їх правової природи та норм права, які підлягають застосуванню. Колегія суддів вважає, що приймаючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції наведеного вище не врахував та неправильно визначився з правовою природою оспорюваного договору та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Крім того, відповідно до вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України суд апеляційної інстанції при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, не врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №465/646/11 (провадження №14-222цс18) та від 10 листопада 2020 року у справі №638/22396/14-ц (провадження №14-16цс20). Доводи щодо неможливості відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи були предметом заявленого у справі позову ОСОБА_1, а також його апеляційної скарги, з наведенням вищезазначених правових позицій Великої Палати Верховного Суду, проте у порушення вимог статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції їх не перевірив та не надав належної оцінки. Крім того, суд апеляційної інстанції не перевірив підстави та правомірність переходу прав кредитора у зобов'язанні від АТ "Райффайзен Банк Аваль" до ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп". Матеріали справи також не містять доказів набуття останнім права вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором та договором іпотеки від 16 лютого 2006 року. Ураховуючи те, що суд касаційної інстанції позбавлений права досліджувати докази, які не були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, відтак, і ухвалити своє рішення не має процесуальної можливості. За таких обставин суду апеляційної інстанції слід надати оцінку оспорюваним договорам та з'ясувати правомірність набуття ТОВ "ФК "Укрфінанс Груп" права вимоги до ОСОБА_1, а також правову природу відповідних договорів. Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. За правилами частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Оскільки суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, не дослідив зібраних у справі доказів, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий О. С. Ткачук судді А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №758/2571/20 провадження №61-10355св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Акціонерне товариство "Укрсиббанк", Товариство з обмеженою відповідальністю "Українська металургійна компанія", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - товариство з обмеженою відповідальністю "Інтер-Авто", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу адвоката Яська Павла Сергійовича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 02 березня 2020 року в складі судді Ларіонової Н. М. та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року в складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства "Укрсиббанк" (далі -АТ "Укрсиббанк ") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська металургійна компанія" (далі - ТОВ "Українська металургійна компанія "), за участю третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів товариство з обмеженою відповідальністю "Інтер-Авто" (далі - ТОВ "Інтер-Авто"), про визнання частково недійсним договору факторингу. Позов мотивував тим, що 03 травня 2007 року між АТ "Укрсиббанк" та ТОВ "Інтер-Авто", в особі директора Воротняка Є. М., укладено кредитний договір та після цього неодноразові додаткові угоди до нього. Між АТ "Укрсиббанк" та ТОВ "Українська металургійна компанія" 20 листопада 2017 року укладено договір факторингу №82/FAA (далі - договір факторингу), відповідно до якого АТ "Укрсиббанк" відступило на користь ТОВ "Українська металургійна компанія" права грошової вимоги за кредитним договором, а саме увесь обсяг заборгованості боржника ТОВ "Інтер-Авто". Додатковою угодою від 15 грудня 2017 року №2 до договору факторингу внесено зміни, а саме викладено у новій редакції пункти 1.1. та 1.10. договору факторингу. Відповідно до абзацу 5 пункту 1.1. договору факторингу (у редакції додаткової угоди від 15 грудня 2017 року №2) передбачено, що укладенням цього договору клієнт також безумовно, безвідклично і остаточно відступає фактору усі та будь-які існуючі та можливі права вимоги за недоговірними зобов'язаннями боржника та будь-яких пов'язаних із ним осіб (включаючи вимоги щодо відшкодування будь-якої шкоди та вимоги, що можуть бути пред'явлені в майбутньому), що виникли та/або виникнуть з кредитного договору та/або договорів забезпечення або у зв'язку з ним/ними, як до сторін кредитного договору та/або договорів забезпечення, включаючи (без обмеження) всі вимоги у зв'язку з наданням неправдивої інформації, шахрайством та злочинною змовою, і незалежно від того, чи права вимоги регулюються законодавством та/або юрисдикцією України, законодавством та/або юрисдикцією Англії або будь-якою іншою системою права. Абзацом 2 пункту 1.1. договору факторингу (у редакції додаткової угоди від 15 грудня 2017 року №2) передбачено, що з дати переходу права вимоги до фактора переходять всі процесуальні права клієнта за усіма судовими справами та кримінальними провадженнями, що зазначені у пункті 1.10. та додатку №4 до цього договору та стосуються кредитного договору та договорів забезпечення. Вважає, що зміни до договору факторингу у редакції додаткової угоди від 15 грудня 2017 року №2 є суперечать чинному законодавству, є незаконними, несправедливими, недобросовісними. На підставі договору факторингу можливо відступити тільки ті права вимоги, які виникають із договірних зобов'язань. Предметом договору факторингу не можуть бути права вимоги, які виникають із недоговірних зобов'язань. Боржником за договором факторингу може бути тільки набувач послуг чи товарів за первинним договором. Позивач був директором ТОВ "Інтер-Авто", підписував кредитний договір та додаткові угоди до нього, право вимоги за яким АТ "Укрсиббанк" підступив ТОВ "Українська металургійна компанія", у тому числі щодо недоговірних зобов'язань відповідно до договору факторингу у редакції додаткової угоди від 15 грудня 2017 року №2. Вважає, що уклавши договір факторингу відповідачі незаконно створили підставу для його відповідальності перед ТОВ "Українська металургійна компанія" за недоговірними зобов'язаннями. ТОВ "Українська металургійна компанія", на підставі договору факторингу, звернулось до слідчого управління головного управління Національної поліції у м. Києві з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення щодо заволодіння ТОВ "Інтер-Авто" та групою компаній "АІС" шляхом зловживання довірою кредитними коштами ТОВ "Інтер-Авто" за кредитним договором із АТ "Укрсиббанк". Постановою слідчого управління головного управління Національної поліції у м. Києві від 05 квітня 2018 року ТОВ "Українська металургійна компанія" визнано потерпілим у кримінальному провадженні №12013110000001043, за фактом заволодіння шляхом обману грошовими коштами АТ "Укрсиббанк" в особливо великому розмірі (частина четверта статті 190 КК України). Позивача 20 листопада 2019 року повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України у кримінальному провадженні №12013110000001043. Вважає, що оспорюваними умовами договору факторингу ТОВ "Українська металургійна компанія", як новому кредитору за кредитним договором, а також, як потерпілому в кримінальному провадженні №12013110000001043, у якому позивач набув статусу підозрюваного, фактично надано право вимагати від нього належного та реального виконання недоговірних зобов'язань з відшкодування майнової шкоди в порядку визначеному Кримінально-процесуальним кодексом України. На підставі викладеного просив суд визнати недійсними з моменту укладення умови абзацу 5 та 2 пункту 1.1. договору факторингу укладеного між АТ "Укрсиббанк" та ТОВ "Українська металургійна компанія" від 20 листопада 2017 року №82/FAA у редакції додаткової угоди від 15 грудня 2017 року №2. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 02 березня 2020 року у відкритті провадження відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що спір підвідомчий господарському суду, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України у відкритті провадження відмовлено. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року ухвалу місцевого суду залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що місцевий суд, врахувавши пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України, дійшов правильного висновку про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства та відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України у відкритті провадження відмовив. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2020 року адвокат Ясько В. С. в інтересах ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати, а справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2020 року, відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції. У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що предметом позову ОСОБА_1 є визнання недійсними оспорюваних умов договору факторингу. Тобто даний спір стосувався саме прав і обов'язків ОСОБА_1 як боржника в недоговірних зобов'язаннях, а не прав і обов'язків ТОВ "Інтер-Авто" за цим кредитним договором. ОСОБА_1 не був та не є підприємцем у спірних правовідносинах і та обставина, що договір факторингу укладено між відповідачами, які є суб'єктами господарювання, не свідчить про укладення, власне, оспорюваних умов договору факторингу в господарській діяльності. Між ОСОБА_1 та відповідачами не виникало господарських відносин, а оспорювані умови договору факторингу укладені відповідачами в недоговірних відносинах, зобов'язаною стороною у яких, на думку відповідачів був, зокрема, ОСОБА_1. Оспорювані умови договору факторингу не стосуються прав і обов'язків ТОВ "Інтер-Авто" як боржника у кредитних відносинах. Суди не врахували вищевикладеного, не дослідили належним чином оспорювані умови договору факторингу, у зв'язку з чим дійшли помилкового та передчасного висновку про те, що даний спір виник з господарських правовідносин. Крім того, вважає, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а саме: частину першу статті 1077, статтю 1079 ЦК України, статтю 350 ГК України та пункт 3 частини першої статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність"; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у подібних правовідносинах, а також судом порушено норми процесуального права, а саме: статтю 4, частину першу статті 19 ЦПК України, пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України та частину другу статті 55 КПК України. У серпні 2020 року надійшов відзив ТОВ "Українська металургійна компанія" на касаційну скаргу. ТОВ "Українська металургійна компанія" вважає, що ухвала місцевого суду та постанова суду апеляційної інстанції є законними та обґрунтованими, суди повно та всебічно дослідили докази, які містяться у матеріалах справи, у сукупності надали їм відповідну оцінку, правильно застосували норми права, що відповідає висновку у подібних правовідносинах викладеному у постанові Верховного Суду від 21 квітня 2020 року у справі №910/17433/19. На підставі викладеного просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що 03 травня 2007 року між АТ "Укрсиббанк" та ТОВ "Інтер-Авто", в особі директора Воротняка Є. М., укладено кредитний договір та після цього неодноразові додаткові угоди до нього. Із позовної заяви та доданих до неї матеріалів вбачається, що позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів саме як директор ТОВ "Інтер-Авто", при цьому предметом позову є договір факторингу, укладений між АТ "Укрсиббанк" та ТОВ "Українська металургійна компанія", за яким останньому Банк відступив заборгованість ТОВ "Інтер-Авто" за зазначеним кредитним договором. Позивач не є стороною оскаржуваного правочину як фізична особа, оскільки спір стосується прав і обов'язків саме ТОВ "Інтер-Авто" як боржника у кредитних відносинах. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права, а саме: частини першої статті 1077, статті 1079 ЦК України, статті 350 ГК України та пункту 3 частини першої статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність"; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у подібних правовідносинах, а також порушення судом норм процесуального права, а саме: статті 4, частини першої статті 19 ЦПК України, пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України та частини другої статті 55 КПК України. Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою і другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. З огляду на пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Наведена норма свідчить, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Із змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_2 звернувся до місцевого загального суду з позовом до АТ "Укрсиббанк" та ТОВ "Українська металургійна компанія" про визнання частково недійсним договору факторингу, а саме положень договору факторингу про передачу ТОВ "Інтер-Авто" недоговірних зобов'язань. Зміст і підстави поданого позову свідчать про те, що фізична особа ОСОБА_2 звернувся до суду загальної юрисдикції з позовом до АТ "Укрсиббанк" та ТОВ "Українська металургійна компанія", як первісного та нового кредитора, про визнання частково недійсним правочину, яким передано право грошової вимоги за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи. Частиною другою статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що відмовляючи у відкритті провадження місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що спір підвідомчий господарському суду та з огляду на пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України, розгляд цієї справи відноситься до юрисдикції господарських судів, оскільки предметом позову є оспорювання господарської угоди між суб'єктами господарювання в частині переданих прав та обов'язків. Колегія суддів зауважує, що питання визначення юрисдикції у спорах фізичних осіб з суб'єктами господарювання щодо оспорювання господарської угоди вже було предметом розгляду Верховним Судом, зокрема у постанові від 21 квітня 2020 року у справі №910/17433/19. Отже, доводи касаційної скарги про відсутність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та порушення судами норм процесуального права не знайшли свого підтвердження. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб'єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом. Такого висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 серпня 2019 року у справі №646/6644/17 (провадження №14-352цс19). Положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України не зумовлюють належність до господарської юрисдикції справ виключно необхідністю здійснення господарської діяльності всіма учасниками справи, цілком достатнім для їх належності до господарської юрисдикції є те, що сторонами основного зобов'язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Із справи слідує, що оспорювані ОСОБА_2 положення договору факторингу укладено між АТ "Укрсиббанк" та ТОВ "Українська металургійна компанія" від 20 листопада 2017 року №82/FAA,у редакції додаткової угоди від 15 грудня 2017 року №2, як суб'єктами господарювання в ході проведення ними господарської діяльності. Тобто, між позивачем та відповідачами існує спір щодо визнання частково недійсним правочину, яким передано право грошової вимоги за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Колегія суддів вважає, що відмовляючи у відкритті провадження у справі, суди попередніх інстанцій помилково виходили лише з того, що ОСОБА_2 звернувся з позовом до відповідачів, як директор ТОВ "Інтер-Авто", проте цей помилковий висновок не вплинув на обґрунтовану відмову у відкритті провадження у справі, з огляду на пункт 1 частини першої статті 20 ГПК України. Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального права, а саме: частини першої статті 1077, статті 1079 ЦК України, статті 350 ГК України та пункту 3 частини першої статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" у межах цього касаційного провадження не приймаються до уваги, оскільки справа судами попередніх інстанцій по суті не розглядалася та питання застосування норм матеріального права не вирішувалося. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу адвоката Яська Павла Сергійовича в інтересах ОСОБА_1 без задоволення. Ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 02 березня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №676/1682/17 провадження №61-9392св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури, в інтересах держави, відповідач - Слобідсько-Кульчієвецька сільська рада Кам'янець-Подільського району Хмельницької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Басейнове управління водних ресурсів річок Прут та Сірет, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2020 року у складі судді Семенюк В. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 13 травня 2021 року у складі колегії суддів: Купельського А. В., Янчук Т. О., Ярмолюка О. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2017 року заступник керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури, в інтересах держави, звернувся до суду з позовом до Слобідсько-Кульчієвецької сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Басейнове управління водних ресурсів річок Прут та Сірет, Головне управління Держгеокадастру у Хмельницькій області (далі - ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області), про визнання незаконним та скасування рішення Устянської сільської ради, визнання недійсним свідоцтва про право власності на землю та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки. Позовна заява прокурора мотивована тим, що рішенням Устянської сільської ради №13 від 12 вересня 2014 року "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою" надано ОСОБА_1 дозвіл замовити у проектній організації розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,0600 га для ведення садівництва в межах населеного пункту с. Устя Кам'янець-Подільського району. Фізична особа - підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_3 виготовив проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для індивідуального садівництва в межах населеного пункту с. Устя Кам'янець-Подільського району. Прокурор зазначав, що рішенням Устянської сільської ради №8 від 19 березня 2015 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_1", останньому затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку площею 0,0600 га для ведення садівництва. Кадастровий номер земельної ділянки: 6822489100:01:001:0105. На підставі зазначених рішень Устянської сільської ради ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 10 квітня 2015 року, видане Реєстраційною службою Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області на земельну ділянку площею 0,0600 га для ведення садівництва в межах населеного пункту с. Устя Кам'янець-Подільського району, кадастровий номер земельної ділянки: 6822489100:01:001:0105. Посилався на те, що за результатами опрацювання даних з публічної кадастрової карти України, співставлення план-схеми землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ОСОБА_1 експлікації земель за формою 6-ЗЕМ, плану-схеми розташування земельних ділянок, розробленого ФОП ОСОБА_3, та враховуючи картографічні матеріали проектної документації водоохоронної зони Дністровського водосховища по Кам'янець-Подільському району, вказана земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Дністровського водосховища. Крім того, відповідач ОСОБА_1, згідно з договором купівлі-продажу відчужив у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0600 га для ведення садівництва в межах населеного пункту с. Устя Кам'янець-Подільського району. Прокурор вважав, що зазначений договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки ОСОБА_1 не мав права на відчуження спірної земельної ділянки у зв'язку із незаконністю рішення Устянської сільської ради №8 від 19 березня 2015 року, на підставі якого він набув право власності на земельну ділянку і яке є предметом оскарження в межах цієї справи. При цьому прокурор посилався на положення статті 203 ЦК України. Прокурор вважав зазначені рішення Устянської сільської ради такими, що прийняті з порушенням вимог законодавства, оскільки спірна земельна ділянка надана у приватну власність ОСОБА_1 у порушення вимог статті 60 ЗК України та статей 85, 88 ВК України. Уточнивши позовні вимоги, заступник керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури, в інтересах держави, просив суд: - визнати незаконним та скасувати рішення Устянської сільської ради №8 від 19 березня 2015 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_1", згідно з яким останньому затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку, площею 0,0600 га, для ведення садівництва, що розташована в межах населеного пункту с. Устя Слобідсько-Кульчієвецької сільської ради Кам'янець-Подільського району кадастровий номер земельної ділянки: 6822489100:01:001:0105; - визнати недійсним свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 10 квітня 2015 року, видане Реєстраційною службою Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції у Хмельницькій області на земельну ділянку, площею 0,0600 га для ведення садівництва, що розташована в межах населеного пункту с. Устя Слобідсько-Кульчієвецької сільської ради Кам'янець-Подільського району, кадастровий номер земельної ділянки: 6822489100:01:001:0105; - визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 24 травня 2017 року, виданий приватним нотаріусом Кам'янець-Подільського районного нотаріального округу Хмельницької області Бокуліч З. В., та зареєстрований в реєстрі №320, на підставі якого передано у власність для ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0600 га, що розташована у селі Устя Кам'янець-Подільського району Хмельницької області з кадастровим номером: 6822489100:01:001:0105. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2020 року позов заступника керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури, в інтересах держави, задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Устянської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області від 19 березня 2015 року №8 про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва (кадастровий номер №6822489100:01:001:0105), розташованої у межах населеного пункту с. Устя Устянської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Визнано недійсним свідоцтво про право власності від 10 квітня 2015 року № НОМЕР_1, видане Реєстраційною службою Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції у Хмельницькій області на земельну ділянку, на ім'я ОСОБА_1, площею 0,0600 га для ведення садівництва, що розташована в с. Устя Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення районного суду мотивовано тим, що оскаржуване рішення Устянської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області від 19 березня 2015 року №8 про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва (кадастровий номер 6822489100:01:001:0105) не відповідає положенням статті 88 ВК України, Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України №434 від 5 листопада 2004 року (далі - Порядок №434), постанови Кабінету Міністрів України №486 від 8 травня 1996 року "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них" (далі - Постанова №486), оскільки землі прибережних захисних смуг перебувають виключно у державній та комунальній власності і можуть надаватися лише в користування та для спеціально визначених цілей. Суд першої інстанції вважав, що прокурором доведено обставини, що рішення Устянської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області від 19 березня 2015 року №8 про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0600 га для ведення садівництва, кадастровий номер 6822489100:01:001:0105, розташованої в межах населеного пункту села Устя Устянської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області є незаконним, у зв'язку із чим і свідоцтво про право власності за № НОМЕР_1 від 10 квітня 2015 року, видане Реєстраційною службою Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції у Хмельницькій області на земельну ділянку, на ім'я ОСОБА_1, площею 0,0600 га для ведення садівництва, що розташована за вказаною вище адресою, підлягає визнанню недійсним. Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 травня 2017 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, районний суд зазначив, що така задоволенню не підлягає, оскільки позивачем обрано неправильний спосіб захисту, тоді як у зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтями 387, 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в набувача. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 13 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення районного суду є законним та обґрунтованим, підстав для його зміни чи скасування немає, оскільки доводи апеляційної скарги носять суб'єктивний характер, не відповідають обставинам справи та не впливають на правильність висновків суду. Апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції досліджено докази, які вказують на розташування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги Дністровського водосховища, зокрема, й проектну документацію водоохоронної зони лівого берега Дністровського водосховища на території Хмельницької області. У зв'язку із цим спірна земельна ділянка не може бути передана у власність громадянам відповідно до статей 59, 83 ЗК України. Суд апеляційної інстанції погодився із висновками районного суду про те, що ОСОБА_1 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування, тому свідоцтво про право власності на земельну ділянку як правовстановлюючий документ має бути визнане недійсним. Крім того, Дністровське водосховище на території Кам'янець-Подільського району забезпечує роботу Новодністровської ГЕС, використовується для забезпечення запасами питної води малих населених пунктів. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 13 травня 2021 року в частині задоволених позовних вимог прокурора скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. Інші учасники справи судові рішення в касаційному порядку не оскаржували. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій встановлено обставину знаходження спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги Дністровського водосховища на підставі недопустимого доказу, а саме - листа Новодністровського регіонального управління водних ресурсів та експлуатації дністровських водосховищ від 01 березня 2017 року №41, який не може бути належним доказом, оскільки доказів на підтвердження наявності у спеціалістів Новодністровського управління права на "співвставлення" даних картографічних матеріалів із даними публічної кадастрової карти України, чи наявності у них спеціальних знань у даній галузі, чи застосування ними при "співставленні" будь-яких методик, матеріали справи не містять. При цьому суди не встановили та не зазначили ні нормативного розміру нібито наявної прибережної захисної смуги Дністровського водосховища поблизу спірної земельної ділянки: 50 метрів, чи 100 метрів, ні відстані у метрах розташування спірної земельної ділянки в межах водоохоронної зони: частково накладається, чи повністю поглинається. Вважає, що оскільки позов прокурора обґрунтований обставиною існування Дністровського водосховища (не річки Смотрич і не річки Дністер) та прибережної захисної смуги саме навколо зазначеного водосховища, то без встановлення факту існування водосховища в межах села Устя неможливо і встановити наявність захисної смуги навколо такого водосховища. Посилається на наявність у нього статусу учасника АТО, який на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року №413 "Про внесення змін до стратегії удосконалення механізму управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними" закріплює за ним право першочергового забезпечення земельними ділянками учасників антитерористичної операції. Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16 (провадження №14-71цс18), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14 (провадження №14-364цс19) та постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі №330/1629/18 (провадження №61-16934св19), що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року заступник керівника Кам'янець-Подільської окружної прокуратури подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, отже, оскаржувані судові рішення не підлягають скасуванню. Посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 05 листопада 2020 року у справі №676/2334/18 (провадження №61-21862св19) та від 09 грудня 2020 року у справі №676/2332/18 (провадження №61-21940св19), у яких суд касаційної інстанції не ставив під сумнів довідку Новодністровського регіонального управління водних ресурсів та експлуатації Дністровських водосховищ від 01 березня 2017 року №41. Зазначає, що під час розгляду справи ні ОСОБА_1, ні його представником не заявлялося клопотання про призначення судової експертизи та не ставилося питання про неналежність поданих прокурором листа Новодністровського регіонального управління водних ресурсів та експлуатації дністровських водосховищ від 01 березня 2017 року №41 та схеми співставлення картографічних матеріалів Новодністровського регіонального управління водних ресурсів та експлуатації дністровських водосховищ. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У червні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до виписки з рішення Тридцять четвертої сесії VI скликання від 12 вересня 2014 року №13 Устянська сільська рада надала дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0600 га для ведення садівництва в с. Устя Кам'янець-Подільського району ОСОБА_1 (том 1, а. с. 9, 20). Згідно з проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для індивідуального садівництва, виконаного ФОП ОСОБА_3, категорія земель - землі сільськогосподарського призначення, орієнтовна площа 0,0600 га, угіддя - пасовища, земельна ділянка передбачена до відведення за рахунок земель комунальної власності, не потребує зміни цільового призначення та передається у власність (том 1, а. с. 11-42). У висновку про погодження землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 04 березня 2015 року №94 Відділу Держземагенства у Кам'янець-Подільському районі зазначено, що Відділ Держземагенства у Кам'янець-Подільському районі погоджує його та вважає за можливе передати у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0600 га для індивідуального садівництва в межах населеного пункту с. Устя Устянської сільської ради Кам'янець-Подільського району (том 1, а. с. 39). Рішенням Сорокової сесії VI скликання від 19 березня 2015 року №8 с. Устя "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_1" було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0600 га для ведення садівництва в с. Устя Кам'янець-Подільського району ОСОБА_1, кадастровий номер земельної ділянки: 6822489100:01:001:0105, яка розташована в с. Устя Кам'янець-Подільського району Хмельницької області (том 1, а. с. 10). 10 квітня 2015 року на підставі зазначених рішень Устянської сільської ради Реєстраційною службою Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія та номер: НОМЕР_1, на земельну ділянку, площею 0,0600 га для індивідуального садівництва, що розташована в межах населеного пункту с. Устя Устянської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області, кадастровий номер земельної ділянки: 6822489100:01:001:0105 (том 1, а. с. 43-44). Відповідно до договору купівлі-продажу від 24 травня 2017 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Кам'янець-Подільського районного нотаріального округу, Бокуліч З. В., зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за №320, ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку площею 0,0600 га, кадастровий номер земельної ділянки: 6822489100:01:001:0105 (том 1, а. с. 88-91). У Інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 17 серпня 2017 року за №94831578 зазначено, що власником земельної ділянки за кадастровим номером: 6822489100:01:001:0105 є ОСОБА_2, ІПН: НОМЕР_2, на підставі договору купівлі-продажу за №320, виданого 24 травня 2017 року приватним нотаріусом Кам'янець-Подільського районного нотаріального округу Хмельницької області Бокуліч З. В. (том 1, а. с. 88-91). Згідно з листом Новодністровського регіонального управління водних ресурсів та експлуатації Дністровських водосховищ від 01 березня 2017 року №41 за результатами співставлення наявної в управлінні проектної документації водоохоронної зони Дністровського водосховища на території Устянської сільської ради з даними публічної кадастрової карти України встановлено, що кадастровий номер земельної ділянки: 6822489100:01:001:0105 знаходиться в межах ПЗС Дністровського водосховища (том 1, а. с. 45-47). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають не у повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суддійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19). Предметом спору в цій справі є визнання незаконним та скасування рішення Устянської сільської ради від 19 березня 2015 року №8 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_1", визнання недійсним свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 10 квітня 2015 року, виданого Реєстраційною службою Кам'янець-Подільського міськрайонного управління юстиції у Хмельницькій області, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 травня 2017 року, виданого приватним нотаріусом Кам'янець-Подільського районного нотаріального округу Хмельницької області Бокуліч З. В., та зареєстрований в реєстрі за №320. На думку прокурора, спірна земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Дністровського водосховища і не могла надаватися ОСОБА_1 у приватну власність. Отже, позовні вимоги заявлено прокурором, у тому числі, з підстав порушення Устянською сільською радою норм ЗК України при виділенні земельної ділянки ОСОБА_1 Верховний Суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення сільської ради незаконним та його скасування та визнання недійсним свідоцтва про право власності не може призвести і не призведе до захисту або відновлення порушеного речового права держави (у разі його наявності), зокрема повернення у володіння або користування спірної земельної ділянки. Серед способів захисту речових прав Цивільний кодекс України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173). Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна, державного акту на право власності не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 85, 86, 94), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38, 39), від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах №911/2034/16 (пункт 46) та №911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17, від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункти 42-43, 47, 49). Верховний Суд зазначає, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (провадження №12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20). У справі, що переглядається, задоволення позовних вимог заступника керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури, в інтересах держави, про визнання незаконним та скасування рішення Устянської сільської ради №8 від 19 березня 2015 року, визнання недійсним свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 10 квітня 2015 року, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 травня 2017 року не призведе до поновлення прав держави, відновлення володіння, користування або розпорядження спірною земельною ділянкою, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права, яке потребуватиме додаткових засобів судового захисту, тобто повторного звернення до суду. Виходячи з обставин цієї справи належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, якщо власник був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, якщо позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав. Обрання прокурором неналежного способу захисту прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України). Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Щодо судових витрат Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки Верховний Суд ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, сплачений ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги слід стягнути з Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури. Так, за подання касаційної скарги ОСОБА_1 необхідно було сплатити 6 400 грн судового збору (за дві немайнові вимоги 1 600 грн * 2 * 200% = 6 400 грн). Отже, зазначена сума судових витрат підлягає стягненню з Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури на користь ОСОБА_1. Крім того, при відкритті апеляційного провадження суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 не звільнений від сплати судового збору на підставу пункту 13 статті 5 Закону України "Про судовий збір", оскільки позов не стосується його прав та інтересів як учасника бойових дій. З огляду на зазначене, несплачений ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4 800 грн (1 600 грн * 2 * 150% = 4 800 грн) слід стягнути з Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури на користь Державного бюджету України. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 27 листопада 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 13 травня 2021 року в частині задоволених позовних вимог прокурора скасувати. ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову заступника керівника Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури, в інтересах держави, у частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування рішення Устянської сільської ради Кам'янець-Подільського району Хмельницької області від 19 березня 2015 року №8 та в частині позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності від 10 квітня 2015 року № НОМЕР_1 відмовити. Стягнути з Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 6 400 (шість тисяч чотириста) гривень. Стягнути з Кам'янець-Подільської місцевої прокуратури на користь Державного бюджету України несплачений судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 4 800 (чотири тисячі вісімсот) гривень. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №617/779/15-ц провадження №61-18931св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - заступник прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Вовчанське лісове господарство", відповідачі: Вовчанська районна державна адміністрація Харківської області, ОСОБА_1, реєстраційна служба Вовчанського районного управління юстиції, третя особа - відділ Держгеокадастру у Вовчанському районі Харківської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Вовчанське лісове господарство" на постанову Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2015 року заступник прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Вовчанське лісове господарство" (далі - ДП "Вовчанське лісове господарство") звернувся до суду з позовом до Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області (далі - Вовчанської РДА Харківської області), ОСОБА_1, реєстраційної служби Вовчанського районного управління юстиції, про визнання недійсними розпоряджень та повернення земельної ділянки. Позовні вимоги мотивовано тим, що у ході вивчення правомірності передачі у приватну власність земельних ділянок, розташованих на землях ДП "Вовчанське лісове господарство" на території Вовчанського району, прокуратурою області встановлено, що розпорядженням голови Вовчанської РДА від 21 листопада 2012 року №660 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передачі їх у власність для індивідуального дачного будівництва" надано ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель запасу рекреаційного призначення, яка розташована за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району для передачі її у власність для індивідуального дачного будівництва. На виконання вказаного розпорядження державним реєстратором реєстраційної служби Вовчанського районного управління юстиції внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію земельної ділянки за кадастровим №6321655800:01:005:0040, а саме: в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно внесено записи про право власності від 14 серпня 2013 року №5002688 за ОСОБА_1. Посилаючись на те, що оспорюване розпорядження суперечить вимогам закону, а всі подальші рішення районної державної адміністрації щодо відведення земельних ділянок для передачі їх у власність громадян є незаконними, оскільки з державної власності протиправно вибули земельні ділянки лісового фонду, заступник прокурора просив суд позов задовольнити, визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Вовчанської РДА від 21 листопада 2012 року №660 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передачі їх у власність для індивідуального дачного будівництва" в частині надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для: індивідуального дачного будівництва; визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Вовчанської районної державної адміністрації від 19 липня 2013 року №174 "Про затвердження Проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передачі у власність 88 громадянам для індивідуального дачного будівництва за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району Харківської області" в частині передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки (кадастровий номер 6321655800:01:005:0040), загальною площею 0,05 га, вартістю 102 810 грн, для індивідуального дачного будівництва; визнати недійсним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яке внесено державним реєстратором реєстраційної служби Вовчанського районного управління юстиції на земельну ділянку з кадастровим номером 6321655800:01:005:0040 від 14 серпня 2013 року №5002688; зобов'язати реєстраційну службу Вовчанського районного управління юстиції внести запис в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно про скасування запису про право власності від 14 серпня 2013 року №5002688; зобов'язати ОСОБА_1 передати, а ДП "Вовчанське лісове господарство" прийняти земельну ділянку, площею 0,05 га, (кадастровий номер 6321655800:01:005:0040), про що скласти акт прийому-передачі. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Вовчанського районного суду Харківської області в складі судді Уханьової І. С. від 03 серпня 2016 року позовну заяву заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вовчанське лісове господарство" задоволено. Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Вовчанської РДА від 21 листопада 2012 року №660 "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передачі їх у власність для індивідуального дачного будівництва" в частині надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва. Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Вовчанської районної державної адміністрації від 19 липня 2013 року №174 "Про затвердження Проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передачі у власність 88 громадянам для індивідуального дачного будівництва за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району Харківської області" в частині передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки (кадастровий номер 6321655800:01:005:0040), загальною площею 0,05 га, вартістю 102 810 грн, для індивідуального дачного будівництва. Визнано недійсним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яке внесено державним реєстратором реєстраційної служби Вовчанського районного управління юстиції на земельну ділянку з кадастровим номером 6321655800:01:005:0040 від 14 серпня 2013 року №5002688. Зобов'язано ОСОБА_1 передати, а ДП "Вовчанське лісове господарство" прийняти земельну ділянку, площею 0,05 га, (кадастровий номер 6321655800:01:005:0040), про що скласти акт прийому-передачі. Додатковим рішенням Вовчанського районного суду Харківської області від 31 травня 2017 року стягнуто солідарно з Вовчанської РДА Харківської області та ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 1 028 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що земельна ділянка, належна ОСОБА_1, була відведена у приватну власність із земель лісового фонду, що суперечило на момент прийняття оскаржуваних розпоряджень Вовчанської РДА пункту 5 прикінцевих положень Лісового кодексу України та розпорядженню Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 року №610-р "Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками". Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції В апеляційному порядку справу було переглянуто неодноразово. Постановою апеляційного суду Харківської області від 29 січня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, задоволено. Апеляційну скаргу Вовчанської РДА Харківської області задоволено. Рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 03 серпня 2016 року та додаткове рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 31 травня 2017 року скасовано. У задоволенні позовних вимог заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вовчанське лісове господарство" до Вовчанської РДА Харківської області, ОСОБА_1, реєстраційної служби Вовчанського районного управління юстиції, про визнання недійсними розпоряджень та повернення земельної ділянки відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постановою Верховного Суду від 18 березня 2020 року касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вовчанське лісове господарство" задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Харківської області від 29 січня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та Вовчанської РДА Харківської області задоволено. Рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 03 серпня 2016 року та додаткове рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 31 травня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вовчанське лісове господарство" до Вовчанської РДА Харківської області, ОСОБА_1, реєстраційної служби Вовчанського районного управління юстиції Харківської області, третя особа - відділ Держгеокадастру у Вовчанському районі Харківської області, про визнання недійсними розпоряджень та повернення земельної ділянки залишено без задоволення. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами земель лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство" на території колишньої бази відпочинку "Сосновий бір", яку вилучено з земель лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство" на підставі рішення Ради Міністрів УРСР від 13 травня 1991 року №467 із зміною цільового призначення, про що свідчить біла пляма на лісовпорядному планшеті. Таким чином, ДП "Вовчанське лісове господарство" не має жодного речового права щодо спірної земельної ділянки. Такого права також не мають ані Державне агенство лісових ресурсів, ані Харківське обласне управління лісового та мисливського господарства, про що зазначив також Верховний Суд в постанові від 12 грудня 2018 року (справа №635/5773/16). У суді апеляційної інстанції представник відповідача надав копію планшету №7, на якому зазначено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство", позивач не спростував зазначене. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вовчанське лісове господарство" на постанову Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, в якій заявник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду та суд не дослідив зібрані у справі докази (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу мотивовано тим, що постанова Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року прийнята з порушенням норм статей 20, 21, 57, 84, 149 Земельного кодексу України, статей 7, 8, 48 Лісового кодексу України та порушенням норм статей 89, 263-265 ЦПК України. Вказує, що матеріали лісовпорядкування ДП "Вовчанське лісове господарство" з планшетами, що виготовлені на основі геодезичних матеріалів землевпорядкування, відповідно до вимог статті 48 Лісового кодексу України затверджені Харківським обласним управлінням лісового та мисливського господарства. Ураховуючи викладене, а також вимоги статті 48 Лісового кодексу України, указані матеріали лісовпорядкування, у тому числі планшет, який є складовою частиною матеріалів лісовпорядкування, з часу їх затвердження є офіційними чинними документами, та які з огляду на положення пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України підтверджують право державного підприємства на раніше надані землі. Таким чином, право постійного користування спірною землею ДП "Вовчанське лісове господарство" належним чином посвідчене як в силу закону, так і відповідними документами, а також рішеннями суду у справі № К/800/9740/15, що відповідно до вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України не підлягає доказуванню. Отже, постанова Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року підлягає касаційному оскарженню відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки судом не враховано висновків суду касаційної інстанції, викладених у постановах Верховного Суду України від 13 листопада 2013 року у справі №6-123цс13 та від 14 травня 2014 року у справі №6-35цс14, Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц та від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року справу за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вовчанське лісове господарство" до Вовчанської РДА Харківської області, ОСОБА_1, реєстраційної служби Вовчанського районного управління юстиції, третя особа - відділ Держгеокадастру у Вовчанському районі Харківської області, про визнання недійсними розпоряджень та повернення земельної ділянки призначено до судового розгляду. Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов Фактичні обставини справи, встановлені судами Розпорядженням Вовчанської РДА Харківської області від 21 листопада 2012 року №660 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок із земель запасу рекреаційного призначення у власність громадянам в кількості 88 чоловік для індивідуального дачного будівництва, які розташовані за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району Харківської області (а. с. 13, т. 1). Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передачі у власність 88 громадянам для індивідуального дачного будівництва за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району Харківської області погоджено управлінням Держкомзему в Вовчанському районі Харківської області, що підтверджується висновком від 29 грудня 2012 року №01-13/4364. При цьому, згідно вказаного висновку спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення (а. с. 106, т. 1). Розпорядженням Вовчанської РДА Харківської області від 19 липня 2013 року №174 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передачі у власність 88 громадянам для індивідуального дачного будівництва, які розташовані за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району Харківської області. Передано 88 громадянам відповідно до списку у власність земельні ділянки загальною площею 7,8570 га із земель запасу рекреаційного призначення, які розташовані за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району Харківської області для індивідуального дачного будівництва (а. с. 18, т. 1). Зі списку, який є додатком до розпорядження від 19 липня 2013 року №174, вбачається, що ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею 0,05 га (а. с. 19, т. 1). На виконання вказаного розпорядження державним реєстратором реєстраційної служби Вовчанського районного управління юстиції Харківської області внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності щодо земельної ділянки, а саме внесено запис про право власності на земельну ділянку з кадастровим від 14 серпня 2013 року №6321655800:01:005:0040 №5002688 за ОСОБА_1 (а. с. 12, т. 1). Із листа ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" від 19 березня 2015 року №128 вбачається, що земельні ділянки громадян, які надані для індивідуального дачного будівництва, знаходяться в кварталі №103 виділ 8-9; 11; 15-22; 28-29 (а. с. 14, 17, т. 1). Проте, із листів ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" від 04 квітня 2016 року №140, 29 березня 2017 року №164, 19 квітня 2017 року №194, 21 квітня 2017 року №197, 26 вересня 2017 року №378, 14 січня 2019 року №31, схемою розташування земельної ділянки ОСОБА_1, викопіюванням з лісовпорядного планшету 2017 року вбачається, що земельна ділянка ОСОБА_1 знаходиться поза межами земель лісового фонду (а. с. 142-182, т. 2). Зокрема, із листа ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" від 19 квітня 2017 року №194 вбачається, що розбіжності у планово-картографічних матеріалах лісовпорядкування (лісовпорядних планшетах) за різні періоди, а саме, розбіжностей у значеннях площі кварталу №103 Старосалтівського лісництва ДП "Вовчанське лісове господарство" пояснюються відсутністю точних геопросторових даних за спірним об'єктом - координат поворотних точок меж земельних ділянок, які підлягали вилученню, їх точних графічних зображень (первинної документації), а також в результаті перев'язування лісових кварталів під час проведення базового лісовпорядкування. Лист ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" від 08 лютого 2018 року №79 містить всю інформацію, яка стосується спірної земельної ділянки. Так у ньому, зокрема, зазначено, що згідно планово-картографічних матеріалів базового лісовпорядкування 1990 року спірна земельна ділянка ОСОБА_1, кадастровий номер №6321655800:01:005:0040, знаходиться в межах земель лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство", а саме знаходяться в межах виділів 9.11 кварталу 103 Старосалтівського лісництва, (вилучені земельні ділянки для розташування баз відпочинку "Сосновий бір (Телеком)", "Залив", "Сосоновий бір ЗЕМІ-1" на лісовпорядному планшеті ще не нанесені). Згідно планово-картографічних матеріалів базового лісовпорядкування 2001 року спірна земельна ділянка ОСОБА_1, кадастровий номер №6321655800:01:005:0040, знаходиться в межах земель лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство", а саме знаходяться в межах виділів 11.13 кварталу 103 Старосалтівського лісництва, (вилучені земельні ділянки для розташування відповідних баз відпочинку на лісовпорядному планшеті нанесені орієнтовно, методами окомірної таксації, дешифрування аерофотознімків за умов відсутності точних геопросторових даних за вказаним об'єктом - координат поворотних точок меж земельних ділянок, які підлягали вилученню, їх точних графічних зображень). Згідно планово-картографічних матеріалів базового лісовпорядкування 2010 року спірна земельна ділянка ОСОБА_1, кадастровий номер №6321655800:01:005:0040, знаходиться в межах земель лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство", а саме знаходяться в межах виділів 11.15.18.19 кварталу 103 Старосалтівського лісництва, (межі вилучених земельних ділянок для розташування відповідних баз відпочинку на лісовпорядному планшеті скориговані шляхом використання ортофотопланів, спектрозональних аерофотознімків зальоту 1989 року та космічних знімків задовільної якості за умов відсутності точних геопросторових даних за вказаним об'єктом, у відповідності до пункту 1.6 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженою Державним комітетом СРСР по лісовому господарству від 11 грудня 1986 року (далі - Інструкції). Цим же пояснюються розбіжності у планово-картографічних матеріалах за різні періоди лісовпорядкування. Згідно планово-картографічних матеріалів безперервного лісовпорядкування 2017 року спірна земельна ділянка ОСОБА_1, кадастровий номер №6321655800:01:005:0040 знаходиться поза межами земель лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство" та частково межує з ними, а саме із кварталом 103 Старосалтівського лісництва (зміни згідно рішення Харківського районного суду Харківської області від 18 травня 2017 року щодо розташування на лісовпорядному планшеті баз відпочинку "Сосновий бір (Телеком)", "Залив", "Сосновий бір ЗЕМІ-1" у відповідності з координатами зовнішніх меж вказаних земельних ділянок, встановлених у технічних звітах, що складені ТОВ "АГ Ріелті"). Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 18 травня 2017 року у справі №635/5773/16-ц (провадження №2/635/170/2017) визнано частково недійсними планово-картографічні матеріали лісовпорядкувального планшету №7 кварталу №103 Старосалтівського лісництва ДП "Вовчанське лісове господарство", розробленого Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням "Харківська державна лісовпорядна експедиція" у 2001 та 2010 роках. Цим же рішенням зобов'язано ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" в порядку поточного лісовпорядкування внести зміни до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2010 року щодо земель, які надані в постійне користування ДП "Вовчанське лісове господарство", виключивши із кварталу 103 Старосатівського лісництва земельні ділянки, що вилучені для розташування баз відпочинку "Сосновий бір" (площею 1,29 га), "Залив" (площею 3,1 га) та "Сосновий бір ЗЕМІ-1" (площею 1,0 га), у відповідності з координатами зовнішніх меж вказаних земельних ділянок, встановлених у технічних звітах, що складені ТОВ "АГ Ріелті". Також, зазначено, що рішення обласного виконавчого комітета від 13 травня 1991 року за №467 (підстава вилучення бази відпочинку "Сосновий бір ЗЕМІ-1") та рішення Ради Міністрів УРСР від 23 травня 1975 року за №358 (підстава вилучення бази відпочинку "Сосновий бір ("Телеком ") вперше були вказані у "Проекті організації і розвитку лісового господарства Вовчанського держлісгоспу обласного державного лісогосподарського об'єднання "Харківліс" Державного Комітету лісового господарства України" та враховані під час лісовпорядних робіт у 2000 році шляхом орієнтовного нанесення на лісовпорядний планшет вилучених земельних ділянок методом окомірної таксації та методом дешифрування спектрозональних аерофотознімків зальоту 1989 року за умовою відсутності планів землекористувань (землеволодінь), матеріалів топографічних зйомок, топографо-геодезичних даних лісовпорядкування та землевпорядкування (геопросторових даних тощо) по вказаним землям. Вищезазначені рішення органів влади на підприємстві не збереглися. Встановлення меж спірної земельної ділянки в натурі (на місцевості) ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" не виконувалось. Про проведення таких заходів іншими суб'єктами господарювання на підприємстві також не відомо. Сучасні зовнішні межі кварталу 103 Старосалтівського лісництва ДП Вовчанське лісове господарство" були сформовані та встановлені в натурі (на місцевості) до 1991 року, а саме під час лісовпорядкування 1980-1981 років. Починаючи з 1991 року, зовнішня межа кварталу 103 Старосалтівського лісництва ДП "Вовчанське лісове господарство" не змінювалась, за виключенням тих частин межі внутрішніх меж, які підлягали змінам в результаті вилучення відповідних земельних ділянок зі складу земель лісогосподарського призначення. Лісовпорядні планшети 2001 та 2010 років (в тому числі планшет №7) Старосалтівського лісництва ДП "Вовчанське лісове господарство" складені на основі оригіналів планшетів минулого лісовпорядкування (а саме, лісовпорядкування 1990 року) шляхом прямого копіювання, у відповідності до пункту 2.2.1 Інструкції - у частині зовнішньої межі. Встановлення меж кварталу 103 Старосалтівського лісництва, починаючи з 1991 року в натурі (на місцевості) ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" не виконувалось. Про проведення таких заходів іншими суб'єктами господарювання на підприємстві не відомо. Встановлення меж в натурі (на місцевості) бази відпочинку "Сосновий бір ЗЕМІ-1" (рішення обласного виконавчого комітету від 13 травня 1991 року за №467) та бази відпочинку "Сосновий бір ("Телеком" (рішення Ради Міністрів УРСР від 23 травня 1975 року за №358) ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" не виконувалось. Документів, на підставі яких до кварталу 103 Старосалтівського лісництва ДП "Вовчанське лісове господарство" були внесені відомості про зовнішні межі зазначених земельних ділянок, що були вилучені зі складу земель лісогосподарського призначення для розташування баз відпочинку "Сосновий бір ЗЕМІ-1" загальною площею 1,0 га. "Сосновий бір ("Телеком" загальною площею 1,3 га, та "Залив", загальною площею 3,1 га, а саме планів землекористувань (землеволодінь), матеріалів топографічних зйомок, топографо-геодезичні дані лісовпорядкування та землевпорядкування (геопросторові данні) на підприємстві - не знайдено. Лісовпорядкування на території Старосалтівського лісництва ДП "Вовчанське лісове господарство" проводилось у 1990 році Харківською аерофотолісовпорядною експедицією (ревізійний період 1991-2000 роки), наступні - Харківською державною лісовпорядною експедицією у 2000 році (ревізійний період 2001-2010 роки) та у 2010 році (ревізійний період 2011-2020 роки). Таксаційні описи за минулі ревізійні періоди базових лісовпорядкувань (до 2001 року), а також будь-які копії, відомості про них на підприємстві не збереглися. Із рішення Харківського районного суду Харківської області від 18 травня 2017 року, на яке посилався в своїх листах-відповідях ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" вбачається, що підприємство "Вовчанське лісове господарство", колишня назва Вовчанський держлісгосп було організовано в 1939 році на базі лісів, які були розташовані навколо міста Вовчанськ з приєднанням до них лісів Печенізького, Хотімлянського та Старосалтівського лісництв Чугуївського лісгоспу. В цих межах він проіснував до 1960 року, його площа становила 31054 га. За період з 1960 року до 1970 року від колгоспів та радгоспів було прийнято в склад держлісгоспу 3962 га, а частина земель була вилучена під будівництво оздоровчих комплексів та баз відпочинку. В 1971 році Печенізьке лісництво (8751 га) було передано Чугуєво-Бабчанському лісгоспу. В 1980 році від колгоспів Вовчанського району в склад держлісгоспу знову було прийнято 1784 га, а іншим організаціям було передано 31 га земель під будівництво баз відпочинку. У зв'язку із збільшенням площі лісгоспу була проведена реорганізація чотирьох лісництв і додатково створено Жовтневе лісництво із лісів Старицького та Рубіжанського лісництв. В 1988 році було ліквідовано Єфремівське лісництво, на основі чого було змінено границі Жовтневого, Рубіжанського і Старицького лісництв. В 1996 році Жовтневе лісництво було реорганізовано, на частині його було створено Чайківське лісництво. За даними акту від 21 липня 2000 року, що є складовою проекту організації і розвитку лісового господарства Вовчанського держлісгоспу обласного державного лісогосподарського об'єднання "Харківліс" Державного Комітету лісового господарства України 2003 року, площа держлісгоспу в межах території Вовчанського району Харківської області складала 26546 га, оскільки за даними лісовпорядкування 1990 року площа держлісгоспу складала 26593 га, а в період з 1990 року до 1999 року передано зі складу 47 га. Землі передані для організації баз відпочинку. Так, постановою виконавчого комітету Харківського обласної Ради депутатів трудящих та президії Обласної ради профспілок від 10 травня 1967 року №253 "Про організацію літнього відпочинку трудящих" для цілей організації масового відпочинку закріплено наступні територіальні зони, що включають лісові масиви та водні басейни, зокрема, район Печенізького водосховища північніше Старосалтівської греблі у Вовчанському районі до межі с. Революційне Вовчанського району Харківської області. На підставі розпорядження Ради Міністрів УРСР від 23 травня 1975 року №358, у 1975 році підприємству А/С А-7160 для цілей розташування бази відпочинку "Сосновий бір" передано земельну ділянку площею 1,29 га, яка розташована біля Печенізького водосховища північніше Старосалтівської греблі у Вовчанському районі поблизу с. Петрівське Вовчанського району Харківської області. Вказане підприємство А/С А-7160 з часом перейменовано у КБ "Електроприладобудування". На підставі рішення виконавчого комітету Харківської обласної ради депутатів трудящих від 21 вересня 1981 року, №618, у 1981 році підприємству ГСКБД для цілей розташування бази відпочинку "Залив" передано земельну ділянку площею 3,1 га, яка розташована біля Печенізького водосховища суміжно із базами відпочинку "Сосновий бір ЗЕМІ-1" та "Сосновий бір" КБ Електроприладобудування, північніше Старосалтівської греблі у Вовчанському районі поблизу с. Петрівське Вовчанського району Харківської області. На підставі рішення виконавчого комітету Харківської обласної ради депутатів від 13 травня 1991 року №467, у 1991 році підприємству ЗЕМІ-1 для цілей розташування бази відпочинку "Сосновий бір" передано земельну ділянку площею 1,0 га, яка розташована біля Печенізького водосховища суміжно із базами відпочинку "Залив" ГСКБД та "Сосновий бір" КБ Електроприладобудування. Таким чином, з матеріалів лісовпорядкування 2001 року "Проекту організації і розвитку лісового господарства Вовчанського держлісгоспу Державного лісогосподарського об'єднання "Харківліс" за 2003 рік вбачається, що земельні ділянки площею 1,29 га, 3,1 га та 1,0 га надані у 1975 році, 1981 році та 1991 році під розташування баз відпочинку "Сосновий бір" КБ Електроприладобудування, "Залив" ГСКБД та "Залив" ЗЕМІ-1 відповідно обліковуються як вилучені зі складу земель лісогосподарського призначення кварталу №103 Старосалтівського лісництва та з постійного користування Вовчанського держлісгоспу (відчужені у минулі ревізійні періоди). Згідно відомості про прийомку та передачу земель за минулий ревізійний період проекту організації і розвитку лісового господарства Вовчанського держлісгоспу за 2003 рік, вказані земельні ділянки площами 1,29 га, 3,1 га та 1,0 га враховані при обрахунку 47 га, вилучених зі складу земель держлісгоспу у минулі періоди, додаток №4 до проекту 2003 року. Як вбачається з листа відділу Держгеокадастру у Вовчанському районі Харківської області у відповіді від 15 квітня 2016 року №29-20.16.3-1126/2-16 повідомлено, що у відділі відсутні матеріали про повернення у період з 1990 року до 2010 року раніше вилучених земельних ділянок кварталу 103 Старосалтівського лісництва у постійне користування ДП "Вовчанське лісове господарство". Відповідні відомості також відсутні у проекті організації і розвитку лісового господарства ДП "Вовчанське лісове господарство" за 2010 рік, що був складений у 2011 році. Із акту від 08 жовтня 2010 року, що є складовою проекту 2011 року вбачається, що станом на 01 липня 2010 року площа земель ДП "Вовчанське лісове господарство" в межах Вовчанського району складає 26576,1 га, а на час минулого лісовпорядкування (01 січня 2000 року) площа лісгоспу в межах району складала 26546 га, при цьому за ревізійний період сталися наступні зміни: у 2005 році 9,9 га передано до ТОВ "Ліс 2003", прийнято для заліснення 40 га, та відбувся рівнозначний обмін земель площею 2,76 га і 5,23 га. Земельна ділянка площею 40 га, яка розташована на території Старосалтівської сільської ради Вовчанського району Харківської області, не входить до складу земель лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство", у тому числі до складу Старосалтівського лісництва за причиною відсутності у підприємстві правовстановлюючих документів на зазначену земельну ділянку. Також, в рішенні зазначено, що під час проведення лісовпорядкування земель кварталу №103 Старосалтівського лісництва Державного підприємства "Вовчанське лісове господарство" у 2001 та у 2011 році відображено на планово-картографічних матеріалах лісовпорядкування (планшет лісовпорядкування №7), вилучені зі складу земель лісогосподарського призначення та з постійного користування ДП "Вовчанське лісове господарство" земельні ділянки баз відпочинку "Сосновий бір", "Залив" та "Сосновий бір ЗЕМІ-1", як частково лісові у 2001 році та повністю лісові у 2010 році. Розбіжності в планово-картографічних матеріалах лісовпорядкування (планшетах лісовпорядкування №7 кварталу 103 Старосалтівського лісництва) за різні періоди - це наслідки відсутності в минулому точних геопросторових даних координат поворотних точок меж земельних ділянок баз відпочинку "Сосновий бір", "Залив" та "Сосновий бір ЗЕМІ-1", які підлягали вилученню, їх точних графічних зображень (первинної документації), а також через відсутність точно відпрацьованого механізму нанесення відповідної інформації на лісові карти, за відсутності в той період комп'ютерних технологій, які прийшли на заміну класичним технологіям ручного креслення. Вносячи відомості про зовнішні межі земельних ділянок, що були вилучені зі складу земель лісогосподарського призначення для розташування баз відпочинку "Сосновий бір", "Залив" та "Сосновий бір ЗЕМІ-1", на лісовпорядні планшети №7 Старосалтівського лісництва, Харківська державна лісовпорядна експедиція керувалась пунктом 1.6 Інструкції про порядок створення та розмноження лісових карт, затвердженою Комітетом СРСР по лісовому господарству від 11 грудня 1986 року та при складанні планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування використовували фотоплани та аерофотознімки. Планів землекористувань (землеволодінь), матеріалів топографічних зйомок, топографо-геодезичних даних лісовпорядкування та землевпорядкування (геопросторові дані) не знайдено. Згідно пункту 2.1.2. Інструкції про порядок створення та розмноження лісових карт, складальний оригінал планшету повинен бути викреслений у відповідності до прийнятих умовних знаків та містити повне навантаження (топографічне та лісотаксаційне). На ньому, серед іншого, повинні бути вказані область, район, лісгосп, лісництво, номер та площа планшету. Також, у кожному кварталі проставляється його номер та площа, номера таксаційних виділів. Значення (кількісний показник) площі лісового кварталу на лісовпорядному планшеті розміщується під його номером та відображає площу тільки тих земель, які знаходяться у постійному користуванні лісогосподарського підприємства. Значення площі лісового кварталу не включає в себе площі земельних ділянок, які були вилучені зі складу земель лісогосподарського призначення підприємства (відповідного кварталу), на планшеті площі таких ділянок не відображаються. На замовлення Держбуду УРСР та за завданням Харківського облвиконкому у 1985 році ТОВ "Інститут Харківпроект" розроблено генеральний план Печенізької зони відпочинку, який був розроблений з урахуванням Генерального плану розвитку міста Харкова та проекту планування його приміської і зеленої зон, виконаного у 1983 році та затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 23 червня 1986 року №226 "Про генеральний план розвитку міста Харкова". При складанні Генерального плану Печенізької зони відпочинку також були враховані та використані в роботі зйомки виконані ГУГКом СРСР у 1943-1955 роках, з доповненнями виконаними "Укрземпроектом", планшети лісовпорядної експедиції, проекти окремих баз відпочинку, розроблені Інститутом Харківпроект, Укрміськбудпроектом та іншими проектними організаціями. Усі 37 комплектів відпочинку були обстежені спеціалістами інституту на відповідність державним нормативам, можливості їх подальшого розвитку та реконструкції. На 25 базах, в тому числі, базі відпочинку "Сосновий бір" КБ Електроприладобудування, "Залив" ГСКБД, "Сосновий бір ЗЕМІ-1" намічалося будівництво нових капітальних корпусів з усіма видами благоустрою. Також інститутом Харківпроект надане викопіювання з планшету лісовпорядкування №7 за 2001 рік кварталу №103 Старосалтівського лісництва Вовчанського держлісгоспу, на якому нанесені межі баз відпочинку у відповідності з натурними зйомками з генерального плану Печенізької зони відпочинку М 1:10000. Як вбачається з технічних звітів по встановленню (відновленню) меж земельних ділянок зазначених колишніх баз відпочинку та закріплення їх межовими знаками, розташованих за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району Харківської області, ТОВ "АГ Ріелті", визначено місцезнаходження та координати поворотних точок меж цих земельних ділянок, встановлено їх межі в натурі та закріплено межовими знаками. Технічні звіти були складені в результаті проведених польових геодезичних робіт по відновленню меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та встановлення їх площі. При складенні технічних звітів були враховані дані з проектів організації і розвитку лісового господарства Вовчанського держлісгоспу, складених у 2003 та 2011 роках, дані Державного земельного кадастру, планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2001 та 2010 років, матеріали генерального плану розвитку м. Харкова та проекту планування його приміської і зеленої зон 1983 року, генерального плану Печенізької зони відпочинку 1985 року, інформаційні листи ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" та ДП "Вовчанське лісове господарство", викопіювання з лісовпорядного планшету №7 2001 року кварталу №103 Старосалтівського лісництва Вовчанського держлісгоспу, на якому нанесені межі баз відпочинку у відповідності з натурними зйомками з генерального плану Печенізької зони відпочинку М 1:10000 та інші документи. Зазначене судове рішення є чинним. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 13 липня 2017 року у справі призначено судову земельно-технічну експертизу, на вирішення якої поставлено наступне питання: "чи є порушення меж (або накладення) земельної ділянки 6321655800:01:005:0040 площею 0,05 га та земельної ділянки, що перебуває у постійному користуванні ДП "Вовчанське лісове господарство" на підставі планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування відповідно до правовстановлювальних документів та документації із землеустрою на ці земельні ділянки? " (а. с. 187-188, т. 1). 27 листопада 2017 року справа повернута до Апеляційного суду Харківської області з повідомленням про неможливість надання висновку експертизи від 07 листопада 2017 року №13455 у зв'язку з ненаданням до інституту додаткових матеріалів, необхідних для проведення експертизи, та ненадходженням оплати на рахунок інституту за проведення експертизи (а. с. 201-202, т. 1). Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вовчанське лісове господарство" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права. Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року). Правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Згідно з частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цих кодексом або за результатами аукціону. Згідно зі статтею 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Статтею 373 ЦК України передбачено, що право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно зі статтею 210 ЗК України угоди, укладені з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду. Статтею 215 ЦК України передбачено, що недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України є підставою недійсності правочину. Зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України). До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України). Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду. Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України). Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Відповідно до статей 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом. Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність, який визначається нормами Конституції України, ЗК України, іншими законами й нормативно-правовими актами. Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі №617/964/15-ц (провадження №61-16466сво18). Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України). Відповідно до статті 48 ЛК України у матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об'єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об'єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов'язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України). Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1. Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, лісовпорядкувальні планшети належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України (пункт 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц). Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України в редакції на час виникнення спірних правовідносин, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами земель лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство" на території колишньої бази відпочинку "Сосновий бір", яку вилучено з земель лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство" на підставі рішення Ради Міністрів УРСР від 13 травня 1991 року №467 із зміною цільового призначення, про що свідчить біла пляма на лісовпорядному планшеті. Таким чином, ДП "Вовчанське лісове господарство" не має жодного речового права щодо спірної земельної ділянки. В суді апеляційної інстанції представник відповідача надав копію планшету №7, на якому зазначено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами лісогосподарського призначення ДП "Вовчанське лісове господарство". Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні апеляційним судом були дотримані норми матеріального і процесуального права. Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Відповідно до частини першої 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Вовчанське лісове господарство" залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий С. Ф. Хопта судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 листопада 2021 року м. Київ справа №442/6162/20-ц провадження №61-13087св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г, І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Дрогобицька міська рада Львівської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 05 листопада 2020 року у складі судді Нагірної О. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Шеремети Н. О., Цяцяка Р. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Дрогобицької міської ради Львівської області про визнання права власності на земельну ділянку. Свої вимоги обґрунтовував тим, що у 2006 році він за власні кошти він побудував цегляний гараж загальною площею 61,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, на земельній ділянці, яка на той час належала "Будівельному управлінню №41". Він працював у "Будівельному управлінні №41" водієм автоколони 2208. Після звільнення купив автомобіль РАФ та займався перевезенням пасажирів. Автомобіль зберігав на земельній ділянці "БУ №41". Згодом працював сторожем у "БУ №41". У 2008 році після розпаду "БУ №41", він капітально відремонтував складське приміщення, яке до цього використовував як гараж. Користуючись своїм правом на безкоштовну приватизацію землі, вирішив приватизувати спірну земельну ділянку, неодноразово відвідував засідання земельних комісій Дрогобицької міської ради. 26 січня 2012 року КП ЛОР "Дрогобицьке МБТІ та ЕО" виготовлено технічний паспорт на гараж, загальною площею 61,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, який на підставі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області належить йому на праві власності. З метою належного оформлення права власності на земельну ділянку для обслуговування гаража, він звернувся до Дрогобицької міської ради. 22 липня 2015 року рішенням сесії Дрогобицької міської ради №1658 йому надано згоду на розроблення проекту землеустрою для присвоєння кадастрового номера, замовленого у ліцензованій землевпорядній організації ТОВ "Терразем". Після виготовлення проекту сформовано кадастровий план на загальну площу 0,0071 кв. м із врученням відповідних межових знаків. Користується гаражем та прилеглою до нього земельною ділянкою відкрито та безперешкодно. Проте у приватизації земельної ділянки Дрогобицька міська рада йому відмовила, оскільки міська рада вирішила надати земельну ділянку власникам гаражів на АДРЕСА_1 на умовах оренди. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на земельну ділянку, площею 0,0071 га, за адресою: АДРЕСА_1, на якій знаходиться нежитлова будівля - гараж позначений літ. "Г-1" та естакада. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 05 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що орган місцевого самоврядування відмовив позивачу у затверджені проекту землеустрою щодо відведення та передачі у власність спірної земельної ділянки, що свідчить про заперечення законним власником факту добросовісності користування спірною земельною ділянкою, що є необхідною умовою для визнання права власності за набувальною давністю. Право оренди спірної земельної ділянки належить ГО "Мрія". Крім того, позивачем здійснювалася оплата членських внесків на розрахунковий рахунок ГО "Мрія" за період із 31 січня по 31 грудня 2019 року, що у свою чергу виключає можливість застосування положень частини першої статті 344 ЦК України. Постановою Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що набувальна давність поширюється на випадки фактичного, без правової підстави володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного документа, наприклад, договору найму, оренди, зберігання тощо, виключає застосування положень частини першої статті 344 ЦК України. Орган місцевого самоврядування відмовив позивачу у затверджені проекту із землеустрою щодо відведення та передачі у власність спірної земельної ділянки, що підтверджує невизнання законним власником факту добросовісності користування спірною земельною ділянкою, що є необхідною умовою для визнання права власності за набувальною давністю. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 05 листопада 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16-а (провадження №11-518апп18), який застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Також в уточненій касаційній скарзі як на підставу для оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 2 частина третя статті 411 ЦПК України). Інші учасники справи своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Обставини, встановлені судами Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 травня 2014 року у справі №442/3034/14-ц визнано за ОСОБА_1 право власності на гараж літ. "Г-1", за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 61,5 кв. м. Спірна земельна ділянка для обслуговування гаража за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві комунальної власності Дрогобицькій міській раді Львівської області. Згідно з витягом з рішення 64 сесії шостого скликання Дрогобицької міської ради від 22 липня 2015 року №1658 та витягу з протоколу від 15 червня 2015 року №77 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 61 кв. м на АДРЕСА_1 для обслуговування гаража. На підставі договору про надання послуг із землеустрою, у 2018 році ТОВ "Терразем" виготовлено проект землеустрою, сформовано кадастровий план на загальну площу земельної ділянки 0,0071 кв. м, кадастровий номер 4610600000:01:035:0003.16 жовтня 2018 року ОСОБА_1 звернувся із відповідною заявою до керівника Відділу містобудування та архітектури Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради про надання висновку з технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Крім того, позивач неодноразово звертався до міського голови Дрогобицької міської ради Львівської області із заявами щодо приватизації земельної ділянки для обслуговування гаражу, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, проте Виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області відмовлено ОСОБА_1 у приватизації спірної земельної ділянки. Згідно з договором оренди від 22 грудня 2018 року, орендодавець (Дрогобицька міська рада Львівської області) надав, а орендар (ГО "Мрія") прийняв у строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення для колективного гаражного будівництва, кадастровий номер: 4610600000:01:035:0003 з правом передачі в піднайм (суборенду). Нормативно-правове обґрунтування За змістом статті 328 ЦК Українинабуття права власності - певний юридичний склад, із яким закон пов'язує виникнення в особи права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до частини першої статті 344 ЦК Україниособа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, потрібно враховувати, зокрема, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна у її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалося протягом всього строку набувальної давності. Набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю можливе лише за наявності у сукупності таких умов: законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та безперервність строку володіння ним. Аналіз поняття добросовісності володіння як підстави для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК Українидає змогу дійти висновку, що добросовісність, як одна із засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Можна підсумувати, що умовами набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю є: 1) добросовісність користування земельною ділянкою, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 15 років; 2) відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; 3) безперервність користування протягом 15 років; 4) відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на цю земельну ділянку. Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Враховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, за набувальною давністю. Власником спірної земельної ділянки є Дрогобицька міська рада Львівської області, матеріали справи не містять підтвердження, що орган місцевого самоврядування відмовився від належного йому нерухомого майна, позивач користувався спірним майном у зв'язку із розташуванням на цій земельній ділянці належного йому гаража, ОСОБА_1 знає хто є власником спірного майна, що підтверджується зверненнями позивача до міської ради із заявами щодо приватизації земельної ділянки. Верховний Суд вкотре звертає увагу на те, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16-а (провадження №11-518апп18), який застосований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. У вказаній постанові сформульовано висновок про те, що зміна цільового призначення земель комунальної форми власності є виключною компетенцією органів місцевого самоврядування, яка проводиться на підставі відповідних проектів устрою, що мають затверджуватись рішенням уповноваженої ради у встановленому закономпорядку. Виходячи з принципу ЗК щодо раціонального використання та охорони земель Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися у порядку, встановленому для зміни цього цільового призначення землі. ЗКпередбачає зміну цільового призначення землі органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення природоохоронного та історико-культурного призначення. Оцінюючи наявність обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою відступу від попередніх висновків, суд виходить із такого. Для відступу від правової позиції потрібна сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією "живого права" (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права. Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, сформульованих у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16-а (провадження №11-518апп18), оскільки вказані висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин у справі, що переглядається. У цій справі, суди зробили висновок про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, тоді як у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №712/10864/16-а (провадження №11-518апп18) викладений висновок щодо зміни цільового призначення земельної ділянки. Крім того, заявник вказує на те, що суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. Перелік справ, які може бути розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження, наведено у статті 274 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 274 ЦПК Україниу порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Частина четверта статті 274 ЦПК Українимістить імперативну норму, яка визначає перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження. Цей перелік ґрунтується на класифікації справ за матеріально-правовою ознакою, тобто за характером спірних матеріально-правових відносин. У пункті 1 частини четвертої статті 19 ЦПК Українипередбачено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду, зокрема, малозначних справ. Частиною шостою статті 19 ЦПК Українивизначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Судом першої інстанції справа розглянута у спрощеному провадженні, оскільки суд визнав справу малозначною, як справу незначної складності. Відповідно до частини сьомої статті 279 ЦПК України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву. З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 копію ухвали про відкриття провадження у справі, якою вказану справу визнано малозначною, не отримував, а отже, свої заперечення щодо розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження подати не міг. Разом з тим, Верховний Суд приходить висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції, з огляду на те, що ОСОБА_1 брав участь у розгляді справи у суді апеляційної інстанції, а отже, його право на участь у розгляді його справи ним реалізовано, що свідчить про забезпечення йому права на справедливий суд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 05 листопада 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №715/2316/18 провадження №61-3755св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Глибоцька районна державна адміністрація, Йорданештська сільська рада Глибоцького району Чернівецької області, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 31 січня 2020 року в складі колегії суддів Владичан А. І., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Глибоцької районної державної адміністрації, ОСОБА_2, Йорданештської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області про скасування рішення ради, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та визнання права на завершення приватизації. В обґрунтовування позову зазначав, що він є спадкоємцем усього майна після смерті батька ОСОБА_3, якому за життя на підставі рішення №2/1 від 14 березня 1994 року "Про приватизацію присадибних земельних ділянок громадян сіл Карапчів і Підлісне" належала земельна ділянка, яка розташована по АДРЕСА_1, площею 0,46 га. У 1994 році батько розпочав процедуру приватизації вказаної земельної ділянки, однак завершити її не встиг. На вказаній земельній ділянці розташований будинок загальною площею 37 м2, який на підставі договору дарування серії ВКВ №856337 від 23 жовтня 2007 року належить на праві власності позивачу. Під указаним будинком позивач приватизував земельну ділянку площею 0,25 га кадастровий номер 7321082000:01:001:0422. Зазначає, що не має змоги завершити приватизацію вказаної земельної ділянки, оскільки її частина виділена в окрему земельну ділянку й надана у власність ОСОБА_2. Зокрема, Йорданештською сільською радою прийнято рішення №85-10/2016 від 22 вересня 2016 року про надання дозволу ОСОБА_2 на складання проєкту відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 0,2000 га, в межах населеного пункту с. Йорданешти. На підставі зазначеного рішення сільської ради ОСОБА_2 розроблено проєкт відведення земельної ділянки, кадастровий номер 7321082000:01:001:0444, який затверджено рішенням Йорданештської сільської Глибоцького району Чернівецької області №40-29/2018 від 27 квітня 2018 року. Наведене призвело до порушення його права на завершення приватизації земельної ділянки, яка належала його батьку, в розмірі 0,46 га. ОСОБА_1 просив: - скасувати рішення Йорданештської сільської Глибоцького району Чернівецької області №40-29/2018 від 27 квітня 2018 року "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства в межах населеного пункту с. Йорданешти ОСОБА_2"; - скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 земельної ділянки за кадастровим номером 321082000:01:001:0444; - визнати за ним у порядку спадкування за заповітом право на завершення приватизації земельної ділянки по АДРЕСА_1, площею 0,46 га та одержання документів на його ім'я, що посвідчують право власності на земельну ділянку, приватизацію якої розпочав ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 жовтня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів про те, що спадкодавець ОСОБА_3 за життя звертався до землевпорядних організацій для встановлення меж земельної ділянки в натурі, отримував державний акт на спірну земельну ділянку, що виконавчим комітетом Карапчівської сільської ради народних депутатів 14 березня 1994 року прийнято рішення про передачу ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у власність на підставі розробленої земельно-кадастрової документації, в якій було би визначено розмір, конфігурацію та місце розташування земельної ділянки. Також судом першої інстанції зазначено, що позивач не довів порушення органом місцевого самоврядування вимог законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,20 га в межах населеного пункту с. Йорданешти Глибоцького району Чернівецької області. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Чернівецького апеляційного суду від 31 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 жовтня 2019 року скасовано; позов ОСОБА_1 задоволено частково: - скасовано рішення Йорданештської сільської ради №40-29/2018 від 27 квітня 2018 року "Про затвердження проєку землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства в межах населеного пункту с. Йорданешти ОСОБА_2"; - визнано за ОСОБА_1, в порядку спадкування за заповітом, право на завершення приватизації земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1, площею 0,46 га. Апеляційний суд встановив, що земельна ділянка площею 0,20 га, кадастровий номер 7321082000:01:001:0444, яка належить відповідачу, та земельна ділянка площею 0,25 га, кадастровий номер 7321082000:01:001:0422, яка належить позивачу, є складовими частинами земельної ділянки площею 0,46 га, що 14 березня 1994 року передана для приватизації батьку позивача ОСОБА_3. У зв'язку з чим суд апеляційної інстанції зробив висновок про те, що Йорданештська сільська рада не мала права передавати частину цієї ділянки іншій особі, адже за життя ОСОБА_3 набув у встановленому законом порядку право власності на спірну земельну ділянку, тому вона ввійшла до складу спадщини, яка залишилася після його смерті. Вказані обставини свідчать про незаконність рішення №40-29/2018 від 27 квітня 2018 року щодо затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства площею 0,20 га, кадастровий номер №73210820000:01:001:0444. Оскільки ОСОБА_1 набув право на спадкування усіх прав та обов'язків, що належали його батьку на підставі статей 1216 та 1218 ЦК України, і до складу спадщини входить земельна ділянка площею 0,46 га, яка належала ОСОБА_3, апеляційний суд зробив висновок про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 права на завершення процедури приватизації земельної ділянки, яку спадкодавець розпочав за життя у встановленому порядку та не завершив у зв'язку зі смертю. Вимоги про визнання за позивачем права одержання на його ім'я документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, апеляційний суд уважав безпідставними. Відмовляючи в задоволенні вимоги про скасування державної реєстрації права власності, апеляційний суд виходив із того, що такі вимоги є неналежним способом захисту. Аргументи учасників справи У лютому 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 31 січня 2020 року та просив її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й залишити в силі законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно задовольнив позов ОСОБА_1, оскільки матеріали справи не містять належних і допустимих доказів про вчинення спадкодавцем ОСОБА_3 з часу прийняття рішення сільської ради 14 березня 1994 року про передачу йому у власність земельної ділянки по день своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 будь-яких дій щодо приватизації земельної ділянки та визначення її меж у натурі, що унеможливлює встановити її фактичне місце розташування. Вказує, що суд апеляційної інстанції зробив неправильний висновок про те, що до складу земельної ділянки 0,46 га, яка належала ОСОБА_3, входить надана у власність відповідачу земельна ділянка 0,20 га, оскільки матеріали справи не містяться належних доказів про це. Звертає увагу суду касаційної інстанції на те, що апеляційний суд з порушенням норм закону задовольнив вимогу про визнання за ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом права на завершення приватизації земельної ділянки, суд таке право може визнати лише у разі, якщо органом місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцю у завершенні процедури приватизації, і в тому разі спадкоємці мають право звернутися до суду з відповідним позовом. 01 червня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_4, у якому просив залишити її без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на те, що постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою. Вказує на безпідставність аргументів касаційної скарги про недоведеність місця розташування земельної ділянки, яка належала його батьку, оскільки з особового рахунку № НОМЕР_1 погосподарської книги с. Йорданешти встановлено, що станом на 01 листопада 1990 року в постійному користуванні власника будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_3 обліковано присадибну земельні ділянку загальною площею 0,50 га, що підтверджує факт того, що в батька позивача була лише одна земельна ділянка за вказаною адресою, яка рішенням сільської ради від 14 березня 1994 року передана йому у власність. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 20 квітня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстави касаційного оскарження, а саме, що апеляційний суд не застосував висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року в справі №459/1757/15-ц, від 02 жовтня 2019 року в справі №381/4645/17, від 13 грудня 2019 року в справі №297/672/16-ц. Аналіз доводів касаційної скарги дає підстави вважати, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог про скасування рішення ради та про визнання права на завершення приватизації в порядку спадкування, в іншій частині не оскаржуються, а тому Верховним Судом не переглядається. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_3 рішенням №2/1 виконавчого комітету Карапчівської сільської ради народних депутатів від 14 березня 1994 року "Про приватизацію присадибних земельних ділянок сіл Карапчів і Підлісне" передано для приватизації земельну ділянку в розмірі 0,46 га. В господарстві, що розташоване в АДРЕСА_1, станом на 1991-1996 роки проживали: ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, що підтверджується особовим рахунком № НОМЕР_1. Згідно погосподарських книг с. Йорданешти за господарством в АДРЕСА_1 обліковувалось з 1990 по 1996 роки 0,50 га землі; з 1997 по 2000 роки - 0,06 та для обслуговування житлового будинку і 0,44 га під ріллю (сільське господарство) ; в 2001 році - 0,25 га для обслуговування житлового будинку і 0,25 га для ведення особистого підсобного господарства; з 2002 по 2010 роки - 0,06 га для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель і 0,44 га для ведення особистого селянського господарства. Відповідно особового рахунку № НОМЕР_2 в цьому ж господарстві станом на 1996 - 2000 роки проживали ОСОБА_3, ОСОБА_5 та за господарством обліковувалося 0,50 га земель, в тому числі 0,06 га під будівлями та 0,44 га під ріллею. Рішенням Йорданештської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області 10 сесії 5 скликання №85-10/2016 від 22 вересня 2016 року "Про надання дозволу на складання проєкту відведення на земельну ділянку у власність для ведення особистого селянського господарства на території Йорданештської сільської ради ОСОБА_2" відповідачу надано дозвіл на складання проєкту відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею 0,2000 га в межах населеного пункту с. Йорданешти, в адміністративних межах Йорданештської сільської ради. Рішенням Йорданештської сільської ради 29 сесії 5 скликання №40-29/2018 від 27 квітня 2018 року затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства площею 0,2000 га, кадастровий номер №73210820000:01:001:0444, яка знаходиться в межах населеного пункту с. Йорданешти, Глибоцького району Чернівецької області, а також передано безоплатно у власність ОСОБА_2 вищевказану земельну ділянку. Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №123125683 підтверджується, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки - кадастровий номер №7321082000:01:001:0444, площею 0,2 га, для особистого селянського господарства, що розташована в с. Йорданешти Глибоцького району Чернівецької області. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №64412865, власником земельної ділянки кадастровий номер 7321082000:01:001:0422, площею 0,25 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, що розташована в с. Йорданешти Глибоцького району Чернівецької області, є ОСОБА_1. Відповідно до довідки №822 від 12 травня 2016 року, виданої Йорданештською сільською радою Глибоцького району Чернівецької області, ОСОБА_2 зареєстрований та проживає в АДРЕСА_1. Рішенням Глибоцького районного суду від 17 травня 2019 року, яке залишене без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 11 липня 2019 року, в справі №715/2692/18 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Карапчівської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області, третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Йорданештської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області, про визнання недійсним та скасування рішення сільської ради від 14 березня 1994 року про приватизацію земельної ділянки площею 0,46 га ОСОБА_3 відмовлено. У вказаній справі встановлено, що позивач не надав належних і допустимих доказів того, що ОСОБА_3 за життя завершив процедуру приватизації земельної ділянки (земельна ділянка як об'єкт цивільних прав не сформована і не зареєстрована) та отримав державний акт на землю, право на приватизацію якої йому надано оспорюваним рішенням сільської ради. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає доводи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. У частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом цієї норми правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі №628/1475/19 (провадження №61-7554св21) зазначено, що "правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні". Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Позивач, звертаючись до суду з цим позовом та вказуючи про порушення його прав, зазначав, що його батько розпочав процедуру приватизації земельної ділянки площею 0,46 га, яка йому належала на підставі рішення сільської ради від 14 березня 1994 року, за адресою АДРЕСА_1, проте не встиг її завершити у зв'язку зі смертю. Позивач як спадкоємець майна за заповітом після смерті батька вирішив самостійно завершити приватизацію земельної ділянки площею 0,46 га, проте дізнався, що її частину 0,20 га приватизував ОСОБА_2 на підставі оскарженого рішення сільської ради, тому вважає це рішення незаконним. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність встановлення факту порушення оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування прав ОСОБА_1 як спадкоємця земельної ділянки площею 0,46 га, наданої для приватизації його батьку. Враховуючи заявлені у цій справі вимоги, позивач зобов'язаний був довести, що рішення Йорданештської сільської ради від 27 квітня 2018 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки 0,20 га, яка знаходиться в межах населеного пункту с. Йорданешти Глибоцького району Чернівецької області, порушує його права та інтереси. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав будь-яких належних і допустимих доказів порушення оскарженим рішенням його прав та інтересів, оскільки з рішення сільської ради від 14 березня 1994 року про надання для приватизації земельної ділянки батьку позивача неможливо встановити її конфігурацію та місце розташування. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, проаналізувавши записи погосподарських книг с. Йорданешти за період з 1990-2010 роки, встановив, що земельна ділянка площею 0,46 га розташована за адресою АДРЕСА_1, у зв'язку з чим зробив висновок, що у сільської ради не було законних підстав для передачі частини цієї земельної ділянки ОСОБА_2. У справі, що переглядається, суди не звернули увагу на те, що: земельна ділянка площею 0,46 га не виділена в натурі, не встановлено її меж та не оформлено технічну документацію, що унеможливлює встановити її фактичне місце розташування; із технічної документації із землеустрою на земельну ділянку, яка належить відповідачу ОСОБА_2, також неможливо встановити її межі на місцевості та місце розташування; аналізуючи записи погосподарських книг домогосподарства за адресою АДРЕСА_1, суди не звернули увагу, що за домогосподарством у період з 1990 по 2010 роки обліковувались різні за площею земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства (0,50 га, 0,25 га, 0,44 га), при цьому рішенням сільської ради від 14 березня 1994 року ОСОБА_3 передано для приватизації земельну ділянку в розмірі 0,46 га. Висновок апеляційного суду про те, що сторони у судовому засіданні підтвердили, що земельна ділянка площею 0,20 га, передана у власність відповідачу, є складовою земельної ділянки 0,46 га, ґрунтується на припущеннях, оскільки матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження таких обставин. У постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року в справі №495/4687/17 (провадження №61-9754св21) вказано про можливість визнання в порядку спадкування права на завершення приватизації земельної ділянки. Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім'я спадкоємця. Колегія суддів зауважує, що предметом спору відповідно до пред'явлених позовних вимог є визнання в порядку спадкування права на завершення приватизації земельної ділянки, яку, як вважає позивач розпочав його батько та не завершив за життя. Оскільки ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом після смерті батька, то вважається, що він набув право на спадкування усіх прав та обов'язків, що належали його батьку. Таким чином, до складу спадщини входить, у тому числі, право на завершення процедури приватизації земельної ділянки, яку спадкодавець розпочав за життя у встановленому законом порядку та не завершив у зв'язку зі смертю. Вирішуючи спір в цій частині, суди не встановили чи розпочав батько позивача процедуру приватизації земельної ділянки площею 0,46 га; чи звертався позивач з відповідною заявою до органів місцевого самоврядування щодо завершення її приватизації в порядку спадкування; не з'ясували місце розташування земельної ділянки; належним чином не дослідили наявні у матеріалах справи докази, якими позивач обґрунтовував право на завершення приватизації земельної ділянки площею 0,46 га, при цьому не врахували, що позивач приватизував земельну ділянку в розмірі 0,25 га за адресою АДРЕСА_1. Невстановлення судами фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, зумовило неправильне вирішення справи. В силу положень частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним. За таких рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року в справі №628/1475/19 (провадження №61-7554св21), від 20 жовтня 2021 року в справі №495/4687/17 (провадження №61-9754св21) колегія суддів вважає, щокасаційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". За таких обставин розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції піддягає здійсненню судом, який ухвалить остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 жовтня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 31 січня 2020 року в частині позовних вимог про скасування рішення ради та про визнання права на завершення приватизації скасувати, справу направити в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. З прийняттям постанови суду касаційної інстанції рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 жовтня 2019 року та постанова Чернівецького апеляційного суду від 31 січня 2020 року в скасованій втрачають законну силу. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 березня 2021 року м. Київ справа №570/3435/17 провадження №61-2894св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач) позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 квітня 2018 року у складі судді Красовського О. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 10 січня 2019 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Шимківа С. С., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що позивачі згідно з рішенням Оржівської селищної ради Рівненського району Рівненської області від 24 грудня 1997 року №141 отримали безоплатно у приватну власність та користування земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських приміщень. Земельною ділянкою добросовісно користуються 30 років. Дана земельна ділянка межує із земельною ділянкою ОСОБА_4, межа якої розділена огорожею, яка ніколи не міняла своє місце розташування, і була закріплена межовими знаками. Протягом 2013 року між позивачами та проектною організацією ПП "Рівненська земельна компанія" було укладено договір на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у спільну сумісну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які мешкають по АДРЕСА_1. Станом на 03 грудня 2013 року ОСОБА_1 звернулася до Управління Держземагентства у Рівненському районі Рівненської області із заявою про внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру від 03 грудня 2013 року № ЗВ-5600691912013 разом з доданими до неї документами. Однак, Державним кадастровим реєстратором Управління Держземагентства у Рівненському районі Рівненської області при перевірці поданих документів прийнято рішення № РВ-5600023352013 про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру у відповідності до пункту 4 частини 6 статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр", а саме, з підстав "знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини". За результатами прийнятого рішення роз'яснено, що земельну ділянку позивачів неможливо зареєструвати у зв'язку з тим, що на фактичні межі в натурі на місцевості в Державному земельному кадастрі в електронній формі накладається земельна ділянка ОСОБА_3. Також під час перевірки відомостей Державного земельного кадастру, Державним кадастровим реєстратором встановлено, що дані відомості про земельну ділянку ОСОБА_3 були зареєстровані на підставі розробленої технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, розробленої ДП "Рівненський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", та є такими, що суперечать не лише вимогам Закону України "Про Державний земельний кадастр", а також положенням статті 28 Закону України "Про землеустрій", якою передбачено, що розробники документації із землеустрою несуть відповідно до закону відповідальність за достовірність, якість проведених робіт із землеустрою. Накладання меж земельної ділянки відповідача із електронним зміщенням на земельну ділянку позивачів спричинено неналежним виконанням розробником документації робіт із землеустрою (відповідачем). У той же час, при розгляді відомостей з Державного земельного кадастру, Державним кадастровим реєстратором встановлено, що технічна документація у формі електронного документа із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_4, розробленої ДП "Рівненський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" не відповідає даним Державного земельного кадастру. Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 11 жовтня 2016 року у справі №570/1610/15-ц визнано технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку громадянину ОСОБА_4, розробленої ДП "Рівненський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" такою, що не відповідає вимогам Закону України "Про землеустрій" та Закону України "Про державний земельний кадастр" через наявність помилок у ній. Таким чином, з грубим порушенням вимог земельного законодавства при виготовленні документації із землеустрою ОСОБА_3 порушено право позивачів на безперешкодне проведення державної реєстрації земельної ділянки у відповідності до статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр", що у свою чергу встановлено і рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 11 жовтня 2016 року у справі №570/1610/15-ц, та є підставою для визнання Державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним. Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин). ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №9674825 від 02 березня 2010 року для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, виданого ОСОБА_3, виготовленого на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, розробленої ДП "Рівненський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", як такого, що виданий з порушенням вимог Закону України "Про землеустрій" та Закону України "Про Державний земельний кадастр". Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 12 квітня 2018 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №9674825 від 02 березня 2010 року, виданий щодо земельної ділянки площею 0,0930 га, кадастровий номер земельної ділянки 5624655700:02:000:0504, виготовлений на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, розробленої ДП "Рівненський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", як такий, що виданий з порушенням вимог Закону України "Про землеустрій" та Закону України "Про Державний земельний кадастр", власники земельної ділянки - ОСОБА_3, ОСОБА_4. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 640,00 грн судових витрат. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 640,00 грн судових витрат. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з його обґрунтованості та доведеності. Постановою Рівненського апеляційного суду від 10 січня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 залишено без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 квітня 2018 року залишено без змін. Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції зазначив про те, що суд першої інстанції правильно застосував норм матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 04 лютого 2019 року ОСОБА_4 через засоби поштового зв? язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 квітня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 10 січня 2019 року. Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно було надано оцінку дійсним обставинам справи, неоднаково застосовано норми матеріального та процесуального права. Позивачем не було доведено жодних порушень з боку заявника. Спірний державний акт було видано відповідно до вимог закону. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником 1/8 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1, а позивач ОСОБА_2 - відповідно 7/8 частин цього ж будинку. У технічному паспорті на будинок є перелік споруд. Земельна ділянка, на якій розміщено житловий будинок з господарськими будівлями позивачів перебуває у їх користуванні майже 30 років, а у грудні 1997 року ця земельна ділянка передана їм у власність (згідно з рішенням Оржівської селищної ради Рівненського району Рівненської області від 24 грудня 1997 року №141). Відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку від 28 грудня 2009 року серії ЯИ №874825 ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,0930 га з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована по АДРЕСА_1. За умовами договору дарування земельної ділянки від 01 червня 2012 року, ОСОБА_3 подарувала своєму синові ОСОБА_4 78/100 часток вказаної земельної ділянки. В Державному акті на право власності на земельну ділянку нотаріусом зроблено відповідну відмітку, і зареєстровано в Поземельній книзі. Рішенням № РВ-5600023352013 про відмову у внесенні відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру від 03 грудня 2013 року, позивачам відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, оскільки в межах їх земельної ділянки перебуває частина іншої земельної ділянки - відповідачів. Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 11 жовтня 2016 року у справі №570/1610/15-ц, визнано технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку громадянину ОСОБА_4, розробленої ДП "Рівненський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" такою, що не відповідає вимогам Закону України "Про землеустрій" та Закону України "Про державний земельний кадастр" через наявність у ній помилок. Рішення суду відповідачами не оскаржувалося та набрало законної сили. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Якщо інше не встановлено законом. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За змістом статті 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Відповідно до абзацу 1 частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. З аналізу вказаних норм, убачається, що Держгеокадастр за результатами розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою має право вчинити лише такі дії, а саме: надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, або надати мотивовану відмову у його наданні, з підстав, які прямо передбачені статтею 118 ЗК України. Згідно з Інструкцією "Про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками", затвердженої наказом Держземагентства України від 18 травня 2010 року №376, межа земельної ділянки - сукупність ліній, що утворюють замкнений контур і розмежовують земельні ділянки. Бажане місце розташування земельної ділянки з її орієнтовними розмірами зазначається заявником на фрагментах планово-картографічних матеріалів, які надають можливість правильно визначити місце розташування земельної ділянки, на яку претендує особа, яка звернулась з клопотанням з метою безоплатного отримання земельної ділянки у власність. Тобто, графічні матеріали, які додаються до клопотання, повинні бути такими, обсяг даних яких дозволяє чітко ідентифікувати бажане місце розташування земельної ділянки відносно інших землевласників та землекористувачів, а бажана земельна ділянка має бути максимально конкретизованою, що б давало можливість відповідачу насамперед встановити зазначене місце розташування, перевірити відповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів та у передбачених земельним законодавством випадках надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо чітко визначеної земельної ділянки. Згідно з пунктами 45, 47, 162 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051 (далі - Порядок), із метою надання фізичним та юридичним особам актуальної картографічної інформації про об'єкти Державного земельного кадастру згідно з пунктами 162-199 цього Порядку державними кадастровими реєстраторами виготовляється викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану) за формою згідно з додатком 7. Відповідно до пункту 183 Порядку викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану) формується за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру в одному примірнику, який надається заявникові після підписання Державним кадастровим реєстратором, адміністратором центру надання адміністративних послуг, уповноваженою посадовою особою виконавчого органу місцевого самоврядування та засвідчення його підпису власною печаткою, а у разі, коли викопіювання надається в електронній формі, - посвідчення його власним цифровим підписом. Порядок погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України. Відповідно до частини дев'ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Згідно з пунктом 67 Порядку ведення Державного земельного кадастру, внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру здійснюється виключно на підставі та відповідно до Закону України "Про державний земельний кадастр" та цього Порядку. Відповідно до пункту 107 Порядку ведення Державного земельного кадастру Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку. Частинами п'ятою, шостою статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" встановлено, що Державний кадастровий реєстратор, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, протягом чотирнадцяти днів з дня реєстрації заяви: перевіряє відповідність документів вимогам законодавства; за результатами перевірки здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або надає заявнику мотивовану відмову у державній реєстрації. Підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є: розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого Державного кадастрового реєстратора; подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини. Порядок проведення державної реєстрації земельної ділянки також визначено пунктами 107-114 Порядку. Відповідно до абзацу 1 пункту 109 цього Порядку державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи. Для здійснення державної реєстрації земельної ділянки кадастровому реєстратору подаються згідно з пунктом 110 Порядку: 1) заява про державну реєстрацію земельної ділянки за формою згідно з додатком 22; 2) оригінал погодженої відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком державної експертизи землевпорядної документації у разі, коли така документація підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації) ; 3) електронний документ. Відповідно до пункту 111 Порядку державний кадастровий реєстратор для здійснення державної реєстрації земельної ділянки протягом 14 календарних днів з дня реєстрації відповідної заяви перевіряє: 1) відповідність поданих документів вимогам, передбаченим пунктом 67 цього Порядку; 2) електронний документ відповідно до пункту 74 цього Порядку. За результатами перевірки Державний кадастровий реєстратор виконує одну з таких дій: здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або приймає рішення про відмову в державній реєстрації земельної ділянки відповідно до пунктів 70, 73, 77-83 Порядку. Згідно з вимогами статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Згідно частини другої та третьої статті 152 ЗК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці правопорушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; г) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом способів. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Отже, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що відповідачі у 2010 році отримали державний акт на земельну ділянку, до якої включено частину земельної ділянки, що належить позивачам та яка не була вилучена у встановленому законом порядку, обґрунтовано вважав, що права позивачів порушені і такі порушення встановленні рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 11 жовтня 2016 року у справі №570/1610/15-ц, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог у обраний позивачами спосіб. Наведенні в касаційній скарзі доводи Верховним Судом відхиляються, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права та не порушено норми процесуального права. Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає без задоволення касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 12 квітня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 10 січня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 листопада 2021 року м. Київ справа №233/2634/19 провадження №61-17996св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 14 квітня 2020 року в складі судді Бєлостоцької О. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Канурної О. Д., Космачевської Т. В., Мальованого Ю. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою №1 рілля, кадастровий номер 1422484400:09:000:0012, площею 21, 75 га, розташованою на території Софіївської сільської ради Костянтинівського району, з боку відповідача шляхом заборони використовувати землю для вирощування сільськогосподарських культур та інших цілей. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що їй на праві власності в порядку спадкування після смерті батька на підставі рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 28 січня 2019 року належить земельна ділянка загальною площею 27, 93 га, розташована на території Софіївської сільської ради Костянтинівського району, яка складається з ріллі та пасовища. Ще до оформлення права власності на цю земельну ділянку їй було відомо, що частина земельної ділянки (рілля) незаконно використовується відповідачем ОСОБА_2 для вирощування сільськогосподарської продукції. Вона неодноразово зверталася до відповідача з вимогами не використовувати належну їй земельну ділянку, проте відповідач їх не виконує, посилаючись на те, що за життя її батька він придбав у нього зазначену земельну ділянку. Проте такі обставини не відповідають дійсності, оскільки жодних договірних відносин між її батьком та відповідачем не існувало. Посилаючись на викладене, оскільки внаслідок таких дій відповідача вона позбавлена можливості використовувати належну їй земельну ділянку, просила позов задовольнити. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 14 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року, позов задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні земельною ділянкою, кадастровий номер 1422484400:09:000:0012, площею 21, 75 га (рілля), розташованою на території Софіївської (Новоартемівської) сільської ради з боку ОСОБА_2 шляхом заборони використовувати земельну ділянку для вирощування сільськогосподарських культур та інших цілей. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач без належної правової підстави використовує спірну земельну ділянку, що призводить до порушення прав позивача як власника цієї земельної ділянки. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 14 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року й закрити провадження у справі. Підставами касаційного оскарження зазначає неправильне застосування апеляційний судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: - застосування норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі №129/1033/13-ц, у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року в справі №910/18036/17, від 19 грудня 2018 року в справі №644/525/17-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі №917/1307/18, від 27 травня 2020 року в справі №2-879/13 та від 29 жовтня 2020 року в справі №905/1630/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; - судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована, зокрема тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на припущеннях, оскільки вона не довела письмовими доказами, що саме він користується спірною земельною ділянкою, як і не надала доказів, що він отримував від неї чи від її батька будь-які претензії щодо звільнення земельної ділянки. Проте суди першої та апеляційної інстанцій на наведене уваги не звернули, надані ним докази щодо наявності між його братом та батьком позивача договірних відносин не врахували, внаслідок чого безпідставно задовольнили позов. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області. 04 січня 2021 року справа №233/2634/19 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Установлено, що ОСОБА_4 на підставі державного акта серії ДН №133164, виданого 09 листопада 2004 року, належала земельна ділянка, розташована на території Новоартемівської (після перейменування Софіївської) сільської ради Костянтинівського району, загальною площею 27, 93 га, яка складається з ділянки №1 з кадастровим номером 1422484400:09:000:0012, та ділянки №2 з кадастровим номером 1422484400:05:000:0075. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 28 січня 2019 року, яке набрало законної сили 30 жовтня 2019 року, за позивачем ОСОБА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 визнано право власності на вищевказану земельну ділянку. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 12 березня 2019 року зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 1422484400:09:000:0012, площею 21, 75 га, нормативно грошова оцінка якої становить 718 888, 95 грн. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (стаття 319 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до частини першої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). Згідно зі статтею 12, частиною першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків. Відповідно до частиною першою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суди встановили, що фактичне використання спірної земельної ділянки відповідачем ОСОБА_2 підтверджується показаннями свідка ОСОБА_5, які є послідовними за змістом та переконливими, а також зазначена обставина підтверджена самим відповідачем, який у своїх поясненнях у суді першої інстанції зазначав, що обробляє цю земельну ділянку як представник орендаря - його брата ОСОБА_6 на підставі усної довіреності на здійснення господарської діяльності, проте належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин суду не надав. За таких обставин, установивши, що відповідач без належної правової підстави використовує земельну ділянку, власником якої є позивач, чим створює останній перешкоди в користуванні своїм майном, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі №129/1033/13-ц, у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року в справі №910/18036/17, від 19 грудня 2018 року в справі №644/525/17-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі №917/1307/18, від 27 травня 2020 року в справі №2-879/13 та від 29 жовтня 2020 року в справі №905/1630/19, а тому доводи касаційної скарги в цій частині безпідставні. Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстав для їх скасування немає. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 14 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 14 квітня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Ю. Тітов А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 грудня 2021 року м. Київ справа №660/1466/18 провадження №61-5430св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 22 жовтня 2020 року в складі судді Каневського В. О. та постанову Херсонського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Вейтас І. В., Радченка С. В., Семиженка Г. В. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 з позовом, у якому просила зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 земельною ділянкою, що розташована на АДРЕСА_1, шляхом покладення на ОСОБА_2 обов'язку звільнити зазначену земельну ділянку та за власні кошти знести огорожу з бетонних плит та металевих труб, знести бетонний фундамент під металевими трубами та надати ОСОБА_1 безперешкодний доступ до належної їй зазначеної земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що вона є власником земельної ділянки, яка знаходиться на АДРЕСА_1, з кадастровим номером 6524155100:01:001:0015. Відповідач є власником земельної ділянки, яка знаходиться на АДРЕСА _2, з кадастровим номером 6524155100:01:001:0181. Влітку 2018 року відповідач без узгодження з позивачем, самочинно побудував огорожу з бетонних плит та металевих труб на земельній ділянці позивача. На заяву позивача щодо врегулювання спору, Нововоронцовська селищна рада Херсонської області дала відповідь про те, що комісія встановила розташування бетонних плит на земельній ділянці позивача. Врегулювати мирно з відповідачем указаний спір позивач не змогла, тому звернулась із цим позовом, який просила задовольнити. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 22 жовтня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване недоведеністю позовних вимог. Місцевий суд указав, що експертиза проведена без повних даних, зокрема без врахування акту прийомки-передачі межових знаків, виготовленого у 2017 році. Межі, встановленні у 2018 році можуть не співпадати з межами, встановленими попередньо, а тому можлива допустима похибка щодо закріплення межових знаків. Постановою Херсонського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року, з урахуванням ухвали Херсонського апеляційного суду від 24 березня 2021 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 22 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 22 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року, у справі ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах №350/67/15-ц та №514/1571/14-ц, від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17, та постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №367/3748/15. Доводи інших учасників справи У відзиві ОСОБА_2 заперечив проти доводів касаційної скарги, просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вказує, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції та колегія суддів апеляційної інстанції правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалили законні і обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги є повністю ідентичними доводам апеляційної скарги, які були обґрунтовано відхилені судом апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 30 березня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків скарги. Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано з суду першої інстанції. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_1, з кадастровим номером 6524155100:01:001:0015. Указані обставини також підтверджуються інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 06 грудня 2018 року №148320100. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 29 квітня 2013 року №3094146 земельна ділянка, яка знаходиться на АДРЕСА _1, з кадастровим номером 6524155100:01:001:0015 на праві власності належить ОСОБА_1. Підставою виникнення права власності є свідоцтво про право власності, серія та номер № НОМЕР_2, видане 29 квітня 2013 року. Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 23 листопада 2018 року НВ-0002382122018 ОСОБА_2 на праві власності належить земельна ділянка кадастровий номер 6524155100:01:001:0181, що розташована на АДРЕСА _2. Відповідно до акту погодження меж земельної ділянки від 2017 року межі земельної ділянки на АДРЕСА _2, що належить ОСОБА_2, погодженні, у тому числі з власником суміжної земельної ділянки ОСОБА_1. Згідно з актом прийомки-передачі межових знаків від 16 серпня 2018 року вбачається, що межі земельної ділянки з кадастровим номером 6524155100:01:001:0015, яка розташована на АДРЕСА_1, площею 0,1500 га, та надана ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками (вид третій) згідно з Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376 зі змінами та доповненнями у кількості 7 шт. Акт підписаний ОСОБА_1, представником МПП "Агро-Експерт" Морозом В. І., представником Нововоронцовської селищної ради Пелих Т. В., власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5. За вказаним актом також вбачається, що ОСОБА_2 як власник (користувач) суміжної земельної ділянки від підпису відмовився. Згідно з пунктом 6 висновку судової земельно-технічної та будівельно -технічної експертизи №45/19, складеного 12 лютого 2020 року судовим експертом ОСОБА_6, на час дослідження земельна ділянка відповідача ОСОБА_2 фактично накладається на земельну ділянку позивача ОСОБА_1 у вигляді трапеції зі сторонами 0,35 м на східному боці та 0,2 м на західному боці довжиною 25,25 м. Геометрична площа накладення становить 6,999 кв. м. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На підставі статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до частин другої-третьої статті 158 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Статтею 78 ЗК України встановлено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися та розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Згідно зі статтями 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Відповідно до статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового РІШЕННЯ: (статті 76, 77 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У справі, яка переглядається, межі земельних ділянок з кадастровим номером 6524155100:01:001:0015 та з кадастровим номером 6524155100:01:001:0181 за останнім актом прийомки-передачі межових знаків від 16 серпня 2018 року - не погодженні. Сторони не заперечували про наявність попереднього акту прийомки-передачі межових знаків, виготовленого у 2017 році, що узгоджений між сторонами. За змістом положень статей 102, 103 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, суд призначає експертизу. Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України). Під час розгляду справи судом першої інстанції за клопотанням позивача була проведена судова земельно-технічна та будівельно -технічна експертиза. Згідно пункту 6 висновку судової земельно-технічної та будівельно -технічної експертизи №45/19 складеного 12 лютого 2020 року судовим експертом ОСОБА_6 на час дослідження земельна ділянка відповідача ОСОБА_2 фактично накладається на земельну ділянку позивача ОСОБА_1 у вигляді трапеції зі сторонами 0,35 м на східному боці та 0,2 м на західному боці довжиною 25,25 м. Геометрична площа накладення становить 6,999 кв. м. Суд першої інстанції не взяв до уваги вказаний висновок експерта, як доказ порушення прав позивача, оскільки експертиза проведена без урахування погоджених попередньо меж земельної ділянки, документації із землеустрою обох сусідніх ділянок (на АДРЕСА_1 та на АДРЕСА_2), без врахування акту прийомки-передачі межових знаків, виготовленого у 2017 році, на підставі тільки акту прийомки -передачі межових знаків від 16 серпня 2018 року та з врахуванням технічного звіту щодо інженерно-геодезичних вишукуваннь зафіксованих у технічному звіті МПП "Агро-Експерт" здійсненому 03 серпня 2019 року. Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції за клопотанням позивача в судовому засіданні було допитано експерта ОСОБА_6, яка пояснила, що дійсно, нею при проведенні експертизи було взято до уваги межові знаки, що були встановлені згідно акту прийомки-передачі від 16 серпня 2018 року. Фактичні межі земельних ділянок на момент проведення експертизи та їх порівняння з межами, визначеними на момент відведення, встановлені шляхом проведення інженерно-геодезичних вишукуваннь зафіксованих у технічному звіті МПП "Агро-Експерт" здійсненому 03 серпня 2019 року також з врахуванням відновлених 16 серпня 2018 році межових знаків. Межі та межові знаки, які були встановлені на час отримання сторонами земельних ділянок у власність (2013 та 2017 роки), не досліджувались. Експерт пояснила, що об'єктом дослідження була лише межа між спірними земельним ділянками, та земельна ділянка позивача. При цьому не встановлювались загальні розміри спірних земельних ділянок, та не встановлювалось чи відбулась зміна розмірів земельних ділянок за рахунок накладення, яке було встановлено відповідно до останніх відновлень меж, здійснених в 2018 році. Експерт також пояснила, що їй не ставилось запитання щодо можливої допустимої похибки щодо закріплення межових знаків в 2018 році. Частиною першою статті 113 ЦПК України встановлено, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Апеляційним судом роз'яснено сторонам право на проведення додаткової або повторної експертизи, однак сторони не заявили таких клопотань. Встановивши, що після відновлення межових знаків, які були встановлені після зведення паркану, а не первісного їх встановлення, висновком судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи встановлено перевищення середньоквадратичної похибки тільки на східному боці місцезнаходження огорожі на 0,15 м (всього 0,35 м (без вказівки яку довжину має вказане перевищення) ), а вся площа накладення довжиною 25,25 м склала 6,999 кв. м, при розмірі земельної ділянки 0,15 га, однак експертиза проводилась лише на підставі акту прийомки-передачі межових знаків від 16 серпня 2018 року, позивач не надала переконливих доказів на підтвердження того, що будівництво відповідачем паркану істотно порушує її право власності на земельну ділянку та зумовлює застосування такого крайнього заходу відновлення його порушених прав, як демонтаж паркану. Зважаючи на те, що жодним доказом позивачем не доведено, що її земельна ділянка зменшилась за рахунок вказаного експертом накладення, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог через недоведеність. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те що позивач не надала переконливих доказів на підтвердження того, що будівництво відповідачем паркану істотно порушує її право власності на земельну ділянку та зумовлює застосування такого крайнього заходу відновлення його порушених прав, як демонтаж паркану. Колегія суддів звертає увагу, на те, що жодним доказом позивачем не доведено, що її земельна ділянка зменшилась за рахунок вказаного експертом накладення. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах №350/67/15-ц та №514/1571/14-ц, від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17, та постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №367/3748/15, оскільки висновки у цій справі й у справі, яка переглядається, не суперечать один одному. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин. Так, у справі №350/67/15-ц фізична особа звернулася до суду з позовом до сільської ради, інших фізичних осіб про визнання протиправними дій, визнання права на приватизацію земельної ділянки без погодження меж із суміжними землекористувачами, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та скасування рішень. Велика Палата Верховного Суду постановою від 20 березня 2019 року скасувала судові рішення та прийняла нову постанову, якою відмовила у задоволенні позовних вимог про зобов'язання сільської ради звернутися до суду з позовом про знесення самовільного будівництва, а в іншій частині позовних вимог справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційний суд у праві №350/67/15-ц зазначив, що, задовольняючи позовні вимоги, суди не врахували вказані положення ЦК України та ЗК України, не встановили, які саме права просить захистити позивачка, не визначили всіх обставин справи та доказів на їх підтвердження. Суди не перевірили чи існує рішення органу місцевого самоврядування про передачу спадкодавцю безоплатно у приватну власність земельної ділянки. Не уточнили, чи зверталася спадкоємець до органів місцевого самоврядування про завершення процедури приватизації, розпочатої спадкодавцем, чи бажає реалізувати своє право на приватизацію земельної ділянки, яка перебуває у користуванні. В указаній справі Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що при добросовісному виконанні набувачем земельної ділянки обов'язків щодо узгодження меж з користувачами чи власниками суміжних земельних ділянок, у разі, якщо користувач чи власник суміжної земельної ділянки безпідставно ухилився від погодження меж та не підписав акт, сама відсутність такого акта погодження меж не свідчить про незаконність рішення про затвердження проекту землеустрою та про передачу земельної ділянки у власність. Суди не звернули увагу, що спадкодавцю земельна ділянка винесена в натурі, тобто на місцевості, визначено її межі, що включає і погодження таких із користувачами суміжних земельних ділянок та не з'ясували, чи бажає позивачка закінчити приватизацію земельної ділянки, розпочату спадкодавцем, чи бажає реалізувати власне право на набуття у власність земельної ділянки у розмірі, іншому, ніж про це заявляв і здійснив певні дії спадкодавець. Вимога про зобов'язання сільської ради звернутися до суду з позовом до фізичної особи про знесення самовільного будівництва не відповідає такому принципу цивільного судочинства, як диспозитивність. За результатом розгляду справи №514/1571/14-ц Велика Палата Верховного Суду постановою від 20 березня 2019 року скасувала судові рішення, справу передала на новий розгляд. Касаційний суд зазначив, що суди не врахували, що право власності на житловий будинок у порядку спадкування перейшло до трьох осіб. Суди не звернули увагу на те, що саме ОСОБА_10, а не ОСОБА_3, не підписала акт про встановлення меж, з підстав чого судами був визнаний державний акт на право власності на земельну ділянку недійсним. Суд першої інстанції не визначив склад сторін та осіб, які повинні брати участь у справі, оскільки рішенням суду безпосередньо вирішуються питання про права та обов'язки інших спадкоємців-співвласників земельної ділянки, на якій розташований вказаний будинок, які не залучені до участі у справі. Встановивши, що позивачка не надала згоди на погодження меж земельної ділянки ОСОБА_5, суди попередніх інстанцій зробили помилковий висновок про порушене право ОСОБА_3, зазначивши, що ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на земельну ділянку з порушенням вимог статті 198 ЗК України, виходячи лише з факту відсутності підпису ОСОБА_3 на акті узгодження меж і без дослідження, яким чином порушені права позивачки як землевласника. Залишаючи без змін рішення апеляційного суду по суті заявлених вимог, Велика Палата Верховного Суд у постанові від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 зазначила, що чинне законодавство не обмежує право на приватизацію земельної ділянки у зв'язку з відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок, тому така відмова квартирно-експлуатаційного відділу не є перешкодою для завершення позивачем процедури приватизації земельної ділянки, з огляду на що відсутні підстави для задоволення позову. Постановою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №367/3748/15 залишено без змін оскаржувані судові рішення. Касаційний суд виходив з того, що паркан (огорожа) відповідача виходить за межі її земельної ділянки на земельну ділянку позивача. Крім того, заявляючи вимоги про скасування постанов апеляційного суду та залишення без змін рішення місцевого суду, відповідач фактично погоджується з необхідністю демонтувати паркан, зведений на земельній ділянці позивача та звільнити вказану земельну ділянку. При цьому апеляційний суд лише змінив вказане рішення суду першої інстанції уточнивши, що звільнення від паркану, в частині в якій він збудований на земельній ділянці позивача, необхідно здійснити по всій довжині, згідно із висновком експерта. Таким чином, немає підстав вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки висновки в указаних справах не є суперечливими. Суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи. При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14, від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15, від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17 вирішувала питання щодо необхідності погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами на стадії виготовлення землевпорядної документації. Велика Палата Верховного Суду дійшла до висновку, що вказана дія є допоміжною при приватизації земельної ділянки. Крім того, Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №367/3748/15 зазначив про безпідставність доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд, надаючи оцінку висновку експерта, не врахував пункт 3.10 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітет України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376, оскільки вказана інструкція визначає механізм встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, а межі земельних ділянок позивача та відповідача вже встановлені. Водночас у справі, яка переглядається, предметом доказування є встановлення факту накладення земельних ділянок та порушення у зв'язку з таким накладенням прав позивача на землю. У цій справі суди виходили із конкретних обставин справи, а саме із того, що позивачка не надала переконливих доказів на підтвердження того, що будівництво відповідачем паркану істотно порушує її право власності на земельну ділянку та, що її земельна ділянка зменшилась за рахунок вказаного експертом накладення. Посилання місцевого суду на постанову Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц, відповідно до якої погодження меж земельної ділянки із суміжними власники (користувачами) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність є неправильним, проте на правильність вирішення спору не впливає. Так, у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа, необхідно виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а з мотивів відмови. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку. Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц. В указаній справі відповідач відмовився від підпису акту прийомки-передачі межових знаків у 2018 році, оскільки при оформленні права власності на земельну ділянку у 2017 році відповідно до технічних документів у визначений законом спосіб були встановлені межові знаки, які узгоджені між сторонами у справі, а позивач підписала відповідний акт, про що не заперечувала під час розгляду цієї справи. Саме по узгодженій між сторонами межі відповідач і встановив огорожу, тому відсутні підстави для висновку, що його дії є недобросовісними. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 22 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу позивача залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судового збору, сплаченого нею за розгляд справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, а також її витрат на професійну правничу допомогу в судах першої й апеляційної інстанцій немає. Крім того, у відзиві на касаційну скаргу відповідач заявив клопотання про стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу в судах першої (10 000 грн), апеляційної (5 000 грн) та касаційної (5 000 грн) інстанцій. На підтвердження понесених витрат до відзиву додано договір про надання професійної правничої допомоги, укладений, 12 січня 2019 року між адвокатом Шовровою Н. М. і Глушком І. О., та квитанції №19, 58, 284. Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Згідно з статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша та третя статті 81 ЦПК України). Відповідно до положень статей 1, 26, 27, 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, за яким, зокрема, клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. У статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Сукупність наведених норм дає підстави для висновку, що витрати, понесені на професійну правничу допомогу, мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких. Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Умовами, укладеного між адвокатом Шовровою Н. М. і Глушком І. О. договором про професійну правничу допомогу, сторони погодили, що гонорар адвоката складається із суми вартості послуг та визначається у фіксованому розмірі (пункт 2 розділу 5 договору "Гонорар адвоката). Додані до відзиву квитанції №19, 58 і 284 складені адвокатом Шавровою Н. М. рукописним текстом на суму 10 000 грн, 5 000 грн та 5 000 грн, відповідно, за надання професійної правничої допомоги в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, відповідно, згідно з договором від 12 січня 2019 року. Детальний опис робіт (наданих послуг) адвоката і затрачений час на їх виконання, акт здачі-приймання виконаних робіт та наданих послуг з описом наданих послуг тощо до відзиву не додано. Суду касаційної інстанції не надано доказів, за які саме роботи (послуги) ОСОБА_2 сплатив адвокату Шавровій Н. М. за вищевказаними квитанціями. Саме по собі посилання на надання професійної правничої допомоги без доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості не доводить факт надання таких послуг. Зважаючи на відсутність детального опису робіт (наданих послуг) адвоката, акту здачі-приймання виконаних робіт та наданих послуг з описом наданих послуг, відсутні правові підстави для задоволення заявленого ОСОБА_2 клопотання. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 22 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року залишити без змін. Клопотання ОСОБА_2 про стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу залишити без задоволення. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №553/3090/17 провадження №61-5022св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - Подільська районна у місті Полтаві рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Полтави, у складі судді Крючко Н. І., від 15 вересня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Одринської Т. В., Бондаревської С. М., Пікуля В. П., від 25 лютого 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - Подільська районна у місті Полтаві рада, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Свої вимоги позивач мотивував тим, що він є власником 12/25 частин садиби по АДРЕСА_1. Земельна ділянка під домоволодінням позивача та відповідача перебуває у спільному користуванні з частками - 12/25 та 13/25 відповідно. Рішенням Ленінського районного народного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року було визначено порядок користування земельною ділянкою по фактичному користуванню - ОСОБА_2 земельну ділянку площею 280 кв. м, а йому земельну ділянку площею 270 кв. м. Вказував, що відповідач самовільно захопив та користується частиною земельної ділянки площею 10,8 кв. м, що належить йому на праві приватної власності, самовільно встановив межі, що не відповідають встановленому порядку користуванню земельною ділянкою. ОСОБА_1 зазначав, що висновком експертного земельно-технічного дослідження №1553 від 25 жовтня 2017 року встановлено, що площа фактичного користування його земельної ділянки складає 259,2 кв. м, а ОСОБА_2 - 290,8 кв. м. Площа земельної ділянки відповідача збільшилася на 10,8 кв. м, що призвело до зменшення площі його земельної ділянки. Експерт дійшов висновку, що фактичний порядок користування земельною ділянкою між співвласниками не відповідає порядку користування, встановленому рішенням Ленінського районного народного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року. Експертом запропоновано варіант визначення порядку користування земельною ділянкою у відповідності до схеми розподілу згідно висновку технічної експертизи від 15 грудня 1987 року. Позивач вважав, що фактичний порядок користування земельною ділянкою, що склався між сторонами, не відповідає висновку технічної експертизи від 15 грудня 1987 року та рішенню Ленінського районного народного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року, внаслідок чого йому створені істотні перешкоди у користуванні належною земельною ділянкою, порушено його права та законні інтереси, як власника землі. Із урахуванням зазначеного позивач просив позов задовольнити, усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, що розташована по АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_2 відновити межі земельної ділянки відповідно до рішення Ленінського районного народного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 15 вересня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 14 травня 2013 року у справі №1616/2911/2012 здійснено поділ в натурі домоволодіння, розташованого по АДРЕСА_1, відповідно до фактичного користування, між сторонами. Відповідачем вказане рішення суду виконано шляхом реєстрації права на нерухоме майно у відповідних органах та оформлено право власності на самостійний об'єкт нерухомості з присвоєнням нової адреси. Позивачем не зареєстроване право власності на окрему одиницю нерухомого майна, частини домоволодіння. Окрім того, факт вчинення відповідачем перешкод у користуванні земельною ділянкою позивачем, в установленому законом порядку, належними і допустимими доказами не доведений. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Полтавського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 15 вересня 2020 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що порядок користування спірною земельною ділянкою не може бути встановлений між сторонами у справі, оскільки позивачем не зареєстроване право власності на окрему одиницю нерухомого майна - частину домоволодіння. Окрім того, експертом у висновку додаткової земельно-технічної експертизи №2061 від 09 грудня 2019 року наведені протилежні висновки тим, що зазначені у висновку земельно-технічної експертизи №2208 від 18 березня 2019 року, а тому суд першої інстанції обґрунтовано визнав їх неналежними доказами з огляду на їх суперечливість як між собою, так і по відношенню до матеріалів справи й зібраних доказів. Позивачем не доведений факт вчинення відповідачем перешкод у користуванні земельною ділянкою. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просять скасувати рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 15 вересня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявники зазначають неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, посилаючись на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц, від 05 лютого 2020 року у справі №686/15301/15-ц та від 30 квітня 2020 року у справі №234/13165/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України). Заявники вказують також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) при дослідженні судом висновків експертів та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявники стверджують, що площа земельної ділянки ОСОБА_1 фактично зменшилася на 14 кв. м, а площа земельної ділянки ОСОБА_2 збільшилася на 11 кв. м в порівнянні з площами, які виділялися співвласниками домоволодіння рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року. Вважають, що висновки експерта не суперечать один одному, а навпаки, висновок за наслідками додаткового експертного дослідження тільки уточнює та роз'яснює аспекти, які не були дослідженні під час первісного дослідження. При вирішенні спору судами не було надано належної оцінки доказам, які мають суттєве значення для її правильного вирішення. Суди також послалися на судові рішення, які були скасовані постановою Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі №553/3520/15-а, а провадження у справі закрито. Заявники посилаються на те, що під час розгляду справи у суді першої інстанції завчасно на адресу суду було направлено клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із неможливістю прибути у судове засідання представника позивача, однак суд безпідставно відхилив вказане клопотання, пославшись на затягування розгляду справи. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - Подільська районна у місті Полтаві рада, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 посилається на те, що суди дійшли правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи касаційної скарги не спростовують правильних висновків судів попередніх інстанцій. Вказує, що суд першої інстанції об'єктивно не задовольнив клопотання представника позивача про перенесення розгляду справи, враховуючи розумні строки розгляду справи, а також те, що позов було подано, ще у 2017 році. Позивач затягував судовий розгляд справи, зловживав своїми процесуальними правами. У поданій відповіді на відзив ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_3 посилаються на те, що відповідач не навів належних контраргументів на доводи касаційної скарги, які б свідчили про помилковість тверджень позивача щодо наявності підстав для скасування судових рішень. Фактичні обставини справи, встановлені судами Позивач ОСОБА_1 є власником 12/25 частин садиби по АДРЕСА_1, у відповідності до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 02 квітня 1998 року. Відповідно до рішення виконкому Ленінської районної ради депутатів трудящих м. Полтави №329 від 25 жовтня 1955 року проведено відвід садибної ділянки по АДРЕСА_1, загальною площею 550 кв. м, під індивідуальне житлове будівництво забудовнику ОСОБА_4. Згідно договору купівлі-продажу від 13 жовтня 1982 року відповідач ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_4 13/25 частин будинку з частиною надвірних будівель, що знаходяться по АДРЕСА_1 на земельній ділянці, площею 550 кв. м, та складається в цілому з будинку літ. "А-1", загальною жилою площею 41,70 кв. м, сараїв "Б", "Д", уборної "Г", "д 1" та огорожі " №1". У відповідності до вказаного договору в користування відповідача за договором перейшли: кімната 2-5 площею 15,6 кв. м, кімната 2-4 площею 3,3 кв. м, кухня 2-3 площею 6,0 кв. м, веранда ІІІ площею 6,5 кв. м, кладова ІV площею 1,4 кв. м, сарай "Б", уборна "Г". В загальному користуванні огорожа №1. Зазначений правоустановчий документ зареєстровано 18 жовтня 1982 року у Полтавському міському бюро технічної інвентаризації за №73 у реєстровій книзі №60. У відповідності до технічної експертизи від 15 грудня 1987 року визначено порядок користування земельною ділянкою, з урахуванням того, що домоволодіння перебуває у спільній частковій власності. Згідно рішення Апеляційного суду Полтавської області від 14 травня 2013 року у справі №1616/2911/2012 здійснено поділ в натурі домоволодіння, розташованого по АДРЕСА_1, відповідно до фактичного користування між ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 14 травня 2013 року виконано, здійснено поділ в натурі домоволодіння відповідно до фактичного користування, в результаті чого відповідач ОСОБА_2 має у своїй власності окреме нерухоме майно, якому присвоєно окрему адресу: АДРЕСА_1. Позивачем право власності на виділену йому частину домоволодіння не зареєстровано. Судами встановлено, що земельна ділянка між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично розподілена, кожен з власників будинків користується відповідною частиною земельної ділянки, яка огороджена. У відповідності до довідки управління Держгеокадастру у м. Полтаві Полтавської області від 20 січня 2016 року у користуванні ОСОБА_2 перебуває земельна ділянка площею 338 кв. м, збільшення земельної ділянки відбулось за рахунок земель комунальної власності (землі запасу). Відповідно до даних, що містяться у правоустановчих документах сторін, домоволодіння розташоване на земельній ділянці загальною площею 550 кв. м, яка відповідно до довідки ПП ПБТІ "Інвентаризатор" №4973 від 07 березня 2013 року виділена на підставі рішення Ленінського районної ради народних депутатів трудящих №387 від 20 грудня 1955 року, за домоволодінням рахується також надлишок землі площею 50 кв. м. Порядок користування земельною ділянкою площею 550 кв. м визначено рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року, яким ОСОБА_1 виділено в користування земельну ділянку площею 270 кв. м, яка на схемі варіанту №1 висновку технічної експертизи від 15 грудня 1987 року зафарбована синім кольором, а ОСОБА_2 земельну ділянку площею 280 кв. м, яка на схемі варіанту №1 висновку технічної експертизи від 15 грудня 1987 року зафарбована зеленим кольором. Судами встановлено, що зазначене рішення суду було виконано сторонами, порядок користування земельною ділянкою встановлений на місцевості, та ці обставини визнавались сторонами. Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 02 квітня 2014 року встановлено, що за домоволодінням закріплено земельну ділянку площею 550 кв. м, порядок користування даною земельною ділянкою визначений рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року, при цьому на час розгляду справи розмір земельної ділянки збільшений та становить 626 кв. м. Згідно висновку судової земельно-технічної експертизи №1051 від 30 грудня 2013 року, виконаного судовим експертом Полтавського відділення Харківського науково-дослідного інституту судових експертизім. засл. проф. Бокаріуса, площа земельної ділянки становить 626 кв. м, у користуванні ОСОБА_2 перебуває частина цієї ділянки площею 335,1 кв. м, у ОСОБА_1 - площею 290,9 кв. м. Зазначеним висновком експерта визначено, що площа земельної ділянки, якою користується кожен із співвласників домоволодіння, збільшилася порівняно з площею земельної ділянки, яка виділялась у користування рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року. У висновку експерта зазначено, що межі земельних ділянок не змінювалися, позаяк вона з трьох сторін обмежена територіями інших домоволодінь, розбіжності у розмірі земельної ділянки можуть бути пов'язані виключно з більш точними замірами, ніж це робилось в 1988 році. За даним домоволодінням тривалий час рахувались надлишки земельної ділянки площею 50 кв. м. У відповідності до висновку судової земельно-технічної експертизи №2208 від 18 березня 2019 року згідно кадастрового плану, виконаного ФОП ОСОБА_5 у 2019 році, у фактичному користуванні співвласників домоволодіння знаходиться земельна ділянка площею 547 кв. м, що на 3 кв. м менше площі, яка виділялася рішенням Ленінського райнарсуду м. Полтави від 04 березня 1988 року. З 547 кв. м. земельної ділянки, у фактичному користуванні ОСОБА_1 знаходиться земельна ділянка площею 256 кв. м, у фактичному користуванні ОСОБА_2 знаходиться земельна ділянка площею 291 кв. м (додаток №5). У вказаному висновку зазначено, що фактичний порядок користування земельною ділянкою не відповідає порядку користування, що встановлений рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року. Не відповідність полягає в тому, що площа земельної ділянки ОСОБА_1 зменшилася на 14,0 кв. м, а площа земельної ділянки ОСОБА_2 збільшилася на 11,0 кв. м. Експертом вказано, що запропонувати варіанти розподілу земельної ділянки, яка розташована у АДРЕСА_1, загальною площею 550 кв. м, у відповідності до порядку користування, встановленому рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року, неможливо. Виходячи з фактичної забудови та площі земельної ділянки, враховуючи вимоги пункту 6.1.41 ДБН Б2.2-12:2018, на розгляд суду запропоновано варіант порядку користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 з максимально наближеними площами земельних ділянок, що зазначені в рішенні Ленінського районного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року (додаток №6). У висновку додаткової земельно-технічної експертизи №2061 від 09 грудня 2019 року, наданому тим же експертом, зазначено, що площа земельної ділянки ОСОБА_1 зменшилася на 14 кв. м, а площа земельної ділянки ОСОБА_2 збільшилася на 11,0 кв. м, в порівнянні з площами, які виділялися співвласникам домоволодіння рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 04 березня 1988 року, в результаті наступного: - внаслідок невідповідності фактичної лінії розподілу земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з лінією розподілу цієї земельної ділянки відповідно до схеми до варіанту №1 "Заключення технічної експертизи від 15 грудня 1987 року"; - по причині зміни конфігурації фактичної лінії межі земельної ділянки зі сторони проїзду; - внаслідок складання кадастрового плану земельної ділянки із застосуванням точних методів вимірювання земельних ділянок співвласників домоволодіння та використання спеціальних приладів при визначенні фактичних розмірів меж та площ земельних ділянок, порівняно з кресленням схеми до варіанту №1 "Заключення технічної експертизи" від 15 грудня 1987 року. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Стаття 41 Конституції України гарантує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 55 Конституції України права та свободи людини й громадянина захищаються судом. Згідно з частиною третьою статті 13 Конституції України власність зобов'язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Стаття 358 ЦК України визначає, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно. Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно зі статтею 88 Земельного кодексу України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває в спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки. Відповідно до статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частини перша-друга статті 120 ЗК України). Відповідно до статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки порядок користування спірною земельною ділянкою між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично визначений, кожен з власників будинків тривалий час користується відповідною частиною земельної ділянки, яка огороджена, а порушень прав позивача на користування земельною ділянкою, порядок користування якою за тривалі роки не змінювався, судами не встановлено. У відповідності до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. При вирішенні спору судами попередніх інстанцій надано належну оцінку зазначеним вище експертним висновкам, складеним за результатами проведення земельно-технічних експертиз, враховано їх висновки, а також суперечності, наявні у таких висновках. За результатами оцінки доказів у справі, суди дійшли обґрунтованого висновку, що позивач не довів факт вчинення відповідачем дій, які б були спрямовані на створення позивачу перешкод у користуванні земельною ділянкою. Суди звернули увагу, що позивач на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 14 травня 2013 року у справі №1616/2911/2012 не зареєстрував право власності на окрему частину виділеного йому домоволодіння. Вказаним обставинам надана належна оцінка судами попередніх інстанцій, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Посилання судів попередніх інстанцій на постанову Ленінського районного суду міста Полтави від 17 липня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 02 жовтня 2017 року у справі №553/3520/15-а, які постановою Верховного Суду від 04 листопада 2019 року скасовані із закриттям провадження у справі, не спростовують правильних висновків судів першої та апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з наведених вище мотивів. При вирішенні спору судом першої інстанції надано належну оцінку поданому стороною позивача клопотанню про перенесення розгляду справи та обґрунтовано відмовлено у його задоволенні. Заявниками не наведено об'єктивних доводів щодо того, яким чином відмова у відкладенні розгляду справи вплинула на правильність вирішення спору по суті, враховуючи тривалий розгляд цієї справи (з листопада 2017 року). Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Висновки судів першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду, які висловлені у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц, від 05 лютого 2020 року у справі №686/15301/15-ц та від 30 квітня 2020 року у справі №234/13165/17. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 15 вересня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №523/12371/18 провадження №61-1583св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року у складі судді Комлева О. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання права власності на частину житлового будинку за набувальною давністю, посилаючись на те, що за договором дарування від 18 червня 2008 року вона подарувала ОСОБА_2 71/100 частин домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1. Відповідач не здійснював та не здійснює жодних дій для настання реальних правових наслідків за цим договором, не користувався вказаним домоволодінням з надвірними будівлями та спорудами і не брав участі в його утриманні. Оскільки вона відкрито, добросовісно та безперервно користується вказаним нерухомим майном більше 10 років, то має право на належну відповідачу частину домоволодіння в порядку набувальної давності. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на 71/100 частин домоволодіння, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року у складі судді Шепітко І. Г. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на 71/100 частки домоволодіння, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що з 18 червня 2008 року позивач добросовісно, безперервно та відкрито користується 71/100 частинами домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, утримує його та систематично оплачує комунальні послуги. Відповідач не спростував зазначених обставин, а його представник повністю визнав позов. Будь-яких інших осіб, які б претендували на спірне майно і оспорювали право позивача на отримання вказаного майна у власність за набувальною давністю не встановлено. Не погоджуючись з рішенням місцевого суду, у грудні 2019 року представник особи, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року повернуто заявнику. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 не надав доказів того, що рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року порушуються права та інтереси ОСОБА_3. Доводи апеляційної скарги про те, що зазначене рішення суду зробить неможливим примусове стягнення з відповідача ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики в розмірі 5 900 доларів США, не заслуговують на увагу, оскільки предметом спору в цій справі є визнання права власності на частину житлового будинку за набувальною давністю, а ОСОБА_3 не є власником спірного майна. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. 13 січня 2020 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що апеляційний суд неповно з'ясував обставини справи і не звернув уваги на те, що рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року погіршується майнове становище відповідача, внаслідок чого порушуються її інтереси, які пов'язані з можливістю примусового стягнення з ОСОБА_2 на її користь боргу за договором позики в розмірі 5 900 доларів США. Посилаючись на частину першу статті 352 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), апеляційний суд виходив з того, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права або обов'язки цих осіб, однак не врахував, що вказана норма надає право особам, які не брали участі у справі, оскаржувати рішення суду першої інстанції також у разі вирішення питання про їхні свободи та інтереси. Оскільки вона не брала участі у справі в суді першої інстанції, то апеляційний суд помилково застосував статтю 357 ЦПК України як підставу для повернення її апеляційної скарги, а також не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №175/1057/17-ц (провадження №61-40711св18), згідно з якими апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою, а в разі з'ясування, що судовим рішенням не вирішувалося питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Суворовського районного суду міста Одеси. 12 лютого 2020 року справа №523/12371/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України). При цьому забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань. У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства також проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Статтею 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Частиною першою статті 352 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Звертаючись до апеляційного суду з апеляційною скаргою, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 посилався на те, що ОСОБА_3 не брала участі у справі в суді першої інстанції, однак рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року стосується її прав та інтересів, оскільки за договором позики від 23 травня 2018 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_3 в борг 5 900 доларів США, якізобов'язався повернути за три місяці, про що надав розписку. Під час передачі вказаних коштів відповідач запевнив ОСОБА_3, що має у власності нерухоме майно, а саме будинок за адресою: АДРЕСА_1, за рахунок якого гарантує повернення боргу. Однак ОСОБА_2 не повернув борг та інсценував з ОСОБА_1 судовий спір з метою переведення з нього права власності на вказаний будинок та уникнення примусового стягнення з нього боргу на користь ОСОБА_3. Відповідно до частини п'ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо: 1) апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено; 2) до постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання; 3) скаргу подано в інший спосіб, ніж до суду апеляційної інстанції; 4) скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі "Делькур проти Бельгії" від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі "Гофман проти Німеччини" від 11 жовтня 2001 року). ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Повертаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року, апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_3 звернулася до суду як особа, яка не брала участі у справі, вважаючи, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки (частина перша статті 352 ЦПК України), тому ці обставини підлягали перевірці апеляційним судом. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Тлумачення наведених норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю. Тобто апеляційному суду необхідно було відкрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2018 року, а в разі з'ясування, що судовим рішенням не вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_3, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Зазначене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі №175/1057/17-ц (провадження №61-40711св18), від 22 січня 2020 року у справі №2-4211/09 (провадження №61-15860св19), від 29 січня 2020 року у справі №2-1146/09 (провадження №61-11399св19), від 20 травня 2020 року у справі №200/22376/17 (провадження №61-12592св19). Відповідно до статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У справі "Bellet v. France" ("Белле проти Франції", рішення від 04 грудня 1995 року), ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним із аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. ЄСПЛ у справі "Воловік проти України" (рішення від 06 грудня 2007 року) зазначив, що якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. Апеляційний не врахував суд вищевказаного та повернув апеляційну скаргу без належних правових підстав, що не відповідає принципу верховенства права, а також - порушив право заявника на апеляційне оскарження судового рішення як складової частини права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене у зв'язку з допущеними апеляційним судом вищенаведеними порушеннями норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали, наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції (для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження). Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Ухвалу Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №219/8324/17 провадження №61-18121св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: виконавчий комітет Світлодарської міської ради, Світлодарська міська рада, міський голова міста Світлодарська Брехунець Анатолій Федорович, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Востокспецавтоматика", Квартирно-експлуатаційний відділ міста Луганська, Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Харків), розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Донецького апеляційного суду від 30 жовтня 2020 року у складі судді Мірути О. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до виконавчого комітету Світлодарської міської ради, Світлодарської міської ради, міського голови міста Світлодарська Брехунця А. Ф., ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Востокспецавтоматика", Квартирно-експлуатаційного відділу міста Луганська, Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) про захист права власності, порушеного дискримінаційним шляхом. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року відмовлено у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 щодо постановлення окремої ухвали про порушення законодавства України у судовому засіданні 04 березня 2019 року під час допиту свідка ОСОБА_3 у справі №219/8324/17. Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року відмовлено у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про стягнення до Державного бюджету України з ТОВ "Востокспецавтоматика" штрафу за триваюче невиконання постанови Апеляційного суду Донецької області від 22 березня 2018 року про забезпечення позову ОСОБА_1 у цивільній справі №219/8324/17. Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року відмовлено у задоволенні подання Бахмутського міськрайонного відділу державної служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, боржник - Товариство з обмеженою відповідальністю "Востокспецавтоматика", стягувач - ОСОБА_1, про вирішення питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи. Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із вказаними ухвалами та зазначеним судовим рішенням ОСОБА_1, від імені якої діяв ОСОБА_4, оскаржила їх в апеляційному порядку. Ухвалою Донецького апеляційного суду від 30 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана її представником ОСОБА_4, на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року повернуто ОСОБА_1. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що апеляційна скарга не може бути прийнята апеляційним судом до розгляду, а питання про відкриття апеляційного провадження не може бути вирішено, оскільки норми цивільного процесуального законодавства встановлюють конкретні випадки, у яких представником у суді, крім адвоката чи законного представника, може бути інша особа, яка має відповідну цивільну процесуальну дієздатність. Враховуючи характер спірних правовідносин у цій справі, представництво інтересів позивача у суді апеляційної інстанції має право здійснювати виключно адвокат. Апеляційна скарга підписана представником позивача ОСОБА_4, який діє за довіреністю від 04 серпня 2020 року. Відомості про те, що ОСОБА_4 є адвокатом відсутні. Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_1 підписана особою, яка не має права її підписувати, то апеляційний суддійшов висновку, що відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України вона підлягає поверненню заявнику. Суд апеляційної інстанції вказав, що провадження у справі відкрито 11 серпня 2017 року, тобто після набуття чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", що виключає можливість представництво інтересів позивача за довіреністю. При цьому апеляційний суд звернув увагу, що повернення апеляційної скарги не є порушенням права на справедливий судовий захист та не може вважатися обмеженням права доступу до суду, оскільки не перешкоджає особі повторно звернутися із апеляційною скаргою до апеляційного суду у визначеному процесуальним законом порядку. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Крім того, просила стягнути на її користь з Донецького апеляційного суду судові витрати у розмірі 420,40 грн, понесені нею на сплату судового збору за подання касаційної скарги. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суддійшов помилкового висновку про повернення апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції з підстави підписання апеляційної скарги особою, яка не має права її підписувати. Оскаржена ухвала про повернення апеляційної скарги була постановлена судом, який відповідно до частини шостої статті 357 ЦПК України не має повноважень на вчинення такої дії. Цю ухвалу, всупереч нормам процесуального законодавства, постановлено одноособово суддею Донецького апеляційного суду Мірутою О. А., тобто вказане судове рішення прийнято неповноважним складом суду. Зміст оскаржуваної ухвали також не відповідає вимогам статті 260 ЦПК України, зокрема не зазначено місце її постановлення, найменування суду, прізвищ та ініціалів членів колегії суддів. Апеляційний суд ухилився від дослідження доданої до апеляційної скарги довіреності, яка видана ОСОБА_1, на предмет її відповідності нормам ЦК України. Суд помилково встановив обставину, що нібито апеляційна скарга була подана учасником справи - третього особою без самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_4, який на підставі нотаріально посвідченої довіреності, уповноважений позивачем виконувати конкретні дії, зокрема, підписувати документи від імені довірителя. Під час постановлення ухвали про повернення апеляційної скарги від 30 жовтня 2020 року суд апеляційної інстанції помилково не врахував, що ОСОБА_4 не здійснює у суді представництво інтересів позивача як вид правничої допомоги. Тобто, ОСОБА_4 діє як представник відповідно до норм ЦК України, а не як процесуальний представник. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду, відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 23 грудня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (порушення норм процесуального права). Позиція Верховного Суду Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити з таких підстав. У справі, яка переглядається, ухвалою Донецького апеляційного суду від 30 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана її представником ОСОБА_4, на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 09 липня 2020 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року, ухвалу Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 31 травня 2019 року повернуто на підставі пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України. Суд вважав, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підписана особою, яка не має права її підписувати, тому вона підлягає поверненню заявнику. Відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. Згідно з частиною шостою статті 357 ЦПК України питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків. Тлумачення вказаних норм діє підстави для висновку, що на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І "Загальні положення" ЦПК України. Згідно з цією нормою перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 15, 16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 лютого 2021 року в справі №263/4637/18 (провадження №14-126цс20) вказано, що "регламентуючи порядок вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, закон невипадково розмежував процесуальні питання, які під час перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції вирішує суддя-доповідач, та ті, які вирішує суд апеляційної інстанції. Ухвала про залишення апеляційної скарги без руху спрямована на усунення її недоліків щодо форми та змісту. Ця ухвала не перешкоджає доступу особі до суду, адже після виправлення у встановлений судом строк недоліків апеляційної скарги особа може розраховувати на те, що суд відкриє апеляційне провадження. Натомість, ухвали про повернення апеляційної скарги та про відмову у відкритті апеляційного провадження створюють таку перешкоду і зумовлюють необхідність докласти додаткові зусилля для оскарження судового рішення суду першої інстанції. Тому постановлення таких ухвал вимагає від суду апеляційної інстанції особливої ретельності, що досягається, зокрема, шляхом розгляду означених питань не одноособово суддею-доповідачем, а колегією апеляційного суду у складі трьох суддів. Особа, яка подала апеляційну скаргу, вправі розраховувати на те, що вказані питання розгляне колегіальний склад апеляційного суду, який передбачений частиною третьою статті 34 ЦПК України для перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції. А такий перегляд регламентований у Главі І "Апеляційне провадження" розділу V "Перегляд судових рішень" ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду вважає, що слова "суд апеляційної інстанції", вжиті у частинах першій і другій статті 358 ЦПК України, треба розуміти як колегію суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів у світлі загальних положень ЦПК України щодо складу суду, який здійснює перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції (частина третя статті 34 ЦПК України)". Отже, суд апеляційної інстанції у порушення норм процесуального права одноособово постановив ухвалу від 30 жовтня 2020 року про повернення ОСОБА_1 її апеляційної скарги, яка підписана її представником ОСОБА _4, що призвело до порушення правил щодо складу суду. Тому вказана ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою, оскільки постановлена з порушенням норм процесуального права, що є підставою для її обов'язкового скасування та направлення справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. За таких обставин колегія суддів не оцінює інші доводи касаційної скарги, оскільки апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, яке є обов'язковою підставою для скасування оскарженої ухвали апеляційного суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України). Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржену ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати з направленням справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Щодо клопотання про стягнення судового збору У касаційні скарзі викладено клопотання про постановлення касаційним судом ухвали про покладення судових витрат, пов'язаних із касаційним провадженням у цій справі, на Донецький апеляційний суд та про повернення ОСОБА_1, яка звільнена судом першої інстанції від сплати судового збору, судових витрат у розмірі 420,40 грн. Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові РІШЕННЯ: з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 141, 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Донецького апеляційного суду від 30 жовтня 2020 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 травня 2021 року м. Київ справа №599/2259/19 провадження №61-12498св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Залозецька селищна рада Зборівського району Тернопільської області, Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 березня 2020 року у складі судді Чорної В. Г. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 липня 2020 року у складі колегії суддів: Парандюк Т. С., Костів О. З., Храпак Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до об'єднаної територіальної громади в особі Залозецької селищної ради Зборівського району Тернопільської області про визнання права власності на середню земельну частку (пай) з резерву пайових земель Залозецької селищної ради Зборівського району Тернопільської області. Позовна заява мотивована тим, що в період з 04 квітня 1988 року до 06 червня 1992 року вона працювала у КСГП ім. Чапаєва с. Піщане Зборівського району Тернопільської області та була членом вказаного сільськогосподарського підприємства, що підтверджується записом у трудовій книжці НОМЕР_1. Рішенням зборів уповноважених членів КСГП ім. Чапаєва шляхом реорганізації створено агрофірму "Оріон" і 08 серпня 1995 року під час розпаювання земель членам агрофірми "Оріон" Зборівського району Тернопільської області на підставі розпорядження голови Зборівської районної державної адміністрації від 31 грудня 1996 року №509 її помилково не включено у списки для надання земельної частки (паю), чим порушено її права. Посилаючись на Указ Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 08 серпня 1995 року, Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", ОСОБА_1 просить відновити її порушене право шляхом визнання за нею права власності на середню земельну частку (пай) з резерву пайових земель Залозецької селищної об'єднаної територіальної громади Зборівського району Тернопільської області, в розмірі 2,19 га. Ухвалою Зборівського районного суду Тернопільської області від 05 грудня 2019 року залучено до участі у справі відповідача - Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 березня 2020 року в задоволені позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не була членом колективного сільськогосподарського підприємства станом на час отримання Державного акту на право колективної власності на землю агрофірмою "Оріон" (грудень 1996 року), а також не була зареєстрована та не проживала на території Залозецької селищної ради. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 06 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 березня 2020 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки матеріали справи не містять доказів, а саме рішення загальних зборів або уповноважених членів КСП про прийняття ОСОБА_1 в члени колективного сільськогосподарського підприємства, а перебування її у трудових відносинах з КСГП ім. Чапаєва не є підтвердженням того, що вона була прийнята в члени підприємства. Відсутні докази про включення ОСОБА_1 у список членів агрофірми "Оріон", який долучений до Державного акту на право колективної власності на землю від 06 грудня 1996 року. На момент розпаювання спірних земель агрофірмою "Оріон" у 1996 році, ОСОБА_1 була зареєстрована у селі Орихівчик Бродівського району Львівської області з 09 серпня 1986 року, а з 15 серпня 2001 року - смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неповно з'ясували усі фактичні обставини справи, не дослідили і не надали належної оцінки наявним в матеріалам справи доказам, не врахували її клопотання про неможливість підтвердження її членства у КСГП ім. Чапаєва, а також не врахували, що вона за станом здоров'я не могла продовжувати трудову діяльність у КСГП ім. Чапаєва (Агрофірмі "Оріон"), і на час видачі Державного акта на право колективної власності на землю (грудень 1996 року) перебувала на обліку як пенсіонер та помилково не була включена у списки осіб, що мають право на земельну частку (пай). Крім того, заявник вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у листі Верховного Суду України від 01 вересня 2003 року "Практика розгляду судами земельних спорів", відповідно до якого фактичне припинення працездатною особою роботи в недержавному сільськогосподарському підприємстві, звільнення з посади, перехід на іншу роботу, якщо загальними зборами (зборами уповноважених) чи іншим компетентним органом у передбаченому статутом підприємства порядку не приймалося рішення про її виключення з числа членів підприємства, не може бути підставою для відмови в позовах таких осіб про право на пай. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів У жовтні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області на касаційну скаргу, в якому останній просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін, посилаючись на те, що позивач не належить до переліку осіб, які мають право на земельну частку (пай) КСГП ім. Чапаєва (Агрофірмі "Оріон"). Короткий зміст відповіді на відзив на касаційну скаргу та узагальнення її доводів У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відповідь на відзив відповідача, в якому вказала, що нею долучено до матеріалів справи докази на підтвердження її захворювання під час роботи у КСГП ім. Чапаєва і припинення трудової діяльності саме за станом здоров'я. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу №599/2259/19 зі Зборівського районного суду Тернопільської області. У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що в період з 04 квітня 1988 року до 06 червня 1992 року ОСОБА_1 працювала на посаді головного бухгалтера КСГП ім. Чапаєва с. Піщане Зборівського району Тернопільської області (трудова книжка НОМЕР_1). З 01 січня 1995 року ОСОБА_1 встановлено інвалідність першої групи безтерміново. 08 серпня 1995 року рішенням зборів уповноважених членів КСГП ім. Чапаєва шляхом реорганізації створено агрофірму "Оріон". Рішенням сесії Ратищівської сільської ради від 23 листопада 1995 року агрофірмі "Оріон" видано Державний акт на право колективної власності на землю від 06 грудня 1996 року, серії ТР №43, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право колективної власності за №21 (а. с. 205-210). Відповідно до розпорядження голови Зборівської районної державної адміністрації від 31 грудня 1996 року №509 паювання земель проводилось в період 1996 року по 2001 рік. Членам колективного сільськогосподарського підприємства - агрофірма "Оріон" видано сертифікати на право на земельну частку (пай), а відповідно до рішення сесії Ратищівської сільської ради від 21 серпня 2001 року №49 членам цього господарського підприємства було передано у приватну власність земельні ділянки (паї) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та відповідно видано державні акти на право приватної власності на землю. Розмір середньої земельної частки (паю) у агрофірмі "Оріон" (колишнє КГСП ім. Чапаєва) становить 2,19 га, відповідно до наданої інформації Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області (лист Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області від 21 жовтня 2019 року ПІ-77/0-92/0/63-19). Згідно довідки Залозецької селищної ради Зборівського району від 26 листопада 2019 року №680 земель резервного фонду на території села Піщане Зборівського району Тернопільської області немає. Відповідно до довідки відділу у Зборівському районі Головного управління Держгеокадстру у Тернопільській області, станом на 01 грудня 2019 року на території Залозецької селищної ради відсутні землі державної власності сільськогосподарського призначення - сільськогосподарські угіддя. Вказані землі передані в комунальну власність селищної ради. Із довідки Залозецької селищної ради від 28 січня 2020 року №80 вбачається, що всі землі сільськогосподарського призначення пайового фонду колективного сільськогосподарського підприємства агрофірми "Оріон" на території Ратищівської сільської ради були розпайовані серед її членів згідно списку, затвердженого директором агрофірми "Оріон". Також судами установлено, що на момент розпаювання спірних земель агрофірмою "Оріон" у 1996 році ОСОБА_1 була зареєстрована у селі Орихівчик Бродівського району Львівської області з 09 серпня 1986 року, а з 15 серпня 2001 року - смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області. Мотивувальна частина Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Частиною дев'ятою статті 5 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Відповідно до статті 5 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу членів. Об'єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва (стаття 7 вказаного Закону). Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Згідно з вимогами статей 22, 23 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та зазначеного указу особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в членах КСП на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання КСП цього акта. Трудова книжка свідчить не про членство в КСП, СК чи САТ, а про наявність трудових відносин з ними. Сам факт членства у колгоспі та тривалий термін роботи в інших організаціях до створення КСП й отримання державного акта на право колективної власності на землю не є підставою для отримання земельної частки у новоствореному КСП. Колишні члени колгоспу, які не подали заяви про вступ до створеного на їх базі нових колективних підприємств, не мають права на земельну частку, оскільки на момент розпаювання землі членами КСП не були. Необхідною умовою для отримання земельної частки (паю) є членство в колективному підприємстві. Якщо особа в добровільному порядку залишає колектив, ніякої участі в його роботі не бере, то відпадають підстави вважати його членом колективу, з якого він фактично вибув. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. З огляду на вказане вище у сукупності колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що матеріали справи не містять доказів прийняття ОСОБА_1 в члени колективного сільськогосподарського підприємства - агрофірми "Оріон", а перебування її у трудових відносинах з КСП ім. Чапаєва не є підтвердженням того, що вона була прийнята в члени підприємства. Факт перебування у трудових відносинах не підтверджує факту добровільного вступу у члени колективного сільськогосподарського підприємства - агрофірма "Оріон". Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 01 лютого 2021 року у справі №675/1396/18 (провадження №61-6808св19). ОСОБА_1 не була включена у список членів КСП, який долучений до Державного акту на право колективної власності на землю, оскільки звільнилася з КСП ім. Чапаєва у 1992 році, а Державний акт на право колективної власності на землю видано агрофірмі "Оріон" у грудні 1996 року. Також судами правильно встановлено, що на момент розпаювання спірних земель агрофірмою "Оріон" у 1996 році, ОСОБА_1 була зареєстрована у селі Орихівчик Бродівського району Львівської області з 09 серпня 1986 року, а з 15 серпня 2001 року - смт. Підкамінь Бродівського району Львівської області. Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у листі Верховного Суду України від 01 вересня 2003 року "Практика розгляду судами земельних спорів" є безпідставними, оскільки лист Верховного Суду України не є постановою Верховного Суду з викладенням відповідної правової позиції, а носить узагальнюючий та інформаційний характер. Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 24 березня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 06 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №736/659/19 провадження №61-4489св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - орган опіки та піклування Корюківської районної державної адміністрації Чернігівської області, про припинення права власності на спірне нерухоме майно та стягнення грошової компенсації; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення порядку користування квартирою, що є спільною частковою власністю, за касаційною скаргою ОСОБА_2 напостанову Чернігівського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Висоцької Н. В., Мамонової О. Є., Шитченко Н. В., учасники справи: позивач - відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1, відповідач - позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2,третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - орган опіки та піклування Корюківської районної державної адміністрації Чернігівської області, ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог 1. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - орган опіки та піклування Корюківської районної державної адміністрації Чернігівської області, з позовом, у якому, з урахуванням зміни предмету позову, просила: припинити право власності відповідача на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1, стягнути на користь ОСОБА_2 за припинену частку у спірному нерухомому майні грошову компенсацію її вартості, визначену висновком судової будівельно-технічної експертизи, у розмірі 101 456 грн, які внесені на депозитний рахунок Корюківського районного суду Чернігівської області; визнати за позивачем право власності на 1/3 частину вказаної квартири. 2. Позовна заява мотивована тим, що на підставі договору дарування від 15 березня 2019 року вона є власником 2/3 частин квартири АДРЕСА _1. Вона разом з неповнолітньою дитиною зареєстровані та проживають за вищевказаною адресою. 3. Власником іншої 1/3 частини указаної квартири є ОСОБА_2, яка в квартирі не зареєстрована і постійно не проживає. 4. Між нею та відповідачем склалися неприязні стосунки з приводу порядку користування спільною квартирою, у зв'язку з чим між ними систематично виникають конфлікти, тому вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів щодо неправомірної поведінки ОСОБА_2, яка своїми діями та нецензурною лайкою висловлювала погрози в її адресу, а також в адресу її дитини та рідних. 5. Відповідач своєю поведінкою створює перешкоди у користуванні та володінні її часткою нерухомого майна, а добровільно вирішити питання щодо порядку користування спільним майном відмовляється. 6. Указувала, що 1/3 частина квартири, яка належить ОСОБА_2, є незначною та не може бути виділена в натурі, тобто квартира є неподільною, тому припинення права власності відповідача на її частину у спільному нерухомому майні не завдасть істотної шкоди її інтересам та членам її сім'ї. 7. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила позов задовольнити. 8. У травні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до ОСОБА_1 із зустрічним позовом, у якому просила встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1, виділивши їй в користування житлову кімнату площею 10,5 кв. м, а ОСОБА_1 - житлову кімнату площею 20,4 кв. м; інші приміщення квартири: веранду площею 6,3 кв. м, кухню площею 16,1 кв. м та санвузол площею 7,2 кв. м залишити у загальному користуванні. 9. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 березня 2019 року вона є власником 1/3 частини квартири, що знаходиться по АДРЕСА _2. Іншим співвласником 2/3 частин вищевказаної квартири на підставі договору дарування є ОСОБА_1, яка після вселення почала чинити їй перешкоди у користуванні приміщенням та не дозволяє їй вільно користуватися своєю часткою у квартирі. 10. Через неправомірні дії ОСОБА_1 вона позбавлена можливості користуватися своєю власністю, що зумовило звернення до суду за захистом порушених прав. 11. Указувала, що спірна квартира є двокімнатною, має в цілому 30,9 кв. м житлової площі, площа кімнат становить відповідно 20,4 кв. м та 10,5 кв. м, тому 1/3 частина квартири, яка їй належить, буде складати третю частину від 30,9 кв. м житлової площі і дорівнює 10,3 кв. м, що в натурі буде майже відповідати площі житлової кімнати 10,5 кв. м. 12. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_2 просила зустрічний позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції 13. Рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області від 25 листопада 2020 року у складі судді Кутового Ю. С. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 та виділено ОСОБА_2 у користування одну житлову кімнату площею 10,50 кв. м, ОСОБА_1 виділено у користування одну житлову кімнату площею 20,40 кв. м, інші приміщення квартири: веранду площею 6,30 кв. м, кухню площею 16,10 кв. м, санвузол площею 7,20 кв. м залишено у загальному користуванні. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. 14. Рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що припинення права власності на належну ОСОБА_2 частку у спірній квартирі спричинить істотну шкоду останній, оскільки в такому випадку буде порушений принцип рівності прав власників, а правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших. 15. Рішення місцевого суду в частині задоволення зустрічного позову мотивоване тим, що із врахуванням жилої площі спірної квартири та її планування запропонований ОСОБА_2 порядок користування спірною квартирою не суперечитиме належним сторонам часткам, і встановлення співвласникам порядку користування житлом з виділенням конкретних приміщень у натурі не припиняє права спільної часткової власності, оскільки такі частини не перетворюються в об'єкт самостійної власності кожного з них. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції 16. Постановою Чернігівського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 25 листопада 2020 року скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Припинено право власності ОСОБА_2 на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за припинену частку в спірному нерухомому майні у сумі 101 456 грн. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину квартири АДРЕСА_1. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. 17. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що в ході судового розгляду даної цивільної справи ОСОБА_2 добровільно погіршила свої житлові умови, а саме, за власним бажанням припинила своє право власності на житловий будинок шляхом його безоплатного відчуження на користь іншої особи, а відтак, відсутні підстави вважати, що припинення права власності завдасть їй істотної шкоди, оскільки спірна квартира є її єдиним житлом. 18. Апеляційний суд вважав доведеними твердження ОСОБА_1 щодо неможливості спільного володіння та користування житлом, обумовлені недоброзичливими стосунками, які фактично склалися між співвласниками, що перешкоджають один одному у повному здійсненні своїх майнових прав. Короткий зміст вимог касаційної скарги 19. У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року, ОСОБА_2 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20. Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судом норм матеріального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі №750/11178/17 (провадження №61-42000св18). 21. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що з ОСОБА_2 у спірній квартирі зареєстрована малолітня дитина та на час ухвалення рішення 1/3 квартири є єдиною приватною власністю та житлом ОСОБА _2 і дійшов хибного висновку про можливість припинення права власності на житло. В результаті припинення права власності на частку у спірній квартирі завдано істотної шкоди інтересам малолітнього сина. 22. Також заявник указує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки судом апеляційної інстанції належним чином не досліджено зібрані у справі докази та залишено поза увагою відсутність висновку органу опіки та піклування щодо дослідження умов проживання дитини на даний час. Доводи інших учасників справи 23. У відзиві ОСОБА_1 заперечила проти доводів касаційної скарги, посилається на те, що суд апеляційної інстанції повно з'ясував обставини, що мають значення для справи, викладені у судовому рішенні висновки відповідають обставинам справи і належним чином обґрунтовані, наявні у справі докази вірно оцінені судом, судове рішення відповідає процесуальним та матеріальним нормам. 24. Зазначає, що касаційна скарга не містить суттєвих доводів, які б свідчили про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах, які викладені у ряді постанов Верховного Суду. Посилання на незаконність та необґрунтованість оскаржуваної постанови та про неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права базуються лише на припущеннях та на особистих висновках ОСОБА_2.25. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - орган опіки та піклування Корюківської районної державної адміністрації Чернігівської області, отримав копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги з доданими до неї додатками, однак відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направив. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 26. Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано з суду першої інстанції, зупинено дію постанови Чернігівського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року до закінчення касаційного провадження. 27. Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами 28. На підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 15 березня 2019 року ОСОБА_1 є власником 2/3 частини квартири АДРЕСА_1.29. Власником іншої 1/3 частини вказаної квартири, відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 07 березня 2019 року, є ОСОБА_2.30. Згідно із технічною характеристикою, наявною у технічному паспорті на квартиру АДРЕСА_1, складеному станом на 2010 рік, загальна площа указаної квартири становить 60,5 кв. м, квартира складається з двох кімнат площею відповідно 20,4 кв. м та 10,5 кв. м. Також у квартирі наявні кухня площею 16,1 кв. м, вбиральня площею 7,2 кв. м та веранда площею 6,3 кв. м. 31. З 18 березня 2019 року ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА _2, що підтверджено відомостями з паспорта. 32. Згідно довідки Корюківської міської ради Чернігівської області від 20 березня 2019 року за вищевказаною адресою зареєстрована дочка ОСОБА_1 - ОСОБА_3, 2008 року народження. 33. На день звернення із зустрічним позовом ОСОБА_2 була зареєстрована по АДРЕСА_3, про що свідчать відомості відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання УДМС України в Чернігівській області. 34. Згідно з даними адресної картотеки Корюківської міської ради Чернігівської області ОСОБА_2 знята з місця реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 з 23 червня 2020 року та зареєстрована по АДРЕСА_2 разом із сином ОСОБА_4, 2011 року народження. 35. Актом обстеження умов проживання від 14 вересня 2020 року за адресою: АДРЕСА_2 було зафіксовано, що на момент обстеження кімната, яка належить ОСОБА _2 зачинена, дитина за місцем реєстрації відсутня. Зі слів сусідів дитина ОСОБА_5 та його матір ОСОБА_2 за місцем реєстрації ніколи не проживали. 36. Листом начальника Корюківського ВП Менського ВП ГУНП в Чернігівській області від 13 квітня 2020 року повідомлено про те, що згідно з інформаційно-пошуковою базою протягом 2019-2020 років від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надходили численні скарги щодо користування квартирою АДРЕСА _1, які були зареєстровані в ЖЄО. За всіма скаргами було відмовлено в порушенні кримінальної справи, а заявникам було рекомендовано звернутися до суду в порядку цивільного судочинства щодо спірних питань з приводу користування квартирою АДРЕСА_1.37. Відповідно до висновків експерта від 21 лютого 2020 року за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи поділ квартири АДРЕСА_1 з виділом 2/3 та 1/3 частки від загальної площі квартири шляхом проведення реконструкції (перепланування і переобладнання) приміщень існуючої квартири з метою влаштування двох ізольованих квартир у відповідності до ідеальних часток співвласників не вбачається можливим. Ринкова вартість квартири становить 304 367 грн, і відповідно вартість 2/3 частин квартири - 202 911 грн, а 1/3 частини - 101 456 грн. 38. З квитанції АТ КБ "Приват Банк" від 18 червня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 на депозитний рахунок Корюківського районного суду внесені кошти у сумі 101 456 грн як грошова компенсація за припинення права власності ОСОБА_2 на 1/3 частину квартири у справі №736/659/19.39. Відповідно до договору дарування будинку від 21 липня 2020 року ОСОБА_2 передала безоплатно у власність ОСОБА_6 житловий будинок жилою площею 37,1 кв. м з господарськими спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_3 на земельній ділянці площею 0,0532 га. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду 40. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 41. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. 42. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 43. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження. 44. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 45. Згідно з положеннями статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. 46. Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. 47. Частинами першою, другою статті 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. 48. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). 49. У справі, яка переглядається, сторони є співвласниками квартири АДРЕСА_1: ОСОБА_1 належить 2/3 частини приміщення, а ОСОБА_2 - 1/3 частина. 50. Звернувшись з позовом про припинення права власності на спірне нерухоме майно та стягнення грошової компенсації, ОСОБА_1 зазначала, що 1/3 частина квартири, яка належить ОСОБА_2, не може бути виділена в натурі, тобто квартира є неподільною, тому припинення права відповідачки на її частину у спільному нерухомому майні не завдасть істотної шкоди її інтересам та членам її сім'ї. 51. У своєму зустрічному позові про визначення порядку користування квартирою, що перебуває у спільній частковій власності, ОСОБА_2 посилалася на відсутність можливості добровільно врегулювати з іншою співвласницею питання щодо користування спірною квартирою, яка складається з двох кімнат площею відповідно 20,4 кв. м та 10,5 кв. м, отже 1/3 частина квартири, яка їй належить, буде складати третю частину від житлової площі і в натурі буде відповідати площі житлової кімнати 10,5 кв. м. 52. У зазначеному житлі ОСОБА_1 разом із неповнолітньою дочкою зареєстровані з 18 березня 2019 року та проживають там. ОСОБА_2 разом із неповнолітнім сином зареєструвалась з 23 червня 2020 року, тобто, після звернення ОСОБА_1 з позовом до суду і, як свідчить акт обстеження умов проживання від 14 вересня 2020 року, у спірній квартирі ніколи не проживала. 53. Між співвласниками спірної квартири з часу набуття ними права спільної часткової власності існують непорозуміння стосовно порядку користування житлом, про що свідчать їх неодноразові звернення до правоохоронних органів та не заперечується самими сторонами. 54. Апеляційний суддійшов висновку, що припинення права власності ОСОБА_2 на належну їй 1/3 частину спірної квартири за наявності встановлених судом обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, буде відповідати принципу пропорційності переслідуваній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) ураховуючи те, що між сторонами спору склались неприязні стосунки стосовно користування спільним майном, яке є неподільним, обидві співвласниці мають свої родини, ОСОБА_2 у спірній квартирі не мешкає, ОСОБА_1 виконала обов'язкову умову припинення права власності на частку в судовому порядку - попередньо внесла вартість такої частки на депозитний рахунок суду, а ОСОБА_2 не надала суду доказів виниклої нагальної потреби відчуження її власного житлового будинку іншій особі. 55. Відповідно до частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Відповідно до змісту частини четвертої цієї статті якщо порядок володіння та користування спільним майном відповідно до часток співвласників у праві спільної часткової власності визначений рішенням суду, він є обов'язковим і для особи, яка згодом придбає у праві спільної часткової власності на це майно. 56. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. 57. Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду. 58. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов, необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками. 59. У статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. 60. Тлумачення пункту 4 частини першої статті 365 ЦК України свідчить, що припинення права на частку має відбуватися, якщо таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Тобто можливе порушення інтересів як самого співвласника, так і членів його сім'ї виступатиме перешкодою для задоволення позову про припинення права на частку. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку, з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном. Ця умова спрямована на запобігання порушення інтересів співвласника та членів його сім'ї. Оскільки мається на увазі недопущення порушення прав інтересів співвласника, то суд при розгляді справи повинен перевіряти, чи не будуть порушені інтереси й заподіяна шкода (майнова або немайнова) внаслідок припинення права на частку (постанова Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі №750/11178/17 (провадження №61-42000св18). 61. У постанові від 18 грудня 2018 року у справі №908/1754/17 (провадження №12-180гс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що правова норма закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї). Приписи пункту 4 частини першої статті 365 ЦК України ("таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї") перш за все спрямовані на регулювання майнових відносин, учасниками яких є співвласники - фізичні особи. 62. Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_2 не має на праві власності іншого житла, окрім спірної 1/3 частини квартири, при цьому не перевірив чи припинення права на частку в спірній квартирі завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї - неповнолітнього сина відповідача, належним чином не мотивував свого висновку про те, що припинення права власності на частку відповідача не завдасть істотної шкоди її інтересам та членам її сім'ї. 63. У свою чергу, суд першої інстанції врахував, що припинення права власності на належну ОСОБА_2 частку у спірній квартирі нанесе істотної шкоди останній, оскільки в даному випадку буде порушений принцип рівності прав співвласників, а правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших. Припинення права власності на частку завдасть істотної шкоди, враховуючи реєстрацію і відсутність іншого житла у неповнолітньої дитини. 64. Апеляційний суд вказав, що ОСОБА_2 добровільно погіршила свої житлові умови, оскільки під час судового розгляду за власним бажанням припинила своє право власності на житловий будинок шляхом його безоплатного відчуження на користь іншої особи. 65. Разом із тим, суд апеляційної інстанції не врахував, що відчуження ОСОБА_2 належного їй на праві власності майна, яке не є спірним, не суперечить нормам ЦК України, обставини такого відчуження не є предметом дослідження судом у цій справі, а істотність порушеного права у зв'язку з позбавленням права власності на майно, не пов'язана з наявністю у неї іншого житла. 66. Неможливість виділення частки в натурі в окреме жиле приміщення та неприязні відносини між співвласниками не є безумовними підставами для примусового припинення права власності на частину належного особі майна, якщо таке припинення завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. 67. Апеляційний суддійшов висновку, що припинення права власності ОСОБА_2 на належну їй 1/3 частину спірної квартири буде відповідати принципу пропорційності переслідуваній меті у світлі статті 8 Конвенції. 68. У частині першій статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частині четвертій статті 10 ЦПК України передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 69. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. 70. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 71. Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права ОСОБА_2, як власниці 1/3 частини спірного майна, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 72. Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. 73. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. 74. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. 75. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. 76. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. 77. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. 78. Суд першої інстанції дослідив зібрані у справі докази у їх сукупності, надав їм правову оцінку, встановив, що припинення права власності на належну ОСОБА_2 частку у спірній квартирі завдасть істотної шкоди останній, оскільки в даному випадку буде порушений принцип рівності прав співвласників, а правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших та дійшов обґрунтованого та правильного висновку про відмову в задоволенні позову припинення права власності ОСОБА_2 на 1/3 частку квартири. 79. Крім того, Верховний Суд ураховує, що належна ОСОБА_2 частка у спірному майні (1/3) не є незначною. В натурі зазначена частка не може бути виділена, проте можливо співвласникам майна визначити порядок його користування, оскільки квартира складається із двох ізольованих кімнат, розмір яких відповідає часткам сторін. Тобто спільне користування є можливим. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ 80. Згідно із пунктом 4 та частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. 81. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 82. Суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову. 83. Скасовуючи правильне по суті рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин. 84. Зважаючи на те, що у справі у наведеній частині не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але апеляційним судом допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, судове рішення апеляційного суду відповідно до статті 413 ЦПК України, підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Щодо судових витрат 85. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). 86. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. 87. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України). 88. З огляду на задоволення касаційної скарги ОСОБА_2, скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції, судовий збір, нею сплачений за перегляд справи в суді касаційної інстанції у загальному розмірі 6 639,52 грн підлягає компенсації за рахунок ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 413, 416 ПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. 2. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року скасувати, рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 25 листопада 2020 року залишити в силі. 3. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6 639,52 грн судового збору за перегляд справи в суді касаційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 квітня 2021 року м. Київ справа №754/11843/16-ц провадження №61-19767св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гайдаша Олександра Володимировича на постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Яворського М. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення часток (поділ) спільної сумісної власності, посилаючись на те, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 18 березня 2004 року він та ОСОБА_1 є співвласниками (в рівних частинах) квартири АДРЕСА_1. Між сторонами у справі склалися неприязні відносини, відповідач перешкоджає йому в доступі до квартири та здає її в оренду. Він має бажання реалізувати своє право на житло та поділити квартиру, щоб отримати можливість розпоряджатися належною йому часткою. Враховуючи, що у правовстановлюючих документах на спірну квартиру розмір часток співвласників не визначений, що позбавляє його можливості реалізувати своє право на розпорядження майном шляхом його відчуження, позивач просивподілити квартиру АДРЕСА_1, а саме визначити за ним частку у спільній власності в розмірі 1/2 частини квартири та визначити за ОСОБА_2 частку у спільній власності в розмірі 1/2 частини квартири. Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 31 січня 2019 року у складі судді Журавської О. В. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частку у спільній власності в розмірі 1/2 частини квартири АДРЕСА_1. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права в передбачений законодавством спосіб. Постановою Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ільницького О. О. задоволено. Заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в матеріалах справи відсутні відомості про те, що відповідач ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, призначене на 31 січня 2019 року, що було перешкодою для розгляду справи. Натомість суд першої інстанції розглянув справу без участі відповідача та ухвалив заочне рішення. Вирішуючи спір по суті, апеляційний суд зазначив, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 18 березня 2004 року № НОМЕР_1 квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках. За таких обставин визначення часток у праві спільної власності сторін на вказану квартиру в розмірі по 1/2 частині не є практичним і ефективним захистом права позивача, оскільки не змінить наявне у сторін правовідношення. Посилання позивача на те, що відповідач перешкоджає йому в доступі до квартири, а він має бажання реалізувати своє право на житло та поділити квартиру, щоб отримати можливість розпоряджатися своєю часткою, не має правового значення для вирішення спору, оскільки ці обставини не є підставою для захисту прав позивача в обраний ним спосіб, а можуть бути передумовою для заявлення негаторного позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У листопаді 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гайдаш О. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року, а заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 31 січня 2019 року залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 звертався до суду з позовом про поділ нерухомого майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, та виділ частки з цього майна на підставі статей 370, 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Стаття 392 ЦК України, на яку послався апеляційний суд як на підставу для скасування заочного рішення суду першої інстанції, взагалі не згадається в позовній заяві. Тобто судом апеляційної інстанції з власної ініціативи змінено підстави позову з виділу частки із спільної сумісної власності (стаття 370 ЦК України) на визнання права власності (стаття 392 ЦК України). Право позивача на поділ нерухомого майна, що перебуває у спільній сумісній власності, та виділ належної йому частки з цього майна на підставі статей 370, 372 ЦК України є його безумовним правом, проте апеляційний суд, не надавши оцінки заявленим позовним вимогам, дійшов безпідставного висновку про відмову в їх задоволенні. В лютому 2020 року ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Ільницький О. О., подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Деснянського районного суду міста Києва. 26 лютого 2020 року справа №754/11843/16-ц надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги). Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданим відділом приватизації державного житлового фонду Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації на підставі розпорядження від 18 березня 2004 року №999, квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках. Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 03 липня 2018 року, у справі №754/13456/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання незаконним розпорядження Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації як органу приватизації від 18 березня 2004 року №999, визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1, виданого на підставі вказаного розпорядження, та визнання за позивачем права власності на зазначену квартиру, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Тобто розпорядження Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації як органу приватизації від 18 березня 2004 року №999 та видане на його підставі свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 є дійсними. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України. Таким способом може бути, зокрема й визнання права (частина друга статті 16 ЦК України). У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц, провадження №14-651цс18). Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Згідно з частинами першою-другою статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Відповідно до частин першої-другої статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Статтею 392 ЦК України передбачено, що позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 на підставі статті 372 ЦК України просив поділити квартиру АДРЕСА_1 та визначити за кожним із співвласників по 1/2 частині квартири, посилаючись на те, що між ним та відповідачем склалися неприязні відносини, відповідач перешкоджає йому у доступі до квартири, а він має бажання реалізувати своє право на житло та поділити квартиру, щоб отримати можливість розпоряджатися своєю частковою. Враховуючи, що у правовстановлюючих документах на спірну квартиру розмір часток не визначений, він позбавлений можливості реалізувати своє право на розпорядження майном шляхом його відчуження. Вважав, що відповідачем порушується його право на розпорядження власністю. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту його права, оскільки згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 18 березня 2004 року № НОМЕР_1 спірна квартира належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частках. За таких обставин визначення часток у праві спільної власності сторін на вказану квартиру в розмірі по 1/2 частині не є ефективним способом захисту. Посилання заявника на те, що відповідач перешкоджає йому в доступі до квартири, а він має бажання реалізувати своє право на житло та поділити квартиру, щоб отримати можливість розпоряджатися своєю часткою, не має правового значення для вирішення спору, оскільки ці обставини не є підставою для захисту прав позивача в обраний ним спосіб, а можуть бути передумовою для заявлення негаторного позову. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції з власної ініціативи змінив підстави позову, оскільки звертаючись до суду з позовом про поділ нерухомого майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, та виділ частки з цього майна, позивач посилався на статті 370, 372 ЦК України, не заслуговують на увагу. Правовими підставами заявленого позову ОСОБА_1 вказав статтю 372 ЦК України (поділ майна, що є у спільній сумісній власності). Проте, як правильно встановлено апеляційним судом, спірна квартира не знаходиться у спільній сумісній власності сторін, а частки співвласників в ній визначені (по 1/2 частині), а тому повторне визначення часток у праві спільної власності сторін на вказану квартиру в розмірі по 1/2 частині не є практичним і ефективним захистом права позивача, не впливає на вже наявне право власності позивача, про що зазначено у свідоцтві про право власності на житло та відповідачем це право не оспорюється. Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції таза своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення нових обставин справи, що за приписами статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський Суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України"). Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гайдаша Олександра Володимировича залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №570/997/19 провадження №61-16257св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року у складі судді Красовського О. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області, про визначення частки майна, належної померлому на праві спільної сумісної власності, та визнання права власності на спадкове майно, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА _2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області, про визначення частки майна, належної померлому на праві спільної сумісної власності, та визнання права власності на спадкове майно. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є спадкоємцем першої черги за законом після смерті сина ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Разом з іншими спадкоємцями позивач вчасно прийняла спадщину, проте не вся спадщина охоплена виданим 27 лютого 2018 року свідоцтвом про право на спадщину за законом. Нотаріус відмовився включити до переліку спадкового майна та видати свідоцтво про право на спадщину на житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,125 га з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, яка розташована за цією ж адресою, про що виніс дві постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 24 січня 2018 року та від 26 лютого 2019 року. Постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 24 січня 2018 року мотивована відсутністю державної реєстрації права власності за померлим. Постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 26 лютого 2019 року мотивована відсутністю визначення частки померлого ОСОБА_4 у спільній сумісній власності подружжя на житловий будинок, що розташований на АДРЕСА_1, та на земельну ділянку, яка розташована за тією ж адресою. Житловий будинок та земельна ділянка набуті сином позивача під час шлюбу з ОСОБА_5, проте державна реєстрація права власності на вказане майно проведена за дружиною. ОСОБА _5 (невістка позивача) після смерті свого чоловіка ОСОБА_4 спільно з позивачем та її внуком прийняла спадщину, після чого також померла ІНФОРМАЦІЯ: На думку позивача, підстави виникнення права власності на вказані вище земельну ділянку та житловий будинок, з урахуванням положень статей 57, 60 Сімейного кодексу України, беззаперечно свідчать про те, що це майно набувалося у спільну сумісну власність подружжя, і її син мав право власності на 1/2 частку у вказаному майні як один із подружжя. Посилаючись на зазначені обставини, просила суд: - визначити, що частка ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та частка ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, становила по 1/2 частки кожного у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та по 1/2 частки кожного у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,125 га з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, яка розташована за вказаною адресою і має цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ; - визнати спадковим майном 1/2 частку кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та 1/2 частку кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,125 га з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, які належали ОСОБА _4, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, померлій ІНФОРМАЦІЯ: - визнати за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА _4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на 1/3 частку від 1/2 частки ОСОБА_4 у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що становить 1/6 частки на вказаний житловий будинок, та право власності на 1/3 частку від 1/2 частки ОСОБА_4 у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,125 га, кадастровий номер 5624682000:01:032:0054, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що становить 1/6 частку на вказану земельну ділянку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково. Визначено, що частка ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, в праві спільної сумісної власності подружжя з ОСОБА_5 на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА _1, становить 1/2 частку. Визначено, що частка ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, в праві спільної сумісної власності подружжя на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, становить 1/2 частку. Визнано спадковим майном 1/2 частку майна кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, які належали ОСОБА_4, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, померлій ІНФОРМАЦІЯ: Визнано за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА _4 право власності на 1/6 частину майна: на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо земельної ділянки, визнання часток спадковим майном та визнання за ОСОБА_1 як спадкоємця за законом після смерті ОСОБА_4 права власності на 1/3 частки від 1/2 частки останнього у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що земельна ділянка не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки була набута ОСОБА_5 у приватну особисту власність на підставі договору купівлі-продажу від 05 січня 2017 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1. Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, у частині задоволення позовних вимог, що стосуються житлового будинку, мотивовано тим, що спірний будинок був побудований ще у 2014 році на земельній ділянці, що на той час належала позивачеві, тобто станом на 05 січня 2017 року (дату купівлі-продажу земельної ділянки, на якій знаходився спірний будинок) житловий будинок на ділянці був побудований, однак не був введений в експлуатацію. Доказів того, що спірний будинок був побудований виключно ОСОБА_5 за отримані нею доходи відповідачі не надали, а тому спірний будинок є спільною сумісною власністю подружжя та об'єктом спадкового майна. Короткий зміст вимог касаційної скарги 02 листопада 2020 року ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення лише у частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У березні 2021 року справу №570/997/19 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Зокрема, відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо вирішення питання переходу права власності особі, яка придбала за договором купівлі-продажу земельну ділянку, об'єкта незавершеного будівництва, розташованого на ній, у випадку, якщо продавець своє право на цей об'єкт ні до укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки, ні після його укладання в органі, що здійснює державну реєстрацію, не зареєстрував, тобто фактично відмовився від об'єкта незавершеного будівництва. Крім того, судами не застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема, положення статей 317, 319, 328 ЦК України, пункт 2 частини першої статті 346 ЦК України, відповідно до якої право власності припиняється у разі відмови власника від права власності. Також не враховано положення щодо свободи договору, норми статей 202, 203, 204, 373, 375 ЦК України. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 05 січня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до якого позивач передала, а ОСОБА_5, яка діяла з письмової згоди чоловіка ОСОБА_4, справжність підпису якого на заяві засвідчено приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Коломис О. В. 05 січня 2017 року №34, прийняла у особисту приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, яка розташована за адресою: с. Велика Омеляна, Рівненський район, Рівненська область, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Згідно з робочим проектом ПАТ "Рівнегаз" з внутрішнього газопостачання житлового будинку АДРЕСА_1 та акта про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта системи газопостачання від 20 березня 2015 року на вказаній земельній ділянці ще в 2014 році був збудований житловий будинок, власником якого зазначено ОСОБА_1, проте будинок не введено в експлуатацію (а. с.173-174, 176, т. 1). 08 лютого 2017 року ОСОБА_5 ввела в експлуатацію житловий будинок, який був розташований на вищезазначеній земельній ділянці, що підтверджується декларацією про готовність до експлуатації об'єкта, будівництво якого здійснене на підставі будівельного паспорта № НОМЕР_2, замовником якого була зазначена ОСОБА_1 (а. с. 23-24, т. 1). ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 (син позивача, чоловік ОСОБА_5), що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 10, т. 1). З матеріалів спадкової справи №178/2017 встановлено, що спадкоємцями ОСОБА_4 є: ОСОБА_1 (мати), ОСОБА_5 (дружина), ОСОБА_2 (син). Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 лютого 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2 отримали в порядку спадкування право власності кожен на 1/3 частку від 1/2 частки виробничо-складської будівлі (літ. Б-1), що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 16, т. 1). Судами також встановлено, що не вся спадщина охоплена виданим 27 лютого 2018 року свідоцтвом про право на спадщину за законом. Зокрема, нотаріус відмовився включити до переліку спадкового майна та видати свідоцтво про право на спадщину на житловий будинок АДРЕСА_1, та земельну ділянку площею 0,125 га, кадастровий номер 5624682000:01:032:0054, яка розташована за цією ж адресою, про що було прийнято дві постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії: від 24 січня 2018 року та від 26 лютого 2019 року. Постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 24 січня 2018 року мотивована відсутністю державної реєстрації права власності за померлим (а. с. 15, 98, т. 1). Постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 26 лютого 2019 року мотивована відсутністю визначення частки померлого ОСОБА_4 у спільній сумісній власності подружжя на житловий будинок та на земельну ділянку (а. с. 115, т. 1). ІНФОРМАЦІЯ _3 померла невістка позивача ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 18, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про оскарження рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року лише в частині задоволених позовних вимог, тобто в частині 1) визначення, що частки ОСОБА _4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, в праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, становить по 1/2 частці; 2) визнання спадковим майном 1/2 частку майна кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, які належали ОСОБА_4, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, померлій ІНФОРМАЦІЯ_2; 3) визнання за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_4 права власності на 1/6 частку майна: на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. В іншій частині (в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо земельної ділянки площею 0,125 га з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, яка розташована за вказаною адресою) судові рішення не оскаржуються, а тому не є предметом перегляду Верховного Суду. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1, зокрема, просила судвизначити, що частка ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та частка ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, становила по 1/2 частці кожного у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Задовольняючи вказані позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що станом на дату введення в експлуатацію житлового будинку ОСОБА_5, якій на праві власності належить спірний будинок, перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 (сином позивача), а тому відповідно до положень статей 60 СК України, 368 ЦК України є їхньою спільною сумісною власністю. На думку судів першої та апеляційної інстанцій, за змістом статті 357 ЦК України під терміном "визначення часток" законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні, а тому, з урахуванням конкретних встановлених обставин справи, розмір частки померлих ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у спільній сумісній власності на вищезазначене майно становить по 1/2 частці. Крім того, задоволенню підлягає позовна вимога про визнання спадковим майном 1/2 частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та 1/2 частку кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку площею 0,125 га з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, які належали ОСОБА_4, померлому ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, померлій ІНФОРМАЦІЯ: Колегія суддів із зазначеним висновком судів частково не погоджується з огляду на наступне. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Верховний Суд наголошує, що позовні вимоги мають оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. Як на обґрунтування позовних вимог у цій справі ОСОБА_1 посилалася, зокрема, на те, що відсутність визначення часток спадкодавця у праві спільної власності на житловий будинок позбавляє її можливості отримати свідоцтво про право на спадщину за законом у позасудовому порядку, що підтверджується відповідною відмовою у вчиненні нотаріальних дій. Таким чином, позивач звернулася до суду із метою захисту свого спадкового права. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України). Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Колегія суддів звертає увагу на те, що для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. За змістом статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право. Відповідно до частини першої статті 25 ЦК Україниздатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Разом із тим, цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України). З урахуванням зазначеного, Верховний Суд резюмує, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування. Аналогічний правовий висновок неодноразово було викладено Верховним Судом у постановах від 20 червня 2018 року у справі №640/13903/16-ц (провадження №61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі №266/5267/18 (провадження №61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі №550/1040/16-ц (провадження №61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі №601/2592/18 (провадження №61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі №127/23809/18 (провадження №61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі №361/7518/16-ц (провадження №61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі №464/1663/18 (провадження №61-9410св19), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах. У порушення вищевказаних положень закону та всупереч релевантної практики Верховного Суду, суди не звернули увагу на те, що на момент ухвалення рішення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 вже померли, тому відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України їх цивільна правоздатність припинилася, що свідчить про неможливість визначення права власності на 1/2 частку спірного житлового будинку за померлими особами. Крім того, вказаний спосіб захисту не є ефективним у розумінні положень статті 16 ЦК України та не призведе до відновлення порушених прав позивача, за захистом якого вона звернулася до суду. Таким чином, суди не врахували положень закону про те, що дієздатність та правоздатність фізичної особи припиняється з її смертю, та не зробили правового висновку про те, чи є обраний позивачем спосіб належним способом судового захисту, у результаті чого дійшли помилкового висновку про обґрунтованість вказаних заявлених вимог, що свідчить про необхідність скасування оскаржуваних судових рішень у частині вирішення питання про визначення, що частка ОСОБА _4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та частка ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, становила по 1/2 частки кожного у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також у частині визнання спадковим майном 1/2 частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з підстав, зазначених вище у цій постанові. Разом із тим, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, спрямовані на скасування оскаржуваних судових рішень у частині задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА _4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, права власності на 1/3 частку від 1/2 частки ОСОБА_4 у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що становить 1/6 частки на вказаний житловий будинок, з огляду на наступне. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вказана норма кореспондується зі статтею 368 ЦК України, відповідно до положень якої майно, набуте подружжя за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю. У справі, що переглядається, судами встановлено, що спірний житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, збудовано ще у 2014 році на земельній ділянці, що на той час належала позивачеві, тобто станом на 05 січня 2017 року (дату купівлі-продажу земельної ділянки, на якій знаходився спірний будинок) житловий будинок на ділянці був побудований, однак не був введений в експлуатацію. Таким чином, судами встановлено, що станом на дату введення в експлуатацію житлового будинку ОСОБА_5 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, а тому спірний житловий будинок є їхньою спільною сумісною власністю. Встановивши коло спадкоємців померлого ОСОБА_4 (ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_2) суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано вважали, що за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_4 підлягає визнанню право власності на 1/6 частку майна - житлового будинку загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Доводи касаційної скарги про відсутність у договорі купівлі-продажу земельної ділянки відомостей про факт будівництва житлового приміщення, не введеного в експлуатацію, правового значення не мають, оскільки судами встановлено, що спірний житловий будинок було збудовано та введено в експлуатацію під час перебування померлих ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в зареєстрованому шлюбі. Доводи касаційної скарги про неврахування судами положень статей 317, 319, 328 ЦК України, пункту 2 частини першої статті 346 ЦК України, відповідно до яких право власності припиняється у разі відмови власника від права власності, є безпідставними, оскільки до спірних правовідносин вказані норми матеріального права застосуванню не підлягають з урахуванням того, що ОСОБА_1, будучи власником земельної ділянки та продавцем за договором купівлі-продажу від 05 січня 2017 року, укладеного з ОСОБА_5, право власності на житловий будинок не оформила, тобто не була власником, який відмовився від права власності у розумінні статті 346 ЦК України. З урахуванням зазначеного, неспроможними є доводи касаційної скарги щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо вирішення питання переходу права власності особі, яка придбала за договором купівлі-продажу земельну ділянку, об'єкта незавершеного будівництва, розташованого на ній, у випадку, якщо продавець фактично відмовився від об'єкта незавершеного будівництва. Крім того, безпідставними є доводи касаційної скарги про неврахування положень щодо свободи договору, статей 202, 203, 204 ЦК України, оскільки договір купівлі-продажу не є предметом спору у цій справі. Виходячи зі встановлених на підставі належним чином оцінених у сукупності доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого та законного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання за нею права власності у порядку спадкування після сина ОСОБА _4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на 1/6 частку житлового будинку загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій у зазначеній частині. Доводи касаційної скарги загалом зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження Верховного Суду як суду права стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Оскільки підстави, за яких відкрито касаційне провадження, щодо оскарження рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року в частині задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування за законом на 1/6 частку житлового будинку загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, не підтвердилися, Верховний Суд робить висновок про залишення оскаржуваних судових рішень у вказаній частині без змін. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки оскаржувані судові рішення в частині позовних вимог про визначення, що частка ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та частка ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, становила по 1/2 частки кожного у праві спільної сумісної власності на житловий будинок загальною площею 149,7 кв. м, житловою площею 87,3 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також у частині визнання спадковим майном 1/2 частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на спірний житловий будинок ухвалено з порушенням норм права, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги і ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. У частині визнання за ОСОБА_1 як спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА _4 права власності на 1/6 частку житлового будинку загальною площею 149,7 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін. В іншій частині (в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо земельної ділянки площею 0,125 га з кадастровим номером 5624682000:01:032:0054, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1) судові рішення не оскаржувалися, а тому Верховним Судом не переглядалися. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, задовольнити частково. Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року в частині визначення частки майна, належної померлому, визнання спадковим майном 1/2 частку кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності на житловий будинок, скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, від імені та в інтересах якого діє законний представник-опікун ОСОБА_3, ОСОБА_3 у вказаній частині відмовити. У частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/6 частку житлового будинку рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 22 червня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 грудня 2021 року м. Київ справа №652/364/19 провадження №61-13512св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Асоціація фермерських господарств "Ольвія", розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Асоціації фермерських господарств "Ольвія" про стягнення збитків, спричинених внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Високопільського районного суду Херсонської області від 04 лютого 2021 року у складі судді Дамчука О. О. та постанову Херсонського апеляційного суду від 08 липня 2021 року у складі колегії суддів Полікарпової О. М., Воронцової Л. П., Ігнатенко П. Я., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому, уточнивши свої позовні вимоги, просив стягнути з Асоціації фермерських господарств "Ольвія" (далі - АФГ "Ольвія") на свою користь компенсацію збитків (упущеної вигоди) у розмірі 691 944,54 грн, 3% річних від збитків (упущеної вигоди) у розмірі 21 043,00 грн та інфляційні втрати від збитків (упущеної вигоди) у розмірі 60 913,83 грн. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що згідно з укладеними та зареєстрованими договорами оренди землі (всього 12 договорів) йому належить право оренди земельних ділянок загальною площею 50,3 га із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які знаходяться в межах одного масиву на території Зарічанської сільської ради Високопільського районну Херсонської області. Попереднім орендарем цих земельних ділянок була АФГ "Ольвія". Термін дії договорів оренди з АФГ "Ольвія" закінчився 31 січня 2018 року. Разом з цим відповідач продовжував безпідставно утримувати та обробляти вказані земельні ділянки з метою одержання прибутку. Фактично земельні ділянки були повернуті йому 07 березня 2019 року. У липні він звертався до Високопільської районної державної адміністрації з проханням провести розрахунок упущеної вигоди, допущеної внаслідок протиправних дій АФГ "Ольвія", однак 07 серпня 2018 року отримав листа за підписом першого заступника голови Високопільської районної державної адміністрації, яким йому відмовлено у розрахунку розміру збитків у зв'язку із відсутністю обґрунтування неодержаного доходу. Згідно з висновком експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 05 червня 2020 року №45-19 розмір упущеної вигоди у 2018 році від неможливості оброблення орендованої землі та засіяння її соняшником внаслідок самовільного заняття земельних ділянок АФГ "Ольвія" складає 691 944,54 грн. Крім того у цей період він, з метою виконання умов укладених ним договорів оренди, виконав свої зобов'язання та виплатив орендну плату орендодавцям. Розмір фактичних витрат, понесених ним у натуральній формі, згідно з висновками експертизи, складає 44 582,52 грн. Період прострочення відповідачем виконання своїх грошових зобов'язань складає 370 днів, у зв'язку з цим з відповідача, крім вищевказаного, підлягають стягненню три проценти річних у розмірі 21 043,00 грн та інфляційні втрати за вказану кількість днів, що складають 60 913,83 грн. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Високопільський районний суд Херсонської області рішенням від 04 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що строк дії договорів укладених орендодавцями з АФГ "Ольвія" закінчився 31 березня 2018 року, оскільки його слід обраховувати з моменту державної реєстрації договорів. У 2018 році АФГ "Ольвія" доводила своє право користування спірними земельними ділянками в судовому порядку, а тому її користування орендованими земельними ділянками у зазначений період, на думку суду, не можна вважати неправомірним. Про те, що попередній орендар має право зібрати врожай озимих зернових культур, а також засіяти земельні ділянки, які підготовлені ним під час дії договору оренди було вирішено на нараді в районній державній адміністрації і проти такого рішення ОСОБА_1 не заперечував. З цих підстав суд вважав, що твердження позивача про позбавлення його відповідачем можливості отримати у 2018 році дохід від використання спірних земельних ділянок є лише припущенням. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Херсонський апеляційний суд постановою від 08 липня 2021 року рішення Високопільського районного суду Херсонської області від 04 лютого 2021 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд зазначив, що позивач не надав достатнього документального підтвердження прогнозованого ним доходу від оренди земельних ділянок, як і не надав обґрунтованого розрахунку упущеної вигоди ні комісії з визначення розміру збитків власникам землі та землекористувачам, ні експерту. У зв'язку з цим суд вважав, що розмір неодержаних доходів, який визначений експертизою не можна вважати належно обґрунтованим, а тому рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову є по суті правильним. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Високопільського районного суду Херсонської області від 04 лютого 2021 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 08 липня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2019 року у справі №5011-9/336-2021, від 06 листопада 2019 року у справі №127/27155/16-ц, від 20 лютого 2020 року у справі №1940/1655/18; суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, зазначаючи, що позивач не надав достатнього документального підтвердження прогнозованого ним доходу від оренди земельних ділянок, і за таких обставин розмір неодержаних доходів, який визначений висновком судового експерта Лябах Н. М. за результатами проведення судово-економічної експертизи від 05 червня 2020 року №45-19 не можна вважати належно обґрунтованим, не врахував того, що цей висновок судом першої інстанції не визнавався неналежним, недопустимим або недостовірним доказом, та не був відхилений судом першої інстанції при оцінці доказів у сукупності. При цьому суд апеляційної інстанції, аналізуючи обґрунтування висновку експерта, що можливість одержання доходу, заявленого позивачем як упущена вигода, пов'язувалась лише із можливістю реалізації позивачам належного йому права оренди земельних ділянок, і обставини (використання належних йому на праві оренди земельних ділянок за відсутності перешкод відповідача), з якими позивач пов'язував отримання в майбутньому доходу, в розумінні пункту 2 частини 2 статті 22 ЦК України є звичайними для реального отримання таких доходів. Зазначивши, що розрахунок експерта є умовним і ґрунтується як на документах, так і на припущеннях, апеляційний суд, належним чином не встановив усі необхідні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, що призвело до передчасного висновку про відмову в задоволенні позову, у зв'язку із недоведеністю позовних вимог. Розрахунок заборгованості, наданий ОСОБА_1, згідно з яким визначено упущену вигоду у розмірі 724 320,00 грн, судами першої та апеляційної інстанції взагалі не досліджувався, мотиви його прийняття або відхилення наведені не були. При цьому, апеляційний суд не врахував, що факт самовільного заняття земельних ділянок, загальною площею 50,3 га, АФГ "Ольвія" не оспорювався, що встановлено рішенням суду першої інстанції та не спростовувався представником відповідача під час розгляду справи судом апеляційної інстанції. У жовтні 2021 року АФГ "Ольвія" подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 05 жовтня 2021 року справа №652/364/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що у лютому-березні 2018 року власники 12 земельних ділянок загальною площею 50,3 га передали їх в оренду ОСОБА_1, строком на десять та двадцять років. Речові права ОСОБА_1 на ці земельні ділянки зареєстровані в установленому законом порядку. Дата останньої реєстрації договорів - 02 березня 2018 року. Попереднім орендарем земельних ділянок було АФГ "Ольвія". Пов'язуючи дію договорів оренди з днем їх реєстрації - 31 березня 2008 року, АФГ "Ольвія" вважало, що вони є чинними до 31 березня 2018 року, а тому укладення ОСОБА_1 договорів у період дії договорів з АФК "Ольвія" вважав незаконним і доводив це, а також своє переважне право на продовження орендних відносин, у судовому порядку. Судовими рішеннями Високопільського районного суду Херсонської області від 25 жовтня 2018 року та 13 листопада 2018 року, які набрали законної сили у лютому-березні 2019 року, суд відмовив АФГ "Ольвія" у визнанні недійсними укладених між фізичними особами та ОСОБА_1 договорів оренди земельних ділянок з тих підстав, що АФГ "Ольвія" не довела свого переважного права на продовження орендних відносин. Також суд встановив, що строк дії договорів спірних земельних ділянок, які укладені їх власниками з АФГ "Ольвія" на десять років закінчився 31 січня 2018 року. Спір щодо користування земельними ділянками між ОСОБА_1 та АФК "Ольвія" також вирішувався на нараді при голові районної державної адміністрації ОСОБА_2, яка проводилась 02 травня 2018 року в присутності голови АФГ "Ольвія" ОСОБА_3, орендаря земельних ділянок ОСОБА_1, представників Держгеокадастру у Високопільському районі та представників інших структур. На нараді було вирішено, що у разі обробки землі АФГ "Ольвія" та зайнятості її озимими зерновими культурами, останні мають право зібрати з них врожай та повернути земельні ділянки в належному стані, за умови укладення додаткових договорів з власниками земельних ділянок та розрахунку з ними за весь календарний рік. Перевіркою, проведеною Управлінням з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області від 03 липня 2018 року встановлено порушення з боку АФГ "Ольвія" прав ОСОБА_1 як землекористувача та роз'яснено йому право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом. За результатами вказаної перевірки дії АФГ "Ольвія" визначені як самовільне захоплення земель. 07 серпня 2018 року районна комісія з визначення розміру збитків власникам землі та землекористувачам при Високопільській районній державній адміністрації, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284 відмовила ОСОБА_1 у розрахунку розміру збитків від самовільного заняття земельних ділянок, у зв'язку із відсутністю обґрунтування неодержаного ним доходу (упущеної вигоди). Акт приймання-передачі межових знаків на зберігання підтверджує факт передання земельних ділянок від АФГ "Ольвія" ОСОБА_1 07 березня 2019 року. Згідно з висновком судової економічної експертизи від 05 червня 2020 року №45-19, в обсязі наданих на дослідження документів, розмір втраченої (упущеної) вигоди позивача ОСОБА_1, що виникла у результаті неотриманого доходу для вирощування сільськогосподарської культури соняшнику у 2018 році, внаслідок самовільного заняття земельних ділянок, загальною площею 50,3 га АФГ "Ольвія" складає 691 944,54 грн. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтею 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) ; доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Частиною першою статті 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується у повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. ЗК України та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин є спеціальними до правовідносин щодо відшкодування збитків землевласниками та землекористувачам, у тому числі у вигляді неодержаних ними доходів. Статтею 95 ЗК України передбачено, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і на насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших передбачених законом способів. Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оренду землі" орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Власникам землі та землекористуваачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки (пункт "д" частини першої статті 156 ЗК України). Згідно зі статтею 157 ЗК України відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284 в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок) власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок, встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земельних ділянок або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв'язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок. Розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими органами сільських, селищних, міських рад. До складу комісій включаються представники Київської, Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських (міст обласного значення) рад (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств, установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники територіальних органів Держгеокадастру, Держекоінспекції, фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад, на території яких знаходяться земельні ділянки. Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії. Відшкодуванню підлягають збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. Неодержаний доход - це доход, який міг би одержати власник землі, землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу) або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян. Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених або необхідних витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Збитки відшкодовуються власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше ніж протягом одного місяця після затвердження актів комісій, а у разі вилучення (викупу) земельних ділянок - після прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок в межах їх повноважень у період до державної реєстрації підприємством, установою, організацією або громадянином речового права на земельну ділянку у порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підтвердження розміру завданих, на думку позивача, відповідачем збитків в суді першої інстанції була призначена судово-економічна експертиза, а також позивач надав власний розрахунок збитків. Погоджуючись з висновком місцевого суду про відмову у задоволенні позову в цілому, апеляційний суд виходив з того, що позивач не надав достатнього документального підтвердження прогнозованого ним доходу від оренди земельних ділянок, а розмір неодержаних доходів, який визначений експертизою не можна вважати належно обґрунтованим, оскільки цей доказ не є таким, який "поза розумним сумнівом" свідчить про наявність у позивача реальної можливості отримати дохід у зазначеному ним розмірі. При цьому оцінюючи висновок судової економічної експертизи від 05 червня 2020 року №45-19, апеляційний суд встановив таке. На вирішення експерту ставилося питання - яким є документально обґрунтований розмір втраченої (упущеної) вигоди позивача ОСОБА_1, що виникла в результаті неотриманого ним доходу від вирощування сільськогосподарської культури соняшнику у 2018 році внаслідок самовільного зайняття у 2018 році земельних ділянок відповідачем? В установчій частині експертизи експертом зазначено, що розрахунок експерта може бути лише умовним через відсутність відповідних методик по визначенню неотриманого доходу (упущеної вигоди), яке не спричинено порушенням договірних зобов'язань. Те, що розрахунок експерта є умовним і ґрунтується як на документах, так і на припущеннях, вбачається зі змісту дослідження. Так, для визначення розміру очікуваного ОСОБА_1 прибутку від використання непереданих йому земельних ділянок експертом взято оперативні дані Відділу агропромислового розвитку Високопільської районної державної адміністрації про середню врожайність соняшнику по Високопільському району у 2018 році та оперативну інформацію про позабіржову середню закупівельну ціну соняшника станом на квітень 2019 року. Вказані показники помножені на площу самовільно зайнятої земельної ділянки та отримано вартість реалізації неотриманої позивачем продукції - 724 330,00 грн. Для визначення розміру доходу, на який міг розраховувати позивач, підлягали врахуванню витрати, які необхідно було здійснити для отримання врожаю соняшника. По розрахункам експерта вони складають 32 385, 46 грн. Підставою для визначення такого розміру стала технологічна карта вирощування соняшнику, яка складена позивачем. Разом з тим, вказуючи у технологічній карті витратний процес, позивач зазначав, що лущення та культивація землі, посів соняшника, перевозка врожаю буде здійснюватися лущильником БДТ, знаряддями КПС-4, 2 та КРН-5, 6, сіялкою СУПН-8, причепом ПТС-4, які є його власною технікою, а тому не потребують витрат. При цьому документального підтвердження наявності у нього зазначеної техніки позивач не надав. Експерту також не вдалось визначити, в якому обсязі позивач мав би включити до складу виробничої собівартості вартість оплати за договором про наймання комбайну "Дон-1500". У зв'язку з цим апеляційний суддійшов висновку, що позивач не надав обґрунтованого розрахунку упущеної вигоди ні комісії з визначення розміру збитків власникам землі та землекористувачам, ні експерту. При цьому суд вважав, що наданий позивачем розрахунок також є неналежним доказом на підтвердження дійсного розміру завданих збитків, оскільки він не надав достатнього документального підтвердження прогнозованого ним доходу від оренди земельних ділянок. Отже, суд апеляційної інстанції, погоджуючись з висновком місцевого суду про відмову у задоволення позову, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, обґрунтовано вважав, що позивач не надав належних та допустимих доказів розміру завданих, на його думку, збитків. У зв'язку з цим необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Високопільського районного суду Херсонської області від 04 лютого 2021 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 08 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №201/3353/18 провадження №61-14685св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця ") в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця") звернулося до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1, вимоги якого уточнило під час розгляду справи, та просило на підставі положень статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стягнути з відповідача сплачений земельний податок за земельну ділянку площею 1,0491 га за період з 2015 року до першого кварталу 2019 року в сумі 1 015 865,59 грн. Позов мотивовано тим, що позивачу на праві постійного користування належить земельна ділянка загальною площею 1,6291 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до державного акта на право постійного користування від 18 листопада 2004 року. 01 вересня 2015 року проведена реєстрація вказаної земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року про реєстрацію іншого речового права за Державним підприємством "Українська залізниця". 05 липня 2017 року на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, отримано нові витяги з Державного земельного кадастру, за якими відповідне право користування зареєстровано за Публічним акціонерним товариством "Українська залізниця". Проте на цій земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомості, які зареєстровані на праві приватної власності за ОСОБА_1 на підставі ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року про закриття провадження у справі у зв'язку з визнанням мирової угоди та заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року (у справі 2-2016/07). Відповідач фактично, без правовстановлюючих документів, без достатніх правових підстав користується земельною ділянкою, належній позивачу. 12 квітня 2017 року на адресу відповідача, як користувача об'єктів нерухомості на АДРЕСА_1 направлено вимогу з пропозицією добровільно відшкодувати позивачу суму нарахованого і сплаченого податку до державного бюджету на земельну ділянку площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 (теперішня адреса - АДРЕСА_1). Вказана вимога залишена без задоволення. Оскільки правова підстава для набуття (збереження) майна (земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, площею 1,0491 га, за адресою: АДРЕСА_1) у відповідача відсутня, то у позивача правомірно виникло право на застосування до спірних правовідносин статті 1212 ЦК України. Відповідач не є власником і постійним користувачем земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача - орендна плата (підпункти 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) ). Відповідач фактично одержав дохід у результаті нездійснення плати за землю, а саме, в період з 01 січня 2015 року до першого кварталу 2019 року не сплачував плату за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі, в результаті безоплатно користувався цією земельною ділянкою. На підставі права постійного користування - права володіння і користування земельною ділянкою, що перебуває у державній власності, без встановлення строку та згідно із пунктом 269.1.2 статті 269, пунктом 270.1.1 статті 270, статті 271 ПК України позивач здійснює нарахування плати за земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033, площею 1,0491 га. Разом з цим дохід підприємства зменшується на суми витрат, до яких відносяться суми нарахованих податків. Сума сплаченого позивачем земельного податку за останні три роки склала 1 015 865,59 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не є власником і постійним землекористувачем земельної ділянки, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього як землекористувача - орендна плата. Відповідач є фізичною особою - підприємцем, платником єдиного податку, що виключає нарахування, сплату та подання податкової звітності й земельного податку взагалі. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що позивач не надав доказів визначення площі земельної ділянки саме у розмірі 1,0491 га, натомість матеріали справи містять лише площу нерухомого майна, власником якого є відповідач (нежитлових будівель загальною площею 1538,0 кв. м), як фізична особа за адресою: АДРЕСА_1. Позивач не довів підстав та не надав доказів сплати земельного податку за земельну ділянку площею саме 1,0491 га, а надані ним розрахунки не є належними та допустимими доказами сплати земельного податку. Крім того, суд першої інстанції звернув увагу на те, що при зверненні з позовною заявою позивач обґрунтував позов положеннями статей 1212, 1214 ЦК України та просив стягнути з відповідача доходи від безпідставно набутого майна. Проте відповідно до заяви про збільшення позовних вимог від 13 червня 2019 року позивач змінив підставу та предмет позову, просив стягнути з відповідача сплачений земельний податок за земельну ділянку площею 1,0491 га за період з 2015 року до першого кварталу 2019 року в сумі 1 015 865,59 грн. При цьому, з яких підстав позивач просить стягнути земельний податок саме за земельну ділянку площею 1,0491 га, у заяві про збільшення позовних вимог не зазначено та не обґрунтовано. Стягувачем земельного податку можуть бути виключно відповідні органи місцевого самоврядування або органи доходів і зборів у частині адміністрування податків і зборів, а отже, позивач не є належним позивачем щодо стягнення земельного податку. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновками останнього та, крім наведеного, виходив з того, що земельна ділянка під нерухомим майном відповідача (нежитлові будівлі та споруди) за адресою: АДРЕСА_1, не може вважатись набутою чи збереженою без достатніх правових підстав, оскільки до відповідача перейшло право користування земельною ділянкою з набуттям права власності на об'єкти, на якій вони розміщені, на підставі вимог закону. Таким чином, відповідач не зобов'язаний сплачувати земельний податок за вказаний у позові період на підставі прямих норм закону. Крім того, відповідач є фізичною особою - підприємцем, платником єдиного податку, що виключає нарахування, сплату та подання податкової звітності й земельного податку взагалі. Позивач не надав доказів щодо визначення площі земельної ділянки в розмірі 1,0491 га, що унеможливлює визначення розміру суми яку позивач намагається стягнути з відповідача. Будь-яка площа земельної ділянки станом на час спірних правовідносин та розгляду справи сторонами не погоджена. Єдиною сформованою земельною ділянкою, користувачем якої є позивач, є земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033; загальна площа 1,6291 га, адреса згідно державного акту: АДРЕСА_1. Позивач не надав доказів наявності такого об'єкта цивільних прав як земельна ділянка площею 1,0491 га, ні за адресою: АДРЕСА_1, ні за адресою: АДРЕСА_1. Такої земельної ділянки не сформовано та не існує. Крім того, відповідач не є власником або користувачем земельної ділянки, а вказана земельна ділянка площею 1,0491 га не є об'єктом оподаткування за чинним законодавством. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі АТ "Укрзалізниця" не погодилось з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення даного спору суди неправильно застосували норми матеріального права та не врахували висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17. Суди не врахували, що АТ "Укрзалізниця" є користувачем спірної земельної ділянки (право постійного користування) та не може бути орендарем відповідно до положень статті 4 Закону України "Про оренду землі" та пункту 8 статті 98 ЗК України, тому плата за землю у даному випадку можлива лише у вигляді стягнення сплаченого користувачем земельного податку з власника об'єктів нерухомого майна за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою, на якій ці об'єкти розташовані. Під час розгляду справи суди не врахували, що відповідач фактично, без правовстановлюючих документів, без достатніх правових підстав користується належною позивачу земельною ділянкою. Саме таке положення надало відповідачу можливість не сплачувати ані земельний податок, ані орендну плату, хоча земельна ділянка використовувалась для розміщення об'єкта нерухомого майна, що використовуються у підприємницької діяльності. Позивач, як користувач за актом на право постійного користування та як великий платник податків, виконуючи обов'язки щодо податкових зобов'язань, сплатив земельний податок за користування земельною ділянкою площею 1,0491 га на АДРЕСА_1, яка перебуває у фактичному користуванні відповідача. Тим самим, відповідач як фактичний користувач земельною ділянкою зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею та зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку, що заявою про збільшення позовних вимог було змінено підставу та предмет позову, оскільки цією заявою позивач не змінив ні предмета, ані підстав позову. У позовній заяві було надано розрахунок ціни позову виходячи з сум сплаченого податку на дату подання позову, а в заяві про збільшення позовних вимог збільшена ціна позову виходячи з суми сплаченого податку на дату подання заяви, тобто включено час знаходження справи в провадженні суду. Суд також дійшов висновку, що позивач є неналежним позивачем щодо стягнення земельного податку через невизначеність об'єкта оподаткування та статусу відповідача, фізичної особи - підприємця як платника податку. Проте суд не врахував, що у позові ставиться питання про стягнення доходів від безпідставно набутого майна, чим позивач має намір компенсувати понесені витрати у вигляді сплаченого земельного податку за фактичного користувача земельної ділянки. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суддійшов висновку, що відповідач як фізична особа - підприємець є платником єдиного податку, що не підтверджено зібраними доказами, а також виходить за межи цивільного процесу, оскільки розглядати відповідача як суб'єкта підприємницької діяльності, то дана справа не може розглядатися в порядку цивільного судочинства. Крім того, в оскаржуваних судових рішеннях суди посилались на правомірність користування земельною ділянкою відповідачем. Проте не врахували, що відчуження об'єктів нерухомого майна в період з 01 січня 2002 року по 20 червня 2007 року (під час дії статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року) не зумовило автоматичного переходу права власності на земельну ділянку під будівлями і спорудами. У таких випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити відповідно до статті 120 ЗК України 2001 року на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. А тому до цих правовідносин слід застосовувати закон, що діяв на час виникнення спірних правовідносин. Суди попередніх інстанцій порушили положення пункту 6 частини другої статті 251 ЦПК України, оскільки між сторонами існує інший спір про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та про визнання права користування спірною земельною ділянкою (за зустрічним позовом), який є предметом розгляду у справі №206/3455/17. Невирішеність позовних вимоги позивача про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права користування земельною ділянкою у справі №206/3455/17, тобто встановлення самого факту користування та правових підстав щодо нього об'єктивно унеможливлює розгляд цієї справи. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У поданому відзиві ОСОБА_1 заперечує проти доводів касаційної скарги АТ "Укрзалізниця" та просить залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість. Фактичні обставини, встановлені судами 18 листопада 2004 року Державному підприємству "Придніпровська залізниця" видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 1,6291 га, яка розташована на АДРЕСА_1 для використання земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель хлібзаводу та засолбази. За цільовим призначенням зазначена земельна ділянка відноситься до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. 01 вересня 2015 року проведена реєстрація земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та надано витяг від 03 вересня 2015 року про реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою за Державним підприємством "Українська залізниця". ПАТ "Українська залізниця" є правонаступником Державного підприємства "Придніпровська залізниця". 26 травня 2017 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ПАТ "Українська залізниця" зареєстровано право постійного користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1210100000:09:395:0033. За доводами позивача, на цій земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомості, які належать на праві приватної власності ОСОБА_1, що зареєстроване на підставі ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2007 року про закриття провадження у справі у зв'язку з визнанням мирової угоди та заочного рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 29 жовтня 2007 року (у справі №2-2016/07). 12 квітня 2017 року на адресу відповідача, як користувача об'єктів нерухомості на АДРЕСА_1, АТ "Укрзалізниця" направлено вимогу з пропозицією добровільно відшкодувати суми нарахованого і сплаченого податку до державного бюджету на земельну ділянку площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 (теперішня адреса - АДРЕСА_1.21 квітня 2017 року оперативною нарадою керівників ПАТ "Українська залізниця", за результатами проведеної ревізії СП "Дніпровська дирекція залізничних перевезень" РФ "Придніпровська залізниця" в частині обліку та використання майна і земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, згідно з дорученням ПАТ "Укрзалізниця" від 06 квітня 2017 року, прийнято рішення звернутись до суду стосовно стягнення сум нарахованого і сплаченого податку до державного бюджету на земельну ділянку площею 1,0491 га на АДРЕСА_1, з відповідача, як з фактичного користувача земельної ділянки. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані у цій справі судові рішення не відповідають. Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. За змістом заявлених у суді першої інстанції позовних вимог, АТ "Укрзалізниця", як користувач земельної ділянки за актом на право постійного користування та як великий платник податків, сплатив земельний податок за користування земельною ділянкою площею 1,0491 га на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1, яка перебуває в фактичному користуванні відповідача. Отже, відповідач як фактичний користувач земельною ділянкою зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, та зобов'язаний повернути ці кошти АТ "Укрзалізниця" як постійному користувачу земельної ділянки, який поніс витрати зі сплати земельного податку, на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Таким чином, поданий позов АТ "Укрзалізниця" про стягнення безпідставно набутого (збереженого) майна спрямований на компенсацію понесених витрат у виді сплаченого земельного податку за фактичного користувача земельної ділянки, яким є ОСОБА_1. Фактично предметом позову у цій справі є стягнення з власника об'єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщено. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого) ; набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Відповідно до статті 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. Верховний Суд зазначає, що збитки за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та безпідставно набуте майно мають різну правову природу і підпадають під різне нормативно-правове регулювання. Втім, на відміну від збитків, для стягнення яких підлягає доведенню наявність складу правопорушення, для висновків про наявність підстав для повернення безпідставно набутих коштів є встановлення обставин набуття або збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого) та те, що набуття або збереження цього майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Отже, у разі коли особа користувалася земельною ділянкою без достатньої правової підстави, у зв'язку з чим зберегла кошти, вона зобов'язана повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно з частинами першою, третьою і п'ятою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. Частинами другою та третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. З урахуванням характеру правовідносин, що виникли між сторонами, у цій справі в першу чергу підлягала встановленню обставина, чи розташовано на переданій у користування АТ "Укрзалізниця" земельній ділянці нерухоме майно, належне ОСОБА_1, яке саме майно та його цільове використання і призначення, а також необхідно встановити розмір земельної ділянки, яка фактично використовується останнім, мету її використання. З урахуванням цільового призначення земельної ділянки, яка передана у постійне користування АТ "Укралізниця" (відноситься до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення), а також посилань позивача на використання цієї земельної ділянки відповідачем, який є фізичною особою - підприємцем, для розміщення об'єкта нерухомого майна, що використовуються для ведення підприємницької діяльності, судам необхідно було перевірити і встановити, у яких цілях використовується земля та з якою метою, зокрема, чи не пов'язане це використання з метою здійснення господарської діяльності, в тому числі підприємницької, та виходячи з цього перевірити належність даного спору за правилами предметної та суб'єктної юрисдикції. Вказані обставини, установлення яких має вирішальне значення для правильного вирішення справи, судами попередніх інстанцій не установлено та доводів сторін, з урахуванням поданих ними доказів, не перевірено. При цьому суди виходили із взаємовиключних підстав, за яких відмовлено у позові, зокрема, що АТ "Укрзалізниця" є неналежним позивачем за вимогами про стягнення земельного податку, що земельна ділянка, на яку посилається позивач не визначена, а отже не може бути об'єктом оподаткування, а також, що за статусом відповідача як фізичної особи - підприємця та платника податку за спрощеною системою опотакування, він не несе тягар щодо сплати земельного податку. Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, рішення якого залишено без змін апеляційним судом, послався на відсутність підстав для відшкодування позивачу збитків відповідно до частини першої статті 166 ЗК України в силу недотримання ним встановленого порядку визначення розміру та порядку відшкодування збитків згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284. Суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку, що заявою про збільшення позовних вимог від 13 червня 2019 року було змінено підставу та предмет позову, оскільки за змістом цієї заяви (т. 1 а. с. 131) була лише уточнена (збільшена) сума, пред'явлена до стягнення, з урахуванням часу знаходження справи в провадженні суду. При цьому ні підставу, ні предмет позову позивач не змінював, а отже суд помилково виходив з того, що позов стосується відшкодування збитків та не надав належну кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням заявлених позивачем вимог, відповідно до статті 1212 ЦК України суди не надали. Для правильного вирішення даної справи судам необхідно встановити дійсний характер спірних правовідносин, а також, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством. Вимогами процесуального закону визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Доводи касаційної скарги з урахування меж касаційного перегляду свідчать про те, що судові рішення ухвалені при неповному з'ясуванні обставин справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим касаційну скаргу слід задовольнити, судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії Придніпровська залізниця" задовольнити. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 липня 2021 року скасувати. Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 травня 2021 року м. Київ справа №181/1481/19 провадження №61-17159св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В., учасники справи: позивач - Приватне сільськогосподарське підприємство "Мрія", відповідачі: Межівська селищна рада Межівського району Дніпропетровської області, Фермерське господарство "Птиця А. П.", ОСОБА_1, третя особа - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" до Межівської селищної ради Межівського району Дніпропетровської області, Фермерського господарства "Птиця А. П.", ОСОБА_1, третя особа - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування за касаційною скаргою Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року у складі судді Юр'єва О. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Каратаєвої Л. О., Куценко Т. Р., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року Приватне сільськогосподарське підприємство "Мрія" (далі - ПСП "Мрія", підприємство) звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним та скасувати рішення Межівської селищної ради Дніпропетровської області (далі - Межівська селищна рада) від 31 липня 2019 року №1276-21/VII "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, кадастровий номер 1222687700:02:002:0679"; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 19 серпня 2019 року №20, укладений між ОСОБА_1 та Фермерським господарством "Птиця А. П." (далі - ФГ "Птиця А. П."), площею 7,9496 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:067; вирішити питання про розподіл судових витрат. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПСП "Мрія" посилалося на те, що 08 грудня 2014 року на підставі розпорядження Межівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 20 листопада 2014 року № Р-521/0/313-14 між ним і Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області (далі - Межівська РДА) був укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємству було передано в оренду строком на п'ять років земельну ділянку площею 7,9496 га (пай № НОМЕР_1), що розташована на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області (далі - Райпільська сільська рада). У розпорядженні Межівської РДА від 20 листопада 2014 року № Р-521/0/313-14 та договорі оренди зазначено, що земельна ділянка, яка передається в оренду ПСП "Мрія", є невитребуваним паєм №540 колишнього Колективного сільськогосподарського підприємства "13-річчя Жовтня" (далі - КСП "13-річчя Жовтня"). 13 вересня 2019 року з відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підприємству стало відомо про внесення запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 7,9496 га, кадастровий номер:1222687700:02:002:0679. Підставою зазначено рішення Межівської селищної ради від 31 липня 2019 року №1276-21/VII. До закінчення строку дії договору оренди від 08 грудня 2014 року щодо земельної ділянки, яка перебувала у нього в оренді, 19 серпня 2019 року між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " був укладений договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 10 років, який зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та внесено запис від 28 серпня 2019 року №33013209. Водночас з документів, отриманих з Межівської селищної ради та відділу у Межівському районі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровської області, не вбачається, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки (паю) № НОМЕР_1 колишнього КСП "13-річчя Жовтня", сертифікат на право на земельну частку (пай) на його ім'я не зареєстрований. На підставі рішення суду за ОСОБА_1 визнано право на земельну частку (пай) у розмірі 5,32 умовних кадастових гектара на території Межівської селищної ради, який встановлений як для члена Колективного сільськогосподарського підприємства "ім. Фрунзе", що надає право на витребування паю на території сільської ради. На думку позивача, 31 липня 2019 року Межівська селищна рада, всупереч порядку виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок, ухвалила незаконне рішення, яким передала у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, яка не перебувала у запасі. Такі дії порушують права ПСП "Мрія". У зв'язку з цим просило позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Межівський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 01 липня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що згідно з договором від 08 грудня 2014 року ПСП "Мрія" орендувало не виділену в натурі земельну ділянку, яка має статус об'єкта нерухомого майна, а лише невитребуваний пай, який не був сформований у земельну ділянку з визначеними межами. З часом, спірна земельна ділянка виділена в натурі з єдиного земельного масиву, у зв'язку з чим змінився предмет договору оренди земельної частки (паю), укладеного між ПСП "Мрія" та Межівською РДА, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і свідчив про наявність речових, а не майнових прав. Крім того, підлягає застосуванню пункт 34 договору оренди від 08 грудня 2014 року, яким ПСП "Мрія" та Межівська РДА передбачили, що дія договору припиняється у разі витребування паю його власником. Врахувавши, що орендар і власник паю за власним бажанням можуть укладати між собою договір оренди земельної ділянки, суддійшов висновку, що на спірні правовідносини не поширюється правило переважного права на укладення договору оренди землі. Також суд виходив з того, що рішення Межівської селищної ради від 31 липня 2019 року "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки" є актом одноразового застосування, вичерпує свою дію фактом його виконання. Це рішення прийняте на законних підставах з метою реалізації судового рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на території Межівської селищної ради (територія колишньої Райпільської сільської ради). ОСОБА_1 набув спірну земельну ділянку у власність як невитребувану частку (пай), тому до нього не можуть переходити права і обов'язки попереднього власника, оскільки такого власника до витребування вказаного паю не було. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Дніпровський апеляційний суд постановою від 20 жовтня 2020 року рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому апеляційний суд виходив з того, що оспорюваний договір оренди між ОСОБА_1 і ФГ "Птиця А. П. " укладався щодо певної земельної ділянки з відповідним кадастровим номером на підставі рішення суду про визнання за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай), яка в подальшому була ідентифікована кадастровим номером 1222687700:02:002:0679, тобто йдеться вже про зовсім інше майно, яке не є тотожним з тим, щодо якого був укладений договір оренди ПСП "Мрія" з Межівською РДА від 08 грудня 2014 року. Іншими словами, позивач орендував згідно з договором від 08 грудня 2014 року не виділену в натурі земельну ділянку, яка має статус об'єкта нерухомого майна, а лише невитребуваний пай, який не був сформований у земельну ділянку з визначеними межами. Встановивши зміну не тільки сторони договору, а і його предмета, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що таке право у позивача не виникає. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У листопаді 2020 року ПСП "Мрія" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначає те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №924/468/14, від 22 травня 2019 року у справі №904/3558/18. Також заявник посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо правомірності виділення в натурі земельної ділянки власнику земельного паю за рахунок земель такого колективного сільськогосподарського підприємства, членом якого власник паю не був. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що оформлення права власності на земельну ділянку автоматично не припиняє дію раніше укладених їх власниками договорів оренди земельних паїв, такі договори підлягають переукладанню. Законодавець не ставить питання переукладення договору оренди в залежність від того чи було такий договір укладено районною державною адміністрацією в порядку розпорядження нерозподіленими (невитребуваними) земельними ділянками чи громадянином - власником сертифіката на право на земельну частку (най). В обох випадках договір оренди переукладається на тих самих умовах, що і раніше укладений. Припинення дії договору оренди земельних паїв має місце тільки після їх переукладання згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку або з підстав, передбачених статтею 31 Закону України "Про оренду землі". Таким чином, помилковим є висновок судів про припинення договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року. Укладенням між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " договору оренди земельної ділянки від 19 серпня 2019 року №2 порушено права позивача, передбачені статтею 25 Закону України "Про оренду землі". В оскаржуваних судових рішеннях суди необґрунтовано зазначили статтю 33 Закону України "Про оренду землі", яка містить норми про переважне право орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі. При витребуванні паю його власником договір припиняється, а не закінчується, а тому стаття 33 Закону України "Про оренду землі" до цього спору не застосовується. Припинення договору та закінчення договору оренди, а також правові наслідки, які настають у цих двох окремих випадках, мають різне юридичне значення. Крім того, суди не взяли до уваги, що ОСОБА_1 не є власником земельної ділянки (паю № НОМЕР_1), а тому не міг витребувати цей пай та отримати його у власність, а отже Межівська селищна рада 31 липня 2019 року прийняла незаконне РІШЕННЯ: У грудні 2020 року Межівська селищна рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки ці судові рішення є законними та обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали їм належну правову оцінку. У лютому 2021 року ПСП "Мрія" подало клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з необхідністю відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у постанові від 18 січня 2021 року у справі №181/599/19. У клопотанні посилалося на те, що є виключна правова проблема протиправного вилучення селищною радою земельної ділянки у добросовісного набувача та передання у власність спірної земельної ділянки, особі, яка не є власником цієї землі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 16 грудня 2020 року справа №181/1481/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням виконавчого комітету Райпільської сільської ради від 24 листопада 2014 року №63 вирішено зареєструвати договір оренди на невитребуваний земельний пай №540. Розпорядженням голови Межівської РДА від 20 листопада 2014 року № Р-512/0/313-14 ПСП "Мрія" передано в оренду терміном на 5 років невитребуваний пай № НОМЕР_1 площею 7,9496 га. Згідно з договором оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеним на підставі розпорядження голови райдержадміністрації від 20 листопада 2014 року № Р-512/0/313-14, Межівська РДА як орендодавець надала ПСП "Мрія" як орендарю у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 7,9496 га, розміщену на території Райпільської сільської ради. Пунктом 6 зазначеного договору передбачено, що він укладений терміном на п'ять років. У разі витребування паю його власником договір припиняється достроково або вносяться зміни у зв'язку з пунктом 34 цього договору. Умовами договору, серед іншого, передбачено припинення його дії (пункт 34) у разі витребування паю його власником. В цьому випадку договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки. Актом приймання-передачі земельної ділянки в оренду без дати підтверджується передання ПСП "Мрія" Межівською РДА земельної ділянки натурі (на місцевості) за рахунок земель Райпільської сільської ради загальною площею 7,9496 га, в тому числі - рілля 7,9496 га (невитребуваний пай № НОМЕР_1 колишнього КСП "13-річчя Жовтня"), терміном на 5 років для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з державним актом на право колективної власності на землю серії ДПМж №003 КСП ім. Фрунзе передано у колективну власність 4 030,9 га землі в межах згідно з планом для ведення сільськогосподарського виробництва. У списку громадян - членів колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу або товариства за №169 значиться ОСОБА_1. Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2019 року за ОСОБА_1 визнано право на земельну частку (пай) в розмірі 5,32 умовних кадастрових гектара на території, на території Межівської селищної ради. Зазначене рішення суду набуло законної сили 23 травня 2019 року і є підставою набуття ОСОБА_1 права на земельну частку (пай). Рішенням Межівської селищної ради від 25 червня 2019 року №1138-20/VII ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), пай № НОМЕР_1 на території Межівської селищної ради (територія колишньої Райпільської сільської ради). Письмовою заявою ОСОБА_1 від 22 липня 2019 року підтверджується його звернення до Межівської селищної ради з проханням затвердити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 7,9496 га, в тому числі ріллі 7,9496 га (пай № НОМЕР_1) на території Райпільської сільської ради по колишньому КСП (АТ) "13 річчя Жовтня". Рішенням Межівської селищної ради від 31 липня 2019 року №1276-21/VII було затверджено зазначену технічну документацію та передано у власність земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна підтверджується, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1222687700:02:002:0679. З договору оренди від 19 серпня 2019 року №20, укладеного між ФГ "Птиця А. П." та ОСОБА_1, встановлено, що орендодавець ОСОБА_1 надав в оренду, а орендар ФГ "Птиця А. П." прийняло в строкове платне користування земельну ділянку, що призначена для сільськогосподарських потреб, площею 7,9496 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0679, яка знаходиться на території Райпільської сільської ради. Зазначений договір укладено на 10 років та зареєстровано 28 серпня 2019 року. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Результат аналізу статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Згідно зі статями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року у справі №181/599/19 (провадження №61-17135св20) вказано, що "08 грудня 2014 року між Межівською РДА та ПСП "Мрія" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємству було передано в оренду земельну ділянку, площею 6,5177 га, у тому числі ріллі - 6,5177 га (невитребуваний пай колишнього КСП "13-річчя Жовтня "), що розташована на території Райпільської сільської ради, строком на п'ять років. У пункті 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року сторони передбачили, що дія договору оренди припиняється у разі витребування паю його власником. У цьому випадку цей договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки. Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що набута у власність ОСОБА_1 спірна земельна ділянка мала статус невитребуваних земельних паїв, її було виділено в натурі з єдиного земельного масиву. Таким чином, предмет договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, земельна частка (пай), укладеного між ПСП "Мрія" та Межівською РДА, змінився, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і свідчив про наявність речових, а не майнових прав, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині. Крім того, такий договір укладався не з ОСОБА_1, яка стала власником земельної ділянки. Верховний Суд також погоджується з висновком судів про те, що договір оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року припинено на підставі пункту 34, за умовами якого договір припиняє свою дію в разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не поширюється правило переважного права на оренду. Оспорюваний позивачем договір оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року укладався ОСОБА_1 з ФГ "Птиця А. П. " щодо конкретної земельної ділянки, якій присвоєно кадастровий номер, та належної орендодавцю на праві власності, тобто щодо зовсім іншого нерухомого майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого 08 грудня 2014 року був укладений договір оренди земельної ділянки між ПСП "Мрія" та Межівською РДА. Доводи касаційної скарги про те, що оформлення права власності на земельну ділянку дію раніше укладеного її власниками договору оренди земельних паїв автоматично не припиняє, а такі договори підлягають переукладанню, є безпідставними, оскільки пунктом 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеного між позивачем та Межівською РДА, передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником". У цій справі суди встановили, що у пункті 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеного між Межівською РДА та ПСП "Мрія", сторони обумовили припинення дії договору у разі витребування паю його власником. У цьому випадку цей договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти договір оренди земельної ділянки. За таких обставин, встановивши, що дія договору оренди від 08 грудня 2014 року, укладеного між Межівською РДА та ПСП "Мрія", була припинена у зв'язку з витребуванням паю його власником на підставі пункту 34 цього договору та у позивача відсутнє суб'єктивне право чи інтерес, що підлягають захисту, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог. Такого самого висновку дійшов і Верховний Суд в постанові від 19 травня 2021 року у справі №181/598/19 з аналогічним предметом позову, що й пред'явлений у цій справі. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечить правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №924/468/14 та від 22 травня 2019 року у справі №904/3558/18. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. У лютому 2021 року ПСП "Мрія" звернулося із клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Клопотання мотивоване тим, що висновки Верховного Суду, зроблені у справі №181/599/19, суперечать висновкам Верховного Суду України, зробленим у справі №924/468/14 та у справі №904/3558/18. У зв'язку із цим необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові від 18 січня 2021 року у справі №181/599/19 та передати справу №181/598/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Крім того, справа містить виключну правову проблему, яка полягає у формуванні судової практики застосування Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власниками земельних ділянок (паїв)" щодо правомірності виділення в натурі земельної ділянки власнику земельного паю за рахунок земель такого колективного сільськогосподарського підприємства, членом якого власник паю не був. Зазначене клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною п'ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині п'ятій статті 403 цього Кодексу. ПСП "Мрія" у клопотанні не зазначило, у чому саме полягає виключна правова проблема у цій справі, аналіз судової практики не свідчить про наявність протилежних і суперечливих судових рішень та глибоких і довгострокових розбіжностей у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами. Посилання заявника на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах є безпідставним. Зважаючи на наведене, колегія суддів не встановила достатніх та обґрунтованих підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" залишити без задоволення. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев В. С. Жданова Є. В. Коротенко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №143/587/20 провадження №61-8198 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Осіяна О. М. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря"; відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Міністерство юстиції України; третя особа - державний реєстратор відділу з питань державної реєстрації Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінський Анатолій Анатолійович; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Зоря" на постанову Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Медвецького С. К., Оніщука В. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог В червні 2020 року сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Зоря" (далі - СТОВ "Зоря") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, Міністерства юстиції України, третя особа - державний реєстратор відділу з питань державної реєстрації Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінський А. А., про визнання протиправними та скасування наказів Міністерства юстиції України. Позовна заява мотивована тим, що в період з 02 серпня 2009 року по 30 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9 було укладено договори оренди землі терміном на 10 років, які були зареєстровані у відділі Держкомзему 14 лютого 2012 року. Однак, з інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованих у 2016 році, стало відомо про те, що державними реєстраторами було зазначено строк дії речового права невірно - до 02 серпня 2019 року (інформаційна довідка №54539700 відносно земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:02:000:0021, яка належить ОСОБА_5) або взагалі не було зазначено дату (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права (інформаційні довідки щодо земельних ділянок, які належать ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8), у зв'язку із чим СТОВ "Зоря" звернулось до державного реєстратора відділу з питань державної реєстрації Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. щодо виправлення та внесення відповідної інформації до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державним реєстратором Левінський А. А. у липні 2019 року було прийнято відповідні рішення та внесені зміни стосовно дати (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права СТОВ "Зоря" щодо оренди земельних ділянок відповідачів. Окрім того, 01 липня 2016 року та 07 березня 2016 року державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. була здійснена реєстрація права власності на земельні ділянки одночасно з державною реєстрацією права оренди земельних ділянок, що належать ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві приватної власності. Не погоджуючись із вищевказаними рішеннями державних реєстраторів, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_9 звернулись до Міністерства юстиції України з відповідними скаргами. Розглянувши вищевказані скарги Міністерством юстиції України прийнято наступні РІШЕННЯ: 1) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1328/5, яким скаргу ОСОБА_1 від 16 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 березня 2016 року №28517957, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О.; 2) наказ Міністерства юстиції України від 20 березня 2020 року №1102/5, яким скаргу ОСОБА_1 від 16 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47562440, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 3) наказ Міністерства юстиції України від 13 квітня 2020 року №1409/5, яким скаргу ОСОБА_2 від 25 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 07 березня 2016 року №28618402, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О.; 4) наказ Міністерства юстиції України від 06 лютого 2020 року №1323/5, яким скаргу ОСОБА_4 від 17 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563824, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 5) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1327/5, яким скаргу ОСОБА_5 від 16 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 липня 2019 року №47854271, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 6) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1321/5, яким скаргу ОСОБА_3 від 16 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563097, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 7) наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1346/5, яким скаргу ОСОБА_6 від 17 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 27 червня 2019 року №47541610, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 8) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1322/5, яким скаргу ОСОБА_7 від 01 липня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47562575, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 9) наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1338/5, яким скаргу ОСОБА_4 від 17 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563982, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; 10) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1324/5, яким, скаргу ОСОБА_8 від 15 жовтня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 15 липня 2019 року №47563708, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А.; Посилаючись на те, що Міністерство юстиції України при розгляді скарг вдалося до оцінки строку дії договору, тобто, фактично вирішило спори про право, яке виникло на підставі договорів, а ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, звертаючись до Міністерства юстиції України, пропустили строк на оскарження рішення державного реєстратора, позивач просив визнати протиправними і скасувати накази Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1328/5, від 20 березня 2020 року №1102/5, від 13 квітня 2020 року №1409/5, від 06 лютого 2020 року №1323/5, від 06 квітня 2020 року №1327/5, 06 квітня 2020 року №1321/5, від 08 квітня 2020 року №1346/5, від 06 квітня 2020 року №1322/5, від 08 квітня 2020 року №1338/5, від 06 квітня 2020 року №1324/5 та зобов'язати Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 грудня 2020 року у складі судді Бойка А. В. позов СТОВ "Зоря" задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1328/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. від 01 березня 2016 року №28517957. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 20 березня 2020 року №1102/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47562440. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 13 квітня 2020 року №1409/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. від 07 березня 2016 року №28618402. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1323/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47563824. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1327/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 19 липня 2019 року №47854271. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1321/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47563097. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1346/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 27 червня 2019 року №47541610. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1322/5. Зобов'язати Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47562575. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1338/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 01 липня 2019 року №47563982. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1324/5. Зобов'язано Міністерство юстиції України поновити зміни до запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесені на підставі рішення державного реєстратора Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. від 15 липня 2019 року №47563708. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що державними реєстраторами не було порушено процедури проведення реєстраційних дій, оскільки останніми було лише уточнено дату закінчення строку дії речового права, так як попереднім державним реєстратором вона зазначена не була, або була зазначена невірно, зважаючи на помилкове тлумачення початку строку дії договору. Суд визнав помилковим висновок комісії про те, що державний реєстратор не виготовив електронні копії документів, які подані в паперовій формі (договорів), оскільки такої потреби не було, адже реєстратор не здійснював реєстрацію додаткових договорів чи внесення змін в існуючі договори, він лише вніс відомості щодо терміну дії права оренди тих договорів, які вже пройшли державну реєстрацію та електронні копії яких наявні в реєстраційній справі, та діяв відповідно до пункту 7 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Оскільки початок перебігу строку дії договору сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації договору і це в повній мірі відповідає положенням чинного законодавства та узгоджується із сталою судовою практикою, колегія Міністерства юстиції України не мала права відступати від норм матеріального права та визначеної правової позиції. Також суд зазначив, що інформація про речові права на нерухоме майно та їх обтяження є загальнодоступною, а тому відповідачі, як власники земельних ділянок, мали б цікавитися станом свого речового права відносно земельних ділянок, однак, не вчинили жодних дій, спрямованих на перевірку наявності та/або відсутності порушення своїх прав і, як наслідок, пропустили визначений законом 60-ти денний строк для подання скарги. При цьому, заявники не обґрунтували підстави незвернення їх зі скаргами у передбачений законом строк, а тому неуважність та необачність щодо власного майна не може бути підставою для поновлення процесуальних строків. На вказане Міністерство юстиції України увагу не звернуло та в оскаржуваних наказах не висвітлило факт пропуску скаржниками визначеного законодавством строку на оскарження рішень державних реєстраторів. Таким чином, у СТОВ "Зоря" виникли правомірні очікування того, що скаржникам відомо про внесені зміни і вони з ними погоджуються, тому позовні вимоги СТОВ "Зоря" про скасування наказів Міністерства юстиції України є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року апеляційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено. Рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 грудня 2020 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову СТОВ "Зоря" відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що підставою для скасування рішень державних реєстраторів стало порушення ними процедури проведення реєстраційний дій, передбаченої положеннями статтей 10, 26, 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року №553), а не оцінка правильності обрахування державними реєстраторами строків дії речового права, чим, зокрема, обґрунтував своє рішення суд першої інстанції. Встановивши порушення державними реєстраторами при проведенні змін до записів у Державний реєстр прав, колегія Міністерства юстиції України видала правомірні накази про скасування відповідних рішень державних реєстраторів. Вирішуючи питання пропуску скаржниками строку на оскарження рішень державних реєстраторів, визначеного частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", суд апеляційної інстанції зазначив, що під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в даному випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та осіб, які їх вчинили. Відомості про існування таких обставин у матеріалах справи відсутні, а зважаючи на те, що реєстраційні дії змін до записів у Державний реєстр прав проводилися за заявою СТОВ "Зоря" без повідомлення відповідачів і у останніх не було правових підстав передбачати внесення змін щодо продовження строку дії речового права, апеляційний суддійшов висновку, що власники земельних ділянок не були і не могли були обізнані про прийняті державним реєстратором рішення, а тому висновки суду першої інстанції про пропуск ними строку для подання скарг є необґрунтованим. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2021 року СТОВ "Зоря" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року й залишити в силі рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 02 грудня 2020 року. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 14 лютого 2014 року у справі №388/66/16, постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17, від 19 червня 2019 року у справі №802/385/18 тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2021 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №143/587/20 із Погребищенського районного суду Вінницької області. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до вимог чинного законодавства України, сталої практики Верховного Суду, договір оренди набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації. Отже, перебіг строку дії договорів оренди, укладених між СТОВ "Зоря" та відповідачами, починається з моменту їх зареєстрації у відділі Держкомзему. Разом з тим, попередніми державними реєстраторами не було зазначено або невірно було зазначено початок відліку строку дії речового права і, як наслідок, дату закінчення строку дії договорів оренди. Ці порушення в подальшому були усунуті державними реєстраторами шляхом внесення відповідних змін у Державний реєстр речових прав щодо строку дії речового прав, тобто, вчинені дії щодо приведення їх у відповідність до вимог закону. Судом апеляційної інстанції не враховано, що при прийнятті оспорюваних наказів, колегія Міністерства юстиції України вийшла за межі своїх повноважень, перебравши на себе функції суду, адже скасування вказаних реєстраційних дій фактично має ті ж наслідки, що й одностороннє розірвання договору оренди, що є безумовною підставою для скасування оспорюваних наказів та відновлення порушеного права позивача. Крім того, вирішуючи питання пропуску скаржниками строку на оскарження рішень державних реєстраторів та вважаючи цей строк таким, що не є пропущеним, апеляційний суд не рахував, що скаржники, маючи всі належні правові інструменти, не вчиняли жодних дій, спрямованих на перевірку наявності та/або відсутності порушення своїх прав, при цьому, будучи власниками, мали б цікавитися станом свого майна та іншого речового права відносно належних їм земельних ділянок. При цьому, Верховний Суд неодноразово зазначав, що до поважних причин пропуску строків відносяться обставини непереборної сили та обставини, які об'єктивно унеможливлюють вчинення процесуальної дії у встановлений строк. Вказані обставини підлягають підтвердженню шляхом подання відповідних документів або їх копій. Судом апеляційної інстанції не враховано, що Міністерство юстиції України не взяло до уваги факт пропуску скаржниками передбаченого законом строку для звернення з відповідними скаргами, поважність пропуску якого не підтверджена жодними доказами. Судом першої інстанції надана належна правова оцінка доказам і обставинам справи, правильно встановлена відсутність порушень процедури проведення реєстраційних дій державними реєстраторами та ухвалено законне та обґрунтоване рішення про задоволення позову, яке безпідставно скасовано судом апеляційної інстанції. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року Міністерство юстиції України подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, у зв'язку з тим, що доводи скарги є безпідставними, а судове рішення апеляційної інстанції є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, апеляційним судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 26 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:02:000:0022 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004686 (а. с. 202-203, т. 2). 30 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_2 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:01:002:0163 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004669 (а. с. 22-23, т. 3). 10 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_4 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:09:002:0023 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004750 (а. с. 37-38, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - 27 лютого 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54573769, сформованої 04 березня 2016 року Запальською І. Є., державним реєстратором не було зазначено дати (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 86, т. 1). 02 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_5 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:02:000:0021 строком на 10 років, який був зареєстрований у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004709 (а. с. 55-56, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 01 березня 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54539700, сформованої 03 березня 2016 року Дроновою В. О., державним реєстратором зазначена дата закінчення строку дії речового права 02 серпня 2019 року (а. с. 74, т. 1). 12 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:02:000:0033 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004679 (а. с. 50-51, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 29 лютого 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54601136, сформованої 04 березня 2016 року Запальською І. Є., державним реєстратором не зазначена дата (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 78, т. 1). 10 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_6 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:01:001:0159 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004683 (а. с. 42-43, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 21 березня 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №55713608, сформованої 23 березня 2016 року Дроновою В. О., державним реєстратором не було зазначена дата (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 84, т. 1). 11 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_7 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:01:001:0049 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004668 (а. с. 47-48, т.1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 18 березня 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №55646547, сформованої 22 березня 2016 року Дроновою В. О., приватним нотаріусом не зазначена дата (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 76, т. 1). 16 серпня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_4 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:09:002:0019 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004676 (а. с. 58-59, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 02 березня 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54664393, сформованої 07 березня 2016 року Запальською І. Є., державним реєстратором не зазначена дата (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 80, т. 1). 10 вересня 2009 року між СТОВ "Зоря" та ОСОБА_8 було укладено договір оренди земельної ділянки із кадастровим номером 0523480600:09:002:0063 строком на 10 років, який було зареєстровано у відділі Держкомзему, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди вчинено запис від 14 лютого 2012 року за №052348064004754 (а. с. 34-35, т. 1). Дата внесення згаданих відомостей в Державний реєстр прав - 27 лютого 2016 року. Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №54668648, сформованої 07 березня 2016 року Патик Л. М., державним реєстратором не було зазначена дати (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права, а лише вказаний строк дії оренди (10 років) (а. с. 82, т. 1). Судом першої інстанції встановлено, що пунктом 38 договорів оренди, укладених між СТОВ "ЗОРЯ" та відповідачами, передбачено, що договір оренди набирає чинності після підписання та його державної реєстрації. Враховуючи те що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було зазначено дати (число, місяць та рік) закінчення строку дії речового права (права оренди земельних ділянок) або зазначено невірно, СТОВ "Зоря" звернулось до державного реєстратора відділу з питань державної реєстрації Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінського А. А. та до державного реєстратора реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. щодо реєстрації речового права та внесення відповідних змін до записів про право оренди земельних ділянок. За результатами розгляду заяв СТОВ "Зоря" державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. були прийняті наступні рішення, а саме: - рішення від 01 березня 2016 року №28517957 стосовно державної реєстрації права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:02:000:0035 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; - рішення від 07 березня 2016 року №28618402 стосовно державної реєстрації права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:01:002:0163 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Крім того, за заявами СТОВ "Зоря" державним реєстратором реєстраційної служби Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. були прийняті наступні рішення, а саме: - рішення від 01 липня 2019 року №47562440 щодо державної реєстрації внесення змін до запису про право оренди земельної ділянки ОСОБА_1 з кадастровим номером 0523480600:02:000:0022 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема, спочатку 01 липня 2019 року строк дії "10 років" було змінено реєстратором на строк дії "24 лютого 2026 року", а потім 15 липня 2019 року - строк дії "24 лютого 2026 року" було змінено на "14 лютого 2022 року"; - рішення від 01 липня 2019 року №47563824 щодо державної реєстрації внесення змін до запису про право оренди земельної ділянки ОСОБА_4 з кадастровим номером 0523480600:09:002:0023 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема, спочатку 01 липня 2019 року строк дії речового права "10 років" було змінено реєстратором на строк дії "27 лютого 2026 року", а потім 15 липня 2019 року - строк дії "27 лютого 2026 року" було змінено на "14 лютого 2022 року"; - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 липня 2019 року №47854271 щодо державної реєстрації внесення змін до запису про право оренди земельної ділянки ОСОБА_5 з кадастровим номером 0523480600:02:000:0021 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: 19 липня 2019 року строк дії "02 серпня 2019 року" був змінений на "14 лютого 2022 року"; - рішення від 01 липня 2019 року №47563097 щодо державної реєстрації внесення змін до запису про право оренди земельної ділянки ОСОБА_3 з кадастровим номером 0523480600:02:000:0033 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема, спочатку 01 липня 2019 року строк дії речового права "10 років" було змінено реєстратором на строк дії "28 лютого 2026 року", а потім 15 липня 2019 року - строк дії "28 лютого 2026 року" було змінено на "14 лютого 2022 року"; - рішення від 27 червня 2019 року №47541610 щодо державної реєстрації внесення змін до запису про право оренди земельної ділянки ОСОБА_6 з кадастровим номером 0523480600:01:001:0159 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зокрема, спочатку 27 червня 2019 року строк дії "десять років" змінено на "21 березня 2026 року", а потім 15 липня 2019 року строк дії з "21 березня 2026 року" змінено на "14 лютого 2022 року"; - рішення від 01 липня 2019 року №47562575 щодо державної реєстрації внесення змін до запису про право оренди земельної ділянки ОСОБА_7 з кадастровим номером 0523480600:01:001:0049 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: спочатку 01 липня 2019 року строк дії речового права "10 років" було змінено реєстратором на строк дії "18 березня 2026 року", а потім 15 липня 2019 року - строк дії з "18 березня 2026 року" було змінено на "14 лютого 2022 року"; - рішення від 01 липня 2019 року №47563982 щодо державної реєстрації внесення змін до запису про право оренди земельної ділянки ОСОБА_4 з кадастровим номером 0523480600:09:002:0019 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: спочатку 01 липня 2019 року строк дії речового права "10 років" було змінено реєстратором на строк дії "02 березня 2026 року", а потім 15 липня 2019 року - строк дії з "02 березня 2026 року" було змінено на "14 лютого 2022 року"; - рішення від 15 липня 2019 року №47563708 щодо державної реєстрації внесення змін до запису про право оренди земельної ділянки ОСОБА_8 з кадастровим номером 0523480600:09:002:0063 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а саме: спочатку 01 липня 2019 року строк дії речового права "10 років" було змінено реєстратором на строк дії "27 лютого 2026 року", а потім 15 липня 2019 року - строк дії з "27 лютого 2026 року" було змінено на "14 лютого 2022 року". Не погодившись з зазначеними рішеннями державного реєстратора, ОСОБА_1, ОСОБА_7, ОСОБА_14 ОСОБА_4 ОСОБА_8, ОСОБА_6 ОСОБА_2, ОСОБА_5 подали скарги до Міністерстві юстиції України. За результатами розгляду зазначених скарг колегія Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції дійшла висновків про наявність в діях держаного реєстратора Данилюк Н. О. порушень вимог пункту 7 частини третьої статті 10, абзацу другої частини першої статті 16, пункту 2 частини першої статті 18 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", які полягають у не виготовленні ним електронних копій поданих йому документів для розміщення їх у Державному реєстрі прав (рішення від 01 березня 2016 року №28517957), а також порушення вимог пунктів 1, 2 частини третьої статті 10, пункту 4 частини першої статті 18, пункту 5 частини першої, частини другої статті 24 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", які полягають у неналежному встановленні ним відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на земельну ділянку та неналежній перевірці документів на наявність підстав для відмови у державній реєстрації прав, оскільки доданий до заяви витяг з Державного земельного кадастру від 24 лютого 2016 року № НВ-0503932142016 не містив відомостей про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки СТОВ "Зоря" до 01 березня 2013 року (рішення від 07 березня 2016 року №28618402). Також за результатами розгляду поданих відповідачами скарг колегія встановила наявність у діях державного реєстратора Левінського А. А. порушень вимог статей 10, 23, 24, 27 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та пункту 40 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, які полягають тому, що під час прийняття рішення ним не було належним чином встановлено відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав відомостям, які знаходяться у поданих/отриманих документах, не було належним чином перевірено документи на наявність підстав для зупинення розгляду відповідних заяв, відмови у державній реєстрації прав, оскільки СТОВ "Зоря" до заяв про реєстрацію внесення змін не було додано оригінали документів, (договорів оренди чи змін до них), що підтверджували б підстави для внесення таких змін щодо права оренди земельної ділянки. Встановлені обставини викладені колегією Міністерства юстиції України у відповідних висновках (а. с. 8-29, т. 1), на підставі яких Міністерством видано наступні накази: 1) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1328/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_1 від 16 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 за № Г-25426), яким скаргу ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 березня 2016 року №28517957, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. (а. с. 8, т. 1); 2) наказ Міністерства юстиції України від 20 березня 2020 року №1102/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_16 від 16 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № Г-25424), яким скаргу ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47562440, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 10, т. 1); 3) наказ Міністерства юстиції України від 13 квітня 2020 року №1409/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_2 від 25 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № С-25461), яким скаргу ОСОБА_2 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 07 березня 2016 року №28618402, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Погребищенського районного управління юстиції Вінницької області Данилюк Н. О. (а. с. 12, т. 1); 4) наказ Міністерства юстиції України від 06 лютого 2020 року №1323/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_4 від 17 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № С-25440), яким скаргу ОСОБА_4 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563824, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 16, т. 1); 5) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1327/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_5 від 16 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № Г-25467), яким скаргу ОСОБА_5 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 липня 2019 року №47854271, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 18, т. 1); 6) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1321/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_3 від 16 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № П-25448), яким скаргу ОСОБА_3 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563097, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 20, т. 1); 7) наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1346/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_6 від 17 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № Г-25437), яким скаргу ОСОБА_6 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 27 червня 2019 року №47541610, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 22, т. 1); 8) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1322/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 13 березня 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_7 від 15 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 жовтня 2019 року за №36157-33-19), яким скаргу ОСОБА_7 від 01 липня 2019 року задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47562575, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 24, т. 1); 9) наказ Міністерства юстиції України від 08 квітня 2020 року №1338/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_4 від 17 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 19 грудня 2019 року за № С-25441), яким скаргу ОСОБА_4 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 01 липня 2019 року №47563982, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 26, т. 1); 10) наказ Міністерства юстиції України від 06 квітня 2020 року №1324/5 (підстава: висновок колегії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 28 лютого 2020 року за результатами розгляду скарги ОСОБА_8 від 15 жовтня 2019 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 жовтня 2019 року за №36156-33-19), яким, скаргу ОСОБА_8 задоволено в повному обсязі, скасовано рішення від 15 липня 2019 року №47563708, прийняте державним реєстратором Жмеринської районної державної адміністрації Вінницької області Левінським А. А. (а. с. 28, т. 1). Згідно інформації Міністерства юстиції України, наданій у відзиві на позовну заяву, у розділі №867893305234 стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:09:002:0033 відсутня скан-копія договору оренди землі від 12 серпня 2009 року, укладеного між ОСОБА_3 та СТОВ "Зоря", крім того, скан-копія вказаного договору не додана до заяви про державну реєстрацію права власності №15868550; у розділі №863516105234 стосовно земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:09:002:0035 відсутня скан-копія договору оренди землі від 10 серпня 2009 року, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ "Зоря", крім того, скан-копія вказаного договору не додана до заяви про державну реєстрацію права власності №15795040. Також шляхом доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено наступні обставини: відсутні електронні скан-копії договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:02:000:0035 від 26 вересня 2009 року, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ "Зоря", та договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0523480600:01:001:0033 від 12 серпня 2009 року, укладеним між ОСОБА_3 та СТОВ "Зоря" (а. с. 207, 221, т. 2). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга СТОВ "Зоря" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 21 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також повноваження Міністерства юстиції України у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно визначаються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Пунктом 7 частини першої статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення, дії або бездіяльність державних реєстраторів, суб'єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Міністерства юстиції України та приймає обов'язкові до виконання рішення, передбачені цим Законом. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" Міністерство юстиції України розглядає скарги на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі судового рішення, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір). Порядок розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації прав, територіальних органів Міністерства юстиції України визначається Кабінетом Міністрів України (частина дев'ята статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). На виконання вказаного припису, постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1128 затверджено Порядок розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - Порядок №1128), пунктом 2 якого визначено, що для забезпечення розгляду скарг суб'єктом розгляду скарги утворюються постійно діючі комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації (далі - комісія), положення та склад яких затверджуються Мін'юстом або відповідним територіальним органом. На момент розгляду скарг відповідачів на рішення державних реєстраторів набрало чинності Положення про колегію з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затверджене Наказом Міністерства юстиції України від 09 січня 2020 року №71/5, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09 січня 2020 року за №24/34307, відповідно до пункту 2 розділу І якого визначено, що колегія є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Мін'юсті та його територіальних органах, що в межах повноважень, визначених Порядком №1128, здійснює колегіальний розгляд скарг у сферах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Частиною п'ятою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що скарга на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав або територіального органу Міністерства юстиції України подається особою, яка вважає, що її права порушено, у письмовій формі. До скарги додаються засвідчені в установленому порядку копії документів, що підтверджують факт порушення прав скаржника у результаті прийняття рішення державним реєстратором (за наявності). Відповідно до підпункту "а " пункту 2 частини шостої статті 37 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення про задоволення (повне чи часткове) скарги шляхом прийняття рішення, зокрема, про скасування рішення про державну реєстрацію прав. Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами розгляду поданих ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 скарг на рішення державних реєстраторів колегія Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції дійшла висновків про наявність у діях держаного реєстратора Данилюк Н. О. порушень вимог пункту 7 частини третьої статті 10, абзацу другого частини першої статті 16, пункту 2 частини першої статті 18 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", які полягають у не виготовленні ним електронних копій поданих йому документів для розміщення їх у Державному реєстрі прав (рішення від 01 березня 2016 року №28517957) а також порушення вимог пунктів 1, 2 частини третьої статті 10, пункту 4 частини першої статті 18, пункту 5 частини першої, частини другої статті 24 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", які полягають у неналежному встановленні ним відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на земельну ділянку та неналежній перевірці документів на наявність підстав для відмови у державній реєстрації прав, оскільки доданий до заяви витяг з Державного земельного кадастру від 24 лютого 2016 року № НВ-0503932142016 не містив відомостей про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки СТОВ "Зоря" до 01 березня 2013 року (рішення від 07 березня 2016 року №28618402). Також за результатами розгляду поданих відповідачами скарг колегія встановила наявність у діях державного реєстратора Левінського А. А. порушень вимог статей 10, 23, 24, 27 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та пункту 40 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, які полягають тому, що під час прийняття рішення ним не було належним чином встановлено відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, які містяться у поданих/отриманих документах, не було належним чином перевірено документи на наявність підстав для зупинення розгляду відповідних заяв, відмови у державній реєстрації прав, оскільки СТОВ "Зоря" до заяв про реєстрацію внесення змін не було додано оригінали документів, (договорів оренди чи змін до них), що підтверджували б підстави для внесення таких змін щодо права оренди земельної ділянки. Так, згідно із частиною першою статті 26 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і далі у редакції, чинній на час прийняття рішень державних реєстраторів) записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі зміни ідентифікаційних даних суб'єкта права, визначення часток у праві спільної власності чи їх зміни, зміни суб'єкта управління об'єктами державної власності, відомостей про об'єкт нерухомого майна, у тому числі зміни його технічних характеристик, виявлення технічної помилки в записах Державного реєстру прав чи документах, виданих за допомогою програмних засобів ведення цього реєстру (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), за заявою власника чи іншого правонабувача, обтяжувача, а також у випадку, передбаченому підпунктом "в" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону (коли за результатами розгляду скарги Міністерство юстиції України та його територіальні органи приймають мотивоване рішення про внесення змін до записів Державного реєстру прав та виправлення помилки, допущеної державним реєстратором), вносяться зміни до записів Державного реєстру прав. У разі якщо помилка в реєстрі впливає на права третіх осіб, зміни до Державного реєстру прав вносяться на підставі відповідного рішення суду. Внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора здійснюються у порядку, передбаченому для державної реєстрації прав (крім випадків, коли такі дії здійснюються у порядку, передбаченому статтею 37 цього Закону). Пунктом 40 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 (далі - Порядок №1127), визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Згідно з частино першою статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об'єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно. Пунктами 1, 2, 7 частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; виготовляє електронні копії документів та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав). Абзацом 2 частини першої статті 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що під час прийняття заяви в паперовій формі обов'язково виготовляються електронні копії документів, поданих заявником для проведення державної реєстрації прав. Електронні копії документів виготовляються шляхом сканування оригіналів та копій документів, що пред'являються заявником для проведення державної реєстрації прав з подальшим розміщенням їх у Державному реєстрі прав. Статтею 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено порядок проведення державної реєстрації прав. Відповідно до частини першої статті 23 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" розгляд заяви про державну реєстрацію прав може бути зупинено державним реєстратором виключно у таких випадках: 1) подання документів для державної реєстрації прав не в повному обсязі, передбаченому законодавством; 2) неподання заявником чи неотримання державним реєстратором у порядку, визначеному у пункті 3 частини третьої статті 10 цього Закону, інформації про зареєстровані до 01 січня 2013 року речові права на відповідне нерухоме майно, якщо наявність такої інформації є необхідною для державної реєстрації прав. У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо, зокрема, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями (частина перша статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Апеляційним судом встановлено, що у матеріалах справи відсутні дані про те, що підставами для внесення змін до записів Державного реєстру стали обставини, зазначені у статті 26 Закону, зокрема, що мало місце зміна ідентифікаційних даних суб'єкта права, зміни відомостей про об'єкт нерухомого майна - земельну ділянку, у тому числі зміна його технічних характеристик, виявлення технічної помилки в записах Державного реєстру прав чи документах, виданих за допомогою програмних засобів ведення цього реєстру (описка, друкарська, граматична, арифметична чи інша помилка), що давало б підстави для внесення відповідних змін державними реєстраторами до Державного реєстру прав. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що у разі необхідності у виправленні помилок, допущених державними реєстраторами при реєстрації речового права, такі помилки підлягають виправленню в порядку, передбаченому підпунктом "в " пункту 2 частини шостої статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" за результатами розгляду скарги і на підставі мотивованого рішення Міністерства юстиції (його територіальних органів) про внесення змін до записів Державного реєстру, а у разі якщо помилка в реєстрі впливає на права третіх осіб, зміни до Державного реєстру прав вносяться на підставі відповідного рішення суду. Посилаючись на вказані обставини, апеляційний суд визнав помилковими висновки суду першої інстанції про те, що державними реєстраторами не було порушено процедури проведення реєстраційних дій при внесені змін до Державного реєстру прав, оскільки такі порушення встановлені колегією Міністерства юстиції України та викладені у відповідних висновках, на підставі яких Міністерством видано оспорювані СТОВ "Зоря" накази про скасування рішень державних реєстраторів. Також апеляційний суд зауважив, що внесення державним реєстратором відповідних змін до Державного реєстру прав стосовно строку дії укладених між сторонами правочинів безумовно впливала на права відповідачів - орендодавців земельних ділянок, які не повідомлялись про внесення таких змін до Державного реєстру речових прав. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, не надав належної оцінки обставинам щодо виявлених колегією Міністерства юстиції України порушень реєстраторами Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, які стали підставою для винесення оспорюваних наказів, а вдався до оцінки правильності обрахування державними реєстраторами строків дії речового права. Встановивши, що підставою для скасування рішень державних реєстраторів стало порушення ними процедури проведення реєстраційний дій, передбаченої зазначеними положеннями Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про правомірність виданих Міністерством юстиції України наказів про скасування відповідних рішень державних реєстраторів та відсутність правових підстав для задоволення позову СТОВ "Зоря". Згідно з частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України та його територіальних органів протягом 60 календарних днів з дня прийняття рішення, що оскаржується, або з дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про порушення її прав відповідною дією чи бездіяльністю. Вирішуючи питання пропуску скаржниками строку на оскарження рішень державних реєстраторів, визначеного частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", суд апеляційної інстанції виходив із того, що під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в даному випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та осіб, які їх вчинили. Відомості про існування таких обставин у матеріалах справи відсутні, а зважаючи на те, що реєстраційні дії змін до записів у Державний реєстр прав проводилися за заявою СТОВ "Зоря" без повідомлення відповідачів і у останніх не було правових підстав передбачати внесення змін щодо продовження строку дії речового права, апеляційний суддійшов висновку, що власники земельних ділянок не були і не могли були обізнані про прийняті державним реєстратором рішення. Звертаючись зі скаргами до Міністерства юстиції України на рішення державних реєстраторів, відповідачі посилались на те, що про порушення своїх прав вони дізнались у жовтні 2019 року за результатами отримання Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які додані до поданих відповідачами скарг, тому є правильними висновки апеляційного суду, що при зверненні зі скаргами до Міністерства юстиції України на рішення державних реєстраторів відповідачі не пропустили строк, визначений частиною третьою статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Посилання касаційної скарги на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 14 лютого 2018 року у справі №388/66/16-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17, від 19 червня 2019 року у справі №802/385/18-а тощо, є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах. Крім того, у вказаних справах фактичні обставини відмінні від обставин справи, яка переглядається. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими (стаття 89 ЦПК України). Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, колегія суддів виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржуване судове рішення відповідає вимогам вмотивованості. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Зоря" залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного суду від 01 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. М. Осіян судді: О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 травня 2021 року м. Київ справа №149/1011/20 провадження №61-15850св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "НІБУЛОН", відповідачі: ОСОБА_1, Фермерське господарство "СТЕПОВЕЦЬКЕ", третя особа - державний реєстратор сектору з питань державної реєстрації Хмільницької районної державної адміністрації Вінницької області Шевців Олена Василівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "НІБУЛОН" на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 липня 2020 року у складі судді Войнаревич М. Г. та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Ковальчука О. В., Панасюка О. С., Шемети Т. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "НІБУЛОН" (далі - ТОВ СП "НІБУЛОН ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Фермерського господарства "СТЕПОВЕЦЬКЕ" (далі - ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ"), третя особа - державний реєстратор сектору з питань державної реєстрації Хмільницької районної державної адміністрації Вінницької області Шевців О. В., про визнання переважного права на поновлення договору оренди землі, визнання укладеним договору про внесення змін до договору оренди землі в редакції позивача, визнання договору оренди землі недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з одночасним припиненням права оренди земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що 18 серпня 2009 року між ТОВ СП "НІБУЛОН" та ОСОБА_2 укладено договір оренди землі, зареєстрований у Державному реєстрі земель 15 лютого 2010 року, за умовами якого остання передала в оренду строком на 10 років земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 4,26 га, розташовану на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. Умовами договору передбачено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації, а орендар має переважне право на його поновлення на новий строк. Товариство з 2010 року використовувало вказану орендовану земельну ділянку за цільовим призначенням та виконувало всі покладені на нього обов'язки орендаря, а саме: своєчасно та в повному обсязі сплачувало орендну плату, використовувало земельну ділянку за цільовим призначенням та відшкодовувало податок на землю, тому вважає, що має переважне право на поновлення договору оренди землі. 11 грудня 2019 року, на виконання умов договору оренди землі від 18 серпня 2009 року та положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", у визначений законом строк воно звернулося до ОСОБА_2 з листом-повідомленням про продовження строку дії договору оренди землі, запропонувавши продовжити термін дії вказаного договору на 10 років та укласти договір про внесення змін до нього в частині строку його дії, проект якого було долучено до листа-повідомлення. Всупереч приписам частини п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі" ОСОБА_2 у місячний термін його лист не розглянула, заперечення до проекту договору про внесення змін до договору оренди землі не надіслала, питання щодо зміни істотних умов договору не узгоджувала, отже порушила переважне право товариства на оренду спірної земельної ділянки шляхом ухилення від поновлення договору оренди землі від 18 серпня 2009 року. 12 вересня 2019 року товариство листом проінформувало ОСОБА_2 про те, що спірна земельна ділянка оброблена під врожай 2020 року та строк оренди земельної ділянки продовжується до повного завершення збирання урожаю у 2020 році. Проте, у березні 2020 року йому стало відомо, що між ОСОБА_2 та ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ" укладено договір оренди спірної земельної ділянки строком на 10 років, а саме до 16 березня 2030 року, який зареєстрований 27 березня 2020 року державним реєстратором Шевців О. В. Вважало, що вказаний договір оренди землі від 16 березня 2020 року підлягає визнанню недійсним у зв'язку з відсутністю заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем, неповідомленням його про намір укласти договір оренди спірної земельної ділянки з іншою особою, не наданням можливості конкурувати з таким потенційним орендарем, що є грубим порушенням переважного права позивача на поновлення договору оренди землі. Ураховуючи наведене, ТОВ СП "НІБУЛОН" просило суд: визнати за ним переважне право на поновлення договору оренди землі від 18 серпня 2009 року, укладеного між ним та ОСОБА_2, зареєстрованого 15 лютого 2010 року за №041005400010; визнати укладеним договір про внесення змін до договору оренди землі від 18 серпня 2009 року у його редакції; визнати недійсним договір оренди землі від 16 березня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ", зареєстрований 25 березня 2020 року, номер запису про інше речове право: 36103798; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51800788 від 27 березня 2020 року щодо державної реєстрації за ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ" іншого речового права - право оренди земельної ділянки площею 4,2573 га, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, розташованої на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, з одночасним припиненням права оренди даної земельної ділянки за ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ", номер запису про інше речове право: 36103798 від 25 березня 2020 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 липня 2020 року, ухваленим у порядку спрощеного позовного провадження, у задоволенні позову ТОВ СП "НІБУЛОН" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 повідомила ТОВ СП "НІБУЛОН" про небажання продовжувати договір оренди землі, ще у серпні 2019 року та після закінчення строку дії договору оренди землі від 18 серпня 2009 року, відповідачі уклали договір оренди землі на законних підставах, дії відповідачів є правомірними та відповідають вимогам Закону "Про оренду землі". Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ СП "НІБУЛОН" залишено без задоволення, а рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 липня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, ухваливши законне та обґрунтоване РІШЕННЯ: При цьому, судом апеляційної інстанції були відхилені всі доводи апеляційної скарги ТОВ СП "НІБУЛОН" щодо дотримання процедури продовження договору оренди землі та порушення його переважного права на таке продовження. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ СП "НІБУЛОН", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкових висновків про те, що переважне право товариства не було порушено, через те, що ОСОБА_1 повідомила про небажання продовжувати договір оренди землі від 18 серпня 2009 року, оскільки таке повідомлення нею було відправлено раніше, а на лист товариства про продовження дії договору та зміни його умов орендодавець не відповіла. Вважає, що судами не була врахована практика Верховного Суду про те, що для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Вказує, що всі вказані пункти були виконані товариством, а ОСОБА_1 не висловила жодних письмових заперечень про відмову в поновленні договору оренди. Крім того, вказує, що судом першої інстанції справу помилково розглянуто в спрощеному позовному провадженні. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу в якому вказує, що її доводи є необґрунтованими, а оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу ТОВ СП "НІБУЛОН" без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії IV-ВН №051866 ОСОБА_2 на підставі розпорядження Хмільницької районної державної адміністрації Ради народних депутатів від 11 червня 2002 року №143, на праві приватної власності належить земельна ділянка загальною площею 4,26 га у межах згідно з планом, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, яка розташована на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. 18 серпня 2009 року між ТОВ СП "НІБУЛОН" та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 4,26 га, розташованої на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. За умовами цього договору він укладений на 10 років, а після закінчення його строку орендар має переважне право на поновлення його на новий строк. У цьому разі, зацікавлена сторона повинна не пізніше ніж за 60 днів до закінчення строку дії договору письмово повідомити іншу сторону про намір продовжити його дію. Передача земельної ділянки орендарю здійснюється за актом прийому-передачі, який оформлюється не пізніше семи днів після державної реєстрації цього договору. Договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Вказаний договір зареєстрований у Хмільницькому районному відділі Вінницької регіональної філії "Центр ДЗК", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 15 лютого 2010 року за №041005400010.18 серпня 2009 року ТОВ СП "НІБУЛОН" та ОСОБА_2 склали акт визначення меж земельної ділянки у натурі (на місцевості). 16 лютого 2010 року ТОВ СП "НІБУЛОН" та ОСОБА_2 склали акт прийому-передачі земельної ділянки загальною площею 4,26 га, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, розташованої на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. На заяву ОСОБА_2 від 05 серпня 2019 року щодо припинення обробітку земельної ділянки після закінчення строку дії договору оренди землі від 18 серпня 2009 року ТОВ СП "НІБУЛОН" надіслало їй відповідь у листі від 12 вересня 2019 року №356/110/2-19 про те, що строк дії укладеного з нею договору оренди земельної ділянки закінчується 15 лютого 2020 року, проте відповідно до умов цього договору, строк його дії продовжується до повного завершення збирання урожаю. Земельна ділянка оброблена під врожай 2020 року, тому, за умови відсутності бажання продовжувати договірні відносини з ТОВ СП "НІБУЛОН" після закінчення строку дії договору оренди землі та збору врожаю у 2020 році, земельна ділянка буде передана по акту-прийому передачі з виплатою відповідної орендної плати. 11 грудня 2019 року ТОВ СП "НІБУЛОН" листом №484/110/2-19 повідомило ОСОБА_2 про продовження строку дії договору оренди землі, у якому запропонувало їй продовжити строк дії договору оренди землі від 18 серпня 2009 року на 10 років та укласти договір про внесення змін до цього договору в частині продовження строку його дії. Також повідомило, що ця заява підлягає розгляду в місячний термін і, за відсутності заперечень, орендодавець укладає з орендарем договір про внесення змін до договору оренди землі про поновлення його на новий строк. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: До вказаного листа ТОВ СП "НІБУЛОН" долучено проект договору про внесення змін до договору оренди землі від 18 серпня 2009 року. 16 березня 2020 року ОСОБА_2 уклала договір оренди землі з ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ", за умовами якого передала останньому в оренду земельну ділянку площею 4,2573 га, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, розташовану на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області. Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна від 07 травня 2020 року №208420025 державним реєстратором 25 березня 2020 року здійснено державну реєстрацію договору оренди землі від 16 березня 2020 року, укладеного між ОСОБА_2 та ФГ "СТЕПОВЕЦЬКЕ", за умовами якого в оренду останньому передана земельна ділянка площею 4,2573 га, кадастровий номер 0524881200:04:002:0139, розташована на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 51800788 від 27 березня 2020 року. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень ТОВ СП "НІБУЛОН" вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №530/212/17 (провадження №14-330цс18), від 27 грудня 2018 року у справі №589/3937/17; від 22 вересня 2020 року у справі №159/5756/18 та від 22 вересня 2020 року у справі №313/350/16-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки районний суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ТОВ СП "НІБУЛОН" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно із частиною першою статті 626 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Правові підстави поновлення договору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі. Так, відповідно до частин першої - п'ятої статті 33 цього Закону (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Частинами восьмою та дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України. Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно із частинами 2-5 цього закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє РІШЕННЯ: Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Отже, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18). Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ СП "НІБУЛОН", суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_1 повідомила ТОВ СП "НІБУЛОН" про небажання продовжувати договір оренди землі до його закінчення, при цьому договір про внесення змін до договору оренди землі від 18 серпня 2009 року, який товариство пропонувало укласти орендодавцю, не був погоджений між сторонами, оскільки орендодавець свого підпису на ньому не ставила, чим не висловила свого волевиявлення на пролонгацію договору оренди землі від 18 серпня 2009 року. Доводи касаційної скарги ТОВ СП "НІБУЛОН" про те, що переважне право товариства було порушено, через те, що ОСОБА_1 не відповіла на його лист про продовження дії договору та зміни його умов, а також, що товариством було дотримано процедуру, передбачену частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", є необґрунтованими. Так, однією з вимог для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених положеннями статті 33 Закону України "Про оренду землі", є те, що орендар до листа-повідомлення про намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк повинен додати проект додаткової угоди. Проте, як було встановлено судами, ТОВ СП "НІБУЛОН" не додало до відповідного листа, адресованого ОСОБА_1, проект додаткової угоди про поновлення договору оренди землі на новий строк. Натомість, товариство фактично висловило пропозицію укласти договір на нових умовах, додавши до вказаного листа проект договору про внесення змін до договору оренди землі від 18 серпня 2009 року. При цьому, згоди на зміну істотних умов договору ТОВ СП "НІБУЛОН" від ОСОБА_1 не отримало, тому його переважне право на укладення договору оренди землі припинилося, оскільки відповідно до частин третьої, четвертої статті 33 Закону України "Про оренду землі" до листа-повідомлення про укладення договору оренди землі на новий строк орендар додає проект договору. При укладенні договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду не заслуговують на увагу, оскільки в приведених заявником справах були встановлені інші фактичні обставини справи та доведено позовні вимоги. Доводи касаційної скарги про те, що справа не могла бути віднесена судом першої інстанції до малозначної та не підлягала розгляду в порядку спрощеного позовного провадження не заслуговують на увагу. Суд апеляційної інстанції правильно відхилив аналогічні доводи апеляційної скарги ТОВ СП "НІБУЛОН", вказавши, що ця справа не є справою з ціною позову, яка перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, і не є справою, яка підлягає розгляду лише за правилами загального позовного провадження, виключний перелік яких передбачений частиною четвертою статті 274 ЦПК України, вона не становить значної складності для вирішення судами та не належить до винятків із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України, а тому правомірно була розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи. Верховний Суд з таким висновком погоджується, оскільки він відповідає нормам ЦПК України. Отже, вказані, а також інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "НІБУЛОН" залишити без задоволення. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 липня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №159/2380/17 провадження №61-13730св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Ковельської місцевої прокуратури Волинської області, відповідачі: Ковельська міська рада Волинської області, ОСОБА_1, третя особа - Центр надання адміністративних послуг Виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області на ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 червня 2020 року у складі судді Логвинюк І. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У червні 2017 року перший заступник керівника Ковельської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом до Ковельської міської ради Волинської області, ОСОБА_1, третя особа - Центр надання адміністративних послуг Виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області, про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди землі, скасування державної реєстрації договору оренди землі, звільнення земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що підпунктом 1 пункту 1 рішення Ковельської міської ради Волинської області від 29 вересня 2016 року №14/32 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення та надання земельних ділянок для городництва" затверджено проект землеустрою про відведення ОСОБА_1 в оренду терміном на 5 років земельної ділянки площею 827,0 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1, для городництва, без права зміни цільового призначення, за рахунок земель Ковельської міської ради, не наданих у власність чи користування. На підставі вказаного рішення 17 жовтня 2016 року між Ковельською міською радою Волинської області та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі. Прокурор також зазначав, що згідно з повідомленням Ковельської міської ради Волинської області, наданим міською радою на запит прокуратури, земельні ділянки, розташовані на АДРЕСА_2, за функціональним призначенням належать до земель садибної житлової забудови. Відповідно до генерального плану за вказаною адресою землі сільськогосподарського призначення відсутні. Посилаючись на вищевказане, перший заступник керівника Ковельської місцевої прокуратури просив суд визнати незаконним та скасувати підпункт 1.1 пункту 1 рішення Ковельської міської ради Волинської області від 29 вересня 2016 року №14/32 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення та надання земельних ділянок для городництва"; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 17 жовтня 2016 року; скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки та зобов'язати ОСОБА_1 звільнити вказану земельну ділянку. Провадження у справі відкрито ухвалою судді Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 12 липня 2017 року. Суди неодноразово розглядали цю справу. Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 22 травня 2018 року позов першого заступника керівника Ковельської місцевої прокуратури задоволено. Визнано незаконним та скасовано підпункт 1.1 пункту 1 рішення Ковельської міської ради Волинської області від 29 вересня 2016 року №14/32 "Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення та надання земельних ділянок для городництва". Визнано недійсним договір від 17 жовтня 2016 року №1/157 оренди земельної ділянки площею 0,0827 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, для ведення городництва, укладений між Ковельською міською радою Волинської області та ОСОБА_1, зареєстрований відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32178462 від 02 листопада 2016 року, номер запису про інше речове право: 17235191, вид іншого речового права: право оренди земельної ділянки. Скасовано рішення державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32178462 від 02 листопада 2016 року, номер запису про інше речове право: 17235191, вид іншого речового права: право оренди земельної ділянки. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити земельну ділянку площею 827,0 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 0710400000:23:007:0087), передану їй Ковельською міською радою Волинської області на підставі договору оренди земельної ділянки від 17 жовтня 2016 року №1/157 та акта приймання-передачі земельної ділянки від 17 жовтня 2016 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідний пункт рішення Ковельської міської ради Волинської області суперечить вимогам статей 20, 39, 123, 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), оскільки відведена ОСОБА_1 для городництва на умовах оренди земельна ділянка знаходиться в межах міста Ковеля і згідно з генеральним планом міста має інше цільове призначення - землі садибної житлової забудови. Постановою Апеляційного суду Волинської області від 17 липня 2018 року рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 22 травня 2018 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки спірна земельна ділянка, надана ОСОБА_1 в оренду для ведення городництва, знаходиться на території садибної житлової забудови, тоді як землі сільськогосподарського призначення на території міста генеральним планом взагалі не передбачені. Отже, Ковельська міська рада Волинської області, надавши дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 для городництва, яка згідно з генеральним планом міста є територією садибної житлової забудови, порушила цільове призначення вказаної земельної ділянки та не внесла відповідних змін до генерального плану міста Ковеля. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2019 року касаційну скаргу Ковельської міської ради Волинської області задоволено частково. Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 22 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Волинської області від 17 липня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що: - вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, не перевірив та не встановив наявність виключного випадку для подання позову першим заступником керівника Ковельської місцевої прокуратури, зокрема, у чому полягає нездійснення або неналежне здійснення повноважень Ковельською міською радою Волинської області відповідних повноважень щодо захисту інтересів держави. При цьому суди попередніх інстанцій не спростували доводів відповідача про те, що відповідно до статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення питання, що є предметом спору у цій справі, належить до виключної компетенції вказаної міської ради; - суди попередніх інстанцій не звернули уваги на заперечення Ковельської міської ради Волинської області від 21 вересня 2017 року №77 щодо безпідставності звернення прокурора з даним позовом до суду, оскільки таке звернення не відповідає суспільним інтересам, не є способом захисту публічного порядку, охоронюваних інтересів держави чи територіальної громади, не мотивували, чому не взяли їх до уваги; - суди не врахували, що законодавець надає прокурору право звернутися до суду з позовом лише у випадку відсутності відповідного компетентного органу або нездійснення або неналежного здійснення останнім чи іншим суб'єктом відповідних владних повноважень. Суди не врахували, що при цьому прокурор повинен обґрунтувати наявність підстав такого представництва та надати докази на підтвердження того, що він попередньо повідомляв про це відповідні компетентні органи, які мали б самостійно захищати інтереси держави; - крім того, якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Отже, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог першого заступника керівника Ковельської місцевої прокуратури, оскільки не встановив наявності обмеження компетенції Головного управління Держгеокадастру щодо звернення до суду у зв'язку з виконанням наданих йому повноважень в сфері, що є предметом даного спору. Ухвалою Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 червня 2020 року позов залишено без розгляду. Залишаючи без розгляду позов на підставі пункту 1 частини першої статті 257 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки він поданий прокурором як особою, яка не має належної цивільної процесуальної дієздатності, суд першої інстанції вказав, що: - при поданні позову прокурор зазначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, одночасно подавши позов до цього ж органу як відповідача - юридичної особи. Таке обґрунтування прокурором своїх повноважень на представництво відповідача у справі та такого характеру представництво у суді містить, на думку суду першої інстанції, процесуальне несумісництво; - законодавець надає прокурору право звернутись до суду з позовом лише у випадку відсутності відповідного компетентного органу або нездійснення або неналежного здійснення останнім чи іншим суб'єктом відповідних владних повноважень. Прокурор повинен обґрунтувати наявність підстав такого представництва та надати докази на підтвердження того, що він попередньо повідомляв про це відповідні компетентні органи, які мали б самостійно захищати інтереси держави, на захист яких, як він стверджує, подав такий позов. Однак таких доказів прокурор суду не надав; - підставою для представництва інтересів держави прокурор не зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, вказавши, що цим органом є саме відповідач - юридична особа; - прокурор не надав також доказів вчинення ним дій, спрямованих на встановлення іншого відповідного органу, зокрема, Головного управління Держгеокадастру у Волинській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Волинській області), до компетенції якого могли б бути віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах та того, що він звертався попередньо до цього органу з вимогою виконання його обов'язків з належного захисту порушених інтересів та повідомляв його попередньо про звернення до суду з таким позовом. Отже, на переконання суду першої інстанції, прокурор не обґрунтував переконливо наявність підстав (виключного випадку) для здійснення такого представництва у справі, що передбачене статтею 23 Закону України "Про прокуратуру". Постановою Волинського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року апеляційну скаргу керівника Ковельської місцевої прокуратури Волинської області залишено без задоволення, а ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 червня 2020 року - без змін. Беручи до уваги надані у суді апеляційної інстанції пояснення прокурора про те, що відсутні будь-які дані про звернення прокурора до Ковельської міської ради щодо необхідності подання цим органом місцевого самоврядування самостійно позову для усунення порушення вимог земельного законодавства до звернення із цим позовом прокурора, апеляційний суддійшов висновку, що прокурором не підтверджені підстави для звернення до суду за захистом державних інтересів самостійно і набуття статусу позивача у суді у цій справі. На думку колегії суддів апеляційного суду, повно і об'єктивно дослідивши всі обставини справи та давши їм правильну правову оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про залишення позову без розгляду. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У вересні 2020 року заступник прокурора Волинської області подав до Верховного Суду засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 червня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення у цій справі заявник зазначив, що судами попередніх інстанцій під час вирішення питання наявності у прокурора підстав для звернення до суду за захистом державних інтересів не враховано правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18, від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц, та постанові Верховного Суду від 05 лютого 2019 року у справі №910/7813/18. У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що: - при винесенні оскаржуваних рішень судами порушено вимоги статті 1311 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статей 56, 257 ЦПК України; - перший заступник керівника Ковельської місцевої прокуратури Волинської області самостійно звернувся до суду за захистом порушених інтересів територіальної громади м. Ковель як позивач, оскільки Ковельська міська рада Волинської області діяла всупереч вимогам чинного законодавства та волі територіальної громади шляхом прийняття оскаржуваного рішення та укладення договору оренди земельної ділянки із ОСОБА_1 Ковельська міська рада Волинської області, яка насамперед повинна дбати про інтереси територіальної громади та уповноважена здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, виступає у справі відповідачем у зв'язку з тим, що саме її незаконні дії призвели до порушення вимог земельного законодавства. Інший орган, який у даному випадку міг би представляти інтереси територіальної громади міста Ковель, тобто і Ковельської міської ради, відсутній; - земельна ділянка, яка неправомірно передана Ковельською міською радою Волинської області у користування ОСОБА_1, відноситься до земель комунальної власності, тому ГУ Держгеокадастру у Волинській області, як територіальний орган Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, у такому випадку не наділене повноваженнями розпорядника земель з усіма повноваженнями власника на захист права власності. Крім того, надані ГУ Держгеокадастру у Волинській області функції державного нагляду (контролю) в частині дотримання земельного законодавства не наділяють указаний орган правом звернення до суду із позовними вимогами, заявленими у справі №159/2380/17; - судом першої інстанції відкрито провадження у справі, відповідно, з урахуванням положень абзацу другого частини п'ятої статті 56 ЦПК України, підтверджено підстави для представництва прокурором інтересів держави в суді та визнано наявність підстав для набуття прокурором статусу позивача. У листопаді 2020 року від Ковельської міської ради на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області, в якій посилаючись на її необґрунтованість, співвідповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін. Станом на дату розгляду справи інші відзиви на касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області на адресу Верховного Суду не надходили. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга заступника прокурора Волинської області передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано із Ковельського міськрайонного суду Волинської області матеріали справи №159/2380/17 та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. У жовтні 2020 року матеріали справи №159/2380/17 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2021 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами У своїй позовній заяві перший заступник керівника місцевої прокуратури зокрема вказав, що: "спір, що виник, зачіпає інтереси територіальної громади м. Ковель, як законного власника спірної земельної ділянки, а відсутність належного владного контролю на вказаному напрямі створює сприятливі умови для незаконного використання земель. Так, Ковельською міською радою порушено вимоги земельного законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення та укладенні договору оренди землі, що свідчить про неналежне здійснення захисту інтересів територіальної громади. У зв'язку з тим, що орган, уповноважений на даний час державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, виступає в справі відповідачем у зв'язку з тим, що саме його незаконні дії призвели до порушення вимог земельного законодавства, заступник керівника місцевої прокуратури звертається до суду за захистом державних інтересів самостійно і набуває статусу позивача. Інший же орган, який би представляв інтереси територіальної громади м. Ковель, відсутній". Спірна земельна ділянка до прийняття оскаржуваного рішення перебувала у землях запасу і належала до земель комунальної власності, учасниками справи це не оспорюється. Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд Відповідно до частини другої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Близька за змістом норма передбачена частиною другою статті 4 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних судових рішень (у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах). У цивільних справах можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (частина третя статті 26 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом). Близька за змістом норма передбачена частиною четвертою статті 42 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних судових рішень (у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі №915/478/18, у пункті 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц). Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі №761/3884/18). Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. У пункті 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) вказано, що на прокуратуру покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia, заява №42454/02, § 35)). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший-третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом). Вказаним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України, зокрема частиною другою статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) передбачено, що з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (аналогічний припис закріплений у частині п'ятій статті 56 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень). Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України "Про прокуратуру". Для представництва інтересів громадянина в суді прокурор також повинен надати документи, що підтверджують недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність відповідного громадянина, а також письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, на здійснення ним представництва. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу. "Системне тлумачення абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України й абзацу першого частини третьої статті 23 Закону (у відповідних редакціях) дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах" (пункт 37 постанови Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19)). Згідно з частиною сьомою статті 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення; відповідно до частини п'ятої статті 175 ЦПК України (у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень) у разі пред'явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Близька за змістом вимога застосовується згідно з абзацами першим і другим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) : прокурор має обґрунтувати наявність підстав для представництва. Отже, невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно з абзацом третім частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу у відповідній редакції про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення у разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки усунуті не були. 12 липня 2017 року суддею Ковельського міськрайонного суду Волинської області Панасюком С. Л. постановлено ухвалу, якою відкрито провадження у справі, із зазначенням, що заява подана і оформлена в порядку, встановленому ЦПК України, та посиланням на статті 118, 119, частини першу, четверту, п'яту, шосту статті 122 ЦПК України у відповідній редакції, допустивши тим самим згідно з абзацом другим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у відповідній редакції представництво прокурором інтересів держави. Після прийняття Ковельським міськрайонним судом Волинської області 22 травня 2018 року рішення про задоволення позову, залишеним без змін Апеляційним судом Волинської області у постанові від 17 липня 2018 року, зазначені судові рішення скасовані постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції із висновком суду касаційної інстанції про передчасність задоволення позовних вимог першого заступника керівника Ковельської місцевої прокуратури, оскільки не встановлено наявності обмеження компетенції ГУ Держгеокадастру щодо звернення до суду у зв'язку з виконанням наданих йому повноважень у сфері, що є предметом даного спору. Після повернення справи із Верховного Суду та прийняття її до свого провадження, суд першої інстанції, керуючись вже нормою пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України, залишив позов без розгляду, вказавши, що позов подано прокурором як особою, яка не має належної цивільної процесуальної дієздатності, з чим також погодився і суд апеляційної інстанції. Проте Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій, зважаючи на наступне. Відповідно до пункту 6 частини другої статті 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) позовна заява повинна містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування. Тобто, у позовній заяві мають бути або зазначені докази на підтвердження обставин, якими обґрунтовані позовні вимоги, або підстави для звільнення від доказування таких обставин (стаття 61 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом). Вказане відповідає частині першій статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом), згідно з якою кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу у відповідній редакції (аналогічні норми містяться у статтях 81, 82 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень). Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (стаття 57 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, аналогічна норма міститься у статті 76 ЦПК України у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень). Системне тлумачення вказаних приписів дозволяє дійти висновку, що стаття 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) вимагає вказувати у позовній заяві докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог (на підтвердження обставин, якими обґрунтовані ці вимоги). Незгода суду з наведеним у позовній заяві на виконання частини сьомої цієї статті обґрунтуванням прокурора щодо визначеної ним підстави представництва, як і неподання прокурором доказів відсутності органів влади, які мають повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, не є підставою для залишення позову без розгляду (пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19)). Окреслене стосується і статті 175 ЦПК України (у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень). Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади, зокрема повноважень органів Держгеокадастру, здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює (пункт 26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350с19)). Верховний Суд при розгляді цієї справи №159/2380/17 у постанові від 31 жовтня 2019 року акцентував увагу на передчасності висновку про задоволення позовних вимог першого заступника керівника Ковельської місцевої прокуратури, оскільки не встановлено наявності обмеження компетенції ГУ Держгеокадастру щодо звернення до суду у зв'язку з виконанням наданих йому повноважень в сфері, що є предметом даного спору. Із цим пов'язано, в тому числі, необхідність врахування обґрунтування прокурором наявності підстав представництва та надання доказів на підтвердження того, що він попередньо повідомляв про це відповідні компетентні органи, які мали б самостійно захищати інтереси держави. У свою чергу суди попередніх інстанцій мали це врахувати та звернути увагу на таке. Посилаючись на норми статей 13, 14, 19 Конституції України, статей 12, 18, 19, 22, 36, 38, 39, 152 ЗК України, статей 203, 215 Цивільного кодексу України, прокурор зауважив, що в порушення принципу цільового призначення землі Ковельською міською радою спірна земельна ділянка на АДРЕСА_1, яка згідно з генеральним планом міста Ковеля відноситься до земель житлової та громадської забудови, надана в оренду ОСОБА_1 для ведення городництва. Спір, що виник, зачіпає інтереси територіальної громади міста Ковель, як законного власника спірної земельної ділянки, а відсутність належного владного контролю на вказаному напрямі створює сприятливі умови для незаконного використання земель. Також першим заступником керівника місцевої прокуратури обґрунтовано, чому він звертається як позивач за захистом державних інтересів самостійно, та вказано, що інший орган, який би представляв інтереси територіальної громади міста Ковель, відсутній. Отже, перший заступник керівника Ковельської місцевої прокуратури заявив позов до Ковельської міської ради, ОСОБА_1 і на виконання абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом), абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у тексті позовної заяви обґрунтував, на його думку, підстави для представництва інтересів територіальної громади м. Ковеля, відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів у спірних правовідносинах (тобто, навів підставу для представництва інтересів держави), а також обґрунтував, у чому, з погляду позивача, полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову). Вказавши у позовній заяві підставу для здійснення ним представництва, прокурор також виконав вимогу частини сьомої статті 119 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) (у разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення). Зазначення судом першої інстанції про процесуальне несумісництво, так як прокурор вказав орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, одночасно заявивши позов до цього ж органу як відповідача - юридичної особи, не відповідає положенням частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом), частини п'ятої статті 56 ЦПК України (у редакції, чинній на дату прийняття оскаржуваних рішень), які надають прокурору у випадках відсутності органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду, можливість набути статусу позивача та користуватися процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу, а посилання позивача у позовній заяві на міську раду як орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції захисту інтересів територіальної громади у спірних правовідносинах, обумовлено поясненням її статусу як співвідповідача у справі, оскільки саме її незаконні дії, на думку прокурора, призвели до порушення вимог земельного законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення та укладенні договору оренди землі. Ковельська міська рада Волинської області як співвідповідач у справі не може виступати і позивачем, що якраз і свідчить про недопустиму ситуацію процесуального несумісництва. Щодо необхідності подання прокурором доказів на підтвердження того, що він попередньо повідомляв відповідні компетентні органи, які б мали самостійно захищати інтереси держави, на чому наполягали суди попередніх інстанцій, вказавши про відсутність цих доказів, а також доказів вчинення прокурором дій, спрямованих на встановлення іншого відповідного органу, зокрема ГУ Держгеокадастру у Волинській області, колегія суддів виходить із такого. Відповідно до частин першої-другої статті 2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Згідно з частинами першою-третьою статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Статтею 84 ЗК України передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Згідно з частинами першою-другою статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. За змістом положень статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Відповідно до частин першої та четвертої статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Крім того, згідно з абзацом п'ятим статті 152 ЗК України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15, Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль) : за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проектами землеустрою, зокрема за дотриманням власниками та користувачами земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою; дотриманням порядку визначення та відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право, зокрема, звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився; передавати до органів прокуратури, органів дізнання та досудового слідства акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються ознаки злочину. Наведене свідчить, що органи Держгеокадастру можуть виконувати, зокрема, дві абсолютно різних функції, а саме: 1) функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності від імені власника, яким є держава Україна, з усіма повноваженнями власника на захист права власності; 2) функції органу державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності. Як установлено судами та не заперечується сторонами, спірна земельна ділянка до прийняття Ковельською міською радою оскаржуваного рішення та укладення договору оренди землі із ОСОБА_1, за яким цільове призначення земельної ділянки - для городництва, й земельна ділянка передана в оренду для городництва, перебувала у землях запасу і належала до земель комунальної власності. Частиною першою статті 19 ЗК України визначено категорії земель за основним цільовим призначенням, серед яких - землі сільськогосподарського призначення (до яких згідно з Класифікацією видів цільового призначення земель, затвердженою наказом Держкомзему України від 23 липня 2010 року №548, віднесені землі для городництва) та землі житлової та громадської забудови. Згадуваною Класифікацією видів цільового призначення земель не передбачено на землях житлової та громадської забудови (секція "В") ведення такого виду діяльності як городництво. Ураховуючи пункт "а" частини третьої статті 22 ЗК України, землі для ведення городництва передаються у власність та надаються у користування саме із земель сільськогосподарського призначення. Громадянам або їх об'єднанням із земель державної або комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва (частина перша статті 36 ЗК України). Натомість, як вказує позивач, згідно з генеральним планом міста Ковеля, земельна ділянка на АДРЕСА_1, відноситься до земель житлової забудови, отже, спірна земельна ділянка не є земельною ділянкою сільськогосподарського призначення та не належить до агропромислового комплексу, тому Держгеокадастр у цьому разі не наділений повноваженнями розпорядника з усіма повноваженнями власника на захист права власності, а надані законом функції державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства не наділяють Держгеокадастр правом звернення до суду з позовними вимогами, заявленими у цій справі. Зазначене надає прокурору право звернутися до суду із відповідним позовом, а у випадку відсутності відповідного компетентного органу або нездійснення або неналежного здійснення останнім чи іншим суб'єктом відповідних владних повноважень - позбавляє необхідності надати докази на підтвердження того, що він попередньо повідомляв про це відповідні компетентні органи, які мали б самостійно захищати інтереси територіальної громади міста Ковеля. Оскільки суди попередніх інстанцій згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи не перевірили самостійно доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах; не врахували, що у цій справі Ковельська міська рада, рішення якої оскаржується, є співвідповідачем у справі, відповідно не може представляти інтереси територіальної громади міста Ковеля та виступати позивачем; з огляду на зазначене прокурором цільове призначення спірної земельної ділянки, ГУ Держгеокадастру у Волинській області не є уповноваженим суб'єктом владних повноважень, до якого прокурору слід було звертатися перед поданням позову; прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів територіальної громади міста Ковель, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, то помилковим є висновок судів про відсутність у прокурора належної цивільної процесуальної дієздатності для подання позову. Таким чином, як убачається із матеріалів цієї справи, зі змісту позовної заяви, аргументації про протиправність дій міськради, зазначеного предмета спору, характеру спірних правовідносин, прокурор навів достатньо суджень і обґрунтувань для звернення до суду за захистом інтересів держави та, відповідно, розгляду його позовних вимог по суті. Зазначене відповідає позиціям Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 05 лютого 2019 року у справі №910/7813/18, Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19) та від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350с19). Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги У частині третій статті 406 ЦПК України передбачено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України). Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки суд першої інстанції неправильно визначився із характером спірних правовідносин та постановив ухвалу про залишення позову без розгляду, а суд апеляційної інстанції при апеляційному перегляді цієї ухвали не виправив допущені судом першої інстанції порушення, тому ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Під час продовження розгляду справи суду першої інстанції належить врахувати викладене у цій постанові, розглянути позовну заяву в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Волинської області задовольнити. Ухвалу Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 червня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 серпня 2021 року м. Київ справа №136/2828/14 провадження №61-1181св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року в складі судді Кривенка Д. Т. та постанову Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в складі Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., Стадника І. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об'єкта нерухомого майна, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об'єкта нерухомого майна та визнання права власності на 1/2 його частки за кожною із сторін. Позовна заява мотивована тим, що з 10 серпня 1999 року позивач проживала разом однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, а з 27 грудня 2001 року у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 01 грудня 2011 року рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області. У період спільного проживання ними відповідно до договору купівлі - продажу від 09 серпня 2001 року було придбано квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира). Ціна вказаної нерухомості була визначена у договорі в розмірі 12 220,00 грн, частину яких було оплачено відповідачем, а решту вони виплачували спільно, як члени сім'ї. Ураховуючи те, що вказана квартира є об'єктом їх спільної сумісної власності, оскільки майно придбане внаслідок їх спільної праці та спільних трудових зусиль, позивач просила суд визнати спільною сумісною власністю об'єкт нерухомого майна та визнати право власності на 1/2 частку квартири за кожною із сторін. 02 травня 2019 року представником позивача подана уточнена позовна заява, відповідно до якої він просив суд визнати спільною сумісною власністю сторін спірну квартиру. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю об'єкта нерухомого майна відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження позовних вимог про визнання права власності на частину спірної квартири позивач не надала жодних належних та допустимих доказів, в розумінні приписів ЦПК України щодо факту спільного проживання їх із відповідачем, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці, яка частка в такому майні відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін та яка була внесена особисто позивачем у придбання (набуття) майна, наявність чи відсутність домовленостей між сторонами щодо створення спільної сумісної власності. Суд не прийняв до уваги надані позивачем докази, зокрема індивідуальна картка вагітної (породіллі), у якій зазначено прізвища, ім'я та по батькові батька вагітної та адресу проживання вагітної, оскільки такі докази не підтверджують вказаних обставин та не стосуються предмету доказування. Постановою Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі У січні 2021 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки, викладені в оскаржуваних судових рішеннях, не відповідають діючим правилам доказування обставин, необхідних для спростування спільності майна, що покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Підставою касаційного оскарження заявник визначає відсутність у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду щодо презумпції спільності права власності осіб, що проживали спільно однією сім'єю в незареєстрованому шлюбі на майно, набуте такими особами до 01 січня 2004 року (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Липовецького районного суду Вінницької області. Справа надійшла до Верховного Суду у березні 2021 року Фактичні обставини, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_2 є власником спірної трьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 62, 80 кв. м, житловою площею 38, 60 кв. м на підставі договору купівлі-продажу квартири від 09 серпня 2001 року, який був посвідчений приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за №117. Вартість квартири визначена в розмірі 12 220, 00 грн, які сплачено покупцем до підписання вказаного договору (а. с. 5). Відповідно до розпорядження від 30 грудня 2015 року №81-01.7 Іллінецької міської ради Вінницької області вулицю АДРЕСА_1 перейменовано на вулицю АДРЕСА_2 (а. с. 30). Суди встановили, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 27 грудня 2001 року, який було розірвано рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 01 грудня 2011 року (а. с. 4). Встановлені судом обставини сторонами визнавались. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний суддійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно із частиною першою Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. Відповідно до пункту 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону "Про власність", стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 стаття 17, стаття 18, пункт 2 стаття 17 Закону України "Про власність"). Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. Аналогічне положення містить і частина перша статті 368 чинного ЦК України. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету) ; 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, необхідно установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Виключно в разі встановлення цих фактів положення частини 1 статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим. Вказані правові висновки викладені Верховним Судом України у постанові від 23 вересня 2015 року у справі №6-1026цс15. Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами факту її спільного проживання із відповідачем, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, яка частка в такому майні відповідно до розміру фактичного внеску кожного із сторін та яка була внесена особисто позивачем у придбання (набуття) майна, наявність чи відсутність домовленостей між сторонами щодо створення спільної сумісної власності. Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій. На підтвердження своїх вимог про визнання спільною сумісною власністю спірну квартиру позивач мала надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на купівлю квартири чи обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що надані позивачем докази, зокрема індивідуальна картка вагітної (породіллі), у якій зазначено прізвища, ім'я та по батькові батька вагітної та адресу проживання вагітної не підтверджують вказаних обставин та не стосуються предмету доказування. Зважаючи на вищевикладене, дослідивши докази у справі та давши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що зазначене спірне майно було набуте сторонами внаслідок їх спільної праці, або доказів укладення між ними письмової угоди про створення спільної сумісної власності, тому відсутні правові підстави для задоволення позову. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-80, 89 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків судів попередніх інстанцій. Посилання в касаційній скарзі на відсутність у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду щодо презумпції спільності права власності осіб, що проживали спільно однією сім'єю в незареєстрованому шлюбі на майно, набуте такими особами до 01 січня 2004 року є безпідставними та спростовуються висновками Верховного Суду у постановах від 23 вересня 2015 року у справі №6-1026цс15, від 24 січня 2020 року у справі №546/912/16-ц (провадження №61-36178св18). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішення не впливають. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 25 вересня 2020 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 квітня 2021 року м. Київ справа №752/15913/19 провадження №61-846св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "СБ ЛТД", Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрміськбуд Холдинг", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація (Центр надання адміністративних послуг), розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_17 на ухвалу Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у складі судді Оніщука М. І., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У серпні 2019 року зазначені позивачі звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "СБ ЛТД" (далі - ТОВ "СБ ЛТД "), Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрміськбуд Холдинг" (далі - ТОВ "Укрміськбуд Холдинг"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація (Центр надання адміністративних послуг), про визнання майнових прав на об'єкт інвестування. На обґрунтування позову посилалися на те, що у період з 07 квітня 2014 року до 28 грудня 2018 року між позивачами та відповідачами укладені договори купівлі-продажу майнових прав, квартир, підсобних приміщень у житловому будинку АДРЕСА_1. Позивачі виконали свої зобов'язання за договорами купівлі-продажу, проте відповідачі своїх зобов'язань перед позивачами не виконали, у власність нерухоме майно не передали, будинок в експлуатацію не ввели. Посилаючись на те, що відповідачі порушують права позивачів як добросовісних інвесторів, позивачі просили визнати їх власниками майнових прав на об'єкти інвестування в житловому будинку АДРЕСА_1 у вигляді незавершеної будівництвом нерухомості та зобов'язати державного реєстратора Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (Центр надання адміністративних послуг) здійснити відповідну державну реєстрацію майнових прав позивачів. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року позовну заяву повернуто позивачам, у зв'язку з неусуненням недоліків, а саме з огляду на несплату ними судового збору за подання позовної заяви та ненадання до суду належним чином сформованих позовних заяв з усіма додатками відповідно до кількості учасників справи. Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, позивачі оскаржили її в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року апеляційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року визнано неподаною та повернуто заявникам. Ухвала мотивована тим, що вимоги ухвали апеляційного суду від 25 жовтня 2019 року про залишення апеляційної скарги без руху з підстав несплати судового збору заявники після отримання її копії не виконали, станом на 09 грудня 2019 року судовий збір не сплатили, що є підставою для визнання апеляційної скарги неподаною та повернення особам, які її подали. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У січні 2020 року ОСОБА_17 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просила ухвалу Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачі долучили до позовної заяви витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про наявність кримінального провадження щодо предмета цього позову та подані заяви позивачів про визнання їх потерпілими у кримінальному провадженні, що відповідно до частини другої статті 55 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) надає позивачам статус потерпілих. Наявність статусу потерпілих звільняє позивачів від сплати судового збору за подання позову згідно з пунктом 2 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року №3674-VI "Про судовий збір" (далі - Закон №3674-VI), оскільки цим позовом заявники намагаються відшкодувати завдану їм майнову шкоду. На думку заявниці, природа договорів, укладених позивачами із забудовниками, належить до договорів підряду, тому позивачі у відносинах із забудовниками є споживачами, а отже, згідно зі статтею 22 Закону України від 12 травня 1991 року "Про захист прав споживачів" (далі - Закон №1023-XII) позивачі звільнені від сплати судового збору. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали. Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року №460-ІХ (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у січні 2020 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом №460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанцій не відповідає. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року позовну заяву повернуто позивачам у зв'язку з неусуненням недоліків, а саме: несплату судового збору за подання позовної заяви та ненадання до суду належним чином сформованих позовних заяв з усіма додатками відповідно до кількості учасників справи. Не погоджуючись з цією ухвалою, позивачі оскаржили її в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 жовтня 2019 року апеляційну скаргу позивачів залишено без руху та надано їм строк для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме для надання доказів сплати судового збору (оригіналу квитанції) у встановленому законом розмірі за належними реквізитами. Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року апеляційну скаргу на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року визнано неподаною та повернуто заявникам. Постановляючи ухвалу про повернення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачі не звільнені від сплати судового збору за подання позовної заяви на підставі частини третьої статті 22 Закону №1023-XII, оскільки підставою позову не є порушення відповідачем прав позивача як споживача. Суд апеляційної інстанції зазначив, що Законом №1023-XII не передбачено такого способу захисту цивільних прав, як визнання майнових прав. З таким висновком апеляційного суду погодитися не можна. Закон №1023-XII регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 статті 1 Закону №1023-XII). Згідно з пунктом 17 частини першої статті 1 Закону №1023-XII послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. Відповідно до частини третьої статті 22 Закону №1023-XII споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. У статті 5 Закону №3674-VI визначено перелік пільг щодо сплати судового збору. Системний і комплексний аналіз зазначеного Закону і статті 22 Закону №1023-XII дає правові підстави зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленого статтею 5 Закону №3674-VI, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. Отже, стаття 5 Закону №3674-VI не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить норми про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. Спеціальний закон, звільнивши споживачів від сплати судового збору за подання позову, визначив, що ця пільга надається з метою захисту споживачами їх порушених прав. Порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права. Вказаний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі №761/24881/16-ц (провадження №14-57цс18). Звертаючись до суду із цим позовом, позивачі посилалися на те, що підставою позову є несвоєчасне виконання відповідачами умов договорів купівлі-продажу майнових прав щодо об'єкта нерухомого майна - житлового будівництва, внаслідок чого позивачі не набули права власності на квартири (інші приміщення) у визначений зазначеними договорами строк. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Спір, який ініціювали позивачі, безпосередньо пов'язаний з порушенням прав споживача, а останніми заявлені вимоги про визнання майнових прав на об'єкт інвестування у зв'язку із несвоєчасним виконанням відповідачами умов договорів купівлі-продажу майнових прав щодо об'єкта нерухомого майна. Згідно з пунктами 18, 22 частини першої статті 1 Закону №1023-XII продавець - суб'єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації; споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Статтею 1-1 Закону №1023-XII передбачено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг. Як випливає з положень пункту 2 договорів купівлі-продажу майнових прав, продавець продає, а покупець купує майнові права на об'єкт нерухомості. Отже, апеляційний суддійшов помилкового висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню Закону №1023-XII, оскільки договори купівлі-продажу майнових права передбачають у подальшому набуття їх покупцями права власності на квартири, що мали бути здані в експлуатацію у першому кварталі 2015 року, а отже, на такі правовідносини поширюється дія вказаного закону. Колегія суддів вважає, що у цій справі правовідносини сторін, поряд з нормами ЦК України, урегульовані нормами законодавства про захист прав споживачів, оскільки вимоги позивачів до ТОВ "СБ ЛТД", ТОВ "Укрміськбуд Холдинг" про визнання майнових прав на об'єкт інвестування заявлені у зв'язку із порушенням відповідачами строку виконання зобов'язань за договорами купівлі-продажу майнових права. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі №755/3509/18 (провадження №61-17721св19). За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у позивачів передбаченої частиною третьою статті 22 Закону №1023-XII пільги зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у цій справі є помилковим. Водночас Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позивачі звільнені від сплати судового збору на підставі пункту 2 частини першої статті 5 Закону №3674-VI внаслідок визнання їх потерпілими у кримінальному провадженні відповідно до частини другої статті 55 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 5 Закону №3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 5 Закону №3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Аналіз вищевказаних норм Закону №3674-VI свідчить, що вони стосуються пільг зі сплати судового збору для позивачів у справах за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи та за позовами про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Проте предметом позову є не відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, як помилково вважає заявник, а визнання майнових прав на об'єкт інвестування. Отже, з урахуванням предмета позову у цій справі, зазначені норми не можуть бути підставами для звільнення позивачів від сплати судового збору. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене, оскаржувана ухвала Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року про визнання неподаною та повернення апеляційної скарги не може вважатися законною й обґрунтованою та підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду (зі стадії вирішення апеляційним судом клопотання заявників про звільнення від сплати судового збору). Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_17 задовольнити. Ухвалу Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №369/16317/18 провадження №61-16273св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач), суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в особі державного підприємства "Київське лісове господарство", Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, відповідачі: Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І. у справі за позовом першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі державного підприємства "Київське лісове господарство", Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі державного підприємства "Київське лісове господарство" (далі - ДП "Київське лісове господарство"), Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства звернувся до суду з позовом до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Позов мотивований тим, що за результатами перевірки додержання вимог земельного законодавства на території Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області Києво-Святошинською місцевою прокуратурою Київської області виявлено порушення вимог земельного законодавства при вилученні з постійного користування ДП "Київське лісове господарство" земельної ділянки лісогосподарського призначення, зміни її цільового призначення та подальшу її передачу у власність громадянину України. На підставі рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 листопада 2009 року №10.78 31 сесії 5 скликання ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серії ЯИ №213482 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 0,1200 га з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023, яка розташована на АДРЕСА_1. В подальшому вказану земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12 листопада 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Власовою Л. В. відчужила на користь ОСОБА_2, який на час пред'явлення позову є власником вказаної земельної ділянки. Встановлено, що рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 листопада 2009 року №10.78 31 сесії 5 скликання прийняте з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, внаслідок чого повинно бути визнане недійсним. Прокурор просив: 1. Визнати поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом та поновити його. 2. Визнати незаконним та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 листопада 2009 року №10.78 31 сесії 5 скликання на підставі якого ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності серія ЯИ №213482 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства площею 0,1200 га з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023, що розташована в с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області. 3. Витребувати на користь держави в особі ДП "Київське лісове господарство" з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023 загальною площею 0,1200 га, яка розташована в адміністративних межах Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. 4. Стягнути з відповідачів на користь прокуратури Київської області судовий збір. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року у складі судді Дубас Т. В. в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що факт перебування спірної земельної ділянки на момент видачі оскаржуваного рішення в постійному користуванні ДП "Київське лісове господарство" не підтверджено належними та допустимими доказами. Крім того, позовні вимоги не підлягають задоволенню з підстав спливу трирічного строку позовної давності. Постановою Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове. Позов першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 листопада 2009 року №10.78 31 сесії 5 скликання "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та передачу у власність ОСОБА_1". Витребувано на користь держави в особі ДП "Київське лісове господарство" з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023, загальною площею 0,12 га, яка розташована в адміністративних межах Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Стягнуто з Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на користь прокуратури Київської області судові витрати у розмірі 2 936,66 грн. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь прокуратури Київської області судові витрати у розмірі по 2 936,66 грн з кожного. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення Крюківщинської сільської ради від 05 листопада 2009 року 31 сесії 5 скликання №10.78 прийнято з порушенням вимог статей 14, 19 Конституції України, статей 20, 21, 55, 57, 83, 116, 118, 122 ЗК України, статей 6, 16, 42 ЛК України, а тому позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Спірна земельна ділянка вибула з постійного користування ДП "Київське лісове господарство" поза його волею, пред'явлення прокурором позову до кінцевого набувача права на земельну ділянку про її витребування на підставі статей 387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону. Прокурор не пропустив строк звернення до суду з вказаним позовом. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Києво-Святошинського районного суду Київської області. 08 листопада 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. На підставі ухвали Верховного Суду від 15 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 18 листопада 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15-ц, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16. Заявник зазначає, що матеріали справи не містять доказів про передачу спірної земельної ділянки у користування ДП "Київське лісове господарство". Ухваливши рішення про позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, апеляційний суд допустив непропорційне втручання у його право на мирне володіння своїм майном та порушив статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В касаційній скарзі заявник зазначає, що прокурор пропустив строк позовної давності. Суд апеляційної інстанції не врахував, що прокурор не дотримався порядку, встановленого абзацом 3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо обґрунтування визначених законом підстав для звернення прокурора до суду. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 листопада 2009 року 31 сесії 5 скликання ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серії ЯИ №231482 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 0,1200 га з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023, яка розташована на АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 43). В подальшому вказану земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12 листопада 2014 року, який посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Власовою Л. В., відчужила вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_2, який на час розгляду справи є власником цієї земельної ділянки (т. 1 а. с. 44). В листі ДП "Київське лісове господарство" від 18 вересня 2017 року №02-733 заначено, що спірна земельна ділянка частково накладається на земельну ділянку ДП "Київське лісове господарство" (квартал 1, виділ 1 та 3 Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство"), яка перебуває у постійному користуванні вказаного підприємства на підставі планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а саме плану лісонасаджень, карти-схеми розподілу території лісгоспу (т. 1 а. с. 19). В листі ДП "Київське лісове господарство" від 17 жовтня 2018 року №02-02/817 зазначено, що спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку в кварталі 1 Васильківського лісництва, постійним користувачем якої є ДП "Київське лісове господарство", а межі та площа кварталу 1 Васильківського лісництва ДП "Київське лісове господарство" і матеріалів лісовпорядкування 2014 року відповідає межам та площі матеріалів лісовпорядкування за 2004 рік (т. 1 а. с. 53). В листі від 27 серпня 2018 року №02-02/613 ДП "Київське лісове господарство" зазначає, що на момент прийняття оспорюваного рішення згоду на вилучення з постійного користування частини земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:0023 не надавало (т. 1 а. с. 48). Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства згідно листа від 27 серпня 2018 року №04-48/1866 повідомило, що на момент прийняття оспорюваного рішення погодження на вилучення з постійного користування частини земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:0023 не надавало (т. 1 а. с. 50). Факт віднесення земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023 до земель лісогосподарського призначення підтверджується проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Київське лісове господарство" 2015 року, проектом організації та розвитку лісового господарства виробничої частини державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" 2004 року, планом лісонасаджень Васильківського лісництва виробничої частини ДЛГО "Київліс" Київської області лісовпорядкування 2003 року, планово-картографічними матеріалами, а саме планами, картами-схемами розподілу території лісгоспу (т. 1 а. с. 31 - 36). Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Щодо обґрунтованості позовних вимог Відповідно до статті 19 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України). Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України (частина друга статті 3 ЗК України). Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України). До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт "ґ" частини четвертої статті 84 ЗК України). Частиною другою статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства. Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду. Згідно з пунктом 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України). Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території. Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини першої цієї статті зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України. Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України). Системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України. Зазначене узгоджується з усталеною судовою практикою та правовими висновками, які зазначені у постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі №369/16416/18 (провадження №61-9927св20). Згідно зі статтею 12, частиною першою статті 20, частиною першою статті 122 та частиною третьою статті 149 ЗК України, статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статтею 33 ЛК України сільські ради не наділені повноваженнями щодо вилучення, зміни цільового призначення і надання у власність земель лісогосподарського призначення державної власності для нелісогосподарських потреб. Суд апеляційної інстанції установив, що спірна земельна ділянка має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення, що підтверджується проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Київське лісове господарство" 2015 року, проектом організації та розвитку лісового господарства виробничої частини державного лісогосподарського об'єднання "Київліс" 2004 року, планом лісонасаджень Васильківського лісництва виробничої частини ДЛГО "Київліс" Київської області лісовпорядкування 2003 року, планово-картографічними матеріалами, а саме планами, картами-схемами розподілу території лісгоспу. Таким чином, установивши, що Крюківщинська сільська рада передала у приватну власність земельну ділянку лісового фонду з порушенням порядку зміни її цільового призначення, за відсутності на це погодження органу виконавчої влади з питань лісового господарства, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про незаконність рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 05 листопада 2009 року №10.78 31 сесії 5 скликання. Щодо застосування судом позовної давності Під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідач Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області подала заяву про застосування строку позовної давності. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб'єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17, провадження №14-183цс18). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). У разі подання позову суб'єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб'єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18)). Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Ураховуючи те, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, суд має з'ясувати, коли саме зазначені органи довідалися або могли довідатися про порушення права та чи є поважні причини для поновлення пропущеного строку позовної давності. Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність. Суд апеляційної інстанції встановив, що оспорюване рішення приймалося без участі ДП "Київське лісове господарство" (яке є постійним користувачем земельної ділянки) та Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства. Про факт прийняття рішення прокурору стало відомо лише у 2017 році під час здійснення аналізу інформації з різних органів державної влади, установ та організацій. В листі ДП "Київське лісове господарство" від 18 вересня 2017 року №02-733 підприємство зазначило про обставини порушення прав держави, що вказували на відведення спірної ділянки за рахунок земель лісогосподарського призначення. Інших об'єктивних фактів чи доказів, що достовірно підтверджують обізнаність позивачів про наявні порушення вимог закону, матеріали справи не містять. Відповідно до зазначеного, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що строк звернення до суду з вказаним позовом не пропущено. Крім того, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Прокурор у цій справі пред'явив позовні вимоги як до Крюківщинської сільської ради, так і фізичних осіб: ОСОБА_1, ОСОБА_2. Відповідач Крюківщинська сільська рада подала заяву про застосування строку позовної давності, тоді як інші відповідачі за вимогами, які заявлені до них, такої заяви до суду не подавали. Щодо принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном У касаційній скарзі Крюківщинська сільська рада зазначає, що ухваливши рішення про позбавлення ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, апеляційний суд допустив непропорційне втручання у його право на мирне володіння своїм майном та порушив статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проте відповідач ОСОБА_2 постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у цій справі не оскаржує, тому враховуючи принцип диспозитивності цивільного процесу, колегія суддів відхиляє такі доводи касаційної скарги. Щодо доводів про недотримання прокурором порядку, який встановлений абзацом 3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру", який набрав чинності 15 липня 2015 року. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 вказаного Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Судами попередніх інстанцій встановлено, що місцева прокуратура до пред'явлення вказаного позову в інтересах держави в особі ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства виконала вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та направила ДП "Київське лісове господарство" і Київському обласному та по місту Києву управлінню лісового та мисливського господарства повідомлення про пред'явлення позову (т. 1 а. с. 54). Тому, доводи скаржника про недотримання прокурором порядку, який встановлений абзацом 3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" є необґрунтованими. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15-ц, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених вимог належними доказами. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постановусуду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: А. І. Грушицький судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червня 2021 року м. Київ справа №456/106/15-ц провадження №61-20625св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, Моршинська міська рада Львівської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 лютого 2019 року у складі судді Гули Л. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, Моршинська міська рада Львівської області, про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою. Позов обґрунтований тим, що 30 березня 2009 року між нею та ОСОБА_5 укладено договір дарування, відповідно до якого вона прийняла в дар 21/100 ідеальної частини житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1. Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №350242 вона є власником земельної ділянки площею 0,0292 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1. Згідно з планом встановлених меж вказана земельна ділянка межує із землями ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Відповідач ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою, самовільно встановив бетонні стовпці та натягнув металеву сітку. 10 лютого 2012 року на підставі її заяви відповідно до акта обстеження спірної земельної ділянки комісія провела огляд меж земельної ділянки та виявила, що огорожа зі сторони ділянки громадянина ОСОБА_2 та межа відповідно до акта встановлення та узгодження меж не відповідають схемі судового розподілу земельної ділянки між попередніми власниками цих земельних ділянок відповідно до рішення Стрийського районного суду Львівської області від 10 липня 1998 року. ОСОБА_2 рекомендовано встановити огорожу відповідно до схеми судового розподілу земельної ділянки. На її неодноразові прохання перенести огорожу на встановлену межу відповідач реагує агресивно та погрожує їй. У зв'язку з порушенням її права володіння, користування та розпорядження майном змушена звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Просила зобов'язати відповідача ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні належною їй на праві власності земельною ділянкою площею 0,0292 га на АДРЕСА_1 шляхом демонтажу огорожі, що знаходиться на цій земельній ділянці. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 14 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року, позов задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою площею 0,0292 га на АДРЕСА_1 шляхом демонтажу огорожі, що знаходиться на цій земельній ділянці. Задовольнивши позов, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що, проаналізувавши докази у цивільній справі, суддійшов висновку, що ОСОБА_1 довела факт порушення її права користування земельною ділянкою та вчинення відповідачем дій за межами його прав з порушенням прав, свобод та інтересів позивача. Відповідач допустив порушення норм земельного законодавства, у позасудовому порядку він не бажає усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, яка на праві власності належить ОСОБА_1, тому, позивач обрала спосіб захисту, який передбачений чинним законодавством, відповідає змісту порушеного права та є ефективним для його відновлення. Короткий зміст вимог касаційної скарги 19 листопада 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на судові рішення, просив їх скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у позові. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу. У грудні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили всіх фактичних обставин справи. Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних рішень. Суди необґрунтовано зазначили у рішеннях, що межа сумісних земельних ділянок не відповідає схемі судового розподілу земельної ділянки відповідно до рішення Стрийського районного суду від 10 липня 1998 року. Земельна ділянка відповідача відгороджена від земельної ділянки позивача металевою сіткою, яка облаштована понад п'ятдесят років і з того часу не змінювалася. Клопотання про проведення судово-земельної експертизи для встановлення площі земельної ділянки, яка є у розпорядженні позивача, не розглянуте. Суди не звернули уваги, що позивач підтвердила факт порушення своїх прав ОСОБА_3, однак від претензій до неї відмовилася. Замірів земельних ділянок проведено не було. Демонтаж усієї огорожі належної відповідачу земельної ділянки призведе до порушення його прав землекористувача. Позивач не погоджувала межі належної їй земельної ділянки із відповідачем. Аргументи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін. Позивач зазначає, що ОСОБА_2 самовільно встановив огорожу, внаслідок чого позивач не може користуватися частиною своєї земельної ділянки і має перешкоди та ускладнений доступ до частини свого житлового будинку. Комісія Моршинської міської ради провела обстеження меж земельної ділянки ОСОБА_1 та виявила, що огорожа зі сторони ОСОБА_2 та межа згідно з актом встановлення та узгодження меж не відповідають схемі судового розподілу. Земельна ділянка позивача зі сторони меж Е-Д за державним актом має становити 5, 30 м, однак унаслідок захоплення сусідом частини земельної ділянки та самовільного встановлення огорожі ширина її земельної ділянки зменшилася і становить близько 3,17 м. Це перешкоджає заїзду до будинку, ускладнює його обслуговування. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що відповідачу ОСОБА_2 належить 54/100 частинидомоволодіння, розташованого на АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24березня 1966 року, позивачу ОСОБА_1 -21/100 частинидомоволодіння на підставі договору дарування від 30 березня 2009 року, ОСОБА_3 є власником 25/100 частинидомоволодіння. Рішенням Виконавчого комітету Моршинської міської ради від 27 лютого 1997 року №24 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність" відповідачу ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,05 га. Рішенням Моршинської міської ради 17-ї сесії 6-го скликання від 26 квітня 2012 року №349 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0292 га, розташовану на АДРЕСА_1.На підставі цього рішення 27 листопада 2012 року позивачу видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №350242 площею 0,0292 га (а. с. 5). Згідно з рішенням Моршинської міської ради Львівської області від 26червня 2014 року №914 ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовно площею 0,0508 га, яка передана для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованих на АДРЕСА_1 (а. с.86). Рішенням Стрийського районного суду Львівської області від 10липня 1998 року у справі №456/464/98 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про розподіл земельної ділянки, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 10липня 2015 року, розподілено земельну ділянку, належну до будинку АДРЕСА_1. Зокрема, згідно з таблицею №1 висновку експертизи №2 ОСОБА_7 виділено земельні ділянки площами 94,5 кв. м та 154,3 кв. м, які разом з площею забудови належної йому частини будинку становлять 292 кв. м, і зобов'язано ОСОБА_7 обладнати вхід на земельну ділянку площею 154,3 кв. м зі сторони об'їзної дороги. ОСОБА_8 виділено земельну ділянку площею 347,7 кв. м з урахуванням площі забудови належної їй частини будинку та зобов'язано її обладнати вхід - в'їзд на цю ділянку зі сторони об'їзної дороги (а. с. 6, 40-41). Ухвалою Вищого спеціалізованого суду Україниз розгляду цивільних і кримінальних справ від 23листопада 2016 року у справі №456/464/98 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про розподіл земельної ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_2, встановлено, що згідноз правовстановлюючимидокументами ОСОБА_7 належать земельні ділянки площами 94,5 кв. м і 154,3 кв. м, які разом з площею забудови належної йому частини будинку становлять 292 кв. м, відповідачу ОСОБА_8 - земельна ділянка площею 347,7 кв. м з урахуванням площі забудови належної їй частини будинку. Правонаступником ОСОБА_7 є ОСОБА_1, а правонаступником ОСОБА_8 є ОСОБА_3, які користуються вказаними земельними ділянками. Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 10серпня 2017 року, яке залишене без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 05червня 2018 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Моршинської міської ради Львівської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, управління Держземагентства у Стрийському районі Львівської області, про визнання частково нечинним рішення Моршинської міської ради від 26 квітня 2012 року №349 (в частині переданняу власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0292 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої на АДРЕСА_1) та визнання недійсним виданого 27листопада 2012 року ОСОБА_1 державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №350242 площею 0,0292 га, розташованої на АДРЕСА_1 (а. с. 74-83). Відповідач ОСОБА_2 самовільно на земельній ділянці, яка належить позивачу встановив огорожу, внаслідок чого позивач не може належним чином користуватись своєю земельною ділянкою та має перешкоди щодо доступу до свого будинку. Самовільне встановлення огорожі стверджується актами, складеними комісією Моршинської міської ради від 10лютого 2012 року, від 02 листопада 2017 року та від 13лютого 2019 року (а. с.8,84, 192). Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у листопаді 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку про задоволення частково касаційної скарги з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, зумовлена поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи є ефективнимобраний позивачем спосіб захисту порушеного права та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Спірні правовідносини виникли у сторін з приводу користування належними їм земельними ділянками. Звертаючись до суду, позивач вказувала, що відповідач чинить їй перешкоди у користуванні належною їй земельною ділянкою, встановивши металеву сітку, що порушує межу земельних ділянок відповідно рішення Стрийського районного суду Львівської області від 10 липня 1998 року. Верховний Суд зауважує, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи, а реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно зі статтею 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів та дотримуватися правил добросусідства. Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно з частинами першою, третьою, шостою статті 55 Закону України "Про землеустрій" встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних та картографічних матеріалів. Межі земельної ділянки в натурі закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам. Власники землі та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов'язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка. Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям. Встановлення меж земельної ділянки по суті зводиться до вирішення питань, чи не належить земельна ділянка іншому власнику або правомірному користувачеві, чи не накладаються межі земельної ділянки на суміжні земельні ділянки. Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки здійснюється з метою визначення в натурі (на місцевості) метричних даних земельної ділянки, у тому числі місцеположення поворотних точок її меж та їх закріплення межовими знаками. Однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої - третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначенізаконом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Як на підставу позову, ОСОБА_1 посилалась на те, що згідно з актом обстеження спірної ділянки комісія Моршинської міської ради провела огляд меж земельної ділянки та виявила, що існуюча огорожа зі сторони ділянки ОСОБА_2 та межа згідно з актом встановлення та узгодження меж не відповідають схемі судового розподілу земельної ділянки, які визначені рішенням Стрийського районного суду Львівської області від 10 липня 1998 року. Суд першої інстанції встановив, що відповідач ОСОБА_2 самовільно на земельній ділянці, яка належить позивачу, встановив огорожу, що підтверджується актами, складеними комісією Моршинської міської ради від 10 лютого 2012 року, від 02 листопада 2017 року та від 13 лютого 2019 року (а. с. 8, 84, 192). Верховний Суд зазначає, що рішення судів ґрунтується на дослідженні та оцінці актів, складених комісією Моршинської міської ради від 10 лютого 2012 року, від 02 листопада 2017 року та від 13 лютого 2019 року, а також суди взяли до уваги рішення Стрийського районного суду Львівської області від 10 липня 1998 року у справі №456/464/98. У матеріалах справи є також акт від 22 жовтня 2014 року, складений комісією Моршинської міської ради, згідно з яким при обстеженні земельної ділянки порушень межі не виявлено (а. с. 110). Акти зазначеної комісії від 10 лютого 2012 року, від 22 жовтня 2014 року, які є різними за змістом щодо порушення межі земельних ділянок, підписані, крім інших осіб, одними і тими ж особами. Всі акти, які є в матеріалах справи, підписані, зокрема начальником юридичного відділу Моршинської міської ради Гульчієм І. А. У відзиві на позовну заяву відповідач вказував, що наданий акт обстеження земельної ділянки від 10 лютого 2012 року є необ'єктивним, проведений без його участі, йому невідомо про схему розподілу земельної ділянки, при її поділі рішенням Стрийського районного суду від 10 липня 1998 року він не був залучений до участі у справі. Суд апеляційної інстанції, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не звернув уваги, що у матеріалах справи немає інформації про межі належних сторонам земельних ділянок, не з'ясував, чи надала позивач належні та допустимі докази, що відповідач встановив паркан саме на її земельній ділянці. Суд першої інстанції вказав, що відповідно до частини п'ятої статті 82 ЦПК України рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 10 серпня 2017 року у справі 456/1243/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, Моршинської міської ради Львівської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, управління Держемагенства у Стрийському районі Львівської області, про визнання частково нечинним рішення Моршинської міської ради та недійсним держаного акта на право власності на земельну ділянку встановлені обставини, що мають преюдиційне значення, дійшов висновку, що права відповідача не порушені, не зазначивши, які саме обставини не підлягають доказуванню. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 10 серпня 2017 року, яке залишено без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року, зазначив, яке саме рішення ухвалив суд, проте не виклав висновки, чи встановлені цим рішенням обставини, які мають значення для вирішення цієї справи, чи є такі преюдиційними. Верховний Суд зауважує, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Верховний Суд зазначає, що у цьому рішенні встановлено, що правонаступником ОСОБА_7 є ОСОБА_1, а правонаступником ОСОБА_8 є ОСОБА_3, які користуються вказаними земельними ділянками, проте у цих рішеннях не встановлено обставини щодо межі земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_1, у цій справі ОСОБА_2 участі не брав. Здійснюючи захист порушених прав позивача, який вважає, що таке порушення завдано внаслідок протиправних дій відповідача, суду необхідно з'ясувати, чи не будуть порушені права інших осіб, у тому числі відповідача. Наведене зумовлене тим, що підлягає встановленню факт протиправності саме дій особи, до якої пред'явлено позов. У справі відповідач заявляв про проведення судової будівельної експертизи (а. с. 69-70). Ухвалою Стрийського міського суду Львівської області від 04 січня 2019 року відмовлено представнику відповідача ОСОБА_2 в задоволенні клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи (а. с. 183). Позивач та її представник заперечили проти проведення судової експертизи, мотивуючи тим, що відсутні підстави для її проведення. Відповідно до статті 55 Закону України "Про землеустрій" межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) визначаються згідно з наявними планово-картографічними матеріалами та матеріалами кадастрової зйомки, які позивач суду не надала. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції не з'ясував, чи є достатніми докази, надані позивачем, чи можливо без проведення судової експертизи вирішити спір між сторонами та дійти висновку про порушення прав позивача. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції, в межах своїх повноважень, повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги, не спростував твердження та заперечення сторін, не встановив всіх обставин справи з урахуванням підстав позову та норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Отже, рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України, підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При новому розгляді справи суд апеляційної інстанції має з'ясувати обставини справи, надати належну оцінку доказам у справі, вирішити спір відповідно до норм матеріального і процесуального права. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статі 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається в суді із січня 2015 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України), меж розгляду справи судами (стаття 400 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд надає перевагу праву позивача на доступ до суду у порівнянні з тривалістю розгляду справи (строками її розгляду). Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючисьстаттями 400, 409, 411, 416, 419, 436 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегіїсуддів Першоїсудової палати Касаційного цивільногосуду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 липня 2021 року м. Київ справа №456/4824/19 провадження №61-7143 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Богдан Зоряна Сергіївна, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 15 березня 2021 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі договору про відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничого підприємства - Розліт" (далі - ТОВ "НВП - Розліт"), укладеного 12 листопада 2019 року між ним і ОСОБА_3, йому передано право вимоги до боржника ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства у розмірі 39% капіталу товариства в сумі 50 000,00 доларів США, укладеного 11 червня 2015 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець). 12 листопада 2019 року ОСОБА_2 було направлено повідомлення про відступлення права вимоги та вказано, що зобов'язання боржника за договором купівлі-продажу підлягають виконанню перед ним. З урахуванням наведеного, посилаючись на те, що ОСОБА_2 не виконав належним чином своїх зобов'язань за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість у розмірі 49 491,29 доларів США та три проценти річних у сумі 4 449,58 доларів США. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 21 вересня 2020 року заяву ОСОБА_2 задоволено. Закрито провадження у справі №456/4824/19 на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що у даному випадку має місце факт неналежного виконання сторонами первинного договору (договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства) щодо повного розрахунку за придбану частку в статутному капіталі, наслідком якого є укладення договору про відступлення права вимоги, а тому дійшов висновку, що дані відносини є корпоративними внаслідок їх подібності, а спір підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства. Постановою Львівського апеляційного суду від 15 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Богдан З. С., задоволено. Ухвалу Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 21 вересня 2020 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спір виник не між учасниками товариства та не з учасником юридичної особи, який вибув. Позивач не обґрунтовував свої позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, а предметом спору у даній справі є стягнення коштів за цивільно-правовою угодою купівлі продажу частки у статутному капіталі товариства, тобто виконання договірних зобов'язань, а тому вказана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 31 травня 2017 року у справі №370/1226/15-ц. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу №456/4824/19 із Стрийського міськрайонного суду Львівської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки всім доводам і запереченням заявника, невірно встановлено фактичні обставини справи та характер спірних правовідносин, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення. Вказує на те, що даний спір має розглядатися за правилами господарського судочинства, оскільки обумовлений господарсько-правовим характером спірних правовідносин. Також посилається на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №911/3494/16, провадження №12-44гс18, згідно якої спір, який виник з корпоративних відносин між учасниками товариства щодо розірвання укладеного між ними договору купівлі-продажу (відступлення) частки у статутному капіталі цього товариства є господарсько-правовим і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Доводи особи, які подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - адвоката Богдан З. С., у якому вказується, що доводи касаційної скарги є безпідставними та не підлягають задоволенню, оскільки оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язано з процесуальним законодавством. Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено принцип доступу до правосуддя. Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (рішення Європейського суду з прав людини від 20липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України"). Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад, а також пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Верховний Суд виходить з такого. Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. При вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, необхідно виходити з визначень, наведених у статті 2 та частині першій статті 3 ГК України, відповідно до яких як господарську діяльність розуміють діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Статтею 20 ГПК України визначено коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, зокрема, й справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів. Отже, ознаками господарського спору, підвідомчого господарському суду, є, зокрема, участь у спорі суб'єкта господарювання, наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. За змістом частини першої статті 173 ГК України зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію, тощо), або відмовиться від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, є господарським зобов'язанням. Відповідно до частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Отже, під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав, що у цій справі не встановлено. До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №203/2501/15-ц, провадження №14-411цс18. При віднесенні конкретної справи до юрисдикції господарських судів визначальним є саме встановлення між сторонами характеру спірних правовідносин, що виключає вирішення такого спору у порядку цивільного судочинства, незалежно від суб'єктного складу осіб, які беруть участь у справі. У постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №925/1321/16 зазначено, що з огляду на положення статей 167, 55 ГК України корпоративні права характеризуються такими ознаками: 1) особа має частку у статутному капіталі господарської організації; 2) особа має права на участь в управлінні господарською організацією, 3) має право на отримання певної частини прибутку (дивідендів) господарської організації. Встановлено, що на підставі договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2019 року, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шоробурою-Гіркою Н. С., зареєстрованого в реєстрі за №4048, новий кредитор набув право вимоги, належне первісному кредиторові відповідно до договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства від 11 червня 2015 року (а. с. 9). Так, 11 червня 2015 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "НВП - Розліт" у розмірі 39% статутного капіталу цього товариства в сумі 50 000,00 доларів США, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Львівської області Алєксєєвою Г. М., зареєстрованого в реєстрі за №811 (а. с. 10-11). ОСОБА _1 заявлено позов про стягнення заборгованості за неоплачену частку у статному капіталі ТОВ "НВП - Розліт". Зокрема, просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість (вартість неоплаченої частки капіталу) у розмірі 49 491,29 доларів США та три проценти річних у сумі 4 449,58 доларів США. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 не є учасником ТОВ "НВП - Розліт", а отже, не має корпоративних прав у цьому товаристві. При цьому, право власності на частку статутного капіталу товариства, що відчужується за даним договором, переходить до ОСОБА_2 з моменту нотаріального посвідчення даного договору (пункт 3 договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства). Всі права та обов'язки учасника (засновника) товариства переходять до покупця з моменту нотаріального посвідчення даного договору (пункт 10 договору). Тобто самим договором передбачено момент виникнення у покупця права власності на частку статутного капіталу товариства, який не пов'язаний із моментом сплати покупцем вартості такої частки. Таким чином, у справі, яка переглядається, спір між сторонами виник щодо заборгованості по сплаті на підставі договору про відступлення права вимоги від 12 листопада 2019 року за договором купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "НВП - Розліт" від 11 червня 2015 року, тобто щодо виконання грошового зобов'язання і не стосується захисту позивачем своїх прав, пов'язаних з процедурою реалізації корпоративного права. Зазначене узгоджується з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 31 травня 2017 року у справі №370/1226/15-ц. Ураховуючи зазначені обставини, суб'єктний склад учасників справи, характер спірних правовідносин, які виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позов ОСОБА_1 не направлений на захист корпоративних прав, а тому не може розглядатися за правилами господарського судочинства. Підстав, передбачених частиною шостою статті 403 ЦПК України, для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не встановлено. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 15 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 липня 2021 року м. Київ справа №573/2300/20 провадження №61-8931св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Білопільської міської ради Сумської області, третя особа - Білопільська районна державна нотаріальна контора, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини та визнання права власності у порядку спадкування, за касаційною скаргою ОСОБА_1 нарішення Білопільського районного суду Сумської області від 15 лютого 2021 року у складі судді Терещенко О. І. та постанову Сумського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Криворотенка В. І., Ткачук С. С. учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Білопільська міська рада Сумської області, третя особа - Білопільська районна державна нотаріальна контора, ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Білопільської міської ради Сумської області, третя особа - Білопільська районна державна нотаріальна контора, з позовом, у якому просила визначити їй додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_2, протягом трьох місяців з дня набрання рішенням суду законної сили та визнати за нею право власності на земельну ділянку, площею 3,970 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Ободівської сільської ради Білопільського району Сумської області, яка належала ОСОБА_2 на підставі державного акта на право приватної власності на землю, від 29 березня 2001 року. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її брат ОСОБА_2, після його смерті залишилася спадщина, що складається із земельної ділянки, площею 3,970 га, за цільовим призначенням - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Ободівської сільської ради Білопільського району Сумської області. Заповіту за життя ОСОБА_2 складено не було, а вона є єдиною спадкоємицею за законом після його смерті. Вказувала, що строк для прийняття спадщини нею був пропущений з поважних причин, а саме у зв'язку з тривалою хворобою. Щодо заявленої вимоги про визнання права власності на спадкове майно, позивач посилалась на те, що у зв'язку з втратою правовстановлюючих документів на належну померлому ОСОБА_2 земельну ділянку вона позбавлена можливості реалізувати своє право на спадкове майно. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Білопільського районного суду Сумської області від 15 лютого 2021 року відмовлено у визнанні Білопільською міською радою Сумської області позову ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини та визнання права власності у порядку спадкування. Рішенням Білопільського районного суду Сумської області від 15 лютого 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не надано доказів, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на момент вчинення цих дії, а за наведених нею обставин вона мала змогу звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у передбачений законом строк. Місцевий суд також дійшов висновку про недоведеність позивачем факту наявності в неї волі щодо реалізації своїх спадкових прав після смерті ОСОБА_2 та наступного визнання її прав на спадкування з боку будь-яких осіб, в тому числі і з боку нотаріуса, а також недотриманням позасудового порядку захисту спадкових прав. Судом першої інстанції не встановлено правових підстав для визнання права власності на спадкове майно. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Сумського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Білопільського районного суду Сумської області від 15 лютого 2021 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вказані обставини не є поважними з огляду на те, що вони не свідчать про те, що ОСОБА_1 протягом шести місяців з дня відкриття спадщини фізично не могла прибути до нотаріуса для подання заяви про прийняття спадщини або направити таку заяву засобами поштового зв'язку, чи не могла запросити нотаріуса для складення відповідної заяви за місцем свого проживання у разі неможливості подати заяву до нотаріальної контори особисто у разі хвороби. Необізнаність ОСОБА_1 із наявністю у спадкодавця спадкового майна та відсутність інших спадкоємців після його смерті, у розумінні статті 1272 ЦК України, також не є підставою для надання їй додаткового строку для прийняття спадщини. Апеляційний суд також указав, що відмовляючи у прийнятті визнання Білопільською міською радою Сумської області заявлених позовних вимог, суд першої інстанції діяв у відповідності з вимогами статті 206 ЦПК України, так як відповідач свого представника до суду не направив, а тому суд першої інстанції був позбавлений можливості роз'яснити наслідки таких дій. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у травні 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судом норм матеріального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме частини третьої статті 1272 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №565/1145/17, у якій тривала хвороба спадкоємця визнана поважною причиною пропуску строку на прийняття спадщини. Заявник також зазначає про порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, а саме відповідні медичні виписки про тривале стаціонарне лікування. Вважає, що висновки суду першої та апеляційної інстанції про відсутність поважних причин пропуску строку є необґрунтованими та не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки тривала хвороба, слабке здоров'я, її необізнаність про наявність спадкового майна, є причинами, що не залежали від її волі спадкоємця та позбавили її можливості своєчасно звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи отримали копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги з доданими до неї додатками, однак відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили. Фактичні обставини справи, встановлені судами Позивач ОСОБА_1 є рідною сестрою ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ: Після смерті ОСОБА_2 відкрилась спадщина на все належне йому майно. Спадкова справа після смерті ОСОБА_2 не заводилася. На підставі рішення 14 сесії 23 скликання Ободівської сільської ради на ім'я ОСОБА_2 від 29 березня 2001 року був виданий державний акт на право приватної власності на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,970 га на території Ободівської сільської ради. Державний акт одержував ОСОБА _2. На день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 був зареєстрований та проживав один за адресою: АДРЕСА _1. Останній в шлюбі не перебував, дітей не мав. Заповіт від імені померлого Ободівською сільською радою не посвідчувався. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У справі, яка переглядається, у грудні 2020 року ОСОБА_1 ініціювала спір про визначення їй додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 її брата ОСОБА_2, та визнання за нею право власності на земельну ділянку, площею 3,970 га, яка належала її брату ОСОБА_2 на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 29 березня 2001 року. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України). У відповідності до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи, а часом відкриття спадщини є день смерті особи; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до частини першої статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (частина перша статті 1272 ЦК України). Частиною третьою статті 1272 ЦК України передбачено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Аналіз вищезазначеної норми закону свідчить про те, що поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Отже, правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через власну пасивну поведінку, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 04 листопада 2015 року у справі №6-1486цс15, від 14 вересня 2016 року у справі №6-1215цс16. Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, тимчасова непрацездатність, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини. Поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємця, складні умови праці, які пов'язані із тривалими відрядженнями, у тому числі закордонними, перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України, відбування покарання, з чим пов'язана неможливість прийняття спадщини тощо. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 1272 ЦК України, для визначення спадкоємцю ОСОБА_1 додаткового строку для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини. При вирішенні спору суди попередніх інстанцій врахували, що з наданої позивачем медичної документації слідує, що позивач ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні з 28 лютого по 14 березня 2005 року, тобто ще до смерті спадкодавця ОСОБА_2, та з 31 березня по 14 квітня 2006 року. З дня смерті ОСОБА_2, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_1, протягом більше 15 років, позивачка, якій було достовірно відомо про смерть брата, жодним чином не вчинила будь-яких дій, спрямованих на отримання спадщини, яка залишилася після його смерті. Доказів, які підтверджували б те, що вона зверталася до нотаріуса з питанням прийняття спадщини, ОСОБА_1 не надано. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судом апеляційної інстанції зроблена належна правова оцінка доказів. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Необґрунтованим є посилання касаційної скарги на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №565/1145/17, оскільки перелік підстав для визначення додаткового строку на прийняття спадщини не є вичерпним і у кожному випадку вони досліджуються судом та їх поважність визначається, виходячи з обставин справи, які у справі №565/1145/17 та у справі, яка переглядається, є різними. ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Білопільського районного суду Сумської області від 15 лютого 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 червня 2021 року м. Київ справа №322/1009/19 провадження №61-8056св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Фермерське господарство "Саранчі Миколи Петровича", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Фермерського господарства "Саранчі Миколи Петровича" на рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року у складі судді Шиш А. Б. та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Полякова О. З., Кухаря С. В., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Фермерського господарства "Саранчі Миколи Петровича" (далі - ФГ "Саранчі М. П.") про стягнення збитків. Позов мотивований тим, що рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 травня 2018 року, яке набрало законної сили 19 грудня 2018 року, визнано недійсним договір оренди землі від 01 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Саранчі М. П.". ФГ "Саранчі М. П." самовільно використовувало земельну ділянку ОСОБА_1, не маючи на те законних підстав. ОСОБА_1 звернувся до Новомиколаївського районного суду Запорізької області ще в листопаді 2017 року з позовом про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, через той факт, що він його не підписував. Не зважаючи на це, орендар - ФГ "Саранчі М. П." продовжував використовувати земельну ділянку для вирощування сільськогосподарської продукції та отримувати дохід. За час судового розгляду справи з листопада 2017 року по грудень 2018 року ОСОБА_1 не міг отримати дохід від власного майна, не міг розпоряджатися земельною ділянкою на власний розсуд, оскільки його ділянку самовільно займало ФГ "Саранчі М. П.", чим ОСОБА_1 завдано збитки. ОСОБА_1 звернувся до Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області із заявою про здійснення розрахунку заподіяних йому ФГ "Саранчі М. П." збитків. Відповідно до акту оцінки нанесених збитків від 01 серпня 2019 року розмір заподіяних позивачу збитків за 2018 рік складає 50 684,65 грн. Збитки були нараховані комісією по визначенню та відшкодуванню збитків власникам землі та землекористувачам Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284. Відповідач ухиляється від відшкодування завданих збитків в добровільному порядку. Позивач просив стягнути з ФГ "Саранчі М. П." збитки, завдані самовільним використанням у 2018 році належної йому земельної ділянки в сумі 50 684,65 грн. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції Рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 25 лютого 2020 року, позов ОСОБА_1 до ФГ "Саранчі М. П." про стягнення збитків задоволено. Стягнуто з ФГ "Саранчі М. П." на користь ОСОБА_1 50 684,65 грн відшкодування завданих самовільним зайняттям земельної ділянки у 2018 році збитків, а також 768,40 грн в рахунок відшкодування понесених позивачем судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що при наявності чинного договору оренди землі, зареєстрованого у встановленому законом порядку, позивач ОСОБА_1, до набрання рішенням суду про визнання вказаного договору недійсним законної сили, був позбавлений можливості самостійно використовувати належну йому земельну ділянки. Позивачем доведено перебування належної йому земельної ділянки у незаконному користуванні відповідача з 01 березня 2015 року по 19 грудня 2018 року. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість та доведеність заявлених позивачем вимог. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У травні 2020 року ФГ "Саранчі М. П." подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 15 січня 2019 року у справі №5011-9/336-2012, від 22 травня 2019 року у справі №311/1841/18. Для відшкодування шкоди у зв'язку із самовільним зайняттям земельних ділянок необхідна наявність усіх елементів цивільного правопорушення, а саме: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність; негативний результат такої поведінки (збитки) ; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника. Суди не встановили наявність противоправної поведінки відповідача, існування реальних збитків, причинного зв'язку між противоправної поведінкою відповідача та заподіяними збитками, а також наявність вини відповідача. Позивачем не надані докази, які підтверджують реальний розмір завданої шкоди. ФГ "Саранчі М. П. " наприкінці 2017 року, отримавши повідомлення з Новомиколаївського районного суду Запорізької області про наявність позову ОСОБА_1, фактично припинило будь-яке використання земельної ділянки у 2018 році. Відповідач неодноразово пропонував позивачу вирішити спір у позасудовому порядку, однак ОСОБА_1 відмовлявся. У довідці виконкому Зеленівської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області зазначено, що спірна земельна ділянка протягом 2018 року ФГ "Саранчі М. П. " не використовувалася. Суди цей доказ не дослідили. ОСОБА_1 фактично з січня 2018 року без жодних перешкод з боку відповідача не використовував належну йому земельну ділянку. Суди не звернули уваги на порушення пункту 2 "Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284, яким зазначено, що до складу комісії з визначення розміру збитків власникам землі та землекористувачам включаються представники виконавчих комітетів сільських рад, на території яких знаходяться земельні ділянки. Акт оцінки нанесених збитків від 01 серпня 2019 року не містить жодної інформації про ФГ "Саранчі М. П.", щодо визначення характеру збитків, а також щодо існування обставин, які свідчать про порушення прав ОСОБА_1. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2020 року у задоволенні клопотання ФГ "Саранчі М. П." про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року відмовлено, відкрито касаційне провадження у справі №322/1009/19, витребувано справу з суду першої інстанції. У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 червня 2020 року зазначено, що ціна позову у справі №322/1009/19 становить 50 684,65 грн та не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тобто справа №322/1009/19 є малозначною у силу вимог закону. Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що вона може стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт "а" пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України), а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню. Наведені в касаційній скарзі доводи щодо не врахування правового висновку Верховного Суду від 15 січня 2019 року у справі №5511-9/336-2012 та від 22 травня 2019 року у справі №311/1841/18 підлягають перевірці, а тому наявні підстави для відкриття касаційного провадження. Фактичні обставини Суди встановили, що рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 травня 2018 року, яке набрало законної сили 19 грудня 2018 року, встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі державного акту на право приватної власності на землю, серії ІІ-ЗП №036746, виданого головою Зеленівської сільської Ради народних депутатів 12 грудня 2001 року, належить земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 5,37 га., розташована на території Зеленівської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області. Вказаним рішенням суду визнано недійсним укладений 01 березня 2015 року між ОСОБА_1 та ФГ "Саранчі М. П." договір оренди вищевказаної земельної ділянки. Розпорядженням голови Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області від 11 березня 2019 року №048 було створено комісію по визначенню та відшкодуванню збитків власникам землі та землекористувачам, та затверджено її склад. До складу комісії включені представники Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області, виконавчого комітету Зеленівської сільської ради Новомиколаївського району Запорізької області, представник власника землі, якому були заподіяні збитки, представник фермерського господарства, яке буде їх відшкодовувати, представник територіального органу Держгеокадастру, фінансового органу та органу у справах містобудування і архітектури. В засіданні комісії, яке відбулося 01 серпня 2019 року, приймали участь 7 її членів, за результатами засідання комісією було затверджено акт оцінки нанесених збитків ОСОБА_1. Актом оцінки нанесених збитків, складеним комісією Новомиколаївської районної державної адміністрації Запорізької області від 01 серпня 2019 року, встановлено, що розмір нанесених ОСОБА_1 за 2018 рік збитків становить 50 684,65 грн. Для розрахунку завданих збитків комісією було взято площу земельної ділянки (5,37 га), затрати на обробіток, посів землі, збір врожаю та сплату податку (18 910,55 грн), середню врожайність соняшнику по району в 2018 році (16,2 ц. ), середню ціну соняшнику в 2018 році (8 000,00 грн). Суд першої інстанції зробив висновок, що допущена описка у вищевказаному акті щодо реквізитів розпорядження про створення комісії, а також прийняття в її участі, в якості членів комісії, осіб, які не були включені до неї, на законність рішення комісії не впливає. Позиція Верховного Суду Колегія суддів приймає аргументи касаційної скарги з таких підстав. Частиною другою статті 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, відшкодування збитків. Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що спірна земельна ділянка перебувала у незаконному користуванні відповідача з 01 березня 2015 року по 19 грудня 2018 року. Проте, суди не врахували, що 01 березня 2015 року між ОСОБА_1 та ФГ "Саранчі М. П." був укладений договір оренди вищевказаної земельної ділянки, який рішенням Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 14 травня 2018 року, яке набрало законної сили 19 грудня 2018 року, визнано недійсним. Згідно статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) ; 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. Згідно статті 623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання (частина перша, друга статті 416 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої удової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі №704/962/17 (провадження №61-47536св18) вказано, що "тлумачення статті 22, 614, 623 ЦК України свідчить, що презумпція вини особи має бути спростована тільки за умови, якщо буде встановлено, що саме внаслідок дій або бездіяльності конкретної особи завдано збитків. Тому тільки за цієї умови відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини". Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України). У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У справі, що переглядається, суди: не звернули уваги, з урахуванням розподілу тягаря доказування, що позивач повинен довести наявність збитків та причинний зв'язок; не врахували, що позивач просив стягнути збитки у зв'язку з недійсністю договору оренди; не відхилили посилання відповідача на те, що спірна земельна ділянка відповідачем не використовується з 2018 року; не перевірили, чи існують умови для стягнення збитків. За таких обставин, суди зробили передчасний висновок про часткове задоволення позовних вимог. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Згідно частини четвертої статті 411 ЦПК України права направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі №704/962/17 (провадження №61-47536св18), колегія суддів вважає, що оскаржені судові рішення прийняті без додержання норм матеріального та процесуального права; касаційну скаргу необхідно задовольнити; оскаржені судові рішення скасувати; передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Саранчі Миколи Петровича" задовольнити. Рішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року скасувати. Справу №322/1009/19 направити на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанціїрішення Новомиколаївського районного суду Запорізької області від 01 листопада 2019 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 березня 2021 року м. Київ справа №541/386/19 провадження №61-10491св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Борзовець Олександр Володимирович, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника Борзовця Олександра Володимировича на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2020 року у складі судді Куцин В. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 травня 2020 року у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Бутенко С. Б., Обідіної О. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст вимог скарг У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виділення в натурі земельної ділянки та розірвання договору оренди землі. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його матір - ОСОБА_5, після смерті якої відкрилася спадщина на належну їй земельну ділянку площею 4,0782 га кадастровий номер 323285600:00:001:0084 та знаходиться за адресою: Полтавська область, Миргородський район, Полив'янська сільська рада. Вказував, що він та ОСОБА_2 у встановлений законом строк звернулися до нотаріуса миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гіль Д. В. із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 та 15 грудня отримали свідоцтва про право на спадщину за законом на вказану земельну ділянку. Оскільки вони не дійшли згоди щодо подальшого користування земельною ділянкою, він запропонував ОСОБА_2 виділити земельну ділянку в натурі, проте, остання відмовилася. Вважав її дії незаконними з огляду на те, що кожен із них має рівне право на володіння та користування земельною ділянкою. Зазначав, що спірна земельна ділянка перебуває в користуванні фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_3 на підставі договору оренди від 11 квітня 2016 року, укладеного між ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_3. На підставі свідоцтва про право на спадщину від 15 грудня 2017 року, виданого приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області, він став власником Ѕ частини вказаної земельної ділянки. Посилався на те, що звертався до ФОП ОСОБА_3 з проханням надати копію договору оренди та щодо сплати орендних платежів. ФОП ОСОБА_3 відмовився сплачувати орендні платежі, надавати копію договору оренди від 11 квітня 2016 року та запропонував укласти додаткову угоду до вказаного договору. Стверджував, що відмовився від укладання додаткової угоди до договору оренди, оскільки йому не були відомі умови договору оренди від 11 квітня 2016 року. Вказував, що після смерті матері, орендар ОСОБА_3 протягом 2017-2019 років не сплачував орендної плати, що підтверджується листом від 23 січня 2019 року № б/н. Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд: виділити у володіння і користування Ѕ частину земельної ділянки загальною площею 4,0782 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084 з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Полив'янської сільської ради, відповідно до варіанту №1, запропонованого у висновку комісійної судової земельно-технічної експертизи від 22 серпня 2019 року; розірвати договір оренди земельної ділянки від 11 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, щодо оренди земельної ділянки площею 4,0782 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084 з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; стягнути з ОСОБА_3 на його користь заборгованість по орендній платі у розмірі 10 133,46 грн та судові витрати. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Припинено право спільної часткової власності на земельну ділянку загальною площею 4, 0782 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Полив'янської сільської ради, яка ввійшла до складу Великосорочинської ОТГ Миргородського району Полтавської області. Виділено ОСОБА_1 у власність 1/2 частину земельної ділянки загальною площею 4,0782 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Полив'янської сільської ради, яка ввійшла до складу Великосорочинської ОТГ Миргородського району Полтавської області, площею 2,0391га відповідно до висновку комісійної судової земельно-технічної експертизи №607/1377 від 22 серпня 2019 року згідно додатку №2, варіант №1, що зображений синім кольором. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість по орендній платі за 2017, 2018,2019 роки в розмірі 10 133,46 грн. В задоволенні позовних вимог про розірвання договору оренди земельної ділянки від 11 квітня 2016 року укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 з кожного по 2 809, 40 грн. Рішення районного суду мотивовано тим, що позовні вимоги про виділ ОСОБА_1 у власність Ѕ частини земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5323285600:00:001:0084, що розташована на території Полив'янської сільської ради, яка ввійшла до складу Великосорочинської ОТГ Миргородського району Полтавської області, площею 2,0391 га відповідно до висновку комісійної судової земельно-технічної експертизи від 22 серпня 2019 року №607/1377 згідно з додатком №2, варіант №1, що зображений синім (блакитним) кольором, ґрунтуються на законі та підлягають до задоволення (том 1, а. с. 95) Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо розірвання договору оренди землі, районний суд зазначив про відсутність підстав для дострокового розірвання договору оренди земельної ділянки з підстав систематичної несплати орендної плати, оскільки позивач не надав суду доказів звернення до орендаря з наданням відомостей щодо зміни власника земельної ділянки. При цьому суд першої інстанції вказав, що надані ОСОБА_3 світлокопії квитанцій про направлення грошових коштів ОСОБА_1 в розмірі 3 377 грн 82 коп (том1, а. с. 50, 51) та повідомлення ОСОБА_1 орендарем ОСОБА_3 про можливість отримання орендної за 2017-2018 роки (том 1, а. с. 13) свідчать, що орендна плата за цей період нарахована, однак не виплачена в зв'язку з відсутністю інформації про спадкоємця частини даної земельної ділянки. Крім того, суд послався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 13 травня 2019 року у справі №469/905/15-ц (провадження №61-28489св18), постанові від 28 березня 2019 року у справі №469/912/15-ц (провадження №61-33986св18). Щодо стягнення орендної плати за 2017, 2018, 2019 роки районний суд вважав такі вимоги обґрунтованими та стягнув на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 10 133 грн 46 коп (3 377 грн 82 коп * 3 = 10 333 грн 46 коп). На підставі статті 141 ЦПК України суд стягнув з відповідачів на користь позивача судові витрати пропорційно задоволених вимог. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Полтавського апеляційного суду від 25 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення районного суду відповідає вимогам статей 263-265 ЦПК України, отже, скасуванню не підлягає. Апеляційний суд вказав, що висновки районного суду про відсутність підстав для розірвання оспорюваного договору оренди є правильними. При цьому вказав, що ОСОБА_1 просив розірвати договір оренди земельної ділянки від 11 квітня 2016 року, укладений між ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_3, щодо оренди земельної ділянки площею 4,0782 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, однак, відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 грудня 2017 року йому належить лише Ѕ частина земельної ділянки площею 4,07282 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084. Відповідно, він як власник має право на звернення з вимогами про розірвання договору оренди землі лише в межах його частки. Суд апеляційної інстанції зазначив, що твердження ОСОБА_1 про те, що відповідач не зробив жодних активних дій щодо погашення боргу по орендній платі спростовується матеріалами справи, які підтверджують, що ОСОБА_6 23 січня 2019 року пропонував ОСОБА_1 отримати орендну плату у зручний час, а після звернення ОСОБА_1 з даним позовом неодноразово здійснював поштові перекази сум орендної плати, проте позивач від їх отримання відмовлявся. Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2020 року оскаржувалося лише в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про розірвання договору оренди землі від 11 квітня 2016 року. В іншій частині судове рішення районного суду не оскаржувалося. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 та його представник Борзовець О. В., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просять рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 травня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У липні 2020 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 липня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Сімоненко В. М. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Відповідно до протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 13 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Лідовцю Р. А. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 та його представника Борзовця О. В. мотивована тим, що виплата орендної плати за договором є основним обов'язком відповідача, невиконання якого є істотним порушенням умов договору, оскільки орендна плата для орендодавця є його стабільним джерелом доходу і при передачі землі в оренду орендодавець розраховує на її виплату. Зазначають, що суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24 лютого 2020 року у справі №657/3077/17-ц (провадження №61-5846св19), у якій Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про розірвання договору оренди земельної ділянки, оскільки орендна плата позивачу не виплачувалася за 2015-2017 роки, що є істотним порушенням умов договору оренди землі та є підставою для його розірвання. Також посилаються на незастосування апеляційним судом правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 15 квітня 2020 року у справі №132/1959/18 (провадження №61-16997св19), у якій Верховний Суд зазначив, що невиконання відповідачем істотних умов договору щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання договору оренди. Стверджують, що суди взяли до уваги неналежні докази, зокрема, світлокопії квитанцій про перерахунок грошових коштів, оскільки у них не зазначено призначення платежу. Звертають увагу на те, що ФОП ОСОБА_3 був обізнаний про факт переходу права власності на спірну земельну ділянку до спадкоємців ОСОБА_5, оскільки орендну плату ОСОБА_2 він сплачував. Підставою касаційного оскарження заявники вважають, що суди застосували положення статті 537 ЦК України (щодо виконання зобов'язання внесенням боргу в депозит нотаріуса, нотаріальної контори), без врахування правового висновку Верховного Суду, висловленій у постанові від 24 лютого 2020 року у справі №657/3077/17-ц в якій Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про розірвання договору оренди землі, оскільки орендна плата позивачу не виплачувалась за 2015-2017 року, що є істотним порушенням умов договору оренди землі та підставою для розірвання договору оренди землі внаслідок невиконання відповідачем істотних умов договору щодо сплати орендної плати. Сплата орендної плати повинна мати ініціативний характер, тобто боржник зобов'язаний вживати активних дій, усіх, які може здійснити, задля унеможливлення появи боргу. Також особи, які подали касаційну скаргу вважають, що суд застосував положення статті 526 ЦК України без врахування правової позиції Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, висловленої у постанові від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18), в якій зазначено, що неналежне виконання умов договору, а саме невиконання обов'язку зі сплати орендної плати також є порушення умов договору оренди землі, яке дає право орендодавцю вимагати розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена у подальшому заборгованість. Відзив на касаційну скаргу учасники справи не подали. Фактичні обставини справи, встановлені судами 11 квітня 2016 року між ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_3 укладено договір оренди земельної ділянки площею 4,07282 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Полив'янської сільської ради Миргородського району Полтавської області. Договір зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 травня 2016 року. Відповідно до пункту 8 договору оренди землі договір укладено на сім років. Згідно з пунктом 10 договору оренди землі щорічна орендна плата за користування земельною ділянкою вноситься орендарем в одній із зазначених законом форм чи поєднанні різних форм (за додатковим погодженням сторін) та розмірах, визначених цим договором, на момент здійснення виплат: - грошовою формою у розмірі 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що складає 8 392,10 грн в рік; - натуральною формою, яка здійснюється шляхом передачі сільськогосподарської продукції чи товарів у кількості, пропорційній погодженій сторонами їх ціні до розміру орендної плати у грошовій формі; - відробітковою формою, за якою види, обсяг, строки і місце надання послуг та (або) виконання робіт визначаються в актах приймання-передачі виконаних робіт чи надання послуг, підписання яких сторонами і є додатковим погодженням (том 1, а. с. 45-49). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 грудня 2017 року, виданого приватним нотаріусом миргородського міського нотаріального округу Гіль Д. М., ОСОБА_1 після смерті матері ОСОБА_5 успадкував Ѕ частину земельної ділянки площею 4,07282 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Полив'янської сільської ради Миргородського району Полтавської області. Свідоцтво про право на спадщину на іншу Ѕ частину земельної ділянки площею 4,07282 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084 видано ОСОБА_2 25 травня 2017 року (том 1, а. с. 10). Згідно з висновком комісійної судової земельно-технічної експертизи від 22 серпня 2019 року №603/1377 запропоновано чотири можливі варіанти розподілу земельної ділянки (том 1, а. с. 90-99). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пунктів першого, четвертого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: - якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; - якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 та його представника Борзовця О. В. задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Оскаржувані судові рішення суду ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Правовідносини сторін за договором оренди землі регулюються спеціальним Законом України "Про оренду землі", ЗК України та загальними нормами ЦК України щодо підстав дострокового розірвання договору. За загальними правилами статті 651 ЦК України умовою розірвання договору оренди в односторонньому порядку є істотне порушення умов договору та інші випадки, встановлені договором та законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Відповідно до статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Пунктом "д" частини першої статті 141 ЗК України передбачено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, систематична несплата орендної плати. Частинами першою-четвертою статті 1481 ЗК України визначено, що до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов'язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки. У разі переходу права власності на земельну ділянку, що перебуває у постійному користуванні, від держави до територіальної громади або від територіальної громади до держави до набувача земельної ділянки переходять права та обов'язки власника земельної ділянки за правовідносинами постійного користування нею. Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов'язана повідомити про це її користувачів із зазначенням: кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки; найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім'я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника; місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі). Повідомлення надсилається користувачу земельної ділянки рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається йому особисто під розписку. Повідомлення про перехід права власності від держави до територіальної громади або навпаки підлягає опублікуванню у друкованих засобах масової інформації місцевої сфери розповсюдження із зазначенням кадастрового номера, місця розташування та площі земельної ділянки. За згодою сторін договору оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту чи застави до такого договору можуть бути внесені зміни із зазначенням нового власника земельної ділянки. Стаття 13 Закону України "Про оренду землі" визначає, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Згідно із частиною першою статті 21 цього Закону орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, своєчасного внесення орендної плати (стаття 24 Закону України "Про оренду землі"). Відповідно до частини другої статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець зобов'язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою. Положеннями частини першої статті 32 Закону України "Про оренду землі" також передбачені умови розірвання договору оренди землі, якими є невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, випадкове знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також підстави, визначені земельним законодавством та іншими законами України. Отже, за змістом статті 141 ЗК України та статті 32 Закону України "Про оренду землі" підставою розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати, а не разове порушення умов договору у цій частині. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року у справі №6-146цс12. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1218 ЦК України). Частиною третьою статті 1223 ЦК України визначено, що спадщина належить спадкодавцю від дня відкриття спадщини. Тобто дата оформлення спадщини, а саме отримання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину не може обмежувати можливість реалізації належних спадкоємцю прав власника від дня відкриття спадщини. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, установивши, що земельна ділянка, яка є предметом договору оренди землі від 11 квітня 2016 року, на момент звернення позивача до суду перейшла у порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 у власність позивача ОСОБА_1 та третьої особи у справі - ОСОБА_2, дійшли висновку, що до вказаних осіб, як нових власників земельної ділянки, перейшли права та обов'язки орендодавця за вказаним договором. При цьому суди посилалися на положення частини третьої статті 148-1ЗК України, у якій зазначено, що особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов'язана повідомити про це її користувачів із зазначенням: кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки; найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім'я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника; місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі). Повідомлення надсилається користувачу земельної ділянки рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається йому особисто під розписку. Колегія суддів вважає, що підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки відсутні, отже, висновки судів попередніх інстанцій є правильними. Зокрема, суди дійшли правильного висновку, що з дати відкриття спадщини після смерті ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_1, на виконання положень статті 148-1 ЗК України, позивач повинен був повідомити відповідача про прийняття ним спадщини та про перехід до нього та іншого спадкоємця прав та обов'язків за договором оренди. Дотримання вищевказаних дій для власника, до якого перейшло права власності на земельну ділянку є важливим етапом, спрямованим для налагодження виплати орендної плати за укладеним до переходу права власності договором. Оскільки вказаних дій позивачем зроблено не було, а у ФОП ОСОБА_3 була відсутня інформація про спадкоємців ОСОБА_5, до яких перейшли права та обов'язки орендодавця, відтак, відповідач з незалежних від нього причин був позбавлений можливості виконати обов'язок щодо виплати орендної плати. Колегія суддів звертає увагу на те, що саме з ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача виникло право вимагати у відповідача сплати орендної плати. Доказів про звернення до відповідача з вимогою про сплату орендної плати та повідомлення про перехід прав та обов'язків за договором оренди позивач не надав. Натомість матеріали справи свідчать, що з позовом про стягнення орендної плати ОСОБА_1 звернувся до суду 21 лютого 2019 року, після отримання від ФОП ОСОБА_3 листа від 23 січня 2019 року про можливість отримання орендної плати за 2017 та 2018 роки (том 1, а. с. 13). Отже, про відсутність у діях ФОП ОСОБА_3 наміру ухилитися від виконання обов'язків щодо сплати орендної плати свідчить вказаний лист від 23 січня 2019 року, який був долучений до матеріалів справи саме позивачем разом з позовною заявою. Відповідно до вимог статті 537 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних із нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі: відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання; ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку; відсутності представника недієздатного кредитора. Внесення належних із боржника кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса на підставі статті 537 ЦК України є правом, а не обов'язком боржника. Несплата орендної плати у разі відсутності даних про орендодавця і не внесення грошових коштів у депозит не може тлумачитись як систематична несплата орендної плати і бути підставою для розірвання такого правочину. Вказані правові висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від 09 грудня 2019 року у справі №709/1089/17 (провадження №61-12745сво18). Колегія суддів вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що з огляду на наявність у ОСОБА_1 права власності лише на Ѕ частину земельної ділянки площею 4,07282 га кадастровий номер 5323285600:00:001:0084, він як власник має право на звернення з вимогами про розірвання договору оренди землі лише в межах його частки. Такі висновки апеляційного суду не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки до компетенції суду належить право задовольняти позовні вимоги частково, але зазначене не вплинуло на правильне вирішення спору та взагалі не доведено підставу для розірвання договору оренди землі. Щодо наявних у матеріалах справи світлокопій квитанцій про направлення грошових коштів ОСОБА_1 колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно взяв до уваги вказані документи, оскільки з їх аналізу неможливо встановити призначення платежів. Проте, апеляційний суд ухвалив правильне по суті судове РІШЕННЯ: Посилання заявників на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24 лютого 2020 року у справі №657/3077/17-ц (провадження №61-5846св19) та правовий висновк Верховного Суду, викладений у постанові від 15 квітня 2020 року у справі №132/1959/18 (провадження №61-16997св19) колегія суддів відхиляє, оскільки у вказаних справах було встановлено недобросовісність боржника та систематичне невиконання обов'язків щодо сплати орендної плати, тоді як у цій справі має місце перехід прав та обов'язків орендаря до спадкоємця та невиконання ним обов'язку щодо повідомлення орендаря про перехід до них прав та обов'язків за договором оренди. За таких обставин відсутність у орендаря даних про нового власника земельної ділянки свічить про неможливість орендаря сплатити орендну плату на користь нового орендодавця. З огляду на зазначене, висновки судів попередніх інстанцій відповідають нормам процесуального права, а оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням положень статей 263-265 ЦПК України, відтак, скасуванню не підлягають. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 та його представника Борзовця Олександра Володимировича, залишити без задоволення. Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 лютого 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 25 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 березня 2021 року м. Київ справа №420/918/19-ц провадження №61-4626св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Орхідея 2015", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 02 жовтня 2019 року у складі судді Чалого А. В. та постанову Луганського апеляційного суду від 30 січня 2020 року у складі колегії суддів: Дронської І. О., Карташова О. Ю., Яреська А. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Орхідея 2015" (далі - ТОВ "Орхідея 2015") про розірвання договорів оренди землі. Позовну заяву мотивовано тим, що йому на праві приватної власності на землю належать дві земельні ділянки площею 4,4906 га та 4,4989 га, які розташовані на території Закотненської сільської ради Новопсковського району Луганської області. 21 травня 2015 року та 27 травня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Орхідея 2015" були укладені договори оренди землі, відповідно до умов яких ТОВ "Орхідея 2015" отримало в оренду зазначені земельні ділянки. ОСОБА _1 зазначав, що ТОВ "Орхідея 2015" систематично порушувало умови зазначених договорів оренди землі щодо своєчасної сплати орендної плати за користування земельними ділянками. У 2017 році та 2018 році відповідач перестав виплачувати орендну плату. З метою отримання орендної плати він неодноразово приїздив до відповідача за адресою, що була зазначена у договорах оренди землі, проте жодного разу отримати орендну плату не зміг, оскільки будь-які працівники ТОВ "Орхідея 2015" за зазначеною у договорах адресою були відсутні. ОСОБА _1 вважав, що систематична невиплата орендної плати протягом двох років є підставою для розірвання договорів оренди землі, у зв'язку з чим він звертався з відповідною пропозицією до відповідача, проте отримав відмову. З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд розірвати договори оренди землі від 21 травня 2015 року та 27 травня 2015 року, укладені між ним та ТОВ "Орхідея 2015" щодо земельних ділянок за кадастровими номерами 4423382000:03:001:0113 та 4423382000:03:001:0114, площею 4,4906 га та 4,4989 га, для ведення товарно сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Закотненської сільської ради Новопсковського району Луганської області, право оренди за яким зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 травня 2015 року та 12 жовтня 2015 року, номер запису про інше речове право 10173498 та 11587041. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новопсковського районного суду Луганської області від 02 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту систематичної невиплати відповідачем орендної плати або наявності інших підстав для розірвання договорів оренди землі. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Луганського апеляційного суду від 30 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 02 жовтня 2019 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, оскільки останнім не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту систематичної невиплати ТОВ "Орхідея 2015" орендної плати або наявності інших підстав для розірвання договорів оренди землі. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА _1, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 та постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі №383/708/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №365/317/16-ц, від 17 квітня 2019 року у справі №365/315/16-ц та від 02 жовтня 2019 року у справі №652/59/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на той факт, що ТОВ "Орхідея 2015" датував лист щодо нагадування ОСОБА_1 про необхідність отримання орендної плати за 2018 рік за користування земельними ділянками 28 грудня 2018 року, що свідчить, як ОСОБА_1 вважав, про те, що такий лист був створений за 4 дні до закінчення календарного року, що не може свідчити про своєчасність звернення останнього до нього з нагадування про виплату. Також, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що зазначений лист ОСОБА_1 отримав засобами поштового зв'язку 12 січня 2019 року, що не може свідчити про своєчасність звернення ТОВ "Орхідея 2015" до нього з нагадуванням про виплату, та що не спростував представник відповідача при розгляді справи в суді першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2020 року було відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи №420/918/19 із Новопсковського районного суду Луганської області. У червні 2020 року матеріали справи №420/918/19 надійшли до Верховного Суду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ "Орхідея 2015" на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані судові РІШЕННЯ: є законними та обґрунтованими. Фактичні обставини справи, встановлені судами 21 травня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Орхідея 2015" було укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав ТОВ "Орхідея 2015" у строкове платне користування земельну ділянку з кадастровим номером 4423382000:03:001:0113, площею 4,4906 га, строком на 7 років (а. с. 9-14). 27 травня 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Орхідея 2015" було укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав ТОВ "Орхідея 2015" у строкове платне користування земельну ділянку з кадастровим номером 4423382000:03:001:0114, площею 4,4989 га, строком на 10 років (а. с. 20-25). Відповідно до пунктів 9.1, 11 зазначених договорів оренди землі, які є ідентичними за своїм змістом, розмір орендної плати за рік у грошовій формі становить 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 3 303,00 грн. Орендна плата вноситься щорічно у такі строки: у натуральній формі - з 01 вересня до 20 грудня, у грошовій формі - з 01 листопада до 31 грудня. Для отримання орендної плати у грошовій або натуральній формі орендодавець повинен з'явитися у строки, зазначені у пункті 11 договору, за адресою: АДРЕСА_1. У разі зміни адреси отримання орендної плати орендар повинен повідомити про це орендодавця листом за адресою, яку зазначено у реквізитах цього договору. У разі неможливості з'явитися за вищезазначеною адресою у строки, указані в пункті 11 договору, орендодавець з 01 травня до 15 липня року, за який отримується орендна плата, повинен направити на адресу орендаря, зазначену в реквізитах цього договору, лист-заяву щодо отримання орендної плати на картковий рахунок або поштовим переказом. Такий лист-заява є чинним до кінця року, у якому його направлено, якщо орендодавець бажає отримати орендну плату на картковий рахунок, у листі-заяві орендодавець розбірливо зазначає свій номер карткового рахунка, назву банку, у якому відкритий картковий рахунок, транзитний рахунок банку, свій індивідуальний податковий номер, свій контактний номер телефону. До листа-заяви додається оригінал довідки з банку, у якому відкрито рахунок, про те, що саме на орендодавця відкрито цей картковий рахунок і на нього можливо здійснити перерахунок орендної плати за користування землею. У разі виплати орендної плати таким шляхом орендна плата вважається сплаченою орендарем і орендодавець не вправі пред'явити будь-яких претензій до орендаря щодо строків унесення орендної плати. У такому разі виплата орендної плати здійснюється відповідно до пункту 9.1. цього договору (пункти 10, 10.1, 10.2, 10.3. договорів оренди землі). Листом від 28 грудня 2018 року б/н ТОВ "Орхідея 2015" в особі директора Дєточки Ю. А. звернулося до ОСОБА_1 з нагадуванням про необхідність отримання орендної плати за 2018 рік за користування земельною ділянкою №252 (4423382000:03:001:0113), розташованою на території Закотненської сільської ради Новопсковського району Луганської області, за місцезнаходженням підприємства. У цьому листі було зазначено про можливість перерахування орендної плати на картковий рахунок орендодавця (а. с. 31). 15 січня 2019 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 звертався до ТОВ "Орхідея 2015" з проханням надати договори оренди земельних ділянок за кадастровим номером 4423382000:03:001:0113, площею 4,4906 га, та кадастровим номером 4423382000:03:001:0114, площею 4,4989 га, а також перерахувати на його картковий рахунок орендну плату за 2017 рік та 2018 рік за вказаними договорами. У своїх листах ОСОБА_1 зазначав, що останній раз орендну плату за договорами оренди отримував у 2016 році. У 2017 році та 2018 році він неодноразово відвідував підприємство за адресою, вказаною у договорах оренди, проте орендну плату не отримав у зв'язку із відсутністю працівників ТОВ "Орхідея 2015" на робочому місці. Згідно відомостей з державного реєстру фізичних осіб платників податків про суми виплачених та утриманих ОСОБА_1 доходів за 2017 рік, ОСОБА_1 у четвертому кварталі 2017 року отримав від ТОВ "Орхідея 2015" - 9 898,62 грн (а. с. 133). Відповідно до видаткового касового ордеру від 22 грудня 2017 року ОСОБА _1 22 грудня 2017 року було виплачено грошові кошти у розмірі 7 968,39 грн у рахунок оренди земельного паю за 2017 рік (а. с. 201). 25 січня 2019 року ОСОБА_1 отримав від ТОВ "Орхідея 2015" на свій картковий рахунок кошти у рахунок оренди земельного паю за 2018 рік у сумі 21 968,00 грн, що підтверджується листом, що був направлений ОСОБА_1 на адресу ТОВ "Орхідея 2015" від 04 лютого 2019 року (а. с. 43, 47). 14 березня 2019 року ОСОБА_1 надсилав на адресу ТОВ "Орхідея 2015" листи-повідомлення з проектами додаткових угод про дострокове розірвання договорів оренди землі та проектами акту приймання-передачі об'єкта оренди. У вказаних листах ОСОБА_1 зазначав, що ТОВ "Орхідея 2015" всупереч положенням договорів оренди землі від 21 травня 2015 року та 27 травня 2019 року два роки поспіль не виплачувало йому орендну плату, зокрема за 2017 та 2018 роки. Орендну плату за вказані роки ОСОБА _1 отримав на свій картковий рахунок лише 25 січня 2019 року. З огляду на те, що він виявив бажання самостійно обробляти належні йому земельні ділянки, та відповідно до пункту 34 договорів оренди землі, пропонував ТОВ "Орхідея 2015" розірвати зазначені договори оренди за взаємною згодою сторін шляхом погодження проектів додаткових угод до договорів оренди землі про дострокове розірвання цих договорів (а. с. 51-56). Згідно листів, надісланих ТОВ "Орхідея 2015" на адресу ОСОБА_1, підприємство виконувало умови договорів у повному обсязі, а тому підстави для їх розірвання у відповідності до пунктів 34, 35 відсутні (а. с. 57, 58). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої та другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі", в редакції, чинній на момент укладання договору, передбачено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 2 вказаної редакції Закону України "Про оренду землі" відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. Згідно зі статтею 13 вказаної редакції Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Згідно з положеннями статей 21, 22 зазначеної редакції Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю". Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справляється виключно у грошовій формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи. Відповідно до частини першої статті 32 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договору, на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Згідно із пунктом "д" частини першої статті 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме систематична несплата орендної плати. Зазначені положення закону вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18). Згідно з пунктами 9.1, 11 спірних договорів оренди землі розмір орендної плати за рік у грошовій формі становить 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 3 303,00 грн. Орендна плата вноситься щорічно у такі строки: у натуральній формі - з 01 вересня до 20 грудня, у грошовій формі - з 01 листопада до 31 грудня. Звертаючись до суду з позовом та обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_1, серед іншого, посилався на те, що відповідачем не виплачено орендну плату за 2017-2018 роки. Заперечуючи проти позовних вимог, ТОВ "Орхідея 2015" посилалося на те, що умови договорів оренди землі виконувало, згідно наданих позивачем відомостей з державного реєстру фізичних осіб платників податків про суми виплачених та утриманих ОСОБА_1 доходів за 2017 рік, останній своєчасно отримав орендну плату за 2017 рік, а за 2018-2019 рік товариство перерахувало йому орендну плату у розмірі 21 968,00 грн, яку ОСОБА_1 отримав 25 січня 2019 року на свій картковий рахунок. Встановлено, що 22 грудня 2017 року ТОВ "Орхідея 2015" було виплачено ОСОБА_1 орендну плату за користування двома земельними ділянками за 2017 рік у розмірі 7 968,39 грн, що було підтверджено видатковим касовим ордером від 22 грудня 2017 року. Орендну плату за 2018-2019 роки за користування земельними ділянками ОСОБА _1 отримав від ТОВ "Орхідея 2015" 25 січня 2019 року у розмірі 21 968,00 грн. Таким чином, надані відповідачем докази підтверджують факт належного виконання ним зобов'язання перед позивачем, що виникли у 2017 році. Разом із тим, у цьому випадку має місце несвоєчасне виконання ТОВ "Орхідея 2015" зобов'язання перед позивачем, що виникли у 2018 році, проте це не свідчить про систематичність порушення умов договору оренди земельної ділянки. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно застосував вказані норми матеріального та процесуального права, встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не доведено факт систематичного порушення відповідачем умов договорів оренди земельних ділянок щодо сплати орендної плати, що давало б підстави для їх розірвання. Доводи касаційної не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо їх оцінки, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Новопсковського районного суду Луганської області від 02 жовтня 2019 року та постанову Луганського апеляційного суду від 30 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: С. Ф. Хопта Є. В. Синельников В. В. Шипович
'Постанова ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 січня 2021 року м. Київ справа №175/4348/17 провадження №61-12868св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: голова Cадівничого товариства "Урожай" Єремєєва Марія Володимирівна, Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровському районі, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2019 року у складі судді Реброва С. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: голова Cадівничого товариства "Урожай" (далі - СТ "Урожай") Єремєєва М. В., Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровському районі, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки № НОМЕР_1, площею 0,0671 га з цільовим призначенням для ведення садівництва, яка розташована у СТ "Урожай" на території Ювілейної (після зміни найменування - Слобожанської) сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області. Суміжна земельна № НОМЕР_2 належить відповідачу ОСОБА_2. Відповідач без відповідних дозволів та погоджень із державними органами на своїй ділянці збудувала два двоповерхових будинки, які знаходяться на межі належних позивачу та відповідачу земельних ділянок. У порушення пункту 3.17 Б.2.4.-1-94 "Планування та забудова міських та сільських поселень" під час будівництва ОСОБА_2 не відступила 1 метр від межі земельних ділянок, а система водовідведення у будинках влаштована так, що атмосферні опади з них потрапляють на земельну ділянку позивача, де постійно збираються калюжі. Без дозволу ОСОБА_1 відповідач для укріплення свого фундаменту зробила бетонне вимощення, після того, як стіни почали тріскатися, насипала шлак під свій будинок та на земельну ділянку позивача. Дії відповідача порушуються права позивача на володіння та користування земельною ділянкою. Позивач просив зобов'язати відповідача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, шляхом знесення самочинно збудованих двох двоповерхових будинків на земельній ділянці відповідача, які збудовані на межі із належною йому земельною ділянкою. Короткий зміст судових рішень Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року, у позові відмовлено. Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що на час отримання позивачем державного акта на належну йому земельну ділянку № НОМЕР_1 від 12 жовтня 2012 року на суміжній земельній ділянці АДРЕСА_1, що належить відповідачу, вже були побудовані вказані будівлі, позивач не мав претензій з цього приводу до відповідача при встановленні меж своєї земельної ділянки, суміжної із земельною ділянкою ОСОБА_2.Позивач не довів тієї обставини, що усунення перешкод у користуванні його земельною ділянкою можливе лише єдиним шляхом - знесення садових будинків відповідача, а також що саме такий захід буде співмірним з інтересами обох сторін. Позовних вимог про перенесення відповідачем споруд він не заявив. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. Суд першої інстанції не надав належної оцінки відсутності у відповідача будівельного паспорта та іншої проєктної документації на спірні садові будинки. До 31 грудня 2012 року відповідач не зверталася до відповідних державних органів з питань введення цих будинків в експлуатацію. Враховуючи, що зведення будинків на земельній ділянці відбулося не у встановленому законом порядку, за відсутності будь-якої нормативно-правової документації й дотримання будівельних норм, їх існування порушує законні права позивача на вільне й безперешкодне користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, тому вказані будинки підлягають знесенню як самочинно збудоване нерухоме майно. Суд апеляційної інстанції поверхнево переглянув справу в апеляційному порядку, не надавши доводам позивача належної правової оцінки та не дослідивши висновок експерта від 06 листопада 2017 року №104/14. Судові рішення не є законними й обґрунтованими, тому підлягають скасуванню. Аргументи інших учасників справи У листопаді 2019 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якій вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року - без змін. Зазначила, що відповідно до пункту 3.2. розділу 3 Інструкції "Про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна" в редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 09 серпня 2012 року №404, не належать до самочинного будівництва індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року. Оскільки садові будинки відповідач побудувала до вказаної дати, то вони не є самочинним будівництвом та знесенню не підлягають. 12 жовтня 2012 року заявник отримав державний акт на належну йому земельну ділянку № НОМЕР_1, завчасно отримав межові знаки на місцевості. Отже, позивач знав, де саме знаходиться межа його земельної ділянки і що на ній розташоване. Однак із позовом до суду ОСОБА_1 звернувся у листопаді 2017 року, тобто відповідно до статті 257 ЦК України з пропуском позовної давності. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу. У листопаді 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон №460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у липні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом №460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку про задоволення частково касаційної скарги з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки № НОМЕР_1, площею 0,0671 га, яка розташована в СТ "Урожай" на території Ювілейної (Слобожанської) сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області та призначена для ведення садівництва, що підтверджується державним актом серії ЯМ №461236 від 12 жовтня 2012 року, який виданий на підставі розпорядження голови Дніпропетровської райдержадміністрації від 24 вересня 2012 року №1331-р. Власником суміжної земельної № НОМЕР_2, площею 0,0807 га є відповідач ОСОБА_2, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ДП Дн №019686, виданого 22 вересня 1997 року на підставі рішення Виконавчого комітету Ювілейної селищної ради від 20 серпня 1997 року №128. Цільове призначення земельної ділянки - для ведення садівництва. Згідно з даними технічного паспорту від 15 січня 2018 року на належній відповідачу земельній ділянці АДРЕСА_1: садовий будинок, позначений на плані літерою: садовий будинок "А-2", прибудова "а-1", прибудова "а1-1", садовий будинок "Б -2", прибудова "б-1", літня кухня "В", гараж "Г", сарай "Д", душ "Е", сарай "Ж", вбиральня "З", навіс "И", споруди №1-4-1, які були побудовані 1988 - 1991 роках. Згідно з довідкою Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації Дніпровської районної ради Дніпропетровської області" від 28 грудня 2018 року вих. №603 за адресою: АДРЕСА_1, архівна справа та інформація про реєстрацію права власності на нерухоме майно відсутні. Суди встановили, що правовстановлюючі документи на нерухоме майно, розташоване на земельній ділянці № НОМЕР_2 в СТ "Урожай" на території Ювілейної (Слобожанської) селищної ради Дніпровського району Дніпропетровської області, належній ОСОБА_2, відсутні. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відповідно до підпунктів г), е) частини першої статті 91 ЗК Українивласники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства. Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив) (частини перша та друга статті 103 ЗК УКраїни). Згідно з частиною другою, пунктом б) частини третьої статті 152 ЗК Українивласник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Звернувшись до суду зі вказаним позовом, позивач зазначав, що на межі належної йому земельної ділянки та належної відповідачу земельної ділянки, відповідач збудувала два двоповерхові будинки без відповідних дозволів. Атмосферні опади, що стікають із покрівель та карнизів цих будинків, потрапляють на земельну ділянку позивача, де збираються калюжі, закислються та вимивається грунт. Відповідач без дозволу позивача на його земельній ділянці для укріплення фундаменту своїх будівель зробила бетонне вимощення та насипала шлак. Через те, що будинки відповідача двоповерхові та знаходяться на південь від домоволодіння позивача, велика частина земельної ділянки позивача затінена. Вказане порушує права позивача як власника суміжної земельної ділянки. Крім того, позивач зазначав, що будинки відповідача можуть зруйнуватися, що створює загрозу та небезпеку для майна та здоров'я позивача. Верховний Суд зауважує, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Згідно з частиною першою статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції забезпечує виконання головного завдання арреllatio - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції, в межах своїх повноважень, повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Вирішуючи спір, до спірних правовідносин суди застосували статтю 376 ЦК України, отже, встановили обставини і надали їм оцінку в контексті цієї норми матеріального права. Проте суди не надали належну оцінку підставам позову, доводам сторін та наданим доказам у справі, дійшли помилкового висновку щодо застосування правової норми, яка підлягає застосуванню до спірних між сторонами правовідносин. З вимогами про перенесення відповідачем споруд позивач не звертався. Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною сьомою статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Під істотним порушенням будівельних норм і правил необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність. Верховний Суд під час розгляду справ за позовами про знесення самочинно збудованого нерухомого майна викладені у відповідних постановах у справах: №820/3183/16, №813/6426/14, №813/6284/14, №814/2645/15, №813/6423/14., за наслідками розгляду яких Верховний Суд сформулював такі правові висновки: - відповідно до вимог частини сьомої статті 376 Цивільного кодексу України для задоволення позову у цій категорії справ необхідна наявність таких фактів, як неможливість перебудови об'єкту або відмова особи, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови; - у разі істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил знесенню самочинного будівництва передує прийняття судом рішення про зобов'язання особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову; - знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, яка передбачена законом, і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Суди встановили, що ОСОБА_1 звертався до Державної архітектурно-будівельної інспекції України Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області із заявами стосовно незаконного будівництва на ділянці відповідача. У відповіді від 26 червня 2017 року Державна архітектурно-будівельної інспекція України Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Дніпропетровській області повідомила, що за наслідками їх виїзду встановлено, що на земельній № НОМЕР_2, розташованої у СТ "Урожай" на території Ювілейної (Слобожанської) сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, яка належить на праві власності ОСОБА_2, знаходиться садовий будинок з господарськими будівлями. Всі будівлі, які розташовані на вказаній земельній ділянці збудовано до 1992 року, згідно з технічним паспортом від 08 червня 1993 року. Сарай "Ж " та садовий будинок "Б" реконструйовано у 1995 році. Позивачу рекомендовано звернутись до суду за захистом своїх прав, якщо він вважає їх порушеними. Відповідно до абзацу другого пункту 3.1. Розділу ІІІ Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків I та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 24 червня 2011 року №91, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 липня 2011 року за №830/19568, документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 05 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил, зокрема для потреб державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації. Згідно з пунктом 3.2. розділу 3 Інструкції про проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової политики України від 24 травня 2001 року №127, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 року за №582/5773, не належать до самочинного будівництва індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них побудовані до 05 серпня 1992 року. Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року №376 затверджено Інструкцію про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, якою визначено механізм відновлення меж земельних ділянок на місцевості, який здійснюють: виконавець - юридична або фізична особа, яка отримала ліцензії на проведення робіт із землеустрою та топографо-геодезичних робіт; замовник - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, власник (користувач) земельної ділянки, який замовляє роботи із встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється при повній (частковій) втраті в натурі (на місцевості) межових знаків, їх пошкодженні, яке унеможливлює використання межових знаків, а також при розгляді земельних спорів між власниками (користувачами) суміжних земельних ділянок (пункт 4.1 Інструкції). Суд першої інстанції встановив, що позивач не вживав заходи стосовно відновлення у встановленому порядку меж належної йому земельної ділянки на місцевості і вказав на те, що ця обставина позбавляє суд можливості встановити місце розташування самочинно збудованого двоповерхового будинку стосовно межі належної позивачу земельної ділянки та дійти однозначного висновку про порушення його прав. Суди встановили, що спір стосовно визначення меж земельних ділянок між сторонами відсутній. Згідно з актом встановлення зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 01 серпня 2012 року позивач ОСОБА_1, як суміжний землекористувач, не мав претензій при встановленні меж земельної ділянки, суміжної із земельною ділянкою ОСОБА_2. З цих підстав суди дійшли висновку, що на момент отримання позивачем державного акта серії ЯМ №461236 від 12 жовтня 2012 року на належну йому земельну № НОМЕР_1, на суміжній земельній ділянці, що належить відповідачу № НОМЕР_2 вже були побудовані вказані будівлі та позивач не мав претензій до відповідача при встановленні меж земельної ділянки, суміжної із земельною ділянкою відповідача ОСОБА_2. Водночас суди належним чином не дослідили висновок експертного будівельно-технічного дослідження, складеного 06 листопада 2017 року №104/17 судовим експертом Чашиним Д. Ю., згідно з якими, за даними фактичних вимірів в натурі фактична відстань між гранню стіни прибудови садового будинку на земельній АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2, що пролягає по межі між ділянкою АДРЕСА_3 до найближчої грані стіни садового будинку Літ. 1 на земельній ділянці № НОМЕР_1, яка належить ОСОБА_1 становить 6,48 м, водночас згідно з пунктом 3.25 та табл.1 додатку 3.1. до ДБН 360-92 "Містобудування. Планування та забудова міських та сільських поселень" така відстань має становити не менше 8 м. Крім того, суди не встановили чи відбувалась перебудова чи надбудова, побудованої господарської (присадибної) будівлі та споруди після 05 серпня 1992 року. Відповідно до абзацу 3 пункту 3.25* Державно-будівельних норм України (ДБН) 360-92* "Містобудування. Планування міських та сільських поселень" для догляду за будівлями і здійснення їх поточного ремонту відстань до межі сусідньої ділянки від найбільш виступної конструкції стіни треба приймати не менше 1,0 м. При цьому повинно бути забезпечене влаштування необхідних інженерно-технічних заходів, що запобігатимуть стіканню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних ділянок. Додаток - Б п 2.1 Умови ущільненої забудови передбачає умови будівництва на забудованій території міста (селища) або діючого підприємства, за яких має місце принаймні один із таких чинників: зведення об'єкта будівництва в притул до існуючих будівель, споруд, інженерних комунікацій; ризик негативного техногенного впливу будівництва на прилеглу забудову або об'єкти благоустрою, внаслідок якого там може виникнути загроза життю або здоров'ю людей чи заподіяння матеріальних втрат; ризик негативного впливу об'єкта будівництва або робіт з його зведення на основи, фундаменти та несучі конструкції прилеглих об'єктів або на інженерні комунікації через створення додаткових напружень в активній зоні їх основ, порушення структури ґрунтів основ, зміну установчих гідро-геодезичних умов на прилеглій території та під будівлями. Вказаним експертним висновком, крім іншого, встановлено те, що відповідач не здійснила належних заходів для запобігання стіканню атмосферних опадів з покрівель та карнизів прибудови садового будинку на земельній ділянці АДРЕСА_1 на територію суміжної земельної ділянки № НОМЕР_1, а навпаки вони виконані таким чином, що стікання атмосферних опадів з покрівель та карнизів здійснюється на належну позивачу земельну ділянку. Суд першої інстанції зазначив, що затінення земельної ділянки позивача, стікання атмосферних опадів та насипання шлаку на його земельну ділянку не пов'язане з переробленням системи водовідведення чи прибиранням шлаку. Розглядаючи спір, суди дійшли висновку, що позивач не довів того, що усунення перешкод у користуванні його земельною ділянкою можливе лише єдиним шляхом - знесення садових будинків відповідача та, що саме такий захід буде співмірним з інтересами обох сторін, оскільки такий захід, як знесення споруди, що розташована на земельній ділянці, належній відповідачу є крайньою мірою. Суди зазначили, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав як власника земельної ділянки внаслідок розташування на земельній ділянці, належній відповідачу ОСОБА_2 двоповерхових будинків та прибудов, чим, на його переконання, створюються перешкоди у користуванні належною позивачу земельною ділянкою. Водночас суди не надали оцінки встановлених експертом порушень: стікання атмосферних опадів, порушення пункту 3.25 та табл.1 додатку 3.1. до ДБН 360-92. Верховний Суд зауважує, що підставою для подання позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою є створення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою цього позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Суди в повній мірі не перевірили, чи не підтверджують наведені обставини, у взаємному зв'язку з іншими доказами у їх сукупності, факту створення позивачу перешкоди у користуванні його земельною ділянкою. Суди не дослідили посилання відповідача на те, що вона уступила частину земельної дільної ділянки, яка повинна була їй виділена на користь відповідача, як наслідок забудови межі. Крім того суди не з'ясували чи є перешкоди для позивача у користуванні земельною ділянкою. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У пунктах 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України зазначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження. Згідно пунктів 1, 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення. Отже, за відсутності встановлення зазначених обставин, висновки суду про відмову в позові є передчасними. З огляду на викладене, Верховний суддійшов висновку про скасування судових рішень з направленням справи до суду першої інстанції для належної перевірки доводів позивача з урахуванням заявлених позовних вимог, висновку експертизи. Крім того, суди не з'ясував, який захід буде співмірним з інтересами обох сторін, за умовиправа позивача на вільне й безперешкодне користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої і частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Перевіривши правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 січня 2019 року тапостанову Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №127/3170/17 провадження №61-8897св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Вінницька міська рада, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 19 травня 2020 року у складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука О. В., Сала Т. Б., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Вінницької міської ради про визнання незаконними та скасування пункту 31 Додатку №4 рішення Вінницької міської ради №1693 від 11 квітня 2014 року та пункту 19 Додатку №3 рішення Вінницької міської ради №1871 від 31 жовтня 2014 року, якими передано у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами 0510100000:02:070:0152 та 0510100000:02:070:0288 відповідно. Позовна заява мотивована тим, що передані у власність фізичним особам вказані земельні ділянки більшою своєю частиною накладаються на прибережну захисну смугу ставка "Вишенське озеро" ("Поділля"), яку позивач за допомогою сусідів облаштували за власні кошти, засипали шаром родючого ґрунту та висадили різноманітні дерева та кущі. Зазначає, що надання ОСОБА_4 і ОСОБА_5 земельних ділянок рекреаційного призначення, що захищаються законом, порушує конституційні права позивача, а саме - право на відпочинок біля водойми, на безпечне для життя і здоров'я довкілля. На підставі викладеного, уточнивши у подальшому позовні вимоги, ОСОБА_1 просив: визнати незаконним та скасувати пункт 31 Додатку №4 рішення Вінницької міської ради №1693 від 11 квітня 2014 року, яким громадянину ОСОБА_4 передано у власність земельну ділянку за кадастровим номером 0510100000:02:070:0152, площею 1000 кв. м, на АДРЕСА_1, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за рахунок земель комунальної власності; визнати незаконним та скасувати пункт 19 Додатку №3 рішення Вінницької міської ради №1871 від 31 жовтня 2014 року, яким громадянину ОСОБА_5 передано у власність земельну ділянку за кадастровим номером 0510100000:02:070:0288, площею 414 кв. м, на АДРЕСА_2, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за рахунок земель комунальної власності. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 березня 2019 року у складі судді Федчишена С. А. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано пункт 31 Додатку №4 рішення Вінницької міської Ради №1693 від 11 квітня 2014 року, яким ОСОБА_4 передано у власність земельну ділянку за кадастровим номером 0510100000:02:070:0152, площею 1000 кв. м на АДРЕСА_1, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за рахунок земель комунальної власності. Визнано незаконним та скасовано пункт 19 Додатку №3 рішення Вінницької міської Ради №1871 від 31 жовтня 2014 року, яким ОСОБА_5 передано у власність земельну ділянку за кадастровим номером 0510100000:02:070:0288, площею 414 кв. м на АДРЕСА_2, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за рахунок земель комунальної власності. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вирішуючи питання про передачу у власність спірних земельних ділянок, Вінницька міська рада не врахувала, що частина цих земельних ділянок накладається на прибережну захисну смугу річки "Шереметка", яка в районі АДРЕСА_2 впадає в ставок "Вишенське озеро" (або ставок "Поділля "), створений по руслу річки "Вишня", правої притоки річки "Південний Буг", чим порушила вимоги статей 88 - 90 ВК України, статті 61 ЗК України, Закон України "Про охорону земель" та норм ДБН 360-92**. При цьому місцевий суд зазначив, що оскаржувані рішення міської ради порушують законні права позивача на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Короткий зміст постанов суду апеляційної та касаційної інстанцій Справа судом апеляційної інстанції розглядалася неодноразово. Так, постановою Вінницького апеляційного суду від 11 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_6, до якої приєдналася Вінницька міська рада, задоволено. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 березня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не надав суду належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували на наявність шкоди, заподіяної позивачу внаслідок негативного впливу від реалізації оскаржуваних рішень міської ради на навколишнє природне середовище. Суд зазначив, що у матеріалах справи відсутні докази, зокрема висновки експертів, на підтвердження того, що конституційне право позивача на безпечне для життя і здоров'я довкілля порушене. Постановою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 11 червня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 є членом територіальної громади м. Вінниця, постійно мешкає поблизу водойми, поряд із якою знаходяться спірні земельні ділянки, користувався її прибережною смугою, яка є рекреаційною зоною. Суд апеляційної інстанції не перевірив доводів позивача про те, що надання міською радою земель прибережної захисної смуги у приватну власність третім особам, їх неконтрольована забудова перешкоджає його праву вільного користування землями, які захищені законом, призначені для рекреації (відпочинку) та які повинні знаходитися у загальнодоступному користуванні. Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що предметом судового спору є не відшкодування шкоди, заподіяної порушенням прав позивача, а дослідження законності та правомірності надання органом місцевого самоврядування відповідачам всупереч інтересам територіальної громади у власність земельних ділянок. При цьому вказав, що питання щодо можливого порушення прав ОСОБА_1 може мати значення виключно при вирішенні питання, чи є останній належним позивачем у справі, тобто особою, якій належить право вимоги по пред'явленому в суді позову з питань, що виникли у сфері екологічних суспільних відносин. Останньою постановою Вінницького апеляційного суду від 19 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_6, до якої приєдналася Вінницька міська рада, задоволено. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 березня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що належних і допустимих доказів, розташування земельних ділянок з кадастровими номерами 05100100000:02:070:0305, 05100100000:02:070:0306 у межах прибережної захисної смуги річки "Шереметки" суду не надано. Отже, рішення Вінницької міської ради від 11 квітня 2014 року №1693, від 31 жовтня 2014 року №1871, якими затверджувались проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передавались спірні земельні ділянки у власність з цільовим призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд прийняті в межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України. Суд апеляційної інстанції вважав, що позивач не довів належними доказами надання Вінницькою міською радою земель саме прибережної захисної смуги і в зв'язку з цим наявності йому перешкод вільного користування вказаними землями водного фонду, які призначені саме для рекреації (відпочинку) та які повинні знаходитися у загальнодоступному користуванні. З цих міркувань суд відхилив посилання позивача на положення Орхуської конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, яка гарантує при захисті екологічних прав - право оскаржити рішення органів місцевого самоврядування, що порушують національне екологічне законодавство. Позивач не є тією особою, яка наділена правами контролю (нагляду) додержання вимог законодавства щодо охорони, використання та відтворення вод і водних ресурсів, зокрема звернення до суду з відповідним позовом у сфері екологічних суспільних відносин Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі №6-16цс14, від 22 грудня 2014 року у справі №6-206цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що матеріали справи містять належні та достатні докази накладення спірних земельних ділянок на прибережну захисну смугу річки "Шереметка". Він є членом територіальної громади міста Вінниця, постійно мешкає поблизу водойми, поряд із якою знаходяться спірні земельні ділянки, користувався її прибережною смугою, яка є рекреаційною зоною. Вважає, що надання міською радою земель прибережної захисної смуги у приватну власність третім особам, їх неконтрольована забудова перешкоджає його праву вільного користування землями, які захищені законом, призначені для рекреації (відпочинку) та які повинні знаходитися у загальнодоступному користуванні, а тому суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову. Крім того, суд апеляційної інстанції порушив вимоги частини першої статті 417 ЦПК України, відповідно до якої вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. Відзив на касаційну скаргу У серпні 2020 року від ОСОБА_6 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 14 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки розташованої у АДРЕСА_3, що підтверджується державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯБ №392673 від 10 травня 2006 року. Пунктом 31 додатку №4 рішення Вінницької міської Ради №1693 від 11 квітня 2014 року ОСОБА_4 було передано на АДРЕСА_1, земельну ділянку за кадастровим номером 0510100000:02:070:0152, площею 1000 кв. м, для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за рахунок земель комунальної власності. Пунктом 19 Додатку №3 рішення Вінницької міської Ради №1871 від 31 жовтня 2014 року ОСОБА_5 було передано на АДРЕСА_2, земельну ділянку за кадастровим номером 0510100000:02:070:0288, площею 414 кв. м, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за рахунок земель комунальної власності. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 об'єднали частки своїх земельних ділянок в земельну ділянку за кадастровим номером 0510100000:02:070:0295.17 січня 2015 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_6 придбала частину земельної ділянки за кадастровим номером 0510100000:02:070:0295, загальною площею 0,08 га, якій в подальшому було визначено кадастровий номер 0510100000:02:070:0305. У 2018 році ОСОБА_6 розпочала на земельній ділянці за кадастровим номером 0510100000:02:070:0305 монтажно-будівельні роботи по будівництву житлового будинку та господарських споруд. Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою за №017/16 від 21 вересня 2016 року ТОВ "Експертно-юридична фірма Соломон" має місце накладення земельних ділянок за кадастровими номерами 0510100000:02:070:0152 та 0510100000:02:070:0288 на земельні ділянки за кадастровими номерами 0510100000:02:070:0305 та 0510100000:02:070:0306, відповідно до правовстановлюючих документів на ці земельні ділянки та вимог нормативно-правових актів. Частини земельних ділянок з кадастровими номерами 0510100000:02:070:0305 та 0510100000:02:070:0306 знаходяться в межах 25-ти метрів від урізу води фактичного місця розташування струмка (річки), що графічно відображено в додатку 7 до висновку (пункт 3). Відповідно до додатку №7 висновку судової земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою за №017/16 від 21 вересня 2016 року ТОВ "Експертно-юридична фірма Соломон", площа накладання на прибережну захисну смугу земельної ділянки за кадастровим номером 0510100000:02:070:0288 складає 165 кв. м із 414 кв. м загальної площі земельної ділянки, площа накладання на прибережну захисну смугу земельної ділянки за кадастровим номером 0510100000:02:070:0152 складає 228 кв. м із 1000 кв. м загальної площі земельної ділянки. Згідно із висновком №034/17 судової земельно-технічної експертизи від 12 січня 2018 року визначено, що площа накладання 25-ти метрової зони від урізу води малої притоки р. Вишня на земельну ділянку кадастровий номер 0510100000:02:070:0152 становить 0,0548 га, на земельну ділянку кадастровий номер 0510100000:02:070:0288 становить 0,0167 га. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Виходячи з наведеного, якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов'язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі в якості співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (постанова Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №200/8461/15-ц). З урахуванням вказаного визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Судом установлено, що звертаючись до суду із позовними вимогами про визнання незаконними та скасування пункту 31 Додатку №4 рішення Вінницької міської ради №1693 від 11 квітня 2014 року та пункту 19 Додатку №3 рішення Вінницької міської ради №1871 від 31 жовтня 2014 року, якими передано у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами 0510100000:02:070:0152 та 0510100000:02:070:0288 відповідно, ОСОБА_1 зазначив ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також ОСОБА_6 як третіх осіб, а відповідачем Вінницьку міську раду. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 об'єднали частки своїх земельних ділянок в земельну ділянку за кадастровим номером 0510100000:02:070:0295.17 січня 2015 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_6 придбала частину земельної ділянки за кадастровим номером 0510100000:02:070:0295, загальною площею 0,08 га, якій в подальшому було визначено кадастровий номер 0510100000:02:070:0305. Зазначені позовні вимоги стосуються прав на земельні ділянки з кадастровими номерами 0510100000:02:070:0152 та 0510100000:02:070:0288, які були передано у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5. Останні об'єднали частки своїх земельних ділянок в земельну ділянку за кадастровим номером 0510100000:02:070:0295 і частину земельної ділянки за кадастровим номером 0510100000:02:070:0295 площею 0,08 га було придбано ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу і визначено кадастровий номер 0510100000:02:070:0305. Отже співвідповідачами у цій справі, крім Вінницької міської ради, мають також бути ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та ОСОБА_6, оскільки внаслідок задоволення вимог позивача може бути скасоване рішення органу місцевого самоврядування, яке було підставою виникнення права власності на земельну ділянку у ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а у подальшому і у ОСОБА_6. Звертаючись до суду із цим позовом, позивач всупереч положенням статей 51, 175 ЦПК України, не зазначив усіх відповідачів, прав та інтересів яких може стосуватись ухвалене судове рішення, що призвело до вирішення спору з неналежним складом учасників. Заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов'язків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та ОСОБА_6, а отже такі вимоги не можуть бути розглянуті судом і вирішені у спорі позивача з третіми особами, які в такій ситуації мають бути залучені співвідповідачами, оскільки лише за наявності належних відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість чи необґрунтованість позовних вимог, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть. За таких обставин у задоволенні позову ОСОБА_1 суду апеляційної інстанції слід було відмовити у зв'язку з неналежним суб'єктним складом. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_6 правильно була залучена до участі у справі саме як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору спростовуються тим, що остання є власником земельної ділянки з кадастровим номером 0510100000:02:070:0305, яка утворилась в результаті виділення із земельних ділянок, переданих у власність оспореними позивачем рішеннями Вінницької міської ради. Процесуальний статус відповідача і третьої особи за своїм змістом, процесуальними правами та обов'язками є різними. На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у позові, але помилився щодо мотивів такої відмови. При цьому колегія суддів не погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач не є тією особою, яка наділена правом звернення до суду з цим позовом. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення (стаття 276 ЦК України). У відповідності до статті 3 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. Будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються. Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста (частина перша статті 6 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами (частина перша статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 серпня 2020 року (справа №187/687/16-а), у випадку, якщо порушуються права територіальних громад, то будь-який з членів таких громад має право оскаржити відповідну дію чи рішення суб'єкта владних повноважень у суді, оскільки порушення прав місцевого самоврядування неминуче призводить до порушення прав кожного жителя відповідного муніципального утворення. Аналіз змісту Орхуської конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (ратифікованої Законом України N 832-XIV від 06.07.1999 року), а також норм законодавства України дозволяє визначити, зокрема, таку форму доступу до правосуддя при захисті екологічних прав як оскарження рішень, дій державних органів, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів, що порушують національне екологічне законодавство. Встановлено, що ОСОБА_1 є членом територіальної громади міста Вінниця, постійно мешкає поблизу водойми, поряд із якою знаходяться спірні земельні ділянки, користувався її прибережною смугою, яка є рекреаційною зоною. Надання міською радою земель прибережної захисної смуги у приватну власність третім особам, їх неконтрольована забудова перешкоджає його праву вільного користування землями, які захищені законом, призначені для рекреації (відпочинку) та які повинні знаходитися у загальнодоступному користуванні. Суд апеляційної інстанції на вказане уваги не звернув, не врахував вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року (частина перша статті 417 ЦПК України). Разом з тим, хоча суд й дійшов помилкового висновку про відсутність порушення прав позивача та відсутність у нього повноважень для звернення до суду із цим позовом, однак в цілому є правильним висновок суду про відмову у задоволенні позову, з огляду на неналежний суб'єктний склад учасників справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З огляду на наведене, касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, змінивши мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові. Оскільки Верховний Суд змінює судове рішенні, але виключно у частині мотивів його ухвалення, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 19 травня 2020 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 лютого 2021 року м. Київ справа №233/4822/18 провадження №61-20667св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 24 червня 2019 року у складі судді Наумик О. О. та постанову Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Никифоряка Л. П., Новікової Г. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів. Свої вимоги обґрунтовував тим, що 04 травня 2007 року він і відповідачка уклали угоду купівлі-продажу земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 6,92 га, розташованої в межах Полтавської сільської ради Костянтинівського району Донецької області. Відповідно до умов зазначеної угоди він передав відповідачці грошові кошти у сумі 10 000,00 доларів США (станом на момент подання позову еквівалентно 280 956,14 грн), а відповідачка зобов'язалась укласти нотаріально-посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки протягом одного року, до 04 травня 20008 року. Домовленість сторін про підписання договору через рік було зумовлене дією мораторію на відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Сторони узгодили, що земельна ділянка залишається у користуванні відповідачки до укладення нотаріально посвідченого договору. Отримання коштів у розмірі 10 000,00 доларів США підтверджується власноруч написаною ОСОБА_2 розпискою. Мораторій на відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва діє дотепер, що унеможливлює укладення договору купівлі-продажу належної відповідачці земельної ділянки. До серпня 2018 року ОСОБА_2 обіцяла продати земельну ділянку. Однак у подальшому вона відмовилася від відчуження у майбутньому належної їй земельної ділянки. Вважав, що оскільки відповідачка визнавала свій обов'язок укласти договір купівлі-продажу землі, про що свідчать записи телефонних розмов сторін, то перебіг позовної давності був перерваний, а тому строк звернення до суду з позовом не пропущений. Крім того, зазначав, що наявність до цього часу мораторію на продаж чи іншим способом відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва додатково підтверджує те, що позовна давність не пропущена. У зв'язку з наведеним позивач на підставі статей 536, 1048, 1212, 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) просив стягнути з відповідачки кошти, отримані за розпискою, а також відсотки за користування грошовими коштами у розмірі643 426,08 грн. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 24 червня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 262 664,16 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з доведеності факту отримання відповідачкою грошових коштів у розмірі 10 000,00 доларів США на підставі розписки від 04 травня 2007 року, яка відмовляється добровільно повернути їх позивачу, а тому відповідно до статті 1212 ЦК України ці кошти підлягають стягненню на його користь. Відмова у стягненні відсотків за користування коштами мотивована тим, що правовідносини між сторонами виникли не на підставі договору позики, у зв'язку з чим суд не вправі застосувати положення статті 1048 ЦК України. При цьому суд першої інстанції відхилив доводи відповідачки про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки про відсутність у відповідачки наміру передати у власність земельну ділянку позивачу стало відомо лише в серпні 2017 року, що підтверджується дослідженими у судовому засіданні аудіо-записами телефонних розмов сторін щодо предмету спору. ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом у вересні 2018 року без пропуску позовної давності. Постановою Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_2, в інтересах якої діє представник ОСОБА_3, та ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 24 червня 2019 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції вважав рішення про стягнення з відповідачки гривневого еквіваленту 10 000,00 доларів США, отриманих за розпискою від 04 травня 2007 року, законним та обґрунтованим. Хоча сторони належним чином не оформили договір купівлі-продажу земельної ділянки, вони фактично підтверджували намір укласти його протягом тривалого часу, до моменту звернення позивача до суду, про що свідчать їх дії. Аргументи учасників справи У листопаді 2019 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 зазначає, що не зважаючи на те, що у розписці про отримання грошових коштів не вказано, від кого саме вони отримані ОСОБА_2, суди попередніх інстанцій безпідставно стягнули з неї 10 000,00 доларів США на користь ОСОБА_1. Записи телефонних розмов сторін є недопустимими доказами, оскільки отримані у незаконний спосіб з грубим порушенням прав ОСОБА_2 на таємницю телефонних розмов. З моменту передачі коштів 04 травня 2007 року розпочався перебіг позовної давності, а 04 травня 2010 року він сплив. Позивач протягом більш як 11 років не пред'являв вимог про повернення коштів, а тому у судів були наявні підстави для застосування частини третьої статті 261 ЦК України до спірних правовідносин. У лютому 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу представника ОСОБА_2 залишити без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що в розписці не вказано, від кого відповідачка отримала 10 000,00 доларів США, однак такі посилання були предметом дослідження судів попередніх інстанцій та їм надана оцінка. Записи телефонних розмов здійснені ним власноруч з використанням безкоштовного програмного забезпечення, встановленого на телефоні, а тому аргумент відповідачки про недопустимість зазначених доказів є необґрунтованим. Крім того, безпідставними є доводи касаційної скарги про пропуск позовної давності, оскільки про відсутність наміру продажу земельної ділянки йому стало відомо тільки у серпні 2017 році, що свідчить про переривання позовної давності. Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що рішення та постанова судів попередніх інстанцій не оскаржуються в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення відсотків за користування коштами. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) оскаржені судові рішення в означеній частині не переглядаються. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги з таких підстав. Суди встановили, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6,92 га, розташованої в межах Полтавської сільської ради Костянтинівського району Донецької області на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого 20 вересня 2005 року на підставі розпорядження голови Костянтинівської районної державної адміністрації від 02 червня 2005 року №262. У матеріалах справи міститься розписка від 04 травня 2007 року наступного змісту: "ОСОБА_2 отримала гроші в розмірі 10 000 (десять тисяч) доларів США за продану нею земельну ділянку 6,92 га, розташовану в селі Полтавка Костянтинівського району Донецької області. З огляду на обставини, що склалися зобов'язалась оформити договір купівлі-продажу на зазначену земельну ділянку протягом одного року до 04 травня 2008 року". Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (час формування 09 серпня 2018 року) земельна ділянка, розташована на території Полтавської сільської ради Костянтинівського району Донецької області, кадастровий номер 1422485000:02:000:0005, площею 6,92 га, належить на праві приватної власності ОСОБА_2 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ДН №158930, виданого 20 вересня 2005 року. Згідно з частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19) зроблено висновок, що "предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого) ; набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України". Встановивши факт отримання відповідачкою від позивача грошових коштів у розмірі 10 000,00 доларів США за продаж у майбутньому належної їй на праві власності земельної ділянки сільськогосподарського призначення на підставі розписки від 04 травня 2007 року та відмови відповідачки відчужувати земельну ділянку і повернути кошти позивачу, суди із застосуванням положень статті 1212 ЦК України дійшли обґрунтованого висновку про стягнення цих коштів ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що кошти не підлягають поверненню ОСОБА_1, оскільки в розписці конкретно не зазначено, що ці кошти надавав саме він, з таких підстав. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі №544/174/17 (провадження №61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що "у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання "наявність боргового документа у боржника" варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на "знаходження" в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку". ОСОБА_2 не заперечила факту складання зазначеної розписки і отримання за нею коштів в сумі 10 000,00 доларів США. Суди, досліджуючи зміст телефонних розмов встановили, що між сторонами велися переговори і суперечки стосовно продажу відповідачкою земельної ділянки позивачу та повернення останньому сплачених раніше коштів, що узгоджується із змістом розписки. ОСОБА_2 не заперечувала факт отримання нею коштів від позивача тим, що ці кошти їй було передано не позивачем, а іншою особою. За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що кошти за розпискою надавалися саме ОСОБА_1, перед яким у відповідачки виник обов'язок повернути отримані нею кошти, оскільки у нього перебуває розписка, що вказує на наявність невиконаного грошового зобов'язання. Також необґрунтованими є посилання в касаційній скарзі на пропуск позовної давності. Відповідно до статті 530 ЦК Україниякщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Розписка від 04 травня 2008 року не містить строку повернення отриманих коштів. ОСОБА_1 подав 17 вересня 2018 року позов, тобто вимогу в розумінні статті 530 ЦК України, яку відповідач не виконала, тому немає підстав для висновку про сплив позовної давності. Встановлення у розписці дати (04 травня 2008 року), до якої відповідачка зобов'язалась оформити договір купівлі-продажу земельної ділянки, не можна розуміти так, що після цієї дати у відповідачки виник обов'язок повернути кошти, а у позивача право на звернення до суду з позовом, оскільки цей термін стосується зазначеного обов'язку (оформити договір купівлі-продажу), а не обов'язку з повернення отриманих коштів, строк виконання якого у розписці не зазначено. Відповідаючи на доводи касаційної скарги про незаконність запису її телефонної розмови з позивачем, колегія суддів зауважує, що хоча суди першої і апеляційної інстанції послались на цей запис як на один з доказів, не оцінивши його на предмет допустимості, але з врахуванням того, що всі обставини, які входять в предмет доказування в цій справі, встановлені на підставі інших доказів, цей недолік з огляду на положення частини другої статті 410 ЦПК України не може бути підставою для скасування правильних по суті і законних судових рішень, які є предметом касаційного перегляду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - залишенню без змін. Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2020 року ОСОБА_2 відстрочено сплату судового збору за подання касаційної скарги на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 24 червня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року не пізніше, ніж до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. Ураховуючи наведене, з ОСОБА_2 на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 5 253,28 грн. Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 141, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, залишити без задоволення. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 24 червня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів у розмірі 262 664,16 грн залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1, адреса: АДРЕСА_1, ІПН НОМЕР_1) судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 5 253 (п'ять тисяч двісті п'ятдесят три) гривні 28 копійок (ГУК у м. Києві/Печерс. р-н/22030102, код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), номер рахунку отримувача (стандарт IBAN): UA288999980313151207000026007, код класифікації доходів бюджету: 22030102 "Судовий збір (Верховний Суд, 055)". Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 червня 2021 року м. Київ справа №152/671/19 провадження №61-17283св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - керівник Жмеринської місцевої прокуратури в інтересах держави, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_1, третя особа - Шаргородська районна державна адміністрація Вінницької області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 05 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Копаничук С. Г., Войтка Ю. Б., Стадника І. М. у справі за позовом керівника Жмеринської місцевої прокуратури в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_1, третя особа - Шаргородська районна державна адміністрація Вінницької області, про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року керівник Жмеринської місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах держави з вищевказаним позовом, в якому просив: - визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держземагентства у Вінницькій області (далі - ГУ Держземагентства у Вінницькій області) від 28 січня 2015 року за №2-271/15-15-СГ, яким затверджено проект землеустрою та надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку із земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення, розташовану на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, площею 28,9560 га із кадастровим номером 0525381200:01:008:0017, для ведення фермерського господарства; - визнати недійсним договір оренди земельної ділянки за №113, укладений 06 лютого 2015 року між ГУ Держземагентства у Вінницькій області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 28,9560 га із кадастровим номером 0525381200:01:008:0017 для ведення фермерського господарства, розташованої на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області; - зобов'язати ОСОБА_1 повернути державі в особі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 28,9560 га із кадастровим номером 0525381200:01:008:0017, розташовану на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області. Зазначений позов мотивований тим, що під час вивчення інформації про діючі договори оренди, емфітевзису земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності на території Вінницької області (2015 рік), розміщеної у відкритому доступі на веб-порталі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області (http://vinnytska. land. gov. ua/zemleustrij-ta-охоrоnа-zеmеl/), інформації, яка міститься у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Жмеринською місцевою прокуратурою виявлено порушення вимог земельного законодавства під час надання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства площею 28,9560 га на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області. За вказаним фактом Жмеринською місцевою прокуратурою 21 січня 2019 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за. №42019021130000004 за частиною першою статті 367 КК України, досудове розслідування у якому здійснюється СВ Шаргородського ВП Жмеринського ВП ГУНП у Вінницькій області. Розпорядженням Шаргородської районної державної адміністрації від 30 листопада 2012 року №608 ОСОБА_1 на підставі його заяви від 08 листопада 2012 року з додатками надано дозвіл на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, орієнтовною площею 49,00 га ріллі із земель запасу Джуринської сільської ради Шаргородського району Вінницької області для ведення фермерського господарства. Розпорядженням Шаргородської районної державної адміністрації від 28 грудня 2012 року за №702 на підставі заяви ОСОБА_1 від 24 грудня 2012 року затверджено проект землеустрою та передано в оренду земельну ділянку для ведення фермерського господарства із земель запасу Джуринської сільської ради Шаргородського району загальною площею 46,7685 га ріллі з кадастровим номером 0525381400:02:003:0143. На підставі вищевказаних розпоряджень між Шаргородською районною державною адміністрацією та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки строком на 15 років від 30 грудня 2012 року. Крім того, наказом ГУ Держземагентства у Вінницькій області від 10 грудня 2014 року за №2-4205/15-14-СГ ОСОБА_1, на підставі його клопотання від 13 жовтня 2014 року з додатками, надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, орієнтовною площею 28,00 га із земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області для ведення фермерського господарства (код цільового призначення - 01.02). Наказом ГУ Держземагентства у Вінницькій області від 28 січня 2015 року за №2-271/15-15-СГ по заяві ОСОБА_1 від 20 січня 2015 року затверджено проект землеустрою та надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку із земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення, розташовану на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району площею 28,9560 га із кадастровим номером 0525381200:01:008:0017 (рілля), для ведення фермерського господарства. На підставі вищевказаних наказів між ГУ Держземагентства у Вінницькій області та ОСОБА_1 було укладено договір оренди земельної ділянки строком на 15 років за №113 від 06 лютого 2015 року, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05 лютого 2016 року зроблено запис за №13238830. На час звернення до ГУ Держземагентства (Держгеокадастру) у Вінницькій області в жовтні 2014 році із клопотанням про отримання спірної земельної ділянки для ведення фермерського господарства, ОСОБА_1 вже мав в оренді земельну ділянку, отриману шляхом отримання ділянки на позаконкурсній основі, тому надання йому знову земельної ділянки сільськогосподарського призначення на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району на позаконкурентній основі для ведення фермерського господарства суперечить вимогам законодавства. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 26 червня 2020 року у складі судді Славінської Н. Л. у задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ГУ Держземагентства у Вінницькій області при ухваленні наказу від 28 січня 2015 року про затвердження проекту землеустрою та надання в оренду ОСОБА_1 земельної ділянки із земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення, розташованої на території Деребчинської сільської ради площею 28,9560 га з кадастровим номером 0525381200:01:008:0017 для ведення фермерського господарства та при укладенні договору оренди земельної ділянки №113 від 06 лютого 2015 року не порушено інтересів держави щодо передачі у користування земельної ділянки державної власності для ведення фермерського господарства. Позивачем не надано належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження позовних вимог, які спростовані доказами, наданими відповідачем ОСОБА_1. Крім того, суд першої інстанції зазначив про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з цим позовом, встановлений ЦК України, оскільки не доведено того факту, що він раніше не міг дізнатися про порушення права, однак відмовив у задоволенні позову за безпідставністю позовних вимог. Постановою Вінницького апеляційного суду від 05 листопада 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Вінницької області задоволено. Рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 26 червня 2020 року скасовано та прийнято нову постанову про задоволення позову. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держземагентства у Вінницькій області від 28 січня 2015 року за №2-271/15-15-СГ, яким затверджено проект землеустрою щодо надання в оренду ОСОБА_1 земельної ділянки із земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення, розташованої на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, площею 28,9560 га із кадастровим номером 0525381200:01:008:0017, для ведення фермерського господарства. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки за №113, укладений 06 лютого 2015 року між ГУ Держземагентства у Вінницькій області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 28,9560 га із кадастровим номером 0525381200:01:008:0017, наданої для ведення фермерського господарства та розташованої на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути державі в особі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 28,9560 га із кадастровим номером 0525381200:01:008:0017, розташовану на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, отриману для ведення фермерського господарства. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що фізична особа ОСОБА_1, який уже отримав в оренду земельну ділянку для створення фермерського господарства ще у 2012 році, на час звернення його в 2014 році з аналогічним клопотанням до ГУ Держземагентства у Вінницькій області про надання йому для вказаних цілей на позаконкурсній основі іншої земельної ділянки державної власності, доказів як створення фермерського господарства, так наявності трудових і матеріальних ресурсів у вигляді сільськогосподарської техніки не надав, законних підстав для затвердження проекту відведення йому іншої земельної ділянки та передачі її ще раз на позаконкурсній основі в оренду для ведення фермерського господарства, не вбачалось. Тобто ГУ Держземагентства у Вінницькій області було порушено порядок передачі земельних ділянок в оренду для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі, передбачений ЗК України і Законом України "Про фермерське господарство". Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції на вказані обставини уваги не звернув і не врахував що оскаржуваний наказ ГУ Держземагентства у Вінницькій області №2-271/15-15-СГ від 28 січня 2015 року про затвердження проекту щодо відведення відповідачу земельної ділянки та надання її в оренду для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі був прийнятий всупереч вимогам статті 19 Конституції України, статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство", статей 5, 123, 134 ЗК України, тому порушені права та інтереси держави щодо встановленого порядку розпорядження своїми земельними ресурсами підлягають захисту відповідно до положень статей 16, 21, 393 ЦК України. Враховуючи те, що оскаржуваний наказ підлягає визнанню незаконним і скасуванню через допущені при його прийнятті порушення вищенаведених законів щодо процедури отримання земельної ділянки, підлягає визнанню недійсним на підставі статті 215 та частини першої статті 203 ЦК України і укладений на підставі вказаного наказу договір оренди вказаної земельної ділянки №113 від 06 лютого 2015 року між ГУ Держземагентства у Вінницькій області та ОСОБА_1, як такий, що суперечить іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, а отримана з порушенням процедури в оренду земельна ділянка підлягає поверненню державі. Оскільки порушення прав і законних інтересів держави на той час допустив сам державний орган, як суб'єкт владних повноважень в даних правовідносинах і у судовому засіданні не встановлено, що прокурор довідався або об'єктивно міг довідатися про вказане до здійснення прокурорської перевірки та порушення кримінального провадження у 2019 році, а контрольні функції органам Держгеокадастру передано з 30 листопада 2016 року, висновок суду про пропуск прокурором строку звернення до суду з даним позовом у травні 2019 року, є безпідставним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну на постанову Вінницького апеляційного суду від 05 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що ГУ Держземагентства у Вінницькій області не вправі було вимагати іншої інформації, ніж встановлено законодавством, оскільки вправі діяти виключно в межах своїх повноважень, визначених частиною другою статті 19 Конституції України. Таким чином, на час отримання ним в користування спірної земельної ділянки для ведення фермерського господарства усі дії, які супроводжували таке отримання, були вчинені відповідачами з додержанням законодавства України. Суд апеляційної інстанції залишив поза увагою правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 11 вересня 2019 року у справі №620/371/17 та від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, згідно з якими не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) права на земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства за наявності лише одного бажаючого. На отримання в користування спірної земельної ділянки бажаючим був лише він один, іншого претендента не було. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави, оскільки захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. У цій справі прокурор не може бути належним позивачем і представляти інтереси Держави, оскільки для захисту інтересів Держави у спірних правовідносинах існує належний суб'єкт владних повноважень в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України. Прокурором не наведено достатніх та вагомих підстав для представництва у цій справі інтересів Держави, а також не роз'яснено суду, яким чином використання спірної земельної ділянки порушує інтереси Держави чи спричинить їй шкоду. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У грудні 2020 року ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило задовольнити касаційну скаргу повністю і скасувати постанову апеляційного суду, посилаючись на те, що ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, як центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин наділено повноваженнями розпоряджатися землями державної власності сільськогосподарського призначення. Земельну ділянку ОСОБА_1 оформляв для ведення фермерського господарства, а ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області при укладенні договору оренди діяло правомірно та законно. В редакції ЗК від 01 березня 2016 року (чинній на час надання в оренду земельної ділянки відповідачу) положеннями частини другої статті 134 було встановлено, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва. Вищезазначена норма була скасована лише 18 лютого 2016 року при прийнятті Закону України "Про внесення змін до ЗК України щодо проведення земельних торгів", який набрав чинності 03 квітня 2016 року, тому твердження прокурора щодо необхідності обов'язкового проведення аукціону при наданні земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 є такими, що не відповідають дійсності. У січні 2021 року керівник Жмеринської місцевої прокуратури подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що апеляційним судом надано правову оцінку доводам прокурора про те, що на час прийняття оспорюваного наказу у користуванні ОСОБА_1 вже перебувала земельна ділянка надана для ведення фермерського господарства, що свідчить про те, що ним було реалізовано право на отримання земельних ділянок в оренду для вказаних цілей, що підтверджується розпорядженням Шаргородської районної державної адміністрації від 30 листопада 2012 року №608 про надання ОСОБА_1 на підставі його заяви від 08 листопада 2012 року з додатками, дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, орієнтовною площею 49,00 га ріллі із земель запасу Джуринської сільської ради Шаргородського району Вінницької області для ведення фермерського господарства. Твердження, наведені у касаційній скарзі, щодо відсутності законних підстав для відмови уповноваженим органом у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою ґрунтується на припущеннях та є помилковими. Згідно з інформацією Головного управління Держпродспоживслужби у Вінницькій області від 18 лютого 2019 року за ОСОБА_1 протягом 2012-2019 років сільськогосподарська техніка не реєструвалася. На час подання позову ОСОБА_1 не був засновником, керівником будь-якого фермерського господарства чи фізичною особою-підприємцем, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також інформацією, розміщеною у відкритих реєстрах. Лише під час розгляду справи, а саме 01 листопада 2019 року ОСОБА_1 зареєструвався як фізична особа-підприємець. Враховуючи те, що ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області є відповідачем та позбавлене повноважень самостійно скасовувати оспорювані накази у зв'язку з їх реалізацією шляхом укладення оспорюваного договору оренди землі, керуючись статтею 56 ЦПК України, статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор пред'явив цей позов в інтересах держави як самостійний позивач. Окрім того, чинним законодавством не допускається збіг в одній особі позивача і відповідача. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Шаргородського районного суду Вінницької області. 18 грудня 2020 року справа №152/671/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Фактичні обставини справи, встановлені судами 08 листопада 2012 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до голови Шаргородської РДА для надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду орієнтовною площею 49,00 га для ведення фермерського господарства із земель запасу Джуринської сільської ради. Розпорядженням Шаргородської РДА "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства із земель запасу Джуринської сільської ради" від 30 листопада 2012 року за №608 надано дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду орієнтовною площею 49,00 га ріллі із земель запасу Джуринської сільської ради для ведення фермерського господарства. Розпорядженням Шаргородської РДА від 28 грудня 2012 року за №702 "Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства із земель запасу Джуринської сільської ради" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 на умовах оренди для ведення фермерського господарства із земель запасу Джуринської сільської ради загальною площею 46,7685 га ріллі та передано в оренду вказану земельну ділянку. 30 грудня 2012 року між Шаргородською РДА та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі, згідно з яким ОСОБА_1 передано в оренду на строк 15 років земельну ділянку загальною площею 46,7685 га ріллі з кадастровим номером 0525381400:02:003:0143 для ведення фермерського господарства із земель запасу Джуринської сільської ради та передано земельну ділянку за актом прийому-передачі об'єкту оренди від 30 грудня 2012 року. 13 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держземагентства у Вінницькій області, правонаступником якого є ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, із клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 28,00 га на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району для ведення фермерського господарства із земель запасу сільськогосподарського призначення на підставі частини шостої статті 118 ЗК України та статті 7 Закону України "Про фермерське господарство", в якому зазначив про те, що майбутнє фермерське господарство буде займатися овочівництвом: вирощуванням столового буряку, моркви, цибулі, капусти, помідорів, огірків та баштанних культур (кавунів, динь), а також у фермерському господарстві можливе використання сільськогосподарської техніки: МТЗ-82-2, плуга ПН-3-35-2, культиватора КПС-4,2, оприскувача, дисків, борони, катків, сівалки, які є у приватній власності. В додатку до клопотання додано викопіювання з кадастрової карти, копії паспорта та ідентифікаційного коду, документи, що підтверджують наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. 10 грудня 2014 року наказом ГУ Держземагентства у Вінницькій області за №2-4205/15-14-СГ "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду орієнтовною площею 28,0000 га із земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області для ведення фермерського господарства (код цільового призначення - 01.02). 26 січня 2015 року ОСОБА_1 до ГУ Держземагентства у Вінницькій області подано заяву про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства із земель запасу на території Деребчинської сільської ради та надання на умовах оренди земельної ділянки площею 28,9560 га ріллі на території Деребчинської сільської ради для ведення фермерського господарства із земель запасу сільськогосподарського призначення на строк 15 років, з додатками - проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки та витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. 28 січня 2015 року наказом ГУ Держземагентства у Вінницькій області за №2-271/15-15-СГ "Про затвердження технічної документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду" затверджено розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 із земель сільськогосподарського призначення на території Деребчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області; надано в оренду на строк 15 років ОСОБА_1 земельну ділянку із земель запасу сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Деребчинської сільської ради площею 28,9560 га із кадастровим номером 0525381200:01:008:0017 (ріллі) для ведення фермерського господарства (код цільового призначення - 01.02); встановлено орендну плату в розмірі 4% для ріллі від нормативної грошової оцінки земельної ділянки; зобов'язано ОСОБА_1 виконувати обов'язки землекористувача відповідно до статті 96 ЗК України. Згідно з договором оренди землі від 06 лютого 2015 року №113 ГУ Держземагентства у Вінницькій області надало, а ОСОБА_1 прийняв у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, із земель запасу на території Деребчинської сільської ради (за межами населеного пункту), площею 28,9560 га ріллі з кадастровим номером 0525381200:01:008:0017, нормативна грошова оцінка якої становить 520 964 грн, на строк 15 років з моменту укладення - дата закінчення строку оренди 05 лютого 2030 року, орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі в розмірі 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки - 20 838,56 грн (пункти 1, 2, 5, 8, 9 Договору). Крім того, згідно з пунктами 14, 15 договору оренди землі від 06 лютого 2015 року земельна ділянка передається в оренду для ведення фермерського господарства; цільове призначення земельної ділянки - для ведення фермерського господарства (код цільового призначення - 01.02). За актом передавання-приймання орендованої земельної ділянки від 06 лютого 2015 року орендодавець передав орендареві земельну ділянку з кадастровим номером 0525381200:01:008:0017 площею 28,9560 га, розташовану на території Деребчинської сільської ради, а орендар приймає вказану земельну ділянку у стані, придатному для використання згідно з цільовим призначенням. Орендна плата становить 20 838,56 грн. 31 березня 2015 року рішенням Шаргородської районної ради за №454 "Про затвердження технічної документації по нормативній грошовій оцінці земельної ділянки на території Пеньківської, Мурафської, Деребчинської та Гибалівської сільських рад" затверджено технічну документацію по нормативній грошовій оцінці земельної ділянки, що надається в оренду ОСОБА_1 на території Деребчинської сільської ради загальною площею 28,9560 га, нормативна грошова оцінка складає 520 964 грн. З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна судами встановлено те, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно земельна ділянка з кадастровим номером 0525381200:01:008:0017 площею 28,956 га на території Деребчинської сільської ради з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства перебуває у державній власності, власником значиться ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області. 05 лютого 2016 року проведено реєстрацію іншого речового права на вказану земельну ділянку, а саме: договору оренди землі від 06 лютого 2015 року, укладеного між власником землі та ОСОБА_1. З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єктів нерухомого майна судами також встановлено, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно земельна ділянка з кадастровим номером 0525381400:02:003:0143 площею 46,7685 га на території Джуринської сільської ради з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства також перебуває у державній власності, власником значиться ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області. 11 березня 2014 року проведено реєстрацію іншого речового права на вказану земельну ділянку, а саме: договору оренди землі від 30 грудня 2012 року, укладеного між Шаргородською РДА та ОСОБА_1. Судами встановлено, що ОСОБА_1 двічі скористався правом на отримання у користування на правах оренди земельними ділянками для ведення фермерського господарства. Апеляційним судом також встановлено те, що протягом 2012-2019 років за ОСОБА_1 сільськогосподарська техніка не реєструвалася. Відсутні також дані станом на травень 2019 року у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про реєстрацію ОСОБА_1 фермерського господарства, що підтверджується довідкою ГУ Держпродспоживслужби у Вінницькій області від 18 березня 2019 року. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Щодо позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору оренди Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення місцевого суду та оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору оренди, у повній мірі не відповідають, з огляду на таке. Відповідно до статті 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. За змістом частини першої статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Відповідно до частин першої, другої статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. За змістом частин першої-третьої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частини друга, третя статті 123 ЗК України). Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інші, ніж установлені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу. Разом з тим відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах Закон України "Про фермерське господарство" є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним. Закон України "Про фермерське господарство" визначає обов'язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Відповідно до частини першої, другої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство"). Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, для отримання для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. Таким чином, спеціальний Закон України "Про фермерське господарство" визначає обов'язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, у заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону України "Про фермерське господарство"). Отже, при вирішенні вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону України "Про фермерське господарство", як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК України. Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених частиною першою статті 7 цього Закону вимог та умов. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору - суд) повинен надати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів. Відповідно до вимог статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство" та статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь в торгах. Викладене узгоджується із правовими висновками, висловленими у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №525/1225/15-ц (провадження №14-6цс19). Разом з тим, відповідно до частини першої статті 134 ЗК України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до частини другої статті 135 ЗК України продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) здійснюється виключно на земельних торгах, крім випадків, встановлених частинами другою і третьою статті 134 цього Кодексу. Частина друга статті 134 ЗК України у чинній редакції (зі змінами, внесеними Законом України від 18 лютого 2016 року №1012-VIII "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів") не передбачає можливості передачі земельних ділянок для ведення фермерського господарства поза процедурою земельних торгів. Водночас частина друга статті 134 ЗК України у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, встановлювала, що не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до пунктів "б", "ґ" статті 5 ЗК України земельне законодавство базується на принципах, зокрема, забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю. Земля є унікальним обмеженим природним ресурсом. Земля є базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Враховуючи те, що ОСОБА_1 отримував в оренду земельну ділянку для створення фермерського господарства у 2012 році, а згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №525/1225/15-ц (провадження №14-6цс19), додатково отримати земельну ділянку громадянин або фермерське господарство можуть лише на конкуретних засадах через участь у торгах, звернення ОСОБА_1 у 2014 році із клопотанням до ГУ Держземагентства у Вінницькій області про надання йому земельної ділянки для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі суперечить вищезазначеним нормам чинного законодавства. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що оспорюваний договір оренди укладений неправомірно, оскільки земельна ділянка була надана ОСОБА_1 без проведення торгів. Згідно з висновком Верховного Суду, висловленим у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №577/5321/17 (провадження №43854св18), з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, про що зазначила у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20), правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Крім того, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Оскільки договір оренди земельної ділянки №113 від 06 лютого 2015 року, укладений між ГУ Держземагентства у Вінницькій області та ОСОБА_1 без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, то він відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України є нікчемним. Якщо правочин є нікчемним, то позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц (провадження №14-90цс19, пункт 72), від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження №12-304гс18, пункти 69, 70). Враховуючи викладене позовна вимога про визнання оспорюваного договору оренди земельної ділянки недійсним не підлягає задоволенню. Також Верховний Суд вважає, що позовна вимога про визнання незаконним та скасування ГУ Держземагентства у Вінницькій області від 28 січня 2015 року №2-271/15-15-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду" також не може бути задоволена, оскільки договірні правовідносини виникають з моменту укладення сторонами договору оренди. Цей момент не пов'язується з моментом видання наказу про передання в оренду земельної ділянки. Отже, такий наказ не є правовстановлюючим документом, а вимога про визнання його незаконним та скасування не відповідає належному способу захисту. Зазначене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції та оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору підлягають скасуванню з прийняттям в цих частинах нової постанови про відмову в їх задоволенні з наведених вище підстав. Щодо позовних вимог про зобов'язання повернути земельну ділянку Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Згідно з частинами першою, п'ятою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Враховуючи те, що оспорюваний договір оренди землі є нікчемним, ОСОБА_1 зобов'язаний повернути спірну земельну ділянку державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, тому висновок апеляційного суду в означеній частині є правильним. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції в означеній частині і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід в цій частині слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду в означеній частині - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 26 червня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 листопада 2020 року в частині вирішення позовних вимог керівника Жмеринської місцевої прокуратури в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_1, третя особа - Шаргородська районна державна адміністрація Вінницької області, про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки скасувати та прийняти в цій частині нову постанову про відмову в їх задоволенні із наведених у мотивувальній частині підстав. Постанову Вінницького апеляційного суду від 05 листопада 2020 року в частині вирішення позовних вимог керівника Жмеринської місцевої прокуратури в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ОСОБА_1, третя особа - Шаргородська районна державна адміністрація Вінницької області, про зобов'язання повернути земельну ділянку залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 травня 2021 року м. Київ справа №198/926/19 провадження №61-11818св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Лан" Юр'ївського району Дніпропетровської області, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2020 року у складі судді Маренич С. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2020 року у складі колегії суддів: Варенко О. П., Городничої В. С., Лаченкової О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лан" Юр'ївського району Дніпропетровської області (далі - ТОВ "Лан ") про розірвання договору оренди земельної ділянки, посилаючись на те, що згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії III-ДП №037073 він є власником земельної ділянки площею 7,338 га, кадастровий номер 1225982500:01:001:0337, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області. 02 вересня 2014 року між ним і ТОВ "Лан" було укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки строком на 15 років. У пункті 7 договору оренди сторонами погоджено, що орендар кожні п'ять років дає згоду на розірвання договору оренди земельної ділянки, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря про це (про свій намір) не пізніше як за 100 днів. Керуючись положеннями пункту 7 вказаного правочину, він направив орендарю попередження про намір розірвати договір оренди, оскільки мав бажання самостійно користуватися земельною ділянкою. Однак ТОВ "Лан" відмовило йому в розірванні договору оренди і поверненні земельної ділянки, що, на його думку, порушує умови укладеного між ними правочину. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив розірвати договір оренди земельної ділянки площею 7,338 га, укладений 02 вересня 2014 року між ним і ТОВ "Лан". Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що наявність в договорі оренди умови про можливість його розірвання в односторонньому порядку є вирішальною для розгляду справи, тому сторони в договорі мають чітко визначити можливість розірвання договору в односторонньому порядку та механізм (процедуру) такого розірвання (шляхом підписання відповідної угоди тощо). Таке визначення має бути чітким і однозначним. Разом з тим пункт 7 договору оренди землі, на який послався позивач як на підставу для розірвання договору в односторонньому порядку, не містить чіткого визначення можливості розірвання договору в односторонньому порядку та механізму (процедури) такого розірвання. Натомість зміст вказаного пункту вказує, що для розірвання договору потрібна згода орендаря, яку останній має надати, що виключає можливість розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, в пункті 28 договору оренди землі сторонами погоджено, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається, а пунктом 27 цього ж договору визначено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за взаємною згодою сторін. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що призводить до формування протилежної правозастосовчої практики щодо вирішення подібних спорів. Вирішення цього спору Верховним Судом має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики в Україні. Крім того, заявник звернув увагу на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16 травня 2018 року у справі №420/504/16-ц та від 02 вересня 2019 року у справі №623/2421/16-ц щодо можливості розірвання договору в односторонньому порядку, якщо це передбачено умовами договору. У вересні 2020 року ТОВ "Лан" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області. 26 серпня 2020 року справа №198/926/19 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії III-ДП №037073, виданим 27 серпня 2001 року Новов'язівською сільською радою Юр'ївського району, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 7,338 га, кадастровий номер 1225982500:01:001:0337, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Новов'язівської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області. 02 вересня 2014 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ "Лан" (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого позивач передав, а товариство прийняло у платне користування вищевказану земельну ділянку строком на п'ятнадцять років. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1225982500:01:001:0337 зареєстровано за ТОВ "Лан" на підставі договору від 02 вересня 2014 року, укладеного з орендодавцем ОСОБА_1. Жодна із сторін не оспорювала факт укладення вказаного правочину та його чинність. 29 травня 2019 року ОСОБА_1 направив ТОВ "Лан" заяву, в якій зазначив, що на підставі пункту 7 договору оренди земельної ділянки від 02 вересня 2014 року він має намір розірвати цей договір, оскільки бажає самостійно використовувати земельну ділянку. У відповіді, наданій на вищевказану заяву, ТОВ "Лан" повідомило позивача про те, що договір оренди земельної ділянки не передбачає можливості його розірвання в односторонньому порядку, при цьому всі умови цього договору виконуються товариством належним чином та підстав для його розірвання до сплину 15 років дії договору немає. Згідно з частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Згідно зі статтею 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У пункті "б" частини першої статті 90 ЗК України закріплено право власника земельних ділянок самостійного господарювання на землі. Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Частинами першою-четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі", який є спеціальним законом і має пріоритет перед іншими законами в застосуванні до спірних правовідносин (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), передбачено, що договір оренди землі припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу земельної ділянки для суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; поєднання в одній особі власника земельної ділянки та орендаря; смерті фізичної особи-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у статті 7 цього Закону, від виконання укладеного договору оренди земельної ділянки; ліквідації юридичної особи-орендаря; відчуження права оренди земельної ділянки заставодержателем; набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці; припинення дії договору, укладеного в рамках державно-приватного партнерства (щодо договорів оренди землі, укладених у рамках такого партнерства). Договір оренди землі припиняється також в інших випадках, передбачених законом. Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. У частині першій статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судами встановлено, що спір між сторонами виник у зв'язку з різним розумінням і тлумаченням змісту пункту 7 договору оренди землі. У пункті 7 договору оренди земельної ділянки визначено, що цей договір укладено на 15 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору письмово, або усно повідомити орендодавця про намір продовжити його дію. Крім того, орендар дає згоду на розірвання договору через кожні п'ять років, якщо в орендодавця виникла для цього потреба або бажання, але орендодавець повинен попередити орендаря не пізніше, як за 100 днів про свій намір. Якщо після закінчення дії договору (15 років) у сторін не виникає одна до одної претензій протягом трьох місяців, договір продовжується автоматично. При цьому в пунктах 26-28 договору оренди земельної ділянки сторонами погоджено порядок припинення його дії. Згідно з пунктом 26 договору оренди земельної ділянки дія цього договору припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; ліквідації юридичної особи-орендаря. У пункті 27 договору оренди земельної ділянки зазначено, що дія цього договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання іншою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом. Згідно з пунктом 28 договору оренди земельної ділянки розірвання цього договору в односторонньому порядку без вагомих причин та рішення суду не допускається. Вказане свідчить, що умовами укладеного між сторонами договору оренди земельної ділянки не передбачено можливості його розірвання в односторонньому порядку за ініціативою орендодавця. При цьому заперечення зі сторони орендаря свідчить, що останній не погоджується на розірвання, тобто відсутня взаємна згода сторін на розірвання договору. Бажання позивача самостійно обробляти земельну ділянку не є окремою підставою, визначеною законом або договором, для розірвання спірного договору оренди землі. Жодних інших окремих підстав як в сукупності, так і окремо, необхідних і достатніх для розірвання договору, позивачем не наведено. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Виходячи з наведеного, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову з огляду на те, що абзац другий пункту 7 договору оренди земельної ділянки, на який послався позивач як на можливість розірвання цього договору в односторонньому порядку, не містить чіткого визначення можливості розірвання договору в односторонньому порядку та механізму (процедури) такого розірвання. Натомість зі змісту вказаного пункту очевидно, що для розірвання договору потрібна згода орендаря (відповідача у справі), яку останній має надати, що виключає можливість розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, пункт 28 договору містить імперативну норму про неможливість розірвання договору в односторонньому порядку. Згідно з частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Судами встановлено, що ТОВ "Лан" належним чином виконує свої зобов'язання за договором оренди від 02 вересня 2014 року. Отже, відповідно до умов договору та положень статті 32 Закону України "Про оренду землі" і статті 651 ЦК України відсутні підстави для розірвання договору в судовому порядку. Крім того, сторони не досягли взаємної згоди щодо розірвання договору. Свобода договору не є абсолютною та безмежною, оскільки при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням ЦК України та інших актів цивільного законодавства, враховуючи, що вони не можуть на власний розсуд врегулювати в договорі свої відносини у випадках коли така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 03 березня 2021 року у справі №198/631/19 (провадження №12032св20) та від 11 березня 2021 року у справі №198/877/19 (провадження №61-9624св20), в яких спірні правовідносини були аналогічними (орендодавцями пред'явлено позов до ТОВ "Лан" про розірвання договору оренди земельної ділянки в односторонньому порядку з посиланням на пункт 7 цього договору). Отже, суди правильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, тому посилання в касаційній скарзі на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України є необґрунтованим. Посилання в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №420/504/16-ц та від 02 вересня 2019 року у справі №623/2421/16-ц щодо можливості розірвання договору в односторонньому порядку, якщо це передбачено умовами договору, не заслуговують на увагу з огляду на таке. В постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №420/504/16-ц (провадження №61-6268св18) зазначено, що сторонами при укладенні спірних договорів оренди землі було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, до якого включено, окрім типових умов, і особливі, в тому числі умови пункту 39, якими сторони встановили можливість одностороннього розірвання договору без настання будь-яких умов. В постанові Верховного Суду від 02 вересня 2019 року у справі №623/2421/16-ц (провадження №61-24009св18) вказано, що умовами договорів оренди земельної ділянки передбачається можливість одностороннього розірвання договорів, не обумовлюючи таке розірвання настанням будь-яких підстав та передумов, у тому числі невиконанням орендарем умов договору, а отже, може бути реалізовано в разі наявності відповідного волевиявлення однієї зі сторін. Разом з тим в цій справі встановлено, що зі змісту пункту 7 договору оренди очевидно, що для розірвання договору потрібна згода орендаря, яку останній має надати, що виключає можливість розірвання договору в односторонньому порядку. Отже, висновки щодо застосування норм права, які викладені у вищевказаних постановах Верховного Суду, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається. Розглядаючи спір, який виник між сторонами в цій справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 вересня 2021 року м. Київ справа №732/407/20 провадження №61-1270св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - Приватне підприємство "Городнянські аграрні інвестиції", відповідачі: Городнянська районна державна адміністрація Чернігівської області, ОСОБА_1, Головне управління Держгеокадастру в Чернігівській області, Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-День", третя особа - Городнянська міська рада Чернігівської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного підприємства "Городнянські аграрні інвестиції" на рішення Городнянського районного суду Чернігівської області від 14 серпня 2020 року у складі судді Карпинської Н. М. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Шарапової О. Л., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року Приватне підприємство "Городнянські аграрні інвестиції" (далі - ПП "Городнянські аграрні інвестиції") звернулось з позовом до Городнянської районної державної адміністрації Чернігівської області (далі - Городнянської РДА), ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру в Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області), Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-День" (далі - ТОВ "Агро-День") третя особа - Городнянська міська рада Чернігівської області, про скасування розпоряджень голови місцевої державної адміністрації, скасування державної реєстрації земельної ділянки, визнання недійсним договору оренди землі. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 11 травня 2018 року ОСОБА_1 як спадкоємиця ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом щодо права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом від 05 липня 1996 року серії ЧН №040098. Того ж дня ОСОБА_1 звернулася до Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області із заявою щодо надання порядкового номеру земельним часткам (паям). Протоколом від 16 травня 2018 року №03 комісією сільської ради присвоєно земельній частці (паю) ОСОБА_1 порядковий №234. Розпорядженням Городнянської РДА від 23 жовтня 2018 року №1114 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) при наданні її у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва відповідно до проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та виготовлення державних актів на право власності на землю власникам земельних сертифікатів колишнього Колективного сільськогосподарського підприємства "Більшовик" (далі - КСП "Більшовик"), яка розташована на території Городнянської міської ради (за межами населеного пункту с. Кузничі) щодо земельної частки (паю) №234. Розпорядженням голови Городнянської РДА від 29 грудня 2018 року №1426 затверджено технічну документацію із землеустрою та надано ОСОБА_1 безоплатно у власність земельну ділянку загальною площею 3,0605 га, у тому числі - рілля 3,0605 га (кадастровий номер 7421485300:000:3168) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель сільськогосподарського призначення колективної власності на території Городнянської міської ради (за межами населеного пункту с. Кузничі). Право власності ОСОБА_1 на дану земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав і 23 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" укладено договір оренди землі щодо передачі у користування на 10 років належної ОСОБА_1 земельної ділянки. Право оренди зареєстровано у реєстрі 29 січня 2019 року. Однак, на підставі розпорядження голови Городнянської РДА від 02 червня 2008 року №251 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди земельних ділянок", 30 червня 2008 року між Городнянською РДА та ПП "Городнянські аграрні інвестиції" укладено договір оренди землі на строк 15 років щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення (рілля) з невитребуваних часток (паїв), які знаходяться на території Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, за межами населених пунктів, загальною площею 99,9576 га, кадастровий номер 74214853:03:000:0022, чинність якого не оспорена. На підставі права оренди щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 3,0605 га, кадастровий номер 7421485300:000:3168 ТОВ "Агро-День" заявили вимогу до ПП "Городнянські аграрні інвестиції" щодо звільнення вищезазначеної ділянки, яка, на думку ТОВ "Агро-День", є однією із раніше невитребуваних земельних часток (паїв), із сукупності яких було утворено орендовану ПП "Городнянські аграрні інвестиції" за договором від 30 червня 2008 року земельну ділянку площею 99,9576 га, кадастровий номер 74214853:03:000:0022. Позивач вважає, що комісія з питань земельних відносин Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, а так само Кузничівська сільська рада, не мали до 01 січня 2019 року жодних визначених законом повноважень щодо присвоєння земельній частці (паю) ОСОБА_1 того чи іншого порядкового номеру. Крім того, з 01 січня 2019 року набрав чинності Закон України від 10 липня 2018 року №2498-V111 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні", яким, у тому числі, було внесено зміни до Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". Державна реєстрація права власності на земельну ділянку, що є наслідком видання головою Городнянської РДА розпоряджень про надання ОСОБА_1 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а також про затвердження такої технічної документації, надання її безоплатно у власність ОСОБА_1, на підставі протизаконного розподілу земель колишнього КСП "Більшовик" на території Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області, вчиненого комісією з питань земельних відносин Кузничівської сільської ради, справляє незаконний негативний вплив на обсяг прав та законних інтересів ПП "Городнянські аграрні інвестиції", як сумлінного учасника відносин за договором оренди землі від 30 червня 2008 року. Укладення ОСОБА_1 на підставі набутого у вище згаданий спосіб права власності на земельну ділянку під кадастровим номером 7421485300:000:3168 договору оренди землі від 23 січня 2019 року з ТОВ "Агро-День", та державна реєстрація за ТОВ "Агро-День" права оренди зазначеної земельної ділянки, створює істотні перешкоди для ПП "Городнянські аграрні інвестиції" у реалізації останнім прав орендаря земельної ділянки за договором оренди землі від 30 червня 2008 року. З урахуванням наведеного ПП "Городнянські аграрні інвестиції" просило суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Городнянської РДА від 23 жовтня 2018 року №1114 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)"; визнати незаконним та скасувати розпорядження Городнянської РДА від 29 грудня 2018 року №1426 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та надання їх безоплатно у власність"; скасувати державну реєстрацію земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 3,0605 га, кадастровий номер 7421485300:03:000:3168; визнати недійсним договір оренди землі від 23 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 3,0605 га, кадастровий номер: 7421485300:03:000:3168. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Городнянського районного суду Чернігівської області від 14 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позивач не довів, що порушення прав та охоронюваних законом інтересів ПП "Городнянські аграрні інвестиції" відбулось внаслідок фактичного обміну у 2018 році своїх паїв (з порядковими номерами) між співвласниками, або у подальшому внаслідок прийняття оскаржуваного розпорядження №1114 від 23 жовтня 2018 року та розпорядження №1426 від 29 грудня 2018 року, прийнятих на реалізацію інтересу власника фактично витребуваного паю. Комісія з питань земельних відносин органу самоврядування 16 травня 2018 року тільки виражала волю співвласників, надавши змісту відповідної форми. Спором, що відображає захист дійсного права та інтересу в даному випадку у подальшому може бути захист співвласника у випадку виявлення ознак накладення однієї земельної ділянки з іншою та способом витребування свого паю відповідного порядкового номеру. Проте, внаслідок втрати оспорюваною земельною ділянкою статусу "невитребуваної", ініційований спір ПП "Городнянські аграрні інвестиції" по суті не може бути направлений на захист припиненого права. Городнянська РДА задовольнила заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки (паю) в натурі (на місцевості) згідно сертифіката серії ЧН №040098 як особі, яка набула відповідних прав згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 травня 2018 року і підстави для відмови у задоволенні наведеної заяви у органу влади були відсутні. Узагальнені доводи касаційної скарги У січні 2021 року ПП "Городнянські аграрні інвестиції" подало до Верховного Суду касаційну скаргу у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що комісія з питань земельних ресурсів Кузничівської сільської ради Городнянського р-ну Чернігівської області та Кузничівська сільська рада не мали повноважень щодо проведення розподілу земельних ділянок із земель колишнього КСП "Більшовик". ПП "Городнянські аграрні інвестиції" Городнянською РДА було надано в користування на умовах строкової оренди певної земельної ділянки, утвореної із невитребуваних земельних часток (паїв), то виключно даний орган до 01 січня 2019 року мав право здійснювати передбачені Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" повноваження щодо будь-якої із земельних часток (паїв), які у своїй сукупності утворили таку передану в оренду ділянку. Крім того, ПП "Городнянські аграрні інвестиції" вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Доводи інших учасників справи У березні 2021 року ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу у якому вказувало, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для їх скасування. Зазначало, що посилання скаржника на порушення його прав, як орендаря, є необґрунтованими, оскільки право орендаря на спірну земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, припинено. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №732/407/20, витребувано її з Городнянського районного суду Чернігівської області. Фактичні обставини справи, встановлені судом КСП "Більшовик" належала земельна ділянка 1399,8 га в межах згідно з планом. У додатку до Державного акта визначено список громадян - членів КСП. Розпорядженням Городнянської РДА від 17 листопада 2005 року №287 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та уточнено кількість осіб, що мають право на земельну частку (пай) серед яких і власники сертифікатів КСП "Більшовик". Протоколом зборів власників сертифікатів КСП "Більшовик" Кузничівської сільської ради затверджено проект землеустрою та розподілено земельні ділянки між власниками сертифікатів. Розпорядженням Городянської РДА від 22 листопада 2006 року №332 затверджено проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) із земель колишнього КСП "Більшовик" Кузничівської сільської ради та виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки. Розпорядженням Городянської РДА від 19 березня 2007 року №86 внесено зміни до розпорядження голови Городянської РДА від 22 листопада 2006 року №332. Розпорядженням Городянської РДА від 02 червня 2008 року №251 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право оренди земельних ділянок ПП "Городнянські аграрні інвестиції" за межами населеного пункту на території Кузичівської сільської ради. Городнянська РДА та ПП "Городнянські аграрні інвестиції" уклали договір оренди землі від 30 червня 2008 року. За умовами даного договору орендодавець надав, а орендар прийняв згідно з пунктом 12 Перехідних положень ЗК України та розпорядження райдержадміністрації від 02 червня 2008 року №251 в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення - невитребувані земельні частки (паї), яка знаходиться на території Кузничівської сільської ради з земель невитребуваних часток (паїв) за межами населеного пункту, загальною площею 99,9576 га, у тому числі з них ріллі - 99,9576 га, строком на 15 років. Також пунктом 39 договору передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи є підставою для розірвання договору. Згідно додаткового договору від 02 січня 2015 року до договору оренди землі від 30 червня 2008 року обумовлено, що розірвання договору в односторонньому порядку не допускається. ОСОБА_1 успадкувала пай свого чоловіка ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Із свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого 11 травня 2018 року приватнии нотаріусом Городнянського районного нотаріального округу Чернігівської області Неволько В. А., вбачається, що спадщина, на яку видано це свідоцтво складається з: права на земельну частку (пай) у землі, що перебуває у власності КСП "Більшовик", що знаходиться в с. Кузничі Городнянського району Чернігівської області, розміром 4,72 в умовних кадастрових гектарах, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), що належить спадкодавцю на підставі сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ЧН №040098, виданого Городнянською РДА 05 липня 1996 року, зареєстрованого у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) 08 липня 1996 року за №587. Вбачається, що ОСОБА_1 зверталась до Кузницької сільради з заявою про надання довідки про результати жеребкування та присвоєння номеру земельній ділянці (паю) у відповідності до сертифікату її покійного чоловіка ОСОБА_2. Протоколом засідання комісії з питань земельних відносин Кузницької сільської ради від 16 травня 2018 року №03 надано порядковий номер земельної частки (паю) із земель колишнього КСП "Більшовик" ОСОБА_1 №234. Розпорядженням Городянської РДА від 23 жовтня 2018 року №1114 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1, по земельній частці (паю) №234. Розпорядженням Городянської РДА від 29 грудня 2018 року №1426 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Городнянської міської ради (за межами населеного пункту с. Кузничі) ; надано громадянці ОСОБА_1 безоплатно у власність земельну ділянку загальною площею 3,0605 га, в тому числі рілля - площею 3,0605 га (кадастровий номер 7421485300:03:000:3168), для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Городнянської міської ради (за межами населеного пункту с. Кузничі). Між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" 23 січня 2019 року укладено договір оренди землі на вказану земельну ділянку про що внесено відомості до Державного земельного кадастру. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Предметом позову у цій справі є вимога про визнання незаконними і скасування рішень Городнянської РДА про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та надання їх безоплатно у власність, а також визнання недійсним договору оренди від 23 січня 2019 року, на підставі статей 203, 215, ЦК України і положень Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", у зв'язку із порушенням прав позивача, який отримав в оренду цю ж земельну ділянку на підставі договору, укладеного із Городнянською РДА, а також порушення вимог законодавства під час прийняття оскаржуваних рішень. Суд установив, що до виділення в натурі земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) із земель колишнього КСП "Більшовик" орендарем спірної ділянки був позивач на підставі укладеного між ним та Городнянською РДА договору оренди землі від 30 червня 2008 року щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення (ріллі, яка знаходилась на території Кузничівської сільської ради Городнянського району Чернігівської області із земель невитребуваних часток (паїв). Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" визначено організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками. Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай) ; рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) (частина перша статті 9 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"). Згідно зі статтею 791 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. З огляду на те, що земельні ділянки для виділення в натурі (на місцевості) для власників земельних часток (паїв) КСП "Більшовик" знаходились за межами населеного пункту с. Кузничі, Городнянська РДА в межах своїх повноважень та в порядку, передбаченому законом заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки (паю) в натурі (на місцевості) згідно сертифіката серії ЧН №040098, та у подальшому затвердила документацію із землеустрою та передала у власність ОСОБА_1 спірну земельну ділянку, що спростовує доводи скаржника про те, що ОСОБА_1 протизаконно набула право власності на земельну ділянку на підставі протизаконного розподілу земель. Крім того, Верховний Суд не погоджується із доводами касаційної скарги про те, що укладення договору оренди землі між ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" від 23 січня 2019 року, порушено позивача право, як законного орендаря за договором оренди від 30 червня 2008 року. Відповідно до статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження. У пункті 39 договору оренди земельної ділянки укладеного Городнянською РДА з ПП "Городнянські аграрні інвестиції" від 30 червня 2008 року, визначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи є підставою для розірвання договору. Оспорюваний позивачем договір оренди земельної ділянки від 29 січня 2019 року укладався ОСОБА_1 та ТОВ "Агро-День" щодо конкретної земельної ділянки, якій присвоєно кадастровий номер, та належної орендодавцю на праві власності, тобто щодо зовсім іншого нерухомого майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого 30 червня 2008 року був укладений договір оренди земельної ділянки між Городнянською РДА з ПП "Городнянські аграрні інвестиції". Крім того, згідно постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №927/577/19 за позовом ТОВ "Агро-День" до ПП "Городянські аграрні інвестиції", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Городянської РДА, Городянської міської ради про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, вбачається, що предметом спору зокрема є земельна ділянка (кадастровий номер 7421485300:000:3168), що належить на праві власності ОСОБА_1. суддійшов висновку, зокрема, що з моменту набуття права власності на земельні ділянки власниками земельних ділянок (паїв), ПП "Городянські аграрні інвестиції" втратило право оренди в частині площі виділених в натурі спірних земельних ділянок. За таких обстави суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволення позову. Касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, натомість наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції, щодо встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного підприємства "Городнянські аграрні інвестиції" залишити без задоволення. Рішення Городнянського районного суду Чернігівської області від 14 серпня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №346/1648/16 провадження №61-219св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), І. О. Дундар, Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Коломийська міська рада Івано-Франківської області, треті особи: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року в складі судді П'ятковського В. І. та на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року в складі колегії суддів Василишин Л. В., Матківського Р. Й., Максюти І. О., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 та Коломийської міської ради, треті особи: Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою. Позовна заява мотивована тим, що рішенням виконавчого комітету Коломийської міської ради народних депутатів від 16 травня 1995 року позивачу надана у користування земельна ділянка загальною площею 946 м2 для обслуговування домоволодіння на АДРЕСА_1. Рішенням Коломийської міської ради народних депутатів №93 від 18 квітня 1996 року вказана земельна ділянка передана позивачу в приватну власність, а 13 березня 1997 року видано державний акт на неї І-ІФ №002978. У липні 2010 року йому стало відомо про те, що рішенням Коломийської міської ради №2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року ОСОБА_2 передано у власність 169 м2 земельної ділянки по АДРЕСА_2 для ведення садівництва та видано державний акт на право власності. Ця ділянка є суміжною із земельною ділянкою по АДРЕСА_1. ОСОБА_2, який є суміжним землекористувачем, розібрав існуючу огорожу між їх земельними ділянками та встановив металеву огорожу, змістивши межу в сторону його ділянки та самовільно зайнявши частину землі, що належить позивачу. Уважає, що Коломийська міська рада не вправі була передавати у власність ОСОБА_2 частину належної позивачу земельної ділянки без попереднього припинення його права власності. Ураховуючи наведене та уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд: - визнати незаконним та скасувати рішення Коломийської міської ради №2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року щодо передачі у власність ОСОБА_2 169 м2 земельної ділянки на АДРЕСА_2; - визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237, скасувати його державну реєстрацію; - зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0946 га для обслуговування домоволодіння на АДРЕСА_1 шляхом демонтажу металічної огорожі на межі їх земельних ділянок та встановлення межі відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії І-ІФ №002978 від 13 березня 1997 року. Справа розглядалася судами неодноразово. Короткий зміст рішення суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року у задоволенні позову відмовлено з підстав пропуску позовної давності. Суд першої інстанції встановив, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізнався весною 2010 року, коли ОСОБА_2 встановив металеву огорожу між земельними ділянками. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено; - визнано незаконним та скасовано рішення Коломийської міської ради №2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року щодо передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 169 м2 для ведення садівництва по АДРЕСА_2; - визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237, виданий 08 лютого 2010 року на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року №2293-42/2009 на земельну ділянку площею 0,0169 га для ведення садівництва по АДРЕСА_2 та скасовано його державну реєстрацію; - зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0946 га для обслуговування домоволодіння по АДРЕСА_1 шляхом демонтажу металевої огорожі на межі їх земельних ділянок та відновлено межу відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії І-ІФ №002978 від 13 березня 1997 року; - вирішено питання розподілу судових витрат. Апеляційний суд виходив із того, що: - позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння (стаття 391 ЦК України), є негаторним; - позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, доки існує саме правопорушення; - суд першої інстанції встановив, що права позивача, як власника земельної ділянки порушено внаслідок дій ОСОБА_2 з незаконної зміни межі земельних ділянок, такі обставини є підставою для відновлення порушених прав позивача, тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково; постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що у позовній заяві ОСОБА_1 заявлено три вимоги: визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою. Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд Івано-Франківської області, зазначив, що позов ОСОБА_1 є негаторним та не застосував до цих правовідносин позовну давність. Проте апеляційний суд не встановив та не вказав чи є порушення прав ОСОБА_1 триваючим щодо усіх позовних вимог та чи щодо усіх позовних вимог не застосовуються строки позовної давності. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Апеляційний суд, установивши факт часткового накладення земельних ділянок сторін, зробив висновок про порушення рішенням Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року №2293-42/2009 та виданим на його підставі державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯИ №202234 від 08 лютого 2010 року прав позивача на його земельну ділянку та відмовив у задоволенні позовних вимог про скасування рішення Коломийської міської ради №2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року та визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237 та скасування його державної реєстрації з підстав пропуску позовної давності, про застосування якої просив відповідач. В частині позовної вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою суд апеляційної інстанції відмовив, уважаючи її похідною вимогою від попередніх вимог. Аргументи учасників справи У січні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Коломийського міськрайонного суду від 30 січня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року, у якій просить їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд зробив безпідставний висновок про пропуск позивачем позовної давності для звернення до суду з цим позовом, оскільки він є власником земельної ділянки, яку незаконно приватизував відповідач та продовжує нею безпідставно користуватися, а тому порушення його прав триває, у зв'язку з чим вважає свій позов негаторним, до якого не застосовується позовна давність. Крім того, зазначає, що суд апеляційної інстанції не виконав вказівку Верховного Суду та не вирішив питання застосування позовної давності до вимоги про усунення перешкод в користування та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу металевої огорожі на межі земельних ділянок сторін та встановлення межі відповідно до державного акту на право власності на землю. 12 березня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому він просить залишити її без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на те, що постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі рішення Коломийської міської ради від 18 квітня 1996 року №93 є власником земельної ділянки площею 0,0946 га, яка розташована на АДРЕСА_1.13 березня 1997 року ОСОБА_1 видано державний акт на неї серії І-ІФ №002978. ОСОБА_2 набув у власність земельну ділянку площею 0,0169 га для ведення садівництва по АДРЕСА_2 на підставі рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року №2293-42/2009, 08 лютого 2010 року отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237. У 2010 році ОСОБА_2 звів металеву огорожу між зазначеними земельними ділянками із зміщенням межі в сторону земельної ділянки ОСОБА_1, у зв'язку з чим останній неодноразово звертався зі скаргами Коломийському міському голові 25 березня 2010 року, Коломийському МВ УМВС березні 2010 року, начальнику відділу Держкомзему м. Коломия у травні 2010 року та отримував відповіді на них. Відповідно до листа Управління Держкомзему у Івано-Франківській області від 13 липня 2010 року №07.034-33/235 при уточненні відповідності місця розташування та меж земельної ділянки по АДРЕСА_1, мір ліній, визначених у Державному акті на право власності на земельну ділянку серії І-ІФ- №002978, фактичним мірам ліній на місцевості встановлена накладка на земельну ділянку по АДРЕСА_1 земельної ділянки, яка надана ОСОБА_2 для ведення садівництва згідно державного акту серії ЯИ №202237. Відповідно до земельно - технічної експертизи від 16 березня 2017 року за №222 встановлено, що фактична площа земельної ділянки, якою користується ОСОБА_2, на місцевості складає 0,0198 га і не відповідає площі 0,0169 га, зазначеній в державному акті на право власності на земельну ділянку від 08 лютого 2010 року серії ЯИ №202237, кадастровий номер 2610600000:08:002:0086; фактична площа земельної ділянки ОСОБА_1 складає 0,0748 га і не відповідає площі, зазначеній в державному акті на право приватної власності на землю серії І-ІФ №002978, яка складає 0,0946 га; конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_2 не відповідають розмірам, зазначеним у Державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237 від 08 лютого 2010 року; конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_1 не відповідають розмірам, зазначеним у Державному акті на право власності на земельну ділянку І-ІФ №002978 від 13 березня 1997 року. Відповідно до ситуаційного плану земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які знаходяться у їх власності згідно правовстановлюючих документів та фактичного користування ними, встановлено, що побудовані відповідачем альтанка та прибудова до гаража знаходяться на ділянці, яка входить в площу, зазначену в Державному акті ОСОБА_1; межа між указаними земельними ділянками згідно державних актів сторін повинна проходити по межі в точках Б-В. 09 січня 2018 року ОСОБА_2 подав до суду з заяву про застосування позовної давності. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України №460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати рішення міської ради щодо передачі у власність ОСОБА_2 169 м2 земельної ділянки на АДРЕСА_2, визнати недійсним державний акт на право власності на неї та зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0946 га шляхом демонтажу металевої огорожі на межі їх земельних ділянок та встановлення межі відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії І-ІФ №002978 від 13 березня 1997 року, що належить позивачу. Згідно з частиною першою статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України). Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. У відповідності до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Враховуючи заявлені у цій справі вимоги, позивач зобов'язаний був довести, що рішення Коломийської міської ради №2293-42/2009 від 07 жовтня 2009 року щодо передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2 порушує його права та інтереси та не відповідає актам цивільного законодавства. У справі, що переглядається, апеляційний суд вважав, що оскаржене рішення органу місцевого самоврядування порушує права позивача, оскільки експертним висновком встановлено накладення меж земельних ділянок, якими користуються сторони, проте, відмовив у задоволенні позову через пропуск позовної давності. Висновком судової земельно-технічної експертизи 16 березня 2017 року №222 у справі підтверджено, що фактична площа земельної ділянки, якою користується ОСОБА_2, на місцевості складає 0,0198 га і не відповідає площі 0,0169 га, зазначеній в державному акті на право власності на земельну ділянку від 08 лютого 2010 року серії ЯИ №202237; фактична площа земельної ділянки ОСОБА_1 складає 0,0748 га і не відповідає площі, зазначеній в державному акті на право приватної власності на землю серії І-ІФ №002978, яка складає 0,0946 га; конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_2 не відповідають розмірам, зазначеним у Державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №202237 від 08 лютого 2010 року; конфігурація та розміри земельної ділянки ОСОБА_1 не відповідають розмірам зазначеним у Державному акті на право власності на земельну ділянку І-ІФ №002978 від 13 березня 1997 року. Належних та допустимих доказів про те, що накладення меж земельних ділянок сталося внаслідок передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на підставі незаконного рішення Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року матеріали справи не містять. Висновок апеляційного суду про порушення рішенням міської Коломийської міської ради від 07 жовтня 2009 року №2293-42/2009 прав та інтересів ОСОБА_1 не ґрунтується на встановлених обставинах, адже невідповідності фактичних розмірів та конфігурацій земельних ділянок сторін зазначеним у Державних актах на право власності на земельні ділянки розмірам і конфігураціям не дає підстав для такого висновку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі №372/1036/15-ц (провадження 14-252цс18) зроблено висновок, що "виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. За таких обставин, застосування наслідків спливу строку позовної давності можливе за умови наявності порушеного права позивача, тобто обґрунтованості позовних вимог". Враховуючи наведене, немає підстав для застосування позовної давності до вимоги про скасування рішення міської ради, оскільки встановлено відсутність порушення прав позивача під час прийняття рішення місцевої ради про передачу суміжної земельної ділянки у власність відповідачу, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Позовні вимоги про визнання недійсним державного акта про право власності на землю та скасування його державної реєстрації є похідними від вимоги про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, тому наявні підстави для відмови в їх задоволенні. За таких обставин постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта та скасування його державної реєстрації підлягає зміні з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), серед способів захисту речових прав цивільне законодавства виокремлює усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України). Вказаний спосіб захисту може бути реалізований шляхом подання негаторного позову. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Захист речового права шляхом пред'явлення позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою (негаторного позову) є можливим носієм речового права і передбачає доведення позивачем таких обставин: 1) належність позивачу речового права, з приводу захисту якого він звертається до суду; 2) порушення цього права, його невизнання чи оспорювання; 3) вчинення цих дій саме відповідачем. Ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не перевірили обставини, на які посилався позивач та не встановили, внаслідок чого відбулася зміна конфігурацій земельних ділянок та чи є підстави для задоволення позову про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою. В силу положень частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в частині позовних вимог про скасування рішення міської ради та визнання недійсним акта про право власності на землю прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга в цій частині підлягає частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду підлягає зміні в порядку статті 412 ЦПК України з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови; рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині позовних вимог про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою слід скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки щодо розподілу судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Коломийської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та Коломийської міської ради про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу металевої огорожі та встановлення межі відповідно до державного акта скасувати та справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30 січня 2019 року та постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року в скасованій частині втрачають законну силу. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №357/333/20 провадження №61-8780св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші", відповідачі: ОСОБА_1, Товариство з додатковою відповідальністю "Шамраївський цукровий завод", державний реєстратор Комунального підприємства "Агенція адміністративних послуг" Євко Володимир Володимирович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" на ухвалу Київського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" (далі - ТОВ Агрофірма "Матюші ") звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, Товариства з додатковою відповідальністю "Шамраївський цукровий завод" (далі - ТзДВ "Шамраївський цукровий завод "), державного реєстратора Комунального підприємства "Агенція адміністративних послуг" Євка В. В. (далі - Державний реєстратор Євко В. В. ) про визнання недійсним договору про надання права користування земельною ділянкою (емфітевзис) та скасування реєстрації речового права на нерухоме майно, посилаючись на те, що за договором оренди землі від 21 серпня 2014 року ОСОБА_1 передала йому в оренду належну їй на праві власності земельну ділянку площею 2,0924 га з кадастровим номером 3220483500:03:004:0022, яка розташована у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, строком на 10 років. 04 січня 2016 року його право оренди було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, однак починаючи з лютого 2018 року власник земельної ділянки вчиняє дії, спрямовані на позбавлення ТОВ Агрофірма "Матюші" права користування земельною ділянкою за договором оренди. 14 лютого 2018 року ОСОБА_1 направила йому повідомлення про розірвання договору в односторонньому порядку. На підставі цього повідомлення 17 лютого 2018 року державний реєстратор Комунального підприємства "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Міхачов В. А. здійснив державну реєстрацію припинення права оренди ТОВ Агрофірма "Матюші" на вказану земельну ділянку. 19 лютого 2018 року між ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" було укладено договір оренди щодо тієї самої земельної ділянки, яка перебувала в оренді ТОВ Агрофірма "Матюші". Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2019 року у справі №357/11226/18 його позов до ОСОБА_1, державного реєстратора Київської обласної філії Комунального підприємства "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Міхачова В. А., ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" про визнання недійсним правочину щодо дострокового розірвання договору оренди, визнання недійсним договору оренди, скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно було задоволено частково та визнано недійсним вчинений ОСОБА_1 односторонній правочин щодо розірвання договору оренди землі від 21 серпня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ Агрофірма "Матюші", а також визнано недійсним договір оренди землі від 19 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод". 05 січня 2019 року між ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" було укладено договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), за умовами якого ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" фактично повторно отримав право використовувати спірну земельну ділянку. 06 березня 2019 року Державний реєстратор Євко В. В. прийняв рішення про державну реєстрацію права користування спірною земельною ділянкою за ТзДВ "Шамраївський цукровий завод". Однак зазначений договір та державна реєстрація права користування спірною земельною ділянкою за ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" є незаконними, оскільки попередній договір оренди землі від 21 серпня 2014 року, укладений між ним та ОСОБА_1, не припинений. Враховуючи викладене, ТОВ Агрофірма "Матюші" просило: - визнати недійсним договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 05 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" щодо земельної ділянки площею 2,0924 га з кадастровим номером 3220483500:03:004:0022, яка розташована у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області; - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" щодо земельної ділянки площею 2,0924 га з кадастровим номером 3220483500:03:004:0022, яка розташована у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1501392732000), номер запису про інше речове право: 30584020, дата, час державної реєстрації: 04 березня 2019 року 14:26:24, і припинити право користування вказаною земельною ділянкою ТзДВ "Шамраївський цукровий завод". Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2020 року у складі судді Цуранова А. Ю. позов ТОВ Агрофірма "Матюші" задоволено. Визнано недійсним договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) № б/н від 05 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод", щодо земельної ділянки площею 2,0924 га з кадастровим номером 3220483500:03:004:0022, яка розташована у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" щодо земельної ділянки площею 2,0924 га з кадастровим номером 3220483500:03:004:0022, яка розташована у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1501392732000), номер запису про інше речове право: 30584020, дата, час державної реєстрації: 04 березня 2019 року 14:26:24, і припинено право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" щодо земельної ділянки площею 2,0924 га з кадастровим номером 3220483500:03:004:0022, яка розташована у межах Матюшівської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Стягнуто з ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" на користь ТОВ Агрофірма "Матюші" судовий збір у розмірі 4 893 грн, тобто по 2 446,50 грн з кожного. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на час укладення між ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 05 січня 2019 року спірна земельна ділянка правомірно перебувала в оренді іншого користувача - ТОВ Агрофірма "Матюші", що підтверджено судовими рішеннями в іншій справі, які набрали законної сили. Чинне законодавство України не передбачає право власника земельної ділянки, яка вже передана в оренду, передавати її в користування іншій особі, в тому числі на праві емфітевзису, що також підтверджується правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 23 травня 2018 року у справі №379/672/16-ц та від 23 липня 2018 року у справі №390/1736/16-ц. Договір оренди землі, укладений 21 серпня 2014 року між ТОВ Агрофірма "Матюші" та ОСОБА_1, є дійсним, в судовому порядку не скасований, тому він підлягає виконанню його сторонами. Підстав для розірвання або припинення цього договору в судовому засіданні не встановлено. Позивач не є стороною договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 05 січня 2019 року, але як користувач земельної ділянки має право на оспорювання цього договору, оскільки вказаний правочин порушує його право користування спірною земельною ділянкою. У грудні 2020 року ТОВ Агрофірма "Матюші" звернулося до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області із заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просило стягнути солідарно з відповідачів на його користь витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 380,46 грн. Заява мотивована тим, що в судовому засіданні 02 грудня 2020 року представник ТОВ Агрофірма "Матюші" -адвокат Цой Д. С. відповідно до частини восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) заявив про те, що протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду товариство надасть суду докази на підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу (правову) допомогу. З огляду на це разом із заявою товариство надало суду засвідчену копію додаткової угоди від 13 липня 2020 року №20/07/13-2 до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06, засвідчену копію рахунку Адвокатського об'єднання "Еверлігал" від 13 липня 2020 року №226, засвідчену копію платіжного доручення ТОВ Агрофірма "Матюші" від 16 липня 2020 року №3397, засвідчені копії актів приймання-передачі наданих юридичних послуг/правової допомоги від 03 грудня 2020 року № №11/11/19-28, 20/07/13-2, а також детальний опис наданих послуг та здійснених витрат у процесі надання адвокатами Адвокатського об'єднання "Еверлігал" професійної правничої (правової) допомоги ТОВ Агрофірма "Матюші" під час розгляду справи. У грудні 2020 року представник Державного реєстратора Євка В. В. - адвокат Василенко Н. С. також звернулася до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області із заявою, в якій просила стягнути з ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь Євка В. В. витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 43 500 грн. Заява мотивована тим, що у відзиві на позовну заяву було визначено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. 10 вересня 2020 року між Адвокатським бюро "Наталії Василенко" та Євком В. В. було укладено договір про надання професійної правничої допомоги №01-1009/2020. Додатковою угодою №01 до вказаного договору передбачено, що бюро надає клієнту правову допомогу у цивільній справі №357/333/20, а розмір винагороди бюро за надання правової допомоги становить 20 000 грн. 03 грудня 2020 року сторонами складено акт №02 про надання правової допомоги до договору про надання професійної правничої допомоги від 10 вересня 2020 року №01-1009/2020, яким сторони погодили, що обсяг професійної правничої допомоги, наданий бюро та отриманий клієнтом, становить 43 500 грн. Вказану суму коштів Євко В. В. сплатив Адвокатському бюро "Наталії Василенко" частково, а саме в розмірі 1 000 грн, так як адвокатське бюро не надало йому рахунок на сплату за надані послуги. Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року заяву ТОВ Агрофірма "Матюші" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" на користь ТОВ Агрофірма "Матюші" судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 380,46 грн, тобто по 13 190,23 грн з кожного. У задоволенні заяви представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. про стягнення з ТОВ Агрофірма "Матюші" судових витрат на правничу допомогу відмовлено. Додаткове рішення місцевого суду мотивоване тим, що понесені ТОВ Агрофірма "Матюші" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 380,46 грн підтверджені: договором про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06, укладеним між Адвокатським об'єднанням "Еверлігал" та ТОВ Агрофірма "Матюші"; додатковою угодою від 11 листопада 2019 року №11/11/19-28 до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06; додатковою угодою від 06 грудня 2020 року №06/12/19-1 до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06; рахунком від 12 листопада 2019 року №493; платіжним дорученням від 19 листопада 2019 року №2097 про сплату ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь Адвокатського об'єднання "Еверлігал" коштів в сумі 22 732,60 грн; додатковою угодою від 13 липня 2020 року №20/07/13-2 до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06; рахунком від 13 липня 2020 року №226; платіжним дорученням від 16 липня 2020 року №3397 про сплату ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь Адвокатського об'єднання "Еверлігал" коштів в сумі 3 647,86 грн; детальним описом наданих послуг та здійснених витрат в процесі надання професійної правничої допомоги; актом приймання-передачі наданих послуг від 03 грудня 2020 року №20/07/13-2; актом приймання-передачі наданих послуг від 03 грудня 2020 року №11/11/19-28. Оскільки рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2020 року позов ТОВ Агрофірма "Матюші" задоволено, то понесені ним витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 26 380,46 грн підлягають стягненню на його користь з належних відповідачів - ОСОБА_1 та ТзДВ "Шамраївський цукровий завод" по 13 190,23 грн з кожного. При цьому представник Державного реєстратора Євка В. В. - адвокат Василенко Н. С. не надала належних та допустимих доказів на підтвердження сплати відповідачем Євко В. В. коштів у розмірі 43 500 грн, зокрема не надала відповідної квитанції, платіжного доручення чи іншого платіжного документа. Постановою Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року апеляційну скаргу представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. задоволено частково. Додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року в частині мотивів відмови в задоволенні заяви представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в мотивувальній частині рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 02 грудня 2020 року зазначено, що державний реєстратор не є належним відповідачем в цій справі, однак резолютивна частина цього рішення суду не містить висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, пред'явлених до Державного реєстратора Євка В. В. За таких обставин відсутні правові підстави для стягнення з позивача на користь Державного реєстратора Євка В. В. витрат на правничу допомогу. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні заяви представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. про стягнення з позивача судових витрат на правову допомогу, але виходив з інших мотивів. 12 квітня 2021 року представник ТОВ Агрофірма "Матюші" - адвокат Тетеря С. І. звернулася до Київського апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просила стягнути з Державного реєстратора Євка В. В. на користь ТОВ "Агрофірма "Матюші" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 182,44 грн, понесені в суді апеляційної інстанції. Заява мотивована тим, що вказане питання не було вирішено апеляційним судом при прийнятті постанови за результатами розгляду апеляційної скарги, хоча про наявність цих витрат було повідомлено у відзиві на апеляційну скаргу, а документи на підтвердження понесених витрат були надані апеляційному суду 01 березня 2021 року. Представник Державного реєстратора Євка В. В. - адвокат Василенко Н. С. заперечила проти заяви представника ТОВ Агрофірма "Матюші" - адвоката Тетері С. І. про ухвалення додаткового рішення у справі та стягнення з Державного реєстратора Євка В. В. на користь ТОВ Агрофірма "Матюші" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 20 182,44 грн, посилаючись на те, що предметом апеляційного розгляду було додаткове рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні на користь відповідача понесених ним судових витрат, а не судове рішення по суті позовних вимог. Тому правові підстави для стягнення судових витрат, понесених позивачем в суді апеляційної інстанції, відсутні. Ухвалою Київського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року в задоволенні заяви ТОВ Агрофірма "Матюші" про ухвалення додаткового рішення відмовлено. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що системний аналіз положень статей 133, 137, 141, 270, 382 ЦПК України дає підстави дійти висновку про те, що витрати на професійну правничу допомогу відшкодовуються стороні у справі в разі розгляду апеляційним судом справи по суті заявлених позовних вимог. Предметом апеляційного розгляду, за результатами якого 05 квітня 2021 року прийнято постанову, було додаткове рішення суду першої інстанції, яким вирішувалося питання про стягнення судових витрат, понесених відповідачем під час розгляду справи судом першої інстанції. За таких обставин відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача понесених витрат на правову допомогу у зв'язку з переглядом апеляційним судом додаткового рішення суду першої інстанції. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги. 25 травня 2021 року ТОВ Агрофірма "Матюші" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і ухвалити нове рішення, яким стягнути з державного реєстратора Комунального підприємства "Агенція адміністративних послуг" Євка В. В. на його користь витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 182,44 грн, понесені у зв'язку з переглядом в апеляційному порядку додаткового рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року. Касаційна скарга подана на підставі абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України та мотивована тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми статей 43, 59, 131-2 Конституції України, статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", а також порушив вимоги статей 137, 141, 374 ЦПК України. Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі №826/2689/15, від 20 грудня 2019 року та від 23 березня 2020 року у справі №240/6150/18, від 17 червня 2020 року у справі №904/12170/16, від 19 червня 2020 року у справі №1.380.2019.002044, від 19 листопада 2020 року у справі №910/3233/18, від 20 листопада 2020 року у справі №910/13071/19, від 21 січня 2021 року у справі №580/3073/20, від 28 квітня 2021 року у справі №640/3098/20, від 13 травня 2021 року у справі №903/277/20. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ОСОБА_3 (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. від 24 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області. 22 липня 2021 року справа №357/333/20 надійшла до Верховного Суду. За розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2021 року №1741/0/226-21, у зв'язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_3, на підставі подань секретаря Другої судової палати Касаційного цивільного суду Червинської М. Є. було призначено повторний автоматизований розподіл судової справи, та згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 вересня 2021 року справу №357/333/20 (провадження №61-8780св21) передано судді-доповідачеві Стрільчуку В. А., визначено суддів, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз'яснення рішення чи відмову у роз'ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Матеріалами справи підтверджується, що у відзиві на апеляційну скаргу представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. на додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року ТОВ Агрофірма "Матюші" зазначило, що у зв'язку з розглядом цієї справи в суді апеляційної інстанції воно очікує понести витрати на професійну правничу (правову) допомогу адвокатів Адвокатського об'єднання "Еверлігал" в розмірі 20 182,44 грн. Докази цих витрат будуть подані відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України протягом п'яти днів після ухвалення апеляційним судом судового РІШЕННЯ: На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу на стадії апеляційного перегляду справи ТОВ Агрофірма "Матюші" 23 лютого 2021 року подало до Київського апеляційного суду: - копію додаткової угоди №04/02/21-1 до договору про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06, за змістом якої, Адвокатське об'єднання "Еверлігал" під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції надає клієнту, зокрема такі послуги: аналіз апеляційних скарг відповідачів на судові рішення, підготовку і подання до суду відзивів на апеляційні скарги, підготовку інших процесуальних документів, ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових засіданнях у суді апеляційної інстанції, вчинення інших дій, необхідних для надання клієнту професійної (правничої) правової допомоги; - копію акта від 23 лютого 2021 року №04/02/21-1 приймання-передачі наданих послуг в рамках правової (професійної правничої) допомоги за договором про надання правової допомоги від 22 грудня 2018 року №18/12-06; - детальний опис наданих послуг та здійснених витрат в процесі надання професійної правничої (правової) допомоги; - копію рахунку на оплату від 04 лютого 2021 року №30; - копію платіжного доручення від 16 лютого 2021 року №43225 про сплату ТОВ Агрофірма "Матюші" на користь Адвокатського об'єднання "Еверлігал" коштів в сумі 20 182,44 грн за надані послуги згідно з рахунком від 04 лютого 2021 року №30; - роздруківки з веб-сайтів "Юридична газета" та видання "Юридична практика". Вищевказаною постановою Київського апеляційного суду від 05 квітня 2021 року апеляційну скаргу представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. задоволено частково. Додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2020 року в частині мотивів відмови у задоволенні заяви представника Державного реєстратора Євка В. В. - адвоката Василенко Н. С. змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Однак цією постановою не вирішено питання про судові витрати, тому представник ТОВ Агрофірма "Матюші" - адвокат Тетеря С. І. 12 квітня 2021 року звернулася до Київського апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового РІШЕННЯ: Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов'язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Згідно з частинами першою-п'ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Відмовляючи в задоволенні заяви ТОВ Агрофірма "Матюші" про ухвалення додаткового рішення, апеляційний суд виходив з того, що витрати на професійну правничу допомогу відшкодовуються стороні у справі у разі розгляду апеляційним судом справи по суті заявлених позовних вимог, однак в апеляційному порядку справа не розглядалася по суті, а предметом апеляційного розгляду, за результатами якого 05 квітня 2021 року прийнято постанову, було додаткове рішення суду першої інстанції, яким вирішувалося питання про стягнення судових витрат, понесених відповідачем під час розгляду справи судом першої інстанції. Наведені висновки суду апеляційної інстанції зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням: нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі, процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема, розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового РІШЕННЯ: Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувались докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал). Крім того, додаткові рішення можуть прийматися, якщо судом при ухваленні основного судового рішення не визначено способу його виконання або не вирішено питання про судові витрати. Додаткове судове рішення є невід'ємною складовою основного судового РІШЕННЯ: Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №757/32383/15-ц, від 27 червня 2018 року у справі №756/4441/17, від 02 грудня 2020 року у справі №707/2307/16-ц. Також правові висновки про те, що додаткове судове рішення є невід'ємною складовою основного судового рішення, наведено в постановах Верховного Суду від 20 грудня 2019 року та від 23 березня 2020 року у справі №240/6150/18, від 17 червня 2020 року у справі №904/12170/16, від 19 червня 2020 року у справі №1.380.2019.002044, від 19 листопада 2020 року у справі №910/3233/18, на які заявник послався в касаційній скарзі. З огляду на викладене висновок апеляційного суду про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача понесених витрат на правову допомогу у зв'язку з переглядом апеляційним судом додаткового рішення суду першої інстанції про стягнення судових витрат, ґрунтується на помилковому тлумаченні положень статей 133, 137, 141, 270, 382 ЦПК України. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін. ), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16. Крім того, в постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі №211/3113/16-ц, від 06 листопада 2020 року у справі №760/11145/18 зроблено правовий висновок про те, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору Згідно з частиною першою статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз'яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) ; 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об'єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04, § 268)). Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №596/2305/18-ц. Крім того, в постановах Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі №826/2689/15, від 21 січня 2021 року у справі №580/3073/20, від 28 квітня 2021 року у справі №640/3098/20, на які послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу (правову) допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. В постановах Верховного Суду від 20 листопада 2020 року у справі №910/13071/19, від 13 травня 2021 року у справі №903/277/20, на які послався заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. Також у вищевказаній постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі №903/277/20 зазначено, що оцінка обґрунтованості, пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом позивача послуг, складністю справи, беручи до уваги, зокрема критерії реальності понесення адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, співмірності, а також підтвердженість таких витрат належними та допустимими доказами вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин кожної справи. Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Однак апеляційний суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не дослідив надані заявником і наявні в матеріалах справи докази та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення питання про розподіл судових витрат, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні заяви ТОВ Агрофірма "Матюші" про ухвалення додаткового РІШЕННЯ: У рішенні ЄСПЛ у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції. Суд апеляційної інстанції не виклав у судовому рішенні в достатній мірі мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). В силу положень вищевказаної статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи, що апеляційним судом не досліджені належним чином зібрані докази, не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення питання про розподіл судових витрат, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" задовольнити частково. Ухвалу Київського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №607/2263/16 провадження №61-18812св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, відділ Держгеокадастру у Тернопільському районі Тернопільської області, державне підприємство "Центр державного земельного кадастру", Підгороднянська сільська рада Тернопільського району Тернопільської області, розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 січня 2019 року в складі судді Сливки Л. М. та на постанову Тернопільського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року в складі колегії суддів Парандюк Т. С., Дикун С. І., Храпак Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про визнання державного акта недійсним та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Позов мотивувала тим, що вона є власником земельної ділянки площею 3,38 га для ведення сільського господарства на території Підгороднянської сільської ради з кадастровим номером 6125286900:01:001:0394. У березні 2014 року, звернувшись до відділу Держземагентства у Тернопільському районі Тернопільської області з метою отримання витягу з Державного земельного кадастру, позивачка отримала відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру з підстав неспівпадіння площі земельної ділянки ОСОБА_1, яка зазначена у державному акті на право приватної власності на землю серії IV-ТР №010115 від 29 грудня 1999 року, з площею земельної ділянки, яка міститься в Державному земельному кадастрі. На адвокатський запит представника позивачки відділ Держземагентства у Тернопільському районі Тернопільської області надав інформацію про власників земельних ділянок, які перетинаються з належною позивачці земельною ділянкою, серед яких є відповідач ОСОБА_2, якому належить земельна ділянка площею 0,0959 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 6125286900:01:001:2932. Указувала, що відповідач набув право власності на вказану земельну ділянку на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №927429 від 31 липня 2012 року, який виданий із порушеннями, оскільки державна реєстрація земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера не відповідає нормам чинного законодавства. Зазначала також про відсутність у ОСОБА_2 на день видачі спірного державного акта на право власності на земельну ділянку рішення органу місцевого самоврядування про надання згоди на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у його власність. Вказані порушення встановлені постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2015 року в справі №876/124/15. Посилалася на те, що на момент державної реєстрації за ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку №6125286900:01:001:2932 відомості про земельну ділянку, належну позивачці, вже було внесено до Державного земельного кадастру, а тому державна реєстрація за іншою особою права власності на земельну ділянку, яка частково накладається на земельну ділянку ОСОБА_1, порушує її законні права та інтереси. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, поданої 10 липня 2017 року, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним державний акт на право власності серії ЯМ №927429, виданий 31 липня 2012 року, та скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0959 га по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 6125286900:01:001:2932 за ОСОБА_2. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року, позов задоволено: визнано недійсним державний акт серії ЯМ №927429 на право власності на земельну ділянку площею 0,0959 га, розташовану по АДРЕСА_1, кадастровий номер 6125286900:01:001:2932, виданий 31 липня 2012 року ОСОБА_2, та скасовано державну реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_2. Суди виходили з того, що ОСОБА_2 мав право отримати у власність земельну ділянку з кадастровим номером 6125286900:01:001:2932 лише на підставі рішення органу місцевого самоврядування про надання згоди на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та подальшого затвердження такого проєкту, однак указаної процедури відповідач не дотримався. Суди врахували, що неправомірність та незаконність дій управління Держкомзему в Тернопільському районі в частині реєстрації права власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_2 встановлено постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2015 року в справі №876/124/15. Доводи відповідача про відсутність фактичного накладення земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_1 із посиланням на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 27 червня 2012 року в справі №2-18/11, в основу якого покладено висновки судової земельно-технічної експертизи від 27 липня 2010 року, суди відхилили з посиланням на те, що відповідні обставини встановлювалися експертами та судом до реєстрації права власності на земельну ділянку №6125286900:01:001:2932 за ОСОБА_2 та без урахування технічної документації на вказану земельну ділянку, розробленої в зв'язку з набуттям відповідачем права власності на неї. Аргументи учасників справи У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, в якій просив їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що: - обставини накладення земельних ділянок сторін та наявності в органу місцевого самоврядування права на розпорядження земельними ділянками вже встановлювалися в цивільній справі №2-18/11, яка завершилася ухваленням Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області рішення від 27 червня 2012 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову, зокрема, до ОСОБА_2 та яке набрало законної сили; - суд призначив експертизу для з'ясування обставин, які вже встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили; - ОСОБА_2 отримав земельну ділянку №6125286900:01:001:2932 ще у 2003 році на підставі технічної документації, розробленої в 2001-2002 роках, а тому не мав необхідності повторно розробляти проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки в 2012 році; - земельна ділянка ОСОБА_1 у порушення вимог законодавства має два кадастрові номери, один із яких має ознаки виправлень; - саме на ОСОБА_1 мав бути покладений обов'язок з усунення неточностей (шляхом розроблення проєкту технічної документації) у Публічній кадастровій карті України, при перенесенні відомостей до якої допущено помилку, а саме: пайове поле №28, до складу я кого входив належний позивачці пай, у системі координат зміщене на 20-22 метри в сторону ділянок індивідуальної забудови, серед яких наявна земельна ділянка відповідача. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в справі та відмовлено в задоволенні клопотання про відповідача про зупинення виконання оскаржених судових рішень. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що рішенням Підгороднянської сільської ради 23 скликання восьмої сесії №105 від 15 вересня 1999 року затверджено проєкт організації території земельних часток (паїв) СГ ТОВ "Драганівка" Тернопільського району та передано у приватну власність земельні частки (паї) членам товариства, в тому числі, позивачці ОСОБА_1; дозволено Тернопільському філіалу інституту землеустрою виготовити державні акти на право приватної власності на землю. Згідно державного акта на право приватної власності на землю серії IV-ТР №010515, виданого 29 грудня 1999 року Підгороднянською сільською радою, ОСОБА_1 на підставі рішення ради №105 від 15 вересня 1999 року передано у приватну власність земельну ділянку площею 3,38 га, розташовану на території Підгороднянської сільської ради, для ведення сільського господарства. Відповідно до довідки №4814 від 15 грудня 2009 року про правовий статус, кількісні і якісні характеристики земельної ділянки та розподіл земель серед землевласників і землекористувачів, виданої Державним комітетом України із земельних ресурсів Головного управління Держкомзему у Тернопільській області, та витягу з бази даних автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру серії БББ №347927 від 21 січня 2015 року земельна ділянка площею 3,38 га з кадастровим номером 6125286900:01:001:0394 знаходиться у власності та користуванні ОСОБА_1. На замовлення ОСОБА_1 у 2008 році СМП "ГЕОДОЗІЯ" виготовило технічну документацію з перенесення земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) в с. Підгороднє Тернопільського району Тернопільської області, а саме земельної частки (паю) № НОМЕР_1 кадастровий номер 6125286900010010394, яка знаходиться на частині поля №28, що розташована за межами населеного пункту с. Підгороднє. Рішенням IV сесії IV скликання Підгороднянської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області №53 від 17 квітня 2003 року про передачу у власність земельних ділянок вирішено передати безкоштовно ОСОБА_2 у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд площею 0,096 га, яка знаходиться в с. Підгороднє Тернопільського району. Відомостей про те, що вказана земельна ділянка надається ОСОБА_2 в порядку відведення рішення №53 від 17 квітня 2003 року не містить. В 2012 році на замовлення ОСОБА_2 СМП "Артікс" виготовило технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,0959 га, яка знаходиться по АДРЕСА_1. В матеріалах справи відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про надання згоди на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення, погодження та затвердження відповідної документації ОСОБА_2. Згідно державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №927429, виданого 31 липня 2012 року управлінням Держкомзему у Тернопільському районі на підставі рішення сесії Підгороднянської сільської ради №53 від 17 квітня 2003 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0959 га з кадастровим номером 6125286900010012932, яка розташована по АДРЕСА_1.21 грудня 2011 року визначено та погоджено межові знаки земельної ділянки в натурі, що стверджується актом. Користування земельною ділянкою ОСОБА_2 розпочав без розроблення та затвердження містобудівної документації. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2015 року у справі №876/124/15, яка набрала законної сили, визнано протиправними дії відділу Держземагентства у Тернопільському районі щодо проведення державної реєстрації земельних ділянок, зокрема, земельної ділянки площею 0,0959 га, розташованої по АДРЕСА_1, з кадастровим номером №6125286900:01:001:2932 (власник ОСОБА_2). Відділом Держземагентства у Тернопільському районі без встановлення того, чи накладаються земельні ділянки та чи були погоджені межі ділянок, проведено їх державну реєстрацію, чим порушено права ОСОБА_1, яка набула права власності на земельну ділянку відповідно до державного акта на право власності на землю від 29 грудня 1999 року. У діях Держземагентства у Тернопільському районі Тернопільської області встановлено порушення діючих на час їх вчинення норм земельного законодавства при реєстрації земельних ділянок, адже його обов'язком було перевірити наявність чи відсутність перетинів суміжних земельних ділянок, знаходження в межах земельних ділянок, що реєструються, частини іншої земельної ділянки. Рішенням державного кадастрового реєстратора № РВ-6100041422014 від 27 березня 2014 року відмовлено ОСОБА_1 у внесенні відомостей (змін до них до Державного земельного кадастру) з підстав невідповідності площі земельної ділянки ОСОБА_1, яка зазначена в Державному акті на право приватної власності на земельну ділянку серії IV-ТР №010515 від 29 грудня 1999 року, з площею земельної ділянки, яка міститься в Державному земельному кадастрі, а саме: є перетин з іншими земельними ділянками, в тому числі з ділянкою №6125286900:01:001:2932. У 2016 році ДП "Тернопільгеодезцентр" на замовлення позивачки склало технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки ОСОБА_1. Із пояснювальної записки до технічної документації вбачається, що земельна ділянка фактично має площу 3,0154 га, яка представлена сільськогосподарськими угіддями, що протягом останніх років використовується за призначенням для ведення товарного сільського господарства. Рештою площі 0,3603 га землевласник користуватися для заданих цілей не має можливості, оскільки внаслідок перекриття, відображеного у Публічній кадастровій Карті України, з рядом земельних ділянок, наданих громадянам для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, використовується забудовниками для цих цілей: споруджено капітальні будівлі житлових будинків, а ще влаштовано дорогу на площі 0,1435 га, у тому числі, частина земельної ділянки площею 0,0347 га має перекриття із земельною ділянкою ОСОБА_2. Окрім цього, трьома забудовниками встановлено капітальну огорожу таким чином, що виходить за межі зареєстрованих за ними земельних ділянок і фактично знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_1 на площі 0,0033 га. Відповідно до Висновку експерта Тернопільського відділення КНДІСЕ за результатами проведеної земельно-технічної експертизи №714/16-22 від 30 березня 2017 року встановлено, що розмір земельної ділянки, розташованої на території Підгороднянської сільської ради, для ведення сільського господарства з кадастровим номером 6125286900:01:001:0394, якою користується ОСОБА_1, не відповідає площі земельної ділянки, яка вказана у державному акті на право приватної власності на землю IV-ТР №010515 від 29 грудня 1999 року. Розмір земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 6125286900:01:001:2932, якою користується ОСОБА_2, відповідає площі земельної ділянки, яка вказана у державному акті на право приватної власності на землю серії ЯМ №927429 від 31 липня 2012 року, однак зі зміщенням на земельну ділянку ОСОБА_1. Фактичний порядок користування земельною ділянкою площею №6125286900:01:001:0394, яка належить ОСОБА_1, державному акту на право приватної власності на землю та технічній документації із землеустрою на вказану земельну ділянку за 2008 рік не відповідає. Невідповідність полягає у накладенні земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1, внаслідок чого земельна ділянка ОСОБА_1 зменшена у площі її використання. Фактичний порядок користування земельною ділянкою №6125286900:01:001:2932, яка належить ОСОБА_2, державному акту на право приватної власності на землю та технічній документації із землеустрою на вказану земельну ділянку за 2012 рік відповідає, однак зі зміщенням земельної ділянки на земельну ділянку ОСОБА_1. Місце накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1 відповідно до правовстановлюючих документів на ці земельні ділянки існує. Розмір та площа накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1 - 192 м? проєктної дороги та 89 м? насипного ґрунту. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України №460-ІХ від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом. За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Згідно з частиною першої статті 126 ЗК України (в редакції, чинній на момент видачі оспорюваного державного акта на право власності на земельну ділянку) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд ураховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року у справі №362/884/16-ц (провадження №61-346св19) та від 24 квітня 2019 року у справі №758/3921/15-ц (провадження №61-20439св18) зроблено висновок, що "належними відповідачами у справах про визнання недійсними актів про право власності на земельну ділянку є особа, якій видано державний акт про право власності на відповідну земельну ділянку та орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв рішення про його видачу". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову -обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, що переглядається, порушуючи питання про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №927429, виданого 31 липня 2012 року на підставі рішення Підгороднянської сільської ради №53 від 17 квітня 2003 року, недійсним, ОСОБА_1 позовних вимог доПідгороднянської сільської ради не пред'явила, клопотання про залучення її до участі в справі як співвідповідача не заявила, а тому в задоволенні вказаної позовної вимоги слід було відмовити з підстав неналежного складу співвідповідачів. Позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 задоволенню також не підлягає як похідна від вирішення вимоги про визнання державного акта недійсним. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Оскільки оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 січня 2019 Ароку та постанова Тернопільського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1. У порядку статті 141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сплачений відповідачем судовий збір у судах апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 4 036 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 січня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання державного акта недійсним та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, що складаються зі сплаченого судового збору в судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 4 036 грн. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року справа №645/2804/16-ц провадження №61-6603св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., учасники справи: за первісним позовом: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, за зустрічним позовом: позивач - ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Управління служби у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Кругової С. С., Маміної О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та судових рішень У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом ОСОБА_2 та з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просила: встановити порядок користування земельною ділянкою, на якій знаходяться житловий будинок та господарські споруди за адресою: АДРЕСА_1, за варіантом №1 висновку №9312 від 29 вересня 2017 року Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, а саме: надати їй в користування земельну ділянку площею 276,5 кв. м, ОСОБА_2 надати в користування земельну ділянку площею 235,5 кв. м. Межа порядку користування земельними ділянками співвласниками проходить у такій спосіб: на відстані 1,0 м від житлового будинку літ. "А-1" відрізок довжиною 3, 9 м; поворот праворуч відрізок довжиною 1, 0 м; по лінії розподілу житлового будинку; від кута ганку літ. "аЗ" відрізок під кутом 45 довжиною 1, 41 м; поворот до тильної сторони земельної ділянки відрізок довжиною 3,75 м; поворот ліворуч відрізок довжиною 10,42 м; поворот до тильної сторони земельної ділянки відрізок довжиною 10,67 м; поворот праворуч відрізок довжиною 10,03 м до кута сараю літ. "Б"; по лінії розділу сараю літ. "Б". Земельні ділянки, що виділені в користування співвласників, не повинні розділятися огорожами, які затемнюють вікна. У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та з урахуванням заяви про зміну предмету позову просила: зобов'язати ОСОБА_1 не чинити їй перешкоди в користуванні спільним майном (господарськими будівлями та спорудами) : сараями "Б", "Е", "Ж " і "З"; льохом "Д"; вбиральнею "И", гаражем "К"; навісами "JI " і "М " житлового будинку, що знаходиться у АДРЕСА_1; облаштувати прохід в огорожі №3, 17, 18 для відповідача за рахунок позивача; відновити самовільно знесене і перебудоване ОСОБА_1 спільне майно (господарські будівлі і споруди) зазначеного житлового будинку, а саме сараї літ. "3", "Ж"; навіси літ. "Л", "М"; сарай літ. "К" перебудувати в гараж згідно їх розмірів і характеристик у технічному паспорті від 22 вересня 2005 року, станом на 18 вересня 2007 року. Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 19 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено порядок користування земельною ділянкою, на якій розташований житловий будинок з відповідною частиною приналежних до нього будівель та споруд, що розташований в АДРЕСА_1 за варіантом №1 висновку №9312 від 29 вересня 2017 року Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, а саме: на 54/100 частин ОСОБА_1 надається в користування земельна ділянка площею 276,5 кв. м. ; на 46/100 частин ОСОБА_2 надається в користування земельна ділянка площею 235,5 кв. м; межа порядку користування земельними ділянками співвласниками проходить у такій спосіб: на відстані 1,0 м від житлового будинку літ. "А-1" відрізок довжиною 3,9 м; поворот праворуч відрізок довжиною 1,0 м; по лінії розподілу житлового будинку; від кута ганку літ. "аЗ" відрізок під кутом 45° довжиною 1,41 м; поворот до тильної сторони земельної ділянки відрізок довжиною 3,75 м; поворот ліворуч відрізок довжиною 10 42 м; поворот до тильної сторони земельної ділянки відрізок довжиною 10,67 м; поворот праворуч відрізок довжиною 10.03 м до кута сараю літ. "Б"; по лінії розділу сараю літ. "Б". Земельні ділянки, що виділені в користування співвласників, не повинні розділятися огорожами, які затемнюють вікна. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що житловий будинок належить сторонам у справі на праві спільної часткової власності. Земельна ділянка, що фактично знаходиться у їх спільному користуванні, не поділена та порядок користування нею не визначено. При цьому суд керувався вимогами частини другої статті 377 ЦК України, статей 88, 120 ЗК України та установив порядок користування спірною земельною ділянкою виходячи з дотримання часток кожного співвласника у нерухомому майні і забезпечення вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном на підставі висновку судової земельно-технічної експертизи №9312 від 29 вересня 2017 року. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржила його в апеляційному порядку. Під час апеляційного перегляду справи представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернулася до суду з клопотанням про зупинення провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України. В обґрунтування заяви зазначала, що в провадженні Фрунзенського районного суду м. Харкова перебуває цивільна справа №645/1552/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі житлового будинку АДРЕСА_1, що є у спільній частковій власності, тому розглянути цю справу про встановлення порядку користування земельною ділянкою неможливо без розгляду по суті справи №645/1552/19. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року зупинено провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі №645/1552/19. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішення у справі №645/1552/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі житлового будинку має суттєве значення для вирішення спору та може вплинути на результати перегляду справи №645/2804/16 про встановлення порядку користування надвірними приміщеннями та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У квітні 2021 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати ухвалу Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року і направити справу для продовження розгляду. В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі. Апеляційний суд, зупиняючи провадження в справі, зазначив, що рішення в справі №645/1552/19 може вплинути на результат апеляційного перегляду оскаржуваного рішення. Однак гіпотетична неможливість не є тотожною об'єктивній неможливості, тому в апеляційного суду були відсутні підстави для зупинення провадження в справі. Апеляційний суд не зазначив, в чому полягає об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи. Зупинивши провадження в справі, апеляційний суд порушив право відповідача, який подав зустрічний позов, на справедливий суд та розумні строки розгляду справи. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Харківського апеляційного суду. 03 серпня 2021 року справа №645/2804/16-ц надійшла до Верховного Суду. ОСОБА_1 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. З огляду на зазначені вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд повинен у кожному конкретному випадку з'ясувати: чи існує вмотивований зв'язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в конкретній іншій справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства; чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду цієї справи. Судом апеляційної інстанції встановлено, що в провадженні Фрунзенського районного суду м. Харкова перебуває цивільна справа №645/1552/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ в натурі житлового будинку АДРЕСА_1, який перебуває у спільній частковій власності. Зі змісту рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 19 липня 2018 року у цій справі, яке переглядається в апеляційному порядку, вбачається, що суд першої інстанції, задовольняючи вимоги ОСОБА_1 за первісним позовом про визначення порядку користування земельною ділянкою, виходив з того, що ОСОБА_1 належить на праві власності 54/100 частин житлового будинку, який розташований на цій земельній ділянці, а ОСОБА_5 - 46/100. Земельна ділянка не розподілена між сторонами. Запропонований судовим експертом варіант використання сторонами земельної ділянки передбачає виділення в користування позивача та відповідача частин земельних ділянок відповідно до реальних частин будинку, належних їм на праві власності, тому надасть можливість позивачу та відповідачу безперешкодно обслуговувати належні їм на праві власності частин домоволодіння. Таким чином, вирішення питання щодо поділу в натурі житлового будинку АДРЕСА_1, який належить сторонам на праві спільної часткової власності, впливає на вирішення спору про визначення порядку користування земельною ділянкою, на якій розташований зазначений будинок. Отже, існує об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи №645/1552/19, у якій судом встановлюються обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення, та які не можуть бути з'ясовані та встановлені у цій справі, але мають значення для правильного вирішення спору. Враховуючи вищевказані обставини, апеляційний суд обґрунтовано зупинив провадження у цій справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України. Доводи касаційної скарги висновки апеляційного суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року залишити без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Харківського апеляційного суду від 18 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Ю. Тітов А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №646/4546/19 провадження №61-7171св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - Харківська місцева прокуратура №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, представник відповідача - ОСОБА_2, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Кіся П. В., Хорошевського О. М., у справі за позовом Харківської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року Харківська місцева прокуратура №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 18 лютого 2019 року №156688298 право власності на нежитлову будівлю виробничого призначення літ. "А-1" загальною площею 498,8 кв. м на АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА _1 на підставі договорів купівлі-продажу №28 та №31 від 14 січня 2014 року. Крім того, за цією ж адресою розташовані нежитлові будівлі літ. "Р-1" загальною площею 389,6 кв. м та літ. "П-1" загальною площею 47.4 кв. м, які на підставі договорів купівлі-продажу №2810 та №2814 від 17 листопада 2016 року належать ОСОБА_3. Позивач вказував, що ОСОБА_3 листом від 10 лютого 2017 року надав свою згоду ОСОБА_1 на отримання кадастрового номеру та оформлення договору оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель виробничого призначення літ. "А-1", "П-1", "Р-1", які належать їм на праві власності. На підставі цього листа ОСОБА_1 звернулася до Харківської міської ради із заявою від 23 березня 2017 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА _1 для експлуатації та обслуговування вказаних нежитлових будівель, та рішенням 14 сесії Харківської міської ради 7 скликання №739/17 від 20 вересня 2017 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (цільове призначення - землі промисловості) на АДРЕСА_1 орієнтовною площею 0,5380 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель виробничого призначення літ. "А-1", "П-1", "Р-1". Однак проекти рішень щодо надання в користування спірної земельної ділянки Харківською міською радою не готувалися та відомості щодо права власності чи користування на спірну земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно не обліковуються. Станом на травень 2019 року проект землеустрою ОСОБА_1 не розроблено та не затверджено, а спірна земельна ділянка використовується без виникнення права власності чи користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до Закону. Окрім того, ані ОСОБА_3, ані ОСОБА_1 не є суб'єктами плати у формі земельного податку або орендної плати за земельну ділянку на АДРЕСА_1. Зазначив, що головним спеціалістом відділу самоврядного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради за використанням земель Федоровим В. В. вжиті заходи самоврядного контролю щодо дотримання вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки та складено акт обстеження від 10 квітня 2019 року, яким встановлено, що площа земельної ділянки за вказаною адресою, на якій розташовані належні ОСОБА_3 та ОСОБА_1 об'єкти нерухомого майна, становить 0,5384 га, та ділянка використовується без виникнення права власності чи користування та без державної реєстрації цих прав. Під час проведення обстеження встановлено, що спірна земельна ділянка огороджена парканом по всьому периметру з обмеженим вільним проходом/проїздом, є цілісним об'єктом, на території якого ведеться господарська діяльність; договору її оренди не укладено; орендна плата за її використання не сплачується. Департаментом територіального контролю Харківської міської ради з урахуванням звіту з геодезичної зйомки вказаної земельної ділянки, розробленого Товариством з обмеженою відповідальністю "Геодезично-вишукувальний центр", яким визначено межі, площу та конфігурацію земельної ділянки, здійснено розрахунок розміру безпідставно збережених ОСОБА_1 коштів у розмірі орендної плати щодо частини земельної ділянки площею 2869,78 кв. м від загальної площі, яка становить 5384,00 кв. м. Зазначив, що земельна ділянка огороджена парканом, здійснено її геодезичну зйомку та із застосуванням формули від розміру загальної площі земельної ділянки вирахувано розмір площі ділянки, яку саме використовує ОСОБА_1, та яка становить 2869,78 кв. м. Відповідно до розрахунку Харківської міської ради розмір орендної плати на місяць, який підлягав сплаті ОСОБА_1, що складається з нормативної грошової оцінки, ставки річної орендної плати, коефіцієнтів складних інженерно-геологічних умов та розміру земельної ділянки, відсотку строку оренди, за період з 01 липня 2016 року по 31 грудня 2016 року становив 8740,20 грн; з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 15 441,14 грн; з 01 січня 2018 року по 31 липня 2018 року - 15 441,14 грн; з 01 серпня 2018 року по 30 червня 2019 року - 23 161,71 грн. Таким чином, за період з 01 липня 2016 року по 31 грудня 2016 року розмір недоотриманих місцевим бюджетом доходів склав 52 441,20 грн; з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 185 293,64 грн; з 01 січня 2018 року по 31 липня 2018 року - 108 087,98 грн; з 01 серпня 2018 року по 30 червня 2019 року - 254 778,81 грн, а всього - 600 601, 63 грн. Зазначив, що спірна земельна ділянка належить територіальній громаді м. Харкова на праві комунальної власності, отже територіальна громада є власником збережених ОСОБА_1 коштів у вигляді несплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою. Вказав, що відповідач зберігає кошти, не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою, за відсутності укладеного договору, тим самим збільшує вартість власного майна, а Харківська міська рада втрачає належне їй майно (кошти від орендної плати), тобто відбувається факт безпідставного збереження коштів у розмірі орендної плати відповідачкою за її рахунок. З моменту отримання права власності ОСОБА_1 на зазначену нежитлову будівлю і до теперішнього часу Харківська міська рада не звернулася до суду з позовом та не вжила інших відповідних заходів щодо стягнення з ОСОБА_1 неотриманої орендної плати за землю, що свідчить про неналежне здійснення органом місцевого самоврядування захисту порушених інтересів держави в особі територіальної громади м. Харкова та наявність підстав для звернення прокурора до суду з позовом. Посилаючись на зазначені підстави, позивач просив суд стягнути з ОСОБА _1 на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 600 601,63 грн. Короткий зміст судових рішень Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2019 року позов Харківської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю підстав для задоволення позову у зв'язку з тим, що земельна ділянка, за безпідставне користування якою позивач просив стягнути кошти у розмірі орендної плати з відповідача, не була сформована як об'єкт права, не має меж, кадастрового номеру, інформація про неї не внесена до Державного земельного кадастру, а також позивачем не надано витягу з нормативно-грошової оцінки на підтвердження розміру орендної плати. Постановою Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов Харківської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно збережених коштів задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 600 601,63 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги повністю, суд апеляційної інстанції виходив із того, що встановлено факт використання відповідачем земельної ділянки без достатніх правових підстав, а також безпідставне збереження нею коштів у розмірі орендної плати за її використання, тому слід дійти висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів статей 1212-1214 ЦК України, оскільки для кондикційних зобов'язань важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про достатність наданого позивачем розрахунку безпідставно збережених коштів, в якому застосовано розмір нормативно - грошової оцінки, виходячи з вартості 1 кв. м землі в м. Харкові, оскільки цей розмір визначено Департаментом територіального контролю Харківської міської ради, який має право здійснювати розрахунки на підставі Порядку впровадження нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 17 квітня 2020 року представник ОСОБА_2, діюча в інтересах ОСОБА_1, подала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року, у якій просив суд оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано з Червонозаводського районного суду м. Харкова матеріали цивільної справи №646/4546/19. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року зупинено виконання постанови Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18 березня 2020 року у справі №639/5391/19, від 11 вересня 2019 року у справі №922/393/18, від 29 січня 2019 року у справі №922/536/18, від 21 серпня 2019 року у справі №641/1159/18. Зокрема, судом апеляційної інстанції не було враховано те, що розрахунок безпідставно збережених коштів має здійснюватися з урахуванням витягу з технічної документації про нормативно-грошову оцінку землі, який у свою чергу входить до складу технічної документації на земельну ділянку. Окрім того, судом апеляційної інстанції не було прийнято до уваги те, що спірна земельна ділянка не сформована, оскільки не містить кадастрового номеру, відповідно не може виступати самостійним об'єктом цивільних прав. Доводи інших учасників справи У червні 2020 року Харківська місцева прокуратура №5 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який обґрунтовано тим, що враховуючи те, що технічна документація на спірну земельну ділянку не розроблена, а між позивачем та відповідачем склались позадоговірні кондикційні правовідносини, розрахунки Харківської міської ради зроблені не для укладення з відповідачем угод щодо земельної ділянки, а використовуються в якості цивільного елементу та як доказ обґрунтування ціни позову, яку відповідач безпідставно зберегла, не сплачуючи за використання цієї земельної ділянки. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 18 травня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: судом апеляційної інстанції застосовано норму права щодо неналежного способу захисту у даних правовідносинах без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а саме: висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, висновків Верховного Суду, викладеного у постановах від 18 березня2020 року у справі №639/5391/19, від 11 вересня 2019 року у справі №922/393/18, від 29 січня 2019 року у справі №922/536/18, від 21 серпня 2019 року у справі №641/1159/18 (суд не застосував статтю 79-1 Земельного кодексу України щодо сформованості земельної ділянки, та статей 13, 20, 23 Закону України "Про оцінку земель", статті 289.1 Податкового кодексу України щодо підстав для розрахунку розміру орендної плати, який береться за основу для визначення розміру безпідставно збереженого майна). Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами було встановлено, що нежитлова будівля літ. "А-1", загальною площею 498,8 кв. м, на АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу №28 та №31 від 14 січня 2014 року (а. с. 46-47). Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно №16712493 від 20 травня 2019 року за адресою: АДРЕСА_1, також розташовані нежитлові будівлі літ. "Р-1", загальною площею 389,6 кв. м та літ "П-1", загальною площею 47,4 кв. м, власником яких з 17 листопада 2016 року на підставі договорів купівлі-продажу є ОСОБА_3 (а. с. 51-53). Також, з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1, розташовані й інші нежитлові приміщення, зокрема, літ. "А-4", літ. "З-1", літ. "Е-1", літ. "Ж-1", літ. "АЖ-1", літ. "Г-3", літ. "Ф-3", літ. "О-1", літ. "Г-1", літ. "К-2", літ. "Н-1", літ. "Л-1" (а. с. 48-65). Заявою від 10 лютого 2017 року ОСОБА_3 надав згоду ОСОБА_1 на отримання кадастрового номеру та оформлення договору оренди земельної ділянки під експлуатацію та обслуговування нежитлових будівель виробничого призначення: літ. "А-1", літ. "П-1" та літ. "Р-1" за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 31). 23 березня 2017 року ОСОБА_1 звернулась із заявою на адресу Харківського міського голови про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на земельну ділянку для обслуговування нежитлових будівель літ. "А-1" (склад), літ. "П-1" (виробничого призначення) та літ. "Р-1" (виробничого призначення), які розташовані на цій земельній ділянці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 32). Згідно з пунктом 15 додатку №1 до рішення 14 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 20 вересня 2017 року №739/17 "Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розробку документації із землеустрою для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" надано дозвіл ОСОБА _1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності площею, орієнтовно, 0,5380 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель: літ. "А-1" (виробнича будівля), літ. "П-1" (адміністративна будівля), літ "Р-1" (цех) по АДРЕСА_1 (а. с. 22-30). Дозвіл на розробку технічної документації надавався ОСОБА_1 як фізичній особі. Відповідно до акта обстеження земельної ділянки від 10 квітня 2019 року, складеного головним спеціалістом відділу самоврядного контролю за використанням земель Департаменту територіального контролю Харківської міської ради Федоровим В. В., земельна ділянка по АДРЕСА_1, площею 0,5384 га огороджена, вільний прохід/проїзд обмежений, здійснюється через ворота. Зазначена земельна ділянка використовується для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, розташованих на ній, а саме: літ. "Р-1", загальною площею 389,6 кв. м, літ. "П-1", загальною площею 47,4 кв. м, що з 17 листопада 2016 року зареєстровані за ОСОБА _3, та літ. "А-1", загальною площею 498,8 кв. м, що з 14 січня 2014 року зареєстрована за ОСОБА_1. Встановлено, що з 17 листопада 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 використовують земельну ділянку площею 0,5384 га по АДРЕСА_1 без виникнення права власності /користування та без державної реєстрації цих прав. Обстеження здійснено з урахуванням звіту з геодезичної зйомки земельної ділянки, розробленого Товариством з обмеженою відповідальністю "Геодезично-вишукувальний центр" на замовлення Харківської міської ради згідно договору від 05 червня 2018 року №221-18 (а. с. 36). Зі звіту з геодезичної зйомки земельної ділянки, розробленого товариством з обмеженою відповідальністю "Геодезично-вишукувальний центр" на замовлення Харківської міської ради згідно з договором від 05 червня 2018 року №221-18, вбачається, що площа земельної ділянки по АДРЕСА_1, складає 0,5384 га. З метою створення планового матеріалу для розробки проекту землеустрою та координування меж земельної ділянки була виконана кадастрова зйомка масштабу 1:500 в системі координат 63 року за допомогою RTK приймача GNSS S66OP №S6626C123188554 (у реальному часі). В результаті кадастрової зйомки погоджені межі земельної ділянки з суміжними землевласниками та землекористувачами (а. с. 39-41). З відповіді Головного управління ДФС у Харківській області від 20 березня 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не обліковуються платниками земельного податку та орендної плати за земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, і не сплачували до бюджету плату за землю (а. с. 34). ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, здійснює підприємницьку діяльність з 05 січня 1994 року, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця, серія НОМЕР_2, свідоцтвом платника єдиного податку, серія НОМЕР_1, від 01 червня 2012 року та витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 29 вересня 2019 року (а. с. 128-133). ОСОБА _1 є власницею нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці комунальної форми власності, на підставі договорів купівлі-продажу №28 та №31 від 14 січня 2014 року. При цьому матеріали справи не містять доказів належного оформлення права користування вказаною земельною ділянкою ані попереднього землекористувача, ані відповідачки, зокрема, укладення відповідних договорів оренди з Харківською міською радою та державної реєстрації такого права. ОСОБА_1 користується земельною ділянкою, на якій розташований належний їй об'єкт нерухомого майна, без достатньої правової підстави та не сплачує за її користування протягом майже 5 років. 06 червня 2019 року Харківська місцева прокуратура №5 звернулась до директора Департаменту територіального контролю Харківської міської ради з проханням здійснити розрахунок суми безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за землю з 01 липня 2016 року щодо земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, власниками нежитлових будівель на якій є ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а. с. 42). За результатами розгляду вказаного листа Департаментом територіального контролю Харківської міської ради на адресу Харківської місцевої прокуратури №5 направлено розрахунки безпідставно збережених ОСОБА_1 та ОСОБА_3 коштів за використання земельної ділянки по АДРЕСА_1, з порушенням вимог земельного законодавства (а. с. 43). Відповідно до вказаних розрахунків частка земельної ділянки, яку використовує ОСОБА_1, від загальної площі розміром 5384,00 кв. м, становить 2869,78 кв. м. Також, у розрахунках зазначено, що інформація про земельну ділянку не внесена до відомостей Державного земельного кадастру. Для розрахунку нормативної грошової оцінки використовувалась базова вартість 1 кв. м землі м. Харкова та коефіцієнти. За розрахунками Департаменту територіального контролю Харківської міської ради на підставі вищевказаних даних сума безпідставно збережених ОСОБА_1 коштів у розмірі орендної плати за період з 01 липня 2016 року по 31 грудня 2016 року склала 52 441,20 грн; з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 185 293,64 грн, з 01 січня 2018 року по 31 липня 2018 року - 108 087,98 грн; з 01 серпня 2018 року по 30 червня 2019 року - 254 778,81 грн (а. с. 44-45). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувані судові рішення не відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги повністю, суд апеляційної інстанції виходив із того, що встановлено факт використання відповідачем земельної ділянки без достатніх правових підстав, а також безпідставне збереження нею коштів у розмірі орендної плати за її використання, тому слід дійти висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів статей 1212-1214 Цивільного кодексу України, оскільки для кондикційних зобов'язань важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про достатність наданого позивачем розрахунку безпідставно збережених коштів, в якому застосовано розмір нормативно - грошової оцінки, виходячи з вартості 1 кв. м землі в м. Харкові, оскільки цей розмір визначено Департаментом територіального контролю Харківської міської ради, який має право здійснювати розрахунки на підставі Порядку впровадження нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року. Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на наступне. Предметом позову у цій справі є стягнення з власника об'єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщено. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого) ; набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 02 березня 2016 року у справі №6-3090цс15). За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути лише майно, яке безпідставно набув (зберіг), або вартість цього майна. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач є власником нерухомого майна, яке розміщене на земельній ділянці комунальної форми власності. До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України. Такий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц (провадження №14-77цс18). Ураховуючи наведене, суди дійшли правильного висновку про кваліфікацію спірних правовідносин за статтею 1212 ЦК України. Щодо необхідності застосування статті 79-1 ЗК України та положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" при розгляді позову про стягнення безпідставно збережених коштів, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частинами 1-4, 9 статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6-7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі. Про необхідність застосування статті 79-1 ЗК України та положень Закону України "Про Державний земельний кадастр" при розгляді позову про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді недоотриманої орендної плати неодноразово зазначалося Верховним Судом, зокрема у постановах від 29 січня 2019 року у справі №922/536/18, від 11 вересня 2019 року у справі №922/393/18, у яких міститься правовий висновок про те, що для вирішення спору щодо фактичного користування земельною ділянкою без укладення правовстановлюючих документів та без державної реєстрації прав на неї встановленню підлягають обставини, зокрема, чи є земельна ділянка, за фактичне користування якою позивач просить стягнути безпідставно збережені кошти, сформованим об'єктом цивільних прав протягом усього періоду, зазначеного у позові. У випадку відсутності сформованості спірної земельної ділянки, як об'єкту цивільних прав вказане свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог. Стосовно визначення розміру безпідставно збережених коштів колегія суддів зазначає наступне. Згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина третя статті 157 ЗК України). Такий порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року №284 (далі - Порядок №284). Звертаючись до суду з цим позовом, позивач обґрунтовував фактичний розмір недоотриманої орендної плати в сумі 600 601,63 грн, визначений на підставі розрахунку Департаменту територіального контролю Харківської міської ради. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-81, 89, 228, 229, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. Обґрунтовуючи заявлену суму позивач зазначав про те, що уповноважені особи Харківської міської ради при здійсненні розрахунків керувалися, в першу чергу, Порядком нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженим наказом Мінагроекономіки від 25 листопада 2016 року №489 "Про затвердження Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів", рішеннями Харківської міської ради від 27 лютого 2008 року №41/08 та від 03 липня 2013 року №1209/13. Заперечуючи проти визначеного позивачем розміру орендної плати відповідач наголошував на тому, що у матеріалах справи відсутні витяги з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, відомості яких є обов'язковими при визначенні орендної плати. Проте суд апеляційної інстанції відхилив вказані доводи, взявши до уваги розрахунок наданий позивачем, який розрахований виходячи з базової вартості одного квадратного метра землі м. Харкова. Згідно з абзацом 3 частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки, зокрема, комунальної власності. Крім того, згідно з абзацом 1 пункту 289.1 Податкового кодексу України для визначення розміру орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (частина друга статті 20 Закону України "Про оцінку земель"). Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції не обґрунтував відхилення доводів відповідача щодо визначення розміру орендної плати за земельні ділянки на підставі нормативної грошової оцінки. Аналогічний правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі №639/5391/19. За таких обставин, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення комісією міської ради розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності. Колегія суддів зазначає, що вказаний висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, яким неодноразово зазначалося, що при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно (шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі), а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель (постанови Верховного Суду від 28.09.2020 року у справі №922/4073/19, від 24.09.2020 року у справі №922/3616/19, від 12.06.2019 року у справі №922/902/18, від 08.08.2019 року у справі №922/1276/18, від 01.10.2019 року у справі №922/2082/18, від 06.11.2019 року у справі №922/3607/18). Суд першої інстанції встановивши, що земельна ділянка за адресою АДРЕСА _1, площею 0,5384 га у період з 01 липня 2016 року по 30 червня 2019 року не була сформована як об'єкт права оренди, оскільки не мала ані визначених меж, ані кадастрового номера, інформація про неї не занесена до Державного земельного кадастру, та враховуючи, що позивачем не надано витягу з нормативно-грошової оцінки, позивачем не доведено обставин щодо користування відповідачем саме земельною ділянкою площею у розмірі 2869, 78 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1, дійшов правильного висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. Суд апеляційної інстанції вказаного не врахував, в результаті чого скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Згідно вимог статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги та залишення в силі рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 28 листопада 2019 року, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України з Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, понесені нею за подання касаційної скарги, у розмірі 18 018,10 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року скасувати, а рішення Червонозаводського районного суду міста Харковавід 28 листопада 2019 року залишити в силі. Стягнути з Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 18 018, 10 грн судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №383/49/19 провадження №61-17242св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, на постанову Кропивницького апеляційного суду від 27 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Голованя А. М., Єгорової С. М., Кіселика С. А., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності на майно. Свої вимоги обґрунтовував тим, що з 2005 року він і відповідачка проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство та мали спільний бюджет. Зазначав, що за час спільного проживання у них народилися троє дітей, які перебувають на його утриманні. 12 травня 2006 року сторони набули у власність житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями на АДРЕСА_1, право власності на який оформлено за відповідачкою. Зазначав, що вказаний будинок придбаний за його кошти, отримані від продажу належного йому майна та зароблені ним особисто. Ураховуючи, що відносини між сторонами погіршилися, їхнє спільне проживання є неможливим та існує ймовірність того, що відповідачка виявить намір виселити його зі спірного будинку, який є його єдиним житлом, просив: - встановити факт проживання його та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу; - визнати за ним право власності на Ѕ частину житлового будинку на АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 14 травня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства, спільних витрат, придбання майна для спільного користування, участі у витратах на утримання спірного житлового будинку. При цьому періодичне спільне проживання сторін і реєстрація місця проживання у спірному будинку не є підставою для застосування до спірних правовідносин положень статті 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Постановою Кропивницького апеляційного суду від 27 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 14 травня 2019 року скасовано та ухвалено про задоволення позову ОСОБА_1. Встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 станом на12 травня 2006 року. Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку житлового будинку на АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що матеріали справи свідчать про проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з березня 2005 року до 12 травня 2006 року - часу придбання спірного будинку. Вказаний факт підтверджується реєстрацією їх спільного проживання на АДРЕСА_2 із березня 2005 року, спільним вихованням сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, а також реєстрацією позивача у придбаному будинку на АДРЕСА_1 з 24 листопада 2006 року. Аргументи учасників справи У вересні 2019 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Представник ОСОБА_2 зазначає, що задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд безпідставно не врахував відсутність доказів, які підтверджують ведення сторонами спільного господарства, спільного бюджету, витрат і ряду інших ознак, притаманних для сім'ї. З січня 2006 року вона фактично проживала на АДРЕСА_3; дана обставина визнана позивачем у суді першої інстанції. На момент придбання спірного будинку сторони разом не проживали. Вона зареєструвала позивача у цьому будинку через шість місяців після його купівлі. У жовтні 2019 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому він просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позову на підставі належним чином оцінених доказів, урахував пояснення його та його представника про те, що сторони дійсно проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, виховують спільних дітей - трьох синів, придбали спільне майно, здійснювали будівельні роботи у спірному будинку, утримували пасіку, від якої мали спільний дохід, турбувалися один про одного. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, зупинено виконання постанови Кропивницького апеляційного суду від 27 серпня 2019 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку. Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав. Суди встановили, що сторони мають спільного сина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ: ОСОБА_2 є матір'ю малолітніх дітей: - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3.12 травня 2006 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями та земельної ділянки, відповідно до умов якого ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_7 житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та земельну ділянку розміром 0,4078 га на АДРЕСА_1, вартістю 7 000,00 грн. У вказаному житловому будинку з 06 червня 2006 року зареєстрована ОСОБА_2, а з 24 листопада 2006 року зареєстрований ОСОБА_1 (позивач). ОСОБА_2 визнала, що сторони спільно проживали однією сім'єю із червня 1997 року до грудня 1998 року. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із доведеності спільного проживання сторін однією сім'єю з березня 2005 року до 12 травня 2006 року - часу придбання спірного будинку, що підтверджується реєстрацією їх спільного проживання на АДРЕСА_2 із березня 2005 року, спільним вихованням сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, а також реєстрацією позивача у придбаному будинку на АДРЕСА_1 з 24 листопада 2006 року. Колегія суддів не погоджується з цим висновком апеляційного суду з огляду на наступне. У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. У частинах першій, другій статті 74 СК України (у редакції, чинній станом на 01 січня 2004 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Відповідно до статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі №6-2253цс15 зроблено висновок, що "за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти". Аналогічні по суті висновки зроблені й по застосуванню статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) у постановах Верховного Суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі №544/1274/16-ц (провадження №61-22277св18), постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року у справі №490/6060/15-ц (провадження №61-28343св18), постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі №751/3021/17 (провадження №61-10778св18). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц (провадження №14-130цс19) зроблено висновок, що "вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)". Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Установивши, що ОСОБА_1 не довів наявність між ним і ОСОБА_2 відносин, притаманних подружжю та не надав доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, спільного бюджету, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту проживання його та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. При цьому суд першої інстанції правильно зазначив, що періодичне спільне проживання сторін і реєстрація місця проживання у спірному будинку не є підставою для застосування до спірних правовідносин положень статті 74 СК України. Факт реєстрації (проживання) жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов'язковою ознакою наявності фактичного шлюбу (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року у справі №712/7830/16-ц (провадження №61-28377св18). З урахуванням того, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження факту ведення сторонами спільного бюджету, придбання у спільну власність майна за спільні кошти, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання за ним права власності на Ѕ частину житлового будинку на АДРЕСА_1. Натомість суд апеляційної інстанції скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Враховуючи викладене, оскаржена постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. ОСОБА_2 сплачено 4 141,08 грн судового збору за подання касаційної скарги. Тому з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у зазначеному розмірі. Керуючись статтями 400 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, задовольнити. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 27 серпня 2019 року скасувати. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 14 травня 2019 року залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 141,08 грн судового збору за подання касаційної скарги. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Кропивницького апеляційного суду від 27 серпня 2019 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 травня 2021 року м. Київ справа №305/1396/19 провадження №61-19357св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Великобичківська селищна рада Рахівського району Закарпатської області, третя особа - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Закарпатській області, особа, яка подала апеляційну скаргу, - виконуючий обов'язки керівника Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області, особа, яка подала касаційну скаргу, - заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури на ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року у складі судді Бигаси Т. Ю., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Великобичківської селищної ради Рахівського району Закарпатської області (далі - Великобичківська селищна рада) про визнання права власності на нерухоме майно. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 01 березня 2017 року він є власником земельної ділянки площею 0,2393 га, кадастровий номер 212365500:05:003:0374, розташованої по АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. На зазначеній земельній ділянці він збудував об'єкт нерухомого майна - будівлю торгового комплексу. На будівництво вказаного торгового комплексу ним були отримані містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки від 16 травня 2017 року №15, видані головним архітектором Рахівського району Закарпатської області. ТзОВ "Тячів-Буд" виготовлено робочий проект будівництва торгового центру. Проектна документація за робочим проектом будівництва торгового комплексу в частині міцності, надійності та довговічності об'єкта будівництва пройшла експертизу у ТОВ "Українська Будівельно-технічна експертиза", за результатами якої отримано позитивний експертний звіт від 07 червня 2017 року. Відповідно до технічного паспорта, виготовленого станом на 11 січня 2019 року ПП "ОСОБА_2", до складу будівель і споруд по АДРЕСА_1 входить: торговий комплекс загальною площею 5 660,67 кв. м. Згідно зі звітом технічного обстеження торгового комплексу, складеного експертом з технічного обстеження будівель і споруд Гарагоничем В. Д., за результатами технічного обстеження об'єкта встановлено, що технічний стан конструкцій та будівлі в цілому відноситься до ІІ категорії (задовільний), фактичний стан конструкцій будівлі торгового комплексу задовольняє вимоги міцності та надійності для подальшої безпечної експлуатації будівлі за його функціональним призначенням як будівля торгового комплексу. Відповідно до висновку про вартість об'єкта оцінки від 04 червня 2019 року, складеного ТОВ "Ріалті-О", ринкова вартість об'єкта нерухомого майна - торгового комплексу по АДРЕСА_1 - становить 305 110,00 грн. Вказував на те, що він не має можливості оформити право власності на зазначене нерухоме майно, оскільки будівництво торгового комплексу вчинено ним без отримання у встановленому законом порядку дозволу (декларації) на право проведення будівельних робіт. Вважав, що право власності на побудований ним об'єкт нерухомого майна на належній йому земельній ділянці може бути визнано за ним у судовому порядку на підставі частини третьої статті 376 ЦК України. Зазначав, що визнання за ним права власності на зазначене нерухоме майно не буде порушувати прав інших осіб. Розташування побудованої будівлі торгового комплексу не суперечить правилам забудови населеного пункту та вимогам містобудівної документації. Постановою головного державного інспектора будівельного нагляду управління ДАБІ у Закарпатській області у справі про адміністративне правопорушення від 10 серпня 2018 року №112/1007 його притягнуто до адміністративної відповідальності за здійснення будівництва торгового комплексу по АДРЕСА_1 без дозволу на право виконання будівельних робіт у вигляді штрафу у сумі 17 000,00 грн. Також постановою головного державного інспектора будівельного нагляду управління ДАБІ у Закарпатській області у справі про адміністративне правопорушення від 30 листопада 2018 року №165/1007 його притягнуто до адміністративної відповідальності за невиконання припису про виготовлення документів на здійснення будівництва торгового комплексу по АДРЕСА_1 у вигляді штрафу у сумі 51 000 грн. Зазначені суми штрафів сплачені ним до державного бюджету. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю торгового комплексу, загальною площею 5 660,67 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на об'єкт нерухомого майна - будівлю торгового комплексу, загальною площею 5 660,67 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що позивачу на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,2393 га, що розташована по АДРЕСА_1, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, на якій позивач збудував об'єкт нерухомого майна - будівлю торгового комплексу, який відповідає вимогам надійності і безпечної експлуатації, дії позивача не порушують прав та інтересів інших осіб, спору стосовно будівлі не має, оскільки відповідач визнав позов. Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, у жовтні 2020 року керівник Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Рахівської районної державної адміністрації Закарпатської області (далі - Рахівська РДА) в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури подав апеляційну скаргу. Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року апеляційну скаргу Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Рахівської РДА в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 грудня 2019 року повернуто заявнику. Повертаючи апеляційну скаргу заявнику, апеляційний суд виходив із того, що апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, оскільки відсутні достатні законні підстави для представництва прокурором інтересів держави. При цьому апеляційний суд виходив із того, що Тячівська місцева прокуратура 22 жовтня 2020 року повідомила відділ житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури Рахівської РДА про здійснення представництва їх інтересів в суді шляхом апеляційного оскарження рішення суду та того ж дня подала апеляційну скаргу, що суперечить принципу попереднього повідомлення, яке повинно передувати такому зверненню до суду, без отримання згоди суб'єкта владних повноважень на таке представництво. Відділ житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури Рахівської РДА не звертався до прокуратури для представництва у суді. Відповідачем у цій справі є Великобичківська селищна рада, яка не заперечувала проти задоволення позовних вимог, а згідно з поясненнями третьої особи - Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції в Закарпатській області, порушень містобудівного законодавства (зокрема істотних, таких що можуть перешкоджати існуванню об'єкта будівництва чи порушувати права третіх осіб), під час перевірки не встановлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У грудні 2020 року заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу апеляційного суду, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про повернення апеляційної скарги. Вказуючи на те, що апеляційна скарга подана прокуратурою без отримання згоди суб'єкта владних повноважень на представництво, суд не врахував, що частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" вимагає від прокурора тільки попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідний суб'єкт владних повноважень. Також вказаною нормою Закону встановлено певний запобіжник від безпідставного здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді шляхом надання права суб'єкту владних повноважень оскаржити наявність підстав для представництва. На виконання вимог частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" місцевою прокуратурою попередньо, до звернення до суду, листом від 22 жовтня 2020 року на адреси Рахівської РДА та відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури Рахівської РДА повідомлено про представництво інтересів держави в їх особі, шляхом подання апеляційної скарги на рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 грудня 2019 року у цій справі. При цьому наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді в порядку, передбаченому частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", ні Рахівською РДА в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури, ні сторонами у справі оскаржено не було. Великобичківська селищна рада, всупереч наявних перед територіальною громадою смт Великий Бичків зобов'язань діяти в її інтересах та здійснювати контроль за раціональним використанням і охороною комунального майна, не заперечувала проти визнання права власності на самочинно зведене капітальне будівництво торгового комплексу по АДРЕСА_1, загальною площею 5 660,67 кв. м. Отже, уповноважені органи свідомо усунулися від обов'язку захищати інтереси держави, що є свідченням їх бездіяльності та наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в їх особі. Прокурор обґрунтував підстави для представництваінтересів держави в суді, зазначивши в апеляційній скарзі про те, що підставою для представництва інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів, внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Так, прокурором вказано на вчинення ОСОБА_1 дій у вигляді самочинного будівництва, що порушує зазначені інтереси держави та територіальної громади, оскільки самочинне будівництво є порушенням встановлених державою правил та норм здійснення будівництва, призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об'єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства. Підставою для звернення до суду з апеляційною скаргою прокурор вказав, що органи, уповноважені державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, не забезпечили належний захист інтересів держави шляхом оскарження незаконного судового рішення, а тому прокурор вступає у вказану справу в інтересах Рахівської РДА в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури шляхом подання апеляційної скарги, так як останніми тривалий час не вжито заходів цивільно-правового характеру. Таким чином, прокурор, відповідно до положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56 ЦПК України, належним чином обґрунтовав наявність підстав для представництва інтересів держави в суді, а висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у прокурора процесуальної дієздатності щодо подання апеляційної скарги у вказаній справі не відповідає положенням законодавства. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає порушення судом норм процесуального права, а саме те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 56, 357 ЦПК України. Також вказує, що при вирішенні питання про відкриття апеляційного провадження судом неправильно застосовано позицію Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм процесуального права. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам ухвала апеляційного суду не відповідає. Згідно з частинами другою-четвертою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. За приписами частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії. Згідно з пунктом 1 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Процесуальний порядок провадження в цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій. Відповідно до пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави у суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України). У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні повноваження" визначено, як орган державної влади або орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Враховуючи наведене вище, інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також у захисті прав та свобод органів місцевого самоврядування, яке не носить загальнодержавного характеру, але направлене на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування у визначених законом випадках є рівними за статусом носіями державної влади як і державні органи. Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 02 лютого 2019 року у справі №915/20/18 та в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду: від 12 жовтня 2020 року у справі №645/5416/19 (провадження №61-1188св20), від 28 жовтня 2020 року у справі №132/2083/16-ц (провадження №61-14825св19), від 09 грудня 2020 року у справі №645/2496/18 (провадження №61-18128св19). Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру" в редакції, чинній на час подання прокуратурою апеляційної скарги, передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України. Згідно з положеннями частин третьої та четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в редакції, чинній на час подання прокуратурою апеляційної скарги, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції. Представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках - прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії. Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження №21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. У Рішенні від 05 червня 2019 року №4-р (II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті. Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду. Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19). У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах №910/3486/18 та №925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі №923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі №913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі №915/242/18 у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі №0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. У справі, яка переглядається, прокурор зазначив підставою для представництва інтересів держави наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів, внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою, а саме вчинення ОСОБА_1 дій у вигляді самочинного будівництва, що порушує зазначені інтереси держави та територіальної громади, оскільки самочинне будівництво є порушенням встановлених державою правил та норм здійснення будівництва, призводить до нераціональної забудови населених пунктів, невідповідності збудованих об'єктів нерухомості встановленим вимогам законодавства. Підставою для звернення до суду з апеляційною скаргою керівник Тячівської місцевої прокуратури Закарпатської області вказав не забезпечення належного захисту інтересів держави шляхом оскарження незаконного судового рішення органами, уповноваженими державою на здійснення відповідних функцій в спірних правовідносинах, а саме Рахівською РДА Закарпатської області в особі відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури. Крім того, прокурор додав до апеляційної скарги повідомлення у порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" про інформування Рахівської РДА Закарпатської області та відділу житлово-комунального господарства, містобудування, архітектури та інфраструктури Рахівської РДА Закарпатської області про представництво інтересів держави у справі шляхом оскарження рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 30 грудня 2019 року (а. с. 159). Апеляційний суд вищевказаного не врахував та повернув апеляційну скаргу без належних правових підстав, що не відповідає принципу верховенства права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене у зв'язку з допущеними апеляційним судом вищенаведеними порушеннями норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали, наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури задовольнити. Ухвалу Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2020 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 жовтня 2021 року м. Київ справа №598/2190/18 провадження №61-12572св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Романовоселівська сільська рада Збаразького району Тернопільської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Збаразького районного нотаріального округу Тернопільської області Джула Оксана Максимівна ОСОБА_10, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_4, на рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2020 року у складі судді Левків А. І. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Бершадської Г. В., Гірського Б. О., Ходоровського М. В., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області, ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на майно. Позов мотивований тим, що вона постійно проживає в житловому будинку по АДРЕСА_1. Дане господарство відносилось до колгоспного двору і станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору були: ОСОБА_6 - голова двору (помер), ОСОБА_5 - дружина, ОСОБА_1 - дочка, ОСОБА_7 - внучка, ОСОБА_8 - внук, яким майно колгоспного двору належало на праві спільної сумісної власності в рівних частках. 21 липня 2000 року рішенням виконкому Романовоселівської сільської ради №54 вирішено оформити право власності на цілий вищевказаний житловий будинок за ОСОБА_6, на підставі якого було видано свідоцтво про право власності та зареєстровано Збаразьким РБТІ. Вказаним рішення позивача було позбавлено права власності на належну їй частку у даному будинку. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 грудня 2007 року спадкоємцем спірного житлового будинку стала ОСОБА_5. З 10 квітня 2002 року позивач як особа з інвалідністю І групи, є спадкоємцем обов'язкової частки майна ОСОБА_6, а тому повинна спадкувати не менше 1/4 частки, яка належала спадкодавцю у спірному будинку. Отже ОСОБА_1 належить 5/20 частки вказаного будинку, а саме 4/20 частки, як члену колишнього колгоспного двору та 1/20 частки в порядку спадкування обов'язкової частки після смерті батька. 17 квітня 2015 року рішенням виконкому Романовоселівської сільської ради №363 передано у приватну власність ОСОБА_5 земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 площею 0,25 га, кадастровий номер 6122487600:02:002:0272.30 грудня 2015 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 присадибну земельну ділянку та житловий будинок по АДРЕСА_2, договір дарування яких був посвідчений приватним нотаріусом Джула О. М. Відповідно договорів купівлі продажу від 02 лютого 2018 року №376 та №378 ОСОБА_3 продала вказану земельну ділянку та житловий будинок ОСОБА_2. Позивач дізналась про порушення її права на частку у спільному майні 20 червня 2018 року із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №128324678, а тому звернулась до суду із даним позовом та вважає, що нею строк позовної давності не пропущений Позивач просила: - визнати незаконним рішення виконкому Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області "Про оформлення права власності на житловий будинок по АДРЕСА_3" від 21 липня 2000 року №54 про право власності ОСОБА_6; - визнати недійсним свідоцтво про право власності ОСОБА_6 на цілий житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_3 видане 16 січня 2001 року; - визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину ВКВ №398831 від 08 листопада 2007 року видане Збаразькою державною нотаріальною конторою за реєстраційним №1773 ОСОБА_5 на житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_2; - визнати недійсним договір дарування від 30 грудня 2015 року житлового будинку, що розташований по АДРЕСА_2, укладеного між ОСОБА_5 а та ОСОБА_3 - визнати недійсним договір дарування земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд площею 0,25 га по АДРЕСА_2, кадастровий номер 6122487600:02:002:0272, посвідчений приватним нотаріусом Джулою О. М. ; - визнати недійсним договір купівлі-продажу №376 від 02 лютого 2018 року житлового будинку, що розташований по АДРЕСА_2 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Джулою О. М. ; - скасувати рішення приватного нотаріуса Джули О. М. від 02 лютого 2019 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 39487635, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на цілий житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_2; - визнати недійсним договір купівлі-продажу №378 від 02 лютого 2018 року земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га по АДРЕСА_2, кадастровий номер 6122487600:02:002:0272 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Джулою О. М. ; - скасувати рішення приватного нотаріуса Джули О. М. від 02 лютого 2019 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 39487293, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,25 га по АДРЕСА_2, кадастровий номер 6122487600:02:002:0272; - визнати за позивачем право власності на 1/4 частку житлового будинку і земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2, площею 0,25 га, кадастровий номер 6122487600:02:002:0272. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Збаразького районного суду Тернопільської області від 26 лютого 2019 року провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області, ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на майно в частині позовних вимог до ОСОБА_5 закрито в зв'язку з її смертю. Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на майно відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем доведено, що було порушено її право власності на частку у майні колгоспного двору. Однак, у задоволенні позову позивача належить відмовити у зв'язку з пропуском позовної давності. Суд першої інстанції зробив висновок, що позивач раніше могла дізнатись про порушення її прав, але до суду в період з 2000 року, тобто з часу прийняття рішення про оформлення права власності на житловий будинок за її батьком ОСОБА_6, за їх захистом не зверталась протягом 18 років і нею не доведено, що вона раніше не могла дізнатись про порушення своїх прав. Права позивача на частку у майні колгоспного двору були порушені ще рішенням сільської ради у 2000 році, однак, вона звернулась до суду поза межами строку, встановленого статтею 257 ЦК України, а саме, 08 листопада 2018 року, відповідачами до ухвалення рішення заявлено про пропуск позивачем строку позовної давності. Оскільки по первинних позовних вимогах строк позовної давності пропущений, то не підлягають і задоволенню позовні вимоги про визнання недійсними договорів дарування від 30 грудня 2015 року та купівлі продажу від 02 лютого 2018 року і їх державної реєстрації. Позивач спадщину після смерті батька прийняла, оскільки на час смерті проживала та була зареєстрована разом із ним. Суд першої інстанції зробив висновок, що визнання права власності позивача на обов'язкову частку у спадковому майні в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватись виключно у випадках, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку та за умови відмови нотаріусом у вчиненні відповідної нотаріальної дії, а саме у видачі спадкоємцеві свідоцтва про право на спадщину, а тому у визнанні за позивачем права власності в порядку спадкування обов'язкової частки у спадщині слід відмовити, оскільки ОСОБА_1 до нотаріуса щодо видачі свідоцтва про право на спадщину не зверталась. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Тернопільського апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Резолютивну частину рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2020 року залишено без змін, змінено мотивувальну частину. Вирішено питання щодо судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Позовні вимоги позивача про визнання недійсним правочинів щодо відчуження спірного майна обґрунтовані останньою з посиланням на положення законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2019 року в справі №48/340 (провадження 12-14звг19) зазначає, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, унормованого положеннями законодавства, яке визначає підстави та правові наслідки недійсності правочину. Норми щодо реституції не можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що у задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки позивач як власник наділений правом витребувати своє майно від добросовісного набувача без визнання недійсними за рішенням суду рішення органу місцевого самоврядування, свідоцтва про право власності, свідоцтва про право на спадщину, правочинів щодо спірного майна. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнення, просила скасувати рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 липня 2020 року, задовольнити позовні вимоги. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновок, що позивач в силу того, що була членом колгоспного двору, є власником 1/5 частки колишнього колгоспного двору. Однак, суд не взяв до уваги як доказ копію закордонного паспорту з відмітками про виїзд позивача з України до США на лікування та повернення до України, формально мотивуючи свою відмову нечитабельністю копії паспорту. Хоча цей доказ свідчить про поважність причин пропуску ОСОБА_1 строків оскарження документів, які вона не могла оскаржити раніше, ніж дізналася про них. Відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. Від ОСОБА_1 приховували видачу 16 січня 2001 року Романоселківською сільською радою свідоцтва про право власності на цілий житловий будинок по АДРЕСА_3, видачу ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину від 08 листопада 2007 року. ОСОБА_1 дізналась про те, що її позбавлено права власності на частку у спірному будинку лише 20 червня 2018 року із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Позиція інших учасників справи У січні 2021 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивований тим, що доводи касаційної скарги, щодо позивач не пропустила строк звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права, є безпідставними та не підтверджуються доказами. Судами встановлено, що у 2002 та 2010 роках позивач перебувала на території України, оскільки проходила медичні огляди МСЕК. З 2020 року позивач щомісячно отримує пенсію як особа з інвалідністю. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є неналежними відповідачами, оскільки вони не порушили права чи інтереси позивача. У січні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивований тим, що якщо б позивач постійно проживала у спірному житловому будинку, то їй було б відомо, що в указаному будинку проживають незнайомі їй люди. Позивачем не доведено та не надано будь-яких доказів щодо порушення відповідачем вимог статті 203, 215 ЦК України, а отже позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону та не підлягають задоволенню. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати. Позивачем не зазначено підстав для витребування майна. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2020 року ОСОБА_1 продовжено строк на усунення недоліків. Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №598/2190/18, витребувано справу з суду першої інстанції. У грудні 2021 року матеріали цивільної справи №598/2190/18 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 грудня 2020 року вказано, щокасаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах). Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_6. Позивач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю І групи з 10 квітня 2002 року, з 19 травня 2010 року - довічно. Згідно довідки виданої виконкомом Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області від 10 липня 2018 року №237 станом на 15 квітня 1991 року у житловому будинку по АДРЕСА_2, який належав до суспільної групи - колгоспний двір були зареєстровані і проживали; ОСОБА_6 - голова двору, ОСОБА_5 - дружина, ОСОБА_1 - дочка, ОСОБА_7 - онука, ОСОБА_8 - онук. Те, що спірний будинок відносився до колгоспного двору підтверджується записами в погосподарській книзі та тим, що голові двору ОСОБА_6 видавався сертифікат на право на частку (пай) серії ТР №054948. Рішенням виконкому Романовоселівської сільської ради №54 від 21 липня 2000 року вирішено оформити право власності на житловий будинок по АДРЕСА_3 за ОСОБА_6. Відповідно до свідоцтва про право власності від 16 січня 2001 року вказаний житловий будинок належав ОСОБА_6. ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ: Відповідно до довідки виданої виконкомом Романовоселівської сільської ради Збаразького району Тернопільської області від 08 листопада 2010 року №518 ОСОБА_1 дійсно зареєстрована і проживає по АДРЕСА_2. Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом спадкоємцем вказаного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 є ОСОБА_5. ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ: Згідно довідки, виданої сімейним лікарем і акушер-гінекологом Адвонст Фемілі Клінік Чікаго Бориславською Г. від 25 жовтня 2018 року, ОСОБА_9 перебуває у неї на обліку з 2010 року, має численні проблеми зі здоров'ям і обмежена в перельотах. Рішенням Романовоселівської сільської ради №345 від 31 січня 2015 року дано дозвіл ОСОБА_5 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, яка знаходиться в межах населеного пункту с. Романове Село площею 0,25 га. Із матеріалів спадкової справи №288 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 вбачається, що його дружина ОСОБА_5 23 травня 2005 року подала заяву про прийняття спадщини. ОСОБА_3 23 травня 2005 року подала заяву про прийняття спадщини за заповітом після смерті батька на земельний пай. ОСОБА_5 відмовилась від спадкування обов'язкової частки згідно заповіту померлого на користь ОСОБА_3 від 12 грудня 2000 року на земельну частку (пай). Відповідно до сертифікату на земельну частку (пай) серії ТР №054948 ОСОБА_6 належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності с/с "ім. Лесі Українки" розміром 2,06 га в умовних кадастрових гектарах. 08 листопада 2007 року ОСОБА_5, було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на спірний житловий будинок, після померлого ОСОБА_6. Згідно договорів дарування від 30 грудня 2015 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_2 та земельну ділянку для будівництва і обслуговування даного житлового будинку площею 0,25га, кадастровий номер 6122487600:02:002:0272. Згідно договорів купівлі-продажу від 02 лютого 2018 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_2 та земельну ділянку для будівництва і обслуговування даного житлового будинку площею 0,25га, кадастровий номер 6122487600:02:002:0272. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Відповідно до статті 120 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року №1540-VI (далі - ЦК УРСР) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу). Виходячи зі змісту цієї статті, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору у складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою для зменшення його частини. Згідно з частиною другою статті 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних. 15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року №697-XII "Про власність", яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном. Положення статей 17, 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і зберіглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба) ; б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітні та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке зберіглося. Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору. Встановивши, що спірне домоволодіння відносилось до колгоспного двору, станом на день набрання чинності Закону України "Про власність" 15 квітня 1991 року, в ньому були зареєстровані та проживали п'ятеро осіб, в тому числі позивач ОСОБА_1, на підставі рішення виконкому Романовоселівської сільської ради №54 від 21 липня 2000 року ОСОБА_6 видано свідоцтво на право власності на житловий будинок по АДРЕСА_3, суд першої інстанції зробив вірний висновок, що оспорюваним рішенням сільської ради порушено права позивача на належну їй 1/5 частку спірного майна. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконним рішення виконкому Романовоселівської сільської ради та визнання недійсним свідоцтво про право власності від 16 січня 2001 року, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими, проте сплив строк позовної давності про що відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_2 подали до суду письмові заяви. Водночас, статтею 80 ЦК УРСР (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. Враховуючи, що позивач із заявою про поновлення строку позовної давності до суду не зверталася, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову в цій частині у зв'язку зі спливом позовної давності, однак, помилився з мотивами відмови. Щодо визнання права власності позивача на обов'язкову частку у спадковому майні, колегія суддів зазначає наступне. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (стаття 1223 ЦК України). Відповідно до статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Позивач ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 1 групи, а отже вона мала право на обов'язкову частку в порядку спадкування після смерті її батька, тому позовні вимоги щодо визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину є обґрунтованими. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі №461/5094/16 (провадження №61-19670св19) зазначено, що "у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №522/7636/14-ц (провадження №14-636цс18) вказано, що "за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження №6-251цс15). Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження №14-247цс18 та №14-179цс18)". У постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі №6-54цс17 зроблено висновок, що "право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_6, не з'ясувавши, чи це майно виділене в натурі"...У постанові Верховного Суду у складі колегії судді Другої судової палати Касаційного цивільного Суду від 18 листопада 2020 року в справі №635/1216/16 (провадження №61-5421св19) зроблено висновок про те, що "у справі, що переглядається: апеляційний суд не врахував, що оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності, а тому зробив неправильний висновок про витребування Ѕ спадкового майна, як наслідок постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні цієї частини позову з інших мотивів, а тому рішення про відмову у витребування Ѕ спадкового майна слід змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови; апеляційний суд задовольнив позовну вимогу про скасування державної реєстрації як похідну від витребування Ѕ спадкового майна. Оскільки позивач є спадкоємцем, а рішення суду, на підставі якого право власності на ці об'єкти зареєстровано за ОСОБА_3 скасовано, то скасування державної реєстрації права власності відповідача, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, є ефективним способом захисту права позивача". Враховуючи характер спірних правовідносин, висновок апеляційного суду про застосовування положень статей 387, 388 ЦК України є помилковими, оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності". У справі, що переглядається, позивач просила визнати за нею право власності на 1/4 частку спірного житлового будинку. Отже, колегія суддів вважає, що апеляційний суд зробив помилковий висновок про те, що визнання права власності на майно не є ефективним способом захисту порушеного права, та що позивач як власник наділена правом витребувати своє майно від добросовісного набувача без визнання недійсним за рішенням суду рішення органу місцевого самоврядування, свідоцтва про право власності, свідоцтва про право на спадщину, правочинів щодо спірного майна. В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 17 лютого 2021 року у справа №278/765/18 (провадження №61-2416св20) зазначено, що "відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Тлумачення частини п'ятої статті 267 ЦК України свідчить, що під поважними причинами пропуску позовної давності слід розуміти такі обставини, що з об'єктивних незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову... Суд першої інстанції встановив, що позивач був обізнаний про смерть своєї матері у 1997 році та не був позбавлений можливості дізнатися про оформлення у 2007 році відповідачем спадкових прав на спірний житловий будинок, однак за захистом своїх порушених або невизнаних прав тривалий час не звертався. Суд першої інстанції не встановив і позивачем не доведено будь-яких обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину 2007 року". У справі, що переглядається, суди встановили, що позивач після смерті батька спадщину прийняла, оскільки на час його смерті проживала та була зареєстрована разом із ним, отже не була позбавлена можливості дізнатися про оформлення у 2007 році відповідачем спадкових прав на спірний житловий будинок, однак за захистом своїх порушених або невизнаних прав тривалий час не зверталася. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 просили застосувати наслідки пропуску позовної давності. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні даних позовних вимог. Оскільки позовні вимоги, щодо визнання недійсними договорів дарування, купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію є похідними, вони також не підлягають задоволенню. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 17 лютого 2021 року у справа №278/765/18 (провадження №61-2416св20) та Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі №461/5094/16 (провадження №61-19670св19), дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята без додержання норм матеріального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Керуючись статями 406, 409, 412, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 28 липня 2020 року скасувати. Рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 05 лютого 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції постанова Тернопільського апеляційного суду від 28 липня 2020 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 вересня 2021 року м. Київ справа №383/304/20 провадження №61-9076св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року у складі судді Замші О. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Чельник О. І., Єгорової С. М., Черненка В. В., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки. Позов мотивовано тим, що 06 липня 2019 року позивачем на ОСОБА_4 та ОСОБА_5 була видана нотаріально посвідчена довіреність, якою він уповноважував довірителів оформити документи на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею до 2,0 га та здійснити пошук особи, що візьме вказану земельну ділянку в оренду зі сплатою орендної плати у розмірі 7 000,00 грн щороку. У листопаді 2019 року через свого представника він дізнався, що на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області від 25 вересня 2019 року №11-5519/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" став власником земельної ділянки кадастровий номер 3520884000:02:000:5277, загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області. Як учаснику АТО йому було відомо про шахрайські дії з земельними ділянками, тому він вирішив припинити дію довіреності, проте за інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна встановлено, що земельна ділянка відповідно до договору купівлі-продажу за №4572 від 11 жовтня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю. перейшла у власність ОСОБА_2. Зазначав, що своєї згоди на продаж земельної ділянки не надавав, грошові кошти від продажу не отримував. Вважав дії його представника за довіреністю та відповідача зловмисною домовленістю, оскільки дії вчинені всупереч його волі. Позивач не знав, що на його ім'я була оформлена земельна ділянка, не збирався здійснювати продаж земельної ділянки та вважав, що земельна ділянка сільськогосподарського призначення не може бути продана у зв'язку з дією мораторію на її продаж, з позивачем не погоджувалися умови продажу, кошти він не отримував. ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3520884000:02:000:5277, загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, укладеного між сторонами 11 жовтня 2019 року, зареєстрованого в реєстрі за №4572. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3520884000:02:000:5277 загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області від 11 жовтня 2019 року, зареєстрований у реєстрі за №33642548, посвідчений приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю., зареєстрований відповідно до вимог закону та укладений від імені позивача уповноваженою ним особою на підставі довіреності, а тому позовні вимоги є необґрунтованими. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 26 травня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Бобринецького районного суду Кіровоградської області. 18 червня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Короткий зміст фактичних обставин справи 06 липня 2019 приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рукавіциною Н. В. посвідчена довіреність за №792, згідно з якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_5 бути представниками в будь-яких органах, установах, підприємствах та організаціях з питань виділу, приватизації, оформлення, державної реєстрації права власності на земельну ділянку орієнтовною площею 2 гектари для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Кіровоградської області з правом визначати представникам на власний розсуд місце знаходження земельної ділянки, її розмір, межу, площу та будь-які інші умови. Після цього надано право представникам користуватися та розпоряджатися цією ж земельною ділянкою (здачу в оренду, позичку, продажу, міни, укладення договорів емфітевзису, суперфіцію, а також будь-яких інших цивільно-правових правочинів, угод, дозволених законодавством) за ціну та на умовах за своїм розсудом, при цьому всі істотні та факультативні умови договорів, в тому числі, але не виключно, строк дії договорів оренди та розмір орендної плати, суму, за яку буде продаватися земельна ділянка тощо, представник вправі визначати самостійно згідно їх попередніх домовленостей. Довіреність видана з правом передачі повноважень третім особам, строком на п'ять років та дійсна по шосте липня дві тисячі двадцять четвертого року включно. Згідно з наказом Головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області №11-5519/14-19-СГ від 25 вересня 2019 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" ОСОБА_1 надано у власність земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 3520884000:02:000:5277) із земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області. За змістом інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта 29 вересня 2019 року за номером 33471861 здійснено запис про право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3520884000:02:000:5277 за ОСОБА_1. Відповідно до договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю., ОСОБА_5, яка діяла на підставі зазначеної довіреності від 06 липня 2019 року, продала земельну ділянку, кадастровий номер 3520884000:02:000:5277 загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, ОСОБА_2. Згідно інформації з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 11 жовтня 2019 року земельна ділянка з кадастровим номером 3520884000:02:000:5277 загальною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства належить ОСОБА_2. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, що передбачено статтею 627 ЦК України. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (частина перша статті 237 ЦК України). Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства (частина третя статті 237 ЦК України). Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, що встановлено статтею 239 ЦК України. Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України). Стаття 232 ЦК України регулює правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною: правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. Отже, правочин, вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, є оспорюваним. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Встановивши, що позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2019 року недійсним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки за змістом довіреності від 06 липня 2019 року довірителі мали право на укладення договору купівлі-продажу. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц є безпідставними, оскільки зроблені Верховним Судом в ній висновки є аналогічні тим, до яких дійшли суди у справі, яка переглядається. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 27 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 13 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Коротун С. Ю. Бурлаков М. Є. Червинська
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №544/1060/19 провадження №61-14724св20 головуючого - Фаловської І. М. (суддя -доповідач), суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Акціонерне товариство "Полтаваобленерго" в особі Пирятинської філії Акціонерного товариства "Полтаваобленерго", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Юрій Петрович на постанову Полтавського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Одринської Т. В., Дорош А. І., Триголова В. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Акціонерне товариство "Полтаваобленерго" в особі Пирятинської філії Акціонерного товариства "Полтаваобленерго" (далі - АТ "Полтаваобленерго"), про встановлення факту належності майна померлому та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що з 16 вересня 2008 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивач є спадкоємцем майна померлого за заповітом та прийняла спадщину шляхом подачі нотаріусу заяви про отримання спадщини. До складу спадщини, у тому числі, входить комплектна трансформаторна підстанція, напругою 10/0,4 кВ. Належність майна спадкодавцеві підтверджується, зокрема, актом про готовність об'єкта, договором про постачання електричної енергії від 24 травня 2016 року №1236, додатком №4 до цього договору (однолінійна схема). Зазначала, що відповідно до договору дарування від 15 серпня 2007 року ОСОБА_3 отримав в дар від ОСОБА_4 незакінчений будівництвом торгівельний комплекс А-1 (готовність 28%) та земельну ділянку з цільовим призначенням для традиційних народних промислів і підприємницької діяльності площею 0,150 га, на якій розміщено вказаний комплекс. В подальшому торгівельний комплекс було здано в експлуатацію та 12 січня 2010 року зареєстровано право власності. До складу комплексу, який розташовано на АДРЕСА_1 входить нежитлова будівля торгівельного комплексу "А-1", сарай "В", замощення "І", огорожа № "1-3". Відповідно до договору купівлі-продажу торгівельного комплексу від 21 жовтня 2016 року право власності на об'єкт, розташований на АДРЕСА_1 та складається з нежитлової будівлі торгівельного комплексу "А-1", сараю "В", замощення "І", огорожі № "1-3", перейшло до ОСОБА_2. Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 жовтня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо земельної ділянки площею 0,1500 га, право власності на землю під торгівельним комплексом та прилеглу територію перейшло до ОСОБА_2. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 травня 2019 року до складу об'єкту нерухомого майна входили нежитлова будівля "А-1", сарай "В", замощення "І", огорожа № "1-3". При цьому комплектна трансформаторна підстанція напругою 10/0,4 кВ №95 не була ні предметом договору купівлі-продажу торгівельного комплексу від 21 жовтня 2016 року, ні будь-яких інших правочинів, за якими цей пристрій міг перейти у власність ОСОБА_2. Спірний об'єкт є комплектною трансформаторною підстанцією в металевому корпусі, знаходиться і функціонує в системі електричних мереж Пирятинського району Полтавської області. Позивач вказувала, що комплектною трансформаторною підстанцією незаконно володіє та користується ОСОБА_2, який вважає, що вона належить йому, та відповідно не визнає (оспорює) її право. На підставі викладеного, позивач просила встановити факт належності КТП №95, яка знаходиться за на АДРЕСА_1, ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 вказану комплектну трансформаторну підстанцію та передати її спадкоємцю ОСОБА_3 - ОСОБА_1. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області від 16 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Пирятинського районного суду Полтавської області від 04 вересня 2019 року на комплектну трансформаторну підстанцію №95 потужністю 10/0,4 кВ (трансформатор №1272397, ТУ16-672.089-85, ТМГ 100/10-У1, маса загальна 540 кг), що знаходиться за межами населеного пункту на АДРЕСА_1, в адміністративних межах Пирятинської міської ради Полтавської області, на земельній ділянці комунальної власності. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що спірна комплектна трансформаторна підстанція перейшла у власність спадкодавця ОСОБА_3 разом із договором дарування незавершеного будівництвом торгівельного комплексу, укладеного між ним та ОСОБА_4. Інших доказів належності цієї комплектної трансформаторної підстанції ОСОБА_3 суду також не надано. Постановою Полтавського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 16 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт належності КТП №95, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_3. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 КТП №95, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та передано її ОСОБА_1. В частині скасування заходів забезпечення позову рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з 2013 року договірні правовідносини ПАТ "Полтаваобленерго" на постачання електричної енергії з використанням спірної КТП-95, існували лише з ОСОБА_3. Таким чином, саме він мав відповідальність та тягар з його утримання. Враховуючи умови договору, він діяв і на час смерті ОСОБА_3. Таким чином, його дружина як спадкоємець має право на використання спірної КТП №95 та витребування її з незаконного володіння ОСОБА_2. Звернення її до суду з цим позовом є єдиним можливим способом захисту її порушених прав. Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали У касаційній скарзі ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Ю. П. просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. У касаційній скарзі заявник посилається на те, що сплативши 21 жовтня 2016 року ОСОБА_3 грошові кошти за КТП №95, замінивши обладнання та уклавши договір, він вважав і вважає себе її власником, проте ці обставини залишились поза увагою апеляційного суду. Проте апеляційний суд ухвалив рішення про задоволення позову за відсутності у позивача будь-якого правовстановлюючого документа, який би підтверджував право власності ОСОБА_3 на КТП №95. Також заявник вказує, що 30 липня 2019 року між АТ "Полтаваобленерго" та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 укладено договір о/р №22200619 споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії. Доводи інших учасників справи ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Стосовно відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у правовідносинах, що виникли між сторонами, вказувала, що питання врегулювання майнових відносин неодноразово розглядалось вищою судовою інстанцією з формулюванням відповідних правових позицій. При цьому заявник у касаційній скарзі, не зазначив конкретної норми матеріального права, яка має (мала) бути застосована у спірних правовідносинах, що може бути предметом дослідження Верховним Судом. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою і витребувано цивільну справу. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що відповідно до договору дарування від 15 серпня 2007 року ОСОБА_3 отримав в дар від ОСОБА_4 незакінчений будівництвом торгівельний комплекс А-1 (готовністю 28%) та земельну ділянку з цільовим призначенням для традиційних народних промислів і підприємницької діяльності площею 0,150 га, на якій розміщено цей комплекс. В подальшому торгівельний комплекс було здано в експлуатацію та 12 січня 2010 року зареєстровано право власності. До складу комплексу, який розташовано по АДРЕСА_1 входила нежитлова будівля торгівельного комплексу "А-1", сарай "В", замощення "І", огорожа № "1-3". Рішенням тридцять першої сесії Пирятинської міської ради (п'ятого скликання) від 22 квітня 2008 року "Про надання погодження на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для встановлення електроопор та будівництва трансформаторної підстанції ПП ОСОБА_4 за межами населеного пункту в м. Пирятин в адміністративних межах Пирятинської міської ради", вирішено погодити надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 56 кв. м. для встановлення електроопор та будівництва трансформаторної підстанції ПП ОСОБА_4 за межами населеного пункту м. Пирятин в адміністративних межах Пирятинської міської ради. Відповідно до акта робочої комісії про готовність закінченого будівництвом об'єкта (електроустановки) від 25 грудня 2007 року зазначено, що власником КТП №95 на АДРЕСА_2 є ОСОБА_4. Згідно з паспортною карткою КТП №95 тип підстанції - ТП; дата вводу в експлуатацію - грудень 2007 року; місцезнаходження ТП - АДРЕСА_1. Відповідно до договору купівлі-продажу торгівельного комплексу від 21 жовтня 2016 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_2 торгівельній комплекс на АДРЕСА_2, що складається із нежитлової будівлі торгівельного комплексу "А-1", загальною площею 502,70 кв. м, сараю "В", замощення "І", огорожі №1-3.21 жовтня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_3 продав ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1500 га, кадастровий номер земельної ділянки 5323810100:00:045:0001, з цільовим призначенням - для традиційних народних промислів і підприємницької діяльності, яка розташована на АДРЕСА_2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Спадщину прийняли: дружина померлого ОСОБА_1 на підставі заповіту; дочка спадкодавця - ОСОБА_5, яка є спадкоємцем за законом на обов'язкову частку у спадщині. Комплектна трансформаторна підстанція не була предметом за жодним із цих договорів. Відповідно до наданої інформації виконавчим комітетом Пирятинської міської ради Полтавської області від 09 вересня 2019 року №2823/02-24 земельна ділянка, на якій розташована КТП №95, відноситься до земель державної власності і розташована за межами населених пунктів в адміністративних межах Пирятинської міської ради. Розпорядником цієї земельної ділянки є Полтавська обласна державна адміністрація, Пирятинська міська рада Полтавської області до участі у цій справі як відповідач або третя особа не залучена. За змістом розписки, виданої 21 жовтня 2016 року ОСОБА_3 ОСОБА_2, перший отримав грошову суму в розмірі 1 000,00 дол. США готівкою за трансформатор №1272397, який розташований на АДРЕСА_1, який не увійшов у перелік майна за договорами купівлі-продажу від 21 жовтня 2016 року. Згідно з інформаційною довідкою Приватного підприємства "Бюро послуг та консультацій" від 12 червня 2019 року №2694 на АДРЕСА_2 розташовані: нежитлова будівля "А-1", загальною площею 409,3 кв. м, трансформатор №1272397 "В", замощення "І", огорожа "1-3". Рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області від 15 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 18 березня 2020 року, у справі №544/1062/19 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора виконавчого комітету Пирятинської міської ради Полтавської області Міхєєва Д. С., ОСОБА_2, третя особа АТ "Полтаваобленерго", про скасування рішення державного реєстратора, скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, поновлення відомостей в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, позов задоволено. Скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Пирятинської міської ради Полтавської області Міхєєва Д. С. від 13 червня 2019 року №47342549, яким внесено зміни до складу об'єкту нерухомого майна з реєстраційним номером 1824383453238 (нежитлова будівля "А-1", сарай "В", замощення "І", огорожа № "1-3 "). Скасовано реєстраційний запис державного реєстратора виконавчого комітету Пирятинської міської ради Полтавської області Міхєєва Д. С. від 13 червня 2019 року, в якому містяться зміни до складу об'єкту нерухомого майна з реєстраційним номером 1824383453238 (нежитлова будівля "А-1", трансформатор №1272397, замощення № "1-3 "). Поновлено відомості у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1824383453238, що передували скасованому запису, відновивши дані розділу Державного реєстру речових прав №1824383453238, а саме: замість загальної площі (кв. м) нежитлової будівлі А-1 - 409,3 зазначено - 298; замість складової частини об'єкту нерухомого майна трансформатор №1272397 "В " зазначено сарай "В". Згідно з довідкою АТ "Полтаваобленерго" від 14 липня 2020 року №14-20-01-01/812, відповідно до акта-вимоги, виданого АТ "Полтаваобленерго" від 02 березня 2019 року здійснено заміну засобу обліку електроенергії на КТП №95, що живить об'єкт "торгівельний комплекс" на АДРЕСА_3. Вищевказаний лічильник згідно з договором від 30 липня 2019 року №2220619, акта технічної перевірки засобу обліку та акта про пломбування засобу обліку знаходиться на балансі споживача. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Касаційна скарга ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Ю. П. підлягає задоволенню. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що договірні правовідносини на постачання електричної енергії з використанням спірної КТП-95, існували лише з ОСОБА_3. Натомість Верховний Суд не погоджується з таким висновком апеляційного суду враховуючи наступне. Частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно з положеннями статті 186 ЦК України, річ призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно статті 1 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" трансформаторна підстанція - це електрична установка відкритого або закритого типу, призначена для розподілу або перетворення електричної енергії. Профільний Закон України "Про електроенергетику" (зокрема стаття 1) дає підстави стверджувати, що трансформаторна підстанція (ТП) є електроустановкою, тобто комплексом устаткування і споруд (споруди). Інженерні споруди - це об'ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та ін. До інженерних споруд відносяться: транспортні споруди (залізниці, шосейні дороги, злітно-посадкові смуги, мости, естакади тощо), трубопроводи та комунікації, дамби, комплексні промислові споруди, спортивні та розважальні споруди та т. ін. Трансформаторні станції та підстанції місцевих електромереж відповідно ДК БС (Державний класифікатор будівель і споруд) належать до інженерних споруд. Визначення трансформаторної підстанції наведене у ДГС 24291-90 "Електрична частина електростанції та електричної мережі. Терміни та визначення". Відповідно до ДГС 24291-90 електрична підстанція - це електроустановка, призначена для прийому, перетворення і розподілу електричної енергії, складається з трансформаторів або інших перетворювачів електричної енергії, пристроїв управління, розподільних і допоміжних пристроїв по ДГС 19431. В свою чергу, трансформаторна підстанція - це електрична підстанція призначена для перетворення електричної енергії однієї напруги в енергію іншої напруги за допомогою трансформаторів. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №369/5240/16-ц, від 25 липня 2019 року у справі №907/442/18. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про задоволення позову виходив з того, що спірний трансформатор не перебуває в межах земельної ділянки, яка згідно з договором купівлі-продажу перейшла у власність ОСОБА_2, та не входить до складу торгівельного комплексу, який розташований на вказаній земельній ділянці, та має іншу адресу. При цьому апеляційний суд зауважив, що після укладення договору купівлі-продажу торгівельного комплексу ОСОБА_3 не звертався до ПАТ "Полтаваобленерго" з повідомленням про зміну споживача чи власника, що свідчить про те, що після продажу торгівельного комплексу спірний трансформатор залишився у користуванні ОСОБА_3, а не перейшов до ОСОБА_2 як нового власника торгового комплексу. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не перевірив належним чином фактичних обставин справи у повному обсязі та не врахував правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №369/5240/16-ц, від 25 липня 2019 року у справі №907/442/18, відповідно до якої, серед іншого, вказано, що трансформаторна підстанція призначена для обслуговування будівлі та становить одне ціле з ним, а відтак згідно статті 186 ЦК України є приналежністю основної речі, має слідувати за нею, що виключає можливість розглядати її як окремий об'єкт права власності. Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України). Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи, обов'язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та позовних вимог, апеляційний суд, визначившись правильно з характером спірних правовідносин, фактично вдався до переоцінки доказів, та дійшов помилкового висновку про те, що саме ОСОБА_3 мав відповідальність та тягар з утримання спірної трансформаторної підстанції, оскільки з 2013 року договірні відносини ПАТ "Полтаваобленерго" на постачання електричної енергії з використанням спірної КТП №95 існували лише з ОСОБА_3. Апеляційний суд вказав, що позивач як спадкоємець має право на використання спірної КТП та витребування її з незаконного володіння відповідача. У свою чергу, суд першої інстанції встановивши, що станом на 03 червня 2009 року виготовлено технічний паспорт на торгівельний комплекс № НОМЕР_1, відповідно до якого цей об'єкт складається з нежитлової будівлі торгівельного комплексу "А-1" (до складу якого входять приміщення, приміщення персоналу та приміщення торгівлі) площею 502,7 кв. м, сарай "В " площею 3,0 кв. м, замощення "І" площею 66,8 кв. м, огорожа №1-3 площею 52,4 кв. м. Відомостей про КТП №95 технічний паспорт також не містить. Крім того, відповідно до договору про постачання електричної енергії від 24 травня 2016 року №1236, укладеного між ПАТ "Полтаваобленерго" та ОСОБА_3 постачальник продає електричну енергію споживачеві для забезпечення потреб електроустановок споживача з дозволеною потужністю 110,0 кВт, а споживач оплачує постачальнику вартість використаної (купленої) електричної енергії та здійснює інші платежі згідно з умовами договору. Точка продажу електричної енергії визначена згідно з додатком "Акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатаційної відповідальності сторін". Суд першої інстанції обґрунтовано вказав, що яка саме точка продажу та її місцезнаходження в договорі не значиться. "Акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатаційної відповідальності сторін", на який містить посилання договір від 24 травня 2016 року, у матеріалах справи відсутній. Посилання апеляційного суду як на належний та допустимий доказ права власності ОСОБА_3 на акт розмежування балансової належності електромереж та експлуатаційної відповідальності сторін є неспроможним, оскільки як убачається з цього акта, ОСОБА_3 є споживачем. Вказаний акт не може бути правовстановлюючим документом чи іншим документом, який підтверджує право власності на КТП №95. Крім того, відповідно до матеріалів справи, ПП ОСОБА_4 надано погодження на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для встановлення електроопор та будівництва трансформаторної підстанції вже після оформлення договору дарування, за яким вона подарувала ОСОБА_3 недобудований торгівельний комплекс. При цьому в акті робочої комісії про готовність закінченого будівництвом об'єкта (електроустановки) від 25 грудня 2007 року власником КТП №95 вказана ОСОБА_4. Цей акт складений вже після укладення договору дарування, укладеного між ПП ОСОБА_4 та ОСОБА_3, також у паспортній картці ТП №95 містяться відомості про власника - ПП ОСОБА_4 (а. с. 27 т. 1). Апеляційний суд, приймаючи постанову про задоволення позову, залишив поза увагою, що спадкоємцем крім позивача також є ОСОБА_5, яка має право на обов'язкову частку у спадщині та яка до участі у справі не залучена. Також апеляційний суд, дійшовши висновку про належність спірної КТП №95 ОСОБА_3, не звернув належної уваги на те, що земельна ділянка, на якій розташована спірна трансформаторна підстанція, відносить до земель державної власності і знаходиться за межами населених пунктів в адміністративних межах Пирятинської міської ради, розпорядником цієї земельної ділянки є Полтавська обласна державна адміністрація. Проте, жоден з цих органів до участі у справі не залучений, що залишилось також поза увагою апеляційного суду. Апеляційний суд не перевірив належним чином чи порушуються права та інтереси вказаних осіб, та дійшов помилкового висновку про задоволення позову з підстав, викладених у судовому рішенні. Відтак суд першої інстанції, встановивши у повному обсязі фактичні обставини справи з урахуванням наданих сторонами доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові, оскільки спірна КТП №95 не перейшла у власність ОСОБА_3 за договором дарування разом із недобудованим торгівельним комплексом, оскільки ОСОБА_4 розпочала оформлювати дозвільні документи на своє ім'я вже після укладення договору дарування. Будь-яких доказів переходу права власності на КТП від ОСОБА_4 до ОСОБА_6 не надано. Апеляційний суд, всупереч вимог статей 367, 382 ЦПК України, переоцінив наявні у справі докази, не навів належних доказів на спростування висновків місцевого суду, скасував законне рішення суду першої інстанції. Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказує, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23 січня 2014 року, заява №19336/04). Враховуючи обставини зазначеної справи та надані сторонами на їхнє підтвердження докази, а також наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, суд першої інстанції справедливо встановив відсутність порушеного права ОСОБА_1 на мирне володіння майном, яке вона вважає своїм. Отже суд першої інстанції вказаним рішенням дотримався балансу інтересів сторін при вирішенні справи. Розписка, яка видана ОСОБА_3 ОСОБА_2 про отримання коштів за трансформатор №1272397 також свідчить про дотримання балансу інтересів. Ця розписка не визнана недійсною у встановленому законом порядку і не була предметом спору у цій справі. Беручи до уваги наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права та встановлені недоліки, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції у цій конкретній справі є правильним по суті та законними. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права, тому вказане рішення на підставі статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а постанову апеляційного суду - скасувати. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Юрій Петрович, задовольнити. Постанову Полтавського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року скасувати, в рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 16 липня 2020 року залишити в силі. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №520/15951/18 провадження №61-13225св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Єфімовою Ларисою Яківною, на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 08 серпня 2019 року, ухвалене у складі судді Сарат Н. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Свистунової О. В., Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовної заяви У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та витребування майна із незаконного володіння у добросовісного набувача. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником транспортного засобу "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2. Під час його тривалого перебування разом із дружиною за межами України, а саме 03 серпня 2018 року, його автомобіль перереєстровано на ОСОБА_3 шляхом підробленої довіреності. До злочину причетний ОСОБА_4 - син його дружини, який, скориставшись їхньою відсутністю, заволодів його документами, виготовив підроблений паспорт, у якому були зазначені його особисті дані, та переоформив вказаний автомобіль на ОСОБА_2. Згоди на відчудження належного йому транспортного засобу він не надав. 16 жовтня 2018 року викрадений автомобіль під керуванням ОСОБА_2 затримано співробітниками поліції у м. Кривий Ріг, тимчасово вилучено у ході огляду та поміщено на автомайданчик Саксаганського ВП Криворізького ВП ГУНП у Дніпропетровській області. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на автомобіль "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, та витребувати його із незаконного володіння у добросовісного набувача. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 08 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів шахрайського заволодіння його автомобілем. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 08 серпня 2019 року залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не довів своїх позовних вимог. При цьому апеляційний суд посилався на те, що наявність кримінального провадження не є доказом шахрайського заволодіння автомобілем, оскільки на час розгляду справи ОСОБА_4 не було визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення, а доводи ОСОБА_1 про шахрайське заволодіння його автомобілем будь-якими належними доказами не підтверджені. Крім того, позивач не порушував питання щодо визнання довіреності як правочину недійсним, а заяви ОСОБА_1 щодо скасування довіреностей не містять його посилання щодо їх незаконності. Також апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_2 на час придбання вказаного транспортного засобу не знав і не міг знати про можливе зловживання довірою, можливе шахрайство чи недобросовісність набуття попередніх власників чи повірених. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У вересні 2020 року ОСОБА_1 в особі адвоката Єфімової Л. Я. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він не мав наміру відчужувати автомобіль, при оформленні довіреності був відсутній на території України, дані, зазначені у довіреності, не відповідають оригіналу його паспортуа, фото паспортного документа, яке використовувалось при виготовленні довіреності, є таким, що не відповідає зображенню оригінального паспорта. Досудовим слідством у кримінальному провадженні №12018161500002170 встановлені обставини шахрайського заволодіння належним йому автомобілем, у той час як він перебував за межами України. Крім того, 03 грудня 2018 року ОСОБА_4 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 289 КК України, та оголошено його у розшук, на що суди уваги не звернули. При цьому суди не взяли до уваги заяву ОСОБА_4 про визнання вини у вчиненні злочину. Факт того, що ОСОБА_4 переховується від слідства, що унеможливлює передачу справи до суду, не може бути підставою для відмови у задоволенні його позовних вимог. Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні його вимог, не надали належної правової оцінки сукупності доказів, які містяться в матеріалах справи, зокрема достовірності реквізитів у довіреності, його доводам щодо звернення до правоохоронних органів із заявою про протиправні дії щодо нього у зв'язку з видачею довіреності й відчуження належного йому майна, факту порушення кримінальної справи за фактом шахрайства. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що він не порушував питання про визнання довіреності недійсною, не врахував, що довіреність, яка видана на підставі підроблених документів, що встановлено слідством, та на підставі якої відчужено автомобіль, є нікчемною, а тому не потребує додаткового визнання її недійсною. Підставами касаційного оскарження рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 08 серпня 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц (провадження №14-208цс18), від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (провадження №12-157гс19), від 13 травня 2020 року у справі №201/17964/15-ц (провадження №61-10082св18), від 05 грудня 2018 року у справі №752/2124/16-ц (провадження №61-20676св18). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 19 червня 2009 року ОСОБА_1 придбав та 24 червня 2009 року зареєстрував автомобіль "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2.03 серпня 2018 року автомобіль "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, в Регіональному сервісному центрі МВС в Одеській області перереєстровано на ОСОБА_3 08 серпня 2018 року вказаний автомобіль перереєстровано на ОСОБА_5 09 серпня 2018 року від дружини позивача ОСОБА_6 надійшла заява до Шевченківського відділення поліції Приморського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області, у якій вона просить прийняти міри щодо її сина ОСОБА_4, який в період з березня по липень 2018 року, шляхом вільного доступу, незаконно заволодів автомобілем марки "Skoda Super B", сірого кольору, 2009 року випуску, VIN-код НОМЕР_1, реєстраційний номер НОМЕР_2, чим спричинив їй майнову шкоду. 28 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Ярош О. М. із заявою про скасування довіреності від 03 серпня 2018 року, зареєстрованої у реєстрі за №2824, та довіреності від 30 липня 2018 року, зареєстрованої у реєстрі за №2750, на ім'я ОСОБА_4 28 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Таранської А. М. із заявою про скасування довіреності від 30 липня 2018 року, зареєстрованої у реєстрі за №5000, на ім'я ОСОБА_4. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам судове рішення апеляційного суду не відповідає. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. ЦК України передбачено такий спосіб захисту порушених прав, як віндикація. Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. Відтак особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права. Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Звертаючись до суду з цим позовом, позивач наполягав на тому, що спірне майно вибуло з його власності поза його волею, оскільки довіреності, на підставі яких відчужений належний йому автомобіль, він не видавав, адже станом на час їх видачі він перебував за межами України. Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суд виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів шахрайського заволодіння його автомобілем. З таким висновком апеляційного суду колегія суддів не погоджується, з огляду на таке. Так, розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що у позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають установити всі юридичні факти, визначені статями 387 та 388 ЦК, зокрема, чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо. У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем, суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею, внаслідок злочинних дій. 09 серпня 2018 року в Єдиному реєстрі досудових розслідувань зареєстровано кримінальне провадження №12018161500002170 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 289 КК України. Досудовим розслідуванням установлено, що у громадянина ОСОБА_4 у липні 2018 року, більш точного часу слідством не встановлено, виник злочинний план, направлений на незаконне заволодіння автомобілем марки "SKODA Super Elegance" 1,8 TSI/ НОМЕР_3, кузов НОМЕР_4, реєстраційний номер НОМЕР_5, 2009 року випуску, який належить на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_6, ОСОБА_1. Так, приступивши до реалізації свого злочинного плану, направленого на власне незаконне збагачення шляхом незаконного заволодіння транспортним засобом, переслідуючи корисний мотив, усвідомлюючи протиправний характер своїх діянь, передбачаючи їх наслідки та бажаючи їх настання, ОСОБА_4 вступив у злочинну домовленість з невстановленою слідством особою, яка 30 липня 2018 року звернулась до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Ярош О. М. та представилась ОСОБА_1, який на той час перебував за кордоном, надав паспорт громадянина України на ім'я потерпілого ОСОБА_1 та оформив довіреність на ОСОБА_4 з правом користування та розпорядження вказаним автомобілем, яку посвідчено приватним нотаріусом Ярош О. М. На підставі зазначеної довіреності від 02 серпня 2018 року ОСОБА_4 в ТЦС 5141 відновив свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу "SKODA Super Elegance" 1.8, д/н НОМЕР_5, як втрачене та отримав нове свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_7 на вказаний автомобіль. Надалі 03 серпня 2018 року невстановленою особою було повторно оформлено довіреність на ОСОБА_4, у якій зазначено нове свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу на зазначений автомобіль. Продовжуючи реалізацію свого злочинного плану, ОСОБА_4, отримавши довіреність на право користування та розпорядження автомобілем, разом із невстановленою особою, проник до гаражного приміщення № НОМЕР_8, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, у якому перебував автомобіль "SKODA Super Elegance", та незаконно заволодів ним з метою його відчуження і цього ж дня, 03 серпня 2018 року, ОСОБА_4 знайшов покупця, яким виявився ОСОБА_3, та продав автомобіль ОСОБА_3. Також досудовим розслідуванням встановлено, що громадянин ОСОБА_1 у період із березня 2018 року по 11 серпня 2018 року був відсутній на території України, що підтверджується відповідними відмітками у закордонному паспортному документі, отже, перереєструвати транспортний засіб 03 серпня 2018 року у місті Одесі не міг, а також у цей день не міг оформити вказану довіреність. 03 грудня 2018 року ОСОБА_4 повідомлено про підозру у вчиненні, кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 289 КК України, за кваліфікуючими ознаками - незаконне заволодіння транспортним засобом, що завдало великої матеріальної шкоди. Постановою слідчого СВ Шевченківського ВП Приморського ВП у м. Одесі ГУПН в Одеській області від 03 грудня 2018 року оголошено розшук підозрюваного ОСОБА_4. Суд апеляційної інстанції належним чином не встановив обставин справи, не надав належної правової оцінки доводам і доказам позивача, не врахував обставин, які встановлені досудовим розслідуванням, зокрема, що ОСОБА_1 у період із березня 2018 по 11 серпня 2018 року був відсутній на території України, що підтверджується відповідними відмітками у закордонному паспортному документі, отже перереєструвати транспортний засіб 03 серпня 2018 року у місті Одесі він не міг, а як і не міг у цей день оформити довіреність. Крім того, посилаючись на те, що позивач не порушував питання про визнання довіреності недійсною, апеляційний суд не врахував, що позивач у позовній заяві зазначив той факт, що довіреність він не видавав, як підставу позову про визнання права власності та витребування майна із незаконного володіння у добросовісного набувача. З огляду на правовідносини, які склались між сторонами до предмета доказування у цій справі належить з'ясування питання чи підписував позивач довіреність, на підставі якої відчужений спірний автомобіль. Частиною першою статті 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Якщо дослідження обставин, які входять до предмета доказування потребує спеціальних знань, належним доказом є висновок експерта. Проте, суд не роз'яснив учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування та які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи. При цьому апеляційний суд залишив поза увагою, що у довіреності від 30 липня 2018 року, згідно з якою ОСОБА_1 уповноважує ОСОБА_4 представляти його інтереси як власника перед усіма фізичними та юридичними особами, у тому числі і з питань продажу та підписання договорів у регіональному сервісному центрі при МВС України, з усіх питань, пов'язаних із вчиненням правочинів щодо розпорядження та експлуатації належним йому на праві особистої власності автомобілем, зазначений паспорт ОСОБА_1 - серія НОМЕР_9, виданий Київським РВ у м. Одесі ГУДМС України в Одеській області 23 грудня 2016 року (а. с. 23, т. 1), у той час як згідно з копією паспорта ОСОБА_1, яка міститься в матеріалах справи (а. с. 9, т. 1), паспорт виданий Київським РВ ОМУ ГУДМС України в Одеській області 09 липня 2009 року, серія НОМЕР_10. Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, висновки апеляційного суду не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням закону. На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частин третьої і четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. За викладених обставин постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Єфімовою Ларисою Яківною, задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 серпня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №175/957/19 провадження №61-12294св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарська фірма "Агростар", представник позивача - Якименко Олександр Володимирович, відповідачі: ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро Дар Миколаївка", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарська фірма "Агростар" на постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Свистунової О. В., Красвітної Т. П., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарська фірма "Агростар" (далі - ТОВ "СФ "Агростар") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Дар Миколаївка" (далі - ТОВ "Агро Дар Миколаївка") про визнання договору оренди землі недійсним. У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ТОВ "СФ "Агростар", третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області), про визнання договору оренди землі недійсним. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області у складі судді Озерянської Ж. М. від 19 травня 2020 року відмовлено ОСОБА_1 у прийнятті зустрічного позову до ТОВ "СФ "Агростар", третя особа - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання договору оренди землі недійсним та повернуто матеріали зустрічного позову. Судове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 порушено строки подання зустрічного позову, тому у прийнятті зустрічного позову до спільного розгляду з первісним позовом слід відмовити та повернути його заявнику. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2020 року скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у зустрічній позовній заяві ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 15 серпня 2011 року, що був укладений між ОСОБА_2 та ТОВ "СФ "Агростар", зазначаючи про те, що вона успадкувала земельну ділянку після смерті ОСОБА_2 та уклала договір оренди земельної ділянки 16 січня 2018 року із ТОВ "Агро Дар Миколаївка". Також посилалася на те, що договір оренди земельної ділянки від 15 серпня 2011 року між ОСОБА_2 та ТОВ "СФ "Агростар" не укладався. Суд першої інстанції на вказане належної уваги не звернув, не пересвідчився належним чином, чи дійсно обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, та дійшов передчасного висновку про повернення зустрічного позову ОСОБА_1. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ТОВ "СФ "Агростар", посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права та не врахував того, що відповідно до ухвали Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 березня 2019 року, якою відкрито провадження у цій справі, відповідачам визначено п'ятнадцятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву на позовну заяву. Вважає, що відповідачі мали право на пред'явлення зустрічного позову протягом 15 днів з моменту вручення ухвали про відкриття провадження. Вказує, що в матеріалах справи міститься список згрупованих поштових відправлень листів, згідно з яким суд відправив ухвалу про відкриття провадження разом із позовною заявою на належну ОСОБА_1 адресу. Враховуючи рекомендоване повідомлення, яке міститься в матеріалах справи, днем вручення ОСОБА_1 ухвали про відкриття провадження є 27 квітня 2019 року. Таким чином, строк для пред'явлення зустрічного позову для ОСОБА_1 закінчився 14 травня 2019 року. Зазначає, що відповідно до частини третьої статті 194 ЦПК України зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першої та другої статті 193 цього Кодексу, ухвалою суду повертається заявнику. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення зазначає порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що касаційна скарга необґрунтована та не підлягає задоволенню. Вважає, що постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою. Також у листопаді 2020 року ТОВ "Агро Дар Миколаївка" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, а доводи касаційної скарги є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скаргаТОВ "СФ "Агростар" підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. "Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Так, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободкожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмежене, особливо щодо умов прийнятності скарги. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мельник проти України" ("Melnyk v. Ukraine" заява №23436/03, § 22, від 28 березня 2006 року). Виходячи з приписів статей 55, 129 Конституції України, застосування та користування правами на судовий захист здійснюється у випадках та в порядку, встановлених законом. Тобто, реалізація конституційного права, зокрема, на судовий захист ставиться у залежність від положень процесуального закону, у цьому випадку - норм ЦПК України. Таким чином, право на пред'явлення зустрічної позовної заяви не є абсолютним, подаючи зустрічну позовну заяву заявник повинен дотримуватись вимог ЦПК Українищодо її подання. Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно з частиною першою статті 49 ЦПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом (стаття 120 ЦПК України). Згідно з частинами першою та другою статті 193 ЦПК України відповідач має право пред'явити зустрічний позов у строк для подання відзиву. Зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані і спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 175і 177цього Кодексу. До зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, застосовуються положення статті 185цього Кодексу. Зустрічна позовна заява, подана з порушенням вимог частин першоїта другоїстатті 193 цього Кодексу, ухвалою суду повертається заявнику. Копія зустрічної позовної заяви долучається до матеріалів справи (стаття 194 ЦПК України). Отже, зустрічна позовна заява подана до суду поза межами строку для подання відзиву підлягає поверненню судом заявнику. Відповідно до частини сьомої статті 178 ЦПК України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 123 ЦПК України). Згідно з пунктом 6 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки. Перебіг строку, закінчення якого пов'язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події (частина четверта статті 124 ЦПК України). Аналізуючи зазначені норми права, можна дійти висновку про те, що обрахування строку на подання відзиву на позов починається відповідно для кожного учасника справи з наступного дня після дати отримання ним ухвали місцевого суду про відкриття провадження у справі. Реалізація процесуальних прав та обов'язків учасників справі перебуває у тісному зв'язку зі стадіями судового провадження і пов'язана з перебігом процесуальних строків. Процесуальний строк, виступає одним з ключових елементів цивільно-процесуальної форми, і в цілому направлений на забезпечення оперативного, динамічного й просторового перебігу провадження цивільного процесу у визначених ЦПК Україничасових рамках. Зокрема, під процесуальними строками, з огляду на системний аналіз ЦПК України, розуміють встановлений законом та/або судом проміжок часу, протягом якого повинна або може бути вчинена певна процесуальна дія або розпочата та/чи завершена та чи інша стадія судочинства. Процесуальні строки, з поміж іншого, виступаючи засобом регламентації процесуальних дій учасників справи також виконують функцію юридичного факту, тобто спричиняють виникнення, зміну або припинення процесуальних прав та обов'язків. У механізмі правової регламентації судочинства процесуальні строки мають правоутворююче та преклюзивне значення для суб'єктивних процесуальних прав та обов'язків. Так, з початком і закінченням перебігу процесуального строку пов'язане настання чітко встановлених юридичних наслідків. Судом встановлено, що ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 березня 2019 року відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі за позовом ТОВ "СФ "Агростар" до ОСОБА_1, ТОВ "Агро Дар Миколаївка" про визнання договору оренди землі недійсним. З метою виконання вимог частини першої статті 189 ЦПК України розпочато підготовче провадження у справі. Призначено підготовче судове засідання на 20 червня 2019 року на 11:00 год. Визначено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву на позовну заяву. У зазначений строк відповідач має право надіслати суду відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 178 ЦПК України, і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову. Відповідно до вимог частини четвертої статті 178 ЦПК України, одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду, копія відзиву та доданих до нього документів відповідач зобов'язаний надіслати іншим учасникам справи. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами (частина восьма статті 178 ЦПК України). Роз'яснено, що відповідно до частини першої статті 193 ЦПК України у строк для подання відзиву відповідач має право пред'явити зустрічний позов. Отже, ОСОБА_1 мала право на пред'явлення зустрічного позову протягом 15 днів з моменту вручення ухвали про відкриття провадження. 27 квітня 2019 року згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення ОСОБА_1 отримала ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 29 березня 2019 року про відкриття провадження у справі №175/957/19. Із зустрічним позовом до ТОВ "СФ "Агростар", третя особа - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання договору оренди землі недійсним ОСОБА_1 звернулася 05 травня 2020 року, тобто із пропуском строку, встановленого частиною першою статті 193 ЦПК України. Проте, апеляційний суд, зазначеного не врахував та дійшов помилкового висновку про направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Натомість суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 порушила строки подання зустрічного позову, дійшов обґрунтованого висновку про відмову ОСОБА_1 у прийнятті зустрічного позову до ТОВ "СФ "Агростар", третя особа - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання договору оренди землі недійсним та повернув матеріали зустрічного позову. Вказане свідчить, що апеляційним судом безпідставно скасоване судове рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, тому касаційна скарга підлягає задоволенню. Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сільськогосподарська фірма "Агростар" задовольнити. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2020 року скасувати. Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2020 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 серпня 2021 року м. Київ справа №282/179/20 провадження №61-2761св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 відповідач - приватне сільськогосподарське підприємство ім. Пархоменка, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 30 жовтня 2020 року у складі судді Гуцала П. І. та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 січня 2021 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Павицької Т. М., Шевчук А. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка (далі - ПСП ім. Пархоменка), у якому просив визнати недійсною додаткову угоду від 12 лютого 2019 року до договору оренди землі від 25 березня 2005 року на земельну ділянку площею 2,5545 га, кадастровий номер 1823182400:04:002:0025, укладену між ПСП ім. Пархоменка та ОСОБА_1, речове право якого зареєстровано державним реєстратором Чуднівської міської ради Житомирської області 28 лютого 2019 року, номер запису про інше речове право 30593023, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: 45847839 від 06 березня 2019 року. Позовна заява мотивована тим, що за умовами договору оренди від 25 березня 2005 року, укладеного між ПСП ім. Пархоменка та ОСОБА_1, останній передав в оренду строком на 5 років належну йому на праві власності земельну ділянку площею 2,5545 га. 15 лютого 2010 року між сторонами було укладено додаткову угоду до цього договору, відповідно до якої строк дії договору оренди був продовжений до 01 березня 2020 року. 12 лютого 2019 року ОСОБА_1 підписав додаткову угоду до договору оренди землі від 25 березня 2005 року, відповідно до якої були внесені зміни та доповнення до цього договору, зокрема, щодо строку оренди, розміру орендної плати, тощо. Позивач вважає, що ця додаткова угода є недійсною, оскільки вона не відповідає вимогам закону щодо істотних умов договору. У пункті 4.1. оскаржуваної додаткової угоди розмір орендної плати визначається в залежності від нормативної грошової оцінки. Однак, у додатковій угоді нормативна грошова оцінка земельної ділянки, що є предметом договору оренди, не зазначена. У пункті 2.3. додаткової угоди, який повинен містити нормативну грошову оцінку земельної ділянки, стоїть прочерк. Відповідно до умов договору, базою (прив'язкою) для розрахунку розміру орендної плати є нормативна грошова оцінка земельної ділянки, а вона в договорі не визначена, отже визначити розмір орендної плати неможливо. Умовами додаткової угоди чітко не визначений відсотковий розмір орендної плати, який в свою чергу пов'язується з нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки. У пункті 4.1. додаткової угоди вказано, що орендна плата вноситься орендарем у розмірі "понад 3 відсотки" від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю). Термін "понад 3 відсотки" є ознакою невизначеності та допускає множинне трактування, що не дає підстав дійти розуміння такої істотної умови як розмір орендної плати: це може бути 5%, 10% чи 20% від нормативної грошової оцінки. На сьогоднішній день суміжні землекористувачі орендодавцям виплачують орендну плату в розмірі 14%-18% від нормативної грошової оцінки. Оскільки розмір орендної плати у відсотковому значенні чітко не визначений, а нормативна грошова оцінка земельних ділянок в додаткових угодах сторонами взагалі не зафіксована, це дає підстави стверджувати, що така істотна умова договору, як розмір орендної плати сторонами, взагалі не визначена. Підпунктом 4.2. передбачено, що обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Індексація розраховується відповідно до нормативної грошової оцінки землі, а оскільки нормативна грошова оцінка земельної ділянки сторонами в додатковій угоді не визначена, а розмір орендної плати пов'язується з нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки, то відповідно не можна визначити і розмір індексації. Відсутність у спірній додатковій угоді нормативної грошової оцінки та невизначеність в угоді відсоткового розміру орендної плати унеможливлює проведення індексації, визначення її розміру та відповідної суми, яка підлягає сплаті орендарем, що є порушенням прав орендодавця та підставою для визнання такого правочину недійсним. Зазначені вище умови додаткової угоди є порушенням прав позивача як орендодавця та підставою для визнання цієї додаткової угоди недійсною відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Посилаючись на наведені обставини, позивач просив його позов задовольнити. Короткий зміст судових рішень Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 30 жовтня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду від 12 лютого 2019 року до договору оренди землі від 25 березня 2005 року на земельну ділянку площею 2,5545 га зкадастровим номером 1823182400:04:002:0026, укладену між ПСП ім. Пархоменка та ОСОБА_1, речове право якого зареєстровано державним реєстратором Чуднівської міської ради Житомирської області 28 лютого 2019 року, номер запису про інше речове право 30593023, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: 45847839 від 06 березня 2019 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Додатковим рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 11 листопада 2020 року стягнуто з ПСП ім. Пархоменка на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у сумі 5 000,00 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зазначений у пункті 4.1. додаткової угоди від 12 лютого 2019 року розмір орендної плати з прив'язкою до "понад 3 відсотки" є незрозумілим та нечітко визначеним, оскільки сторони не зазначили конкретний відсоток. Тобто із вказаних положень угоди неможливо визначити суму орендної плати, щодо якої сторони досягли згоди, що свідчить про невідповідність угоди вимогам статті 15 Закону України "Про оренду землі". Інші положення цієї угоди також не дають підстав дійти розуміння такої істотної умови як розмір орендної плати. Постановою Житомирського апеляційного суду від 12 січня 2021 року апеляційну скаргу ПСП ім. Пархоменка залишено без задоволення, рішення Любарського районного суду Житомирської області від 30 жовтня 2020 року - без змін. Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 77, 229 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 16 лютого 2021 року представник ПСП ім. Пархоменка - Забродський А. С., надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 січня 2021 року. У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Любарського районного суду Житомирської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 січня 2021 року, і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами частини першої статті 215 ЦК України, частини першої статті 203 ЦК України, частини першої статті 15 Закону України "Про оренду' землі" та не застосовано до спірних правовідносин частини першої статті 15 та статті 213 ЦК України. Судами застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від: 10 травня 2018 року у справі №322/1008/16; 03 вересня 2018 року у справі №482/2215/15; 20 лютого 2019 року у справі №535/856/16, 13 травня 2019 року у справі №171/1351/17-ц; 23 жовтня 2019 року у справі №562/2026/16, а також у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15, в частині того, що у справі про визнання недійсним договору оренди землі з указаних підстав суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі оренди умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі", визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав. Доводи інших учасників справи 26 квітня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 надіслав засобами поштового зв'язку до суду відзив на касаційну скаргу, який не містить доказів на підтвердження його повноважень як представника сторони (позивача) у цій справі, а тому в силу статей 58, 62, 183, 395 ЦПК України відзив слід повернути заявнику без розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,5545 га з кадастровим номером 1823182400:04:002:0025 та цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку. 25 березня 2005 року між ПСП ім. Пархоменка та ОСОБА_1 було укладено договори оренди землі, згідно якого орендодавець (ОСОБА_1) надав, а орендар (ПСП ім. Пархоменка) прийняв в строкове платне користування належні позивачу на праві приватної власності вищезазначену земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 15 лютого 2010 року між ОСОБА_1 та ПСП ім. Пархоменка було укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 25 березня 2005 року, якою строк дії договору оренди продовжено до 01 березня 2020 року та пункт 4.3. цього договору викладено у наступній редакції: "річна орендна плата за використання об'єкта оренди на момент підписання цього договору встановлюється в розмірі 3% від грошової оцінки земельної ділянки і складає 1 141 грн., в рік". 12 лютого 2019 року між сторонами укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 25 березня 2005 року, за якою строк дії зазначеного договору продовжено до 01 березня 2030 року та поряд із іншими змінами, у пункті 4.1. визначено, що розмір орендної плати становить понад 3 відсотки нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю). Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 06 березня 2019 року №158736669, право оренди ПСП ім. Пархоменка на належну ОСОБА_1 земельну ділянку на підставі договору оренди землі від 25 березня 2005 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 12 лютого 2019 року було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 28 лютого 2019 року (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45847839 від 06 березня 2019 року, номер запису про інше речове право: 30593023). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду У частині третій статті 3 ЦПК України зазначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Як видно із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частині першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 ЦК Українипередбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. У справі, яка переглядається, предметом спору є визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною з підстав відсутності істотної умови, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" - нормативної грошової оцінки; невизначеність в угоді чіткого відсоткового розміру орендної плати, що унеможливлює проведення її індексації, визначення її розміру та суми відповідної виплати. Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. У частині другій статті 792 ЦК України визначено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі". За статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення оспорених додаткових угод) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону. Відповідно до частини першої, другої статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, у тому числі, шляхом визнання угоди недійсною. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України та частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні. У справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі", об'єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених статтею 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 09 грудня 2015 року №6-849цс15. Установивши відсутність у змісті оспорюваної додаткової угоди від 12 лютого 2019 року до договору оренди землі від 25 березня 2005 року істотних умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" - розмір орендної плати, який, виходячи із положень угоди, не відповідає вимогам законодавства, порушує права власника земельної ділянки на отримання орендної плати, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання цієї додаткової угоди недійсною. Аналогічного висновку при розгляді справи з подібними спірними правовідносинами дійшов Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року в справі №282/180/20. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 у зв'язку із його обґрунтованістю. Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги відповідача про те, що оскаржуване судове рішення у справі ухвалене апеляційним судом без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від: 10 травня 2018 року у справі №322/1008/16; 03 вересня 2018 року у справі №482/2215/15; 20 лютого 2019 року у справі №535/856/16; 13 травня 2019 року у справі №171/1351/17-ц; 23 жовтня 2019 року у справі №562/2026/16, та постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15, оскільки, висновки, зазначені у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, суд виходив із конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Наведені в обґрунтування касаційної скарги інші аргументи не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не свідчать про незаконність відповідних рішень, зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. При цьому, колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, №303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року). ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, №63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості. Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Судами попередніх інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка залишити без задоволення. Рішення Любарського районного суду Житомирської області від 30 жовтня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №693/835/19 провадження №61-14319св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Приватне сільськогосподарське підприємство "Канюківське", третя особа - Реєстраційна служба Жашківського управління юстиції, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Канюківське" на рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2020 року під головуванням судді Пічкура С. Д. та постанову Черкаського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л. у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного сільськогосподарського підприємства "Канюківське", третя особа - Реєстраційна служба Жашківського районного управління юстиції, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив суд: визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 16 червня 2016 року, укладений між ним та ПСП "Канюківське" та зобов'язати реєстраційну службу Жашківського районного управління юстиції Черкаської області внести до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про припинення договору оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,5092 га кадастровий номер 7120981200:02:001:1256, що розташована в адміністративних межах Бузівської сільської ради Жашківського району Черкаської області, який укладено між мною та ПСП "Канюківське". Обґрунтовував позовні вимоги тим, що 15 серпня 2014 року між Приватним сільськогосподарським підприємством "Канюківське" (далі - ПСП "Канюківське") та батьком позивача ОСОБА_2 був укладений договір оренди земельної ділянки площею 2,51 га, розташованої на території Бузівської сільської ради терміном до 01 січня 2020 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер і 08 квітня 2016 року позивач отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку земельної ділянки площею 2,5092 га, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256, наданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Бузівської сільської ради. Орієнтовно у травні 2018 року позивач передав всі необхідні правовстановлюючі документи на вказану частку земельної ділянки керівнику ПСП "Канюківське" для оформлення із ним як новим власником та орендодавцем договору оренди земельної ділянки. При передачі документів позивачем були оговорені умови, що договір повинен бути укладений на термін до 01 січня 2020 року. У березні 2019 року ОСОБА_1 стало відомо, що ПСП "Канюківське" уклало із ним договір оренди земельної ділянки терміном до 01 січня 2028 року, який він не підписував. На вимогу позивача орендар надав йому один із примірників договору без номера від 16 червня 2016 року, який ним не підписаний, та у якому вказано, що договір укладено до 01 січня 2028 року. Крім того позивача повідомили, що вказаний договір зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 15 січня 2018 року. ОСОБА_1 вказує, що він не підписував ні договір оренди землі від 16 червня 2016 року, ні акт приймання-передачі об'єкта оренди землі по договору оренди, термін дії договору до 01 січня 2028 року із орендарем не погоджував, тому вважає, що вказаний договір слід визнати недійсним, оскільки він не відповідає внутрішній волі орендодавця. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2020 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним договір оренди землі від 16 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та приватним сільськогосподарським підприємством "Канюківське" на 1/2 частку земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 2,5092 га, розташовану на території Бузівської сільської ради, Жашківського району Черкаської області, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постановою Черкаського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року апеляційну скаргу ПСП "Канюківське" залишено без задоволення, а рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2020 року без змін. частково задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що під час розгляду справи судами встановлено, що спірний договір оренди землі позивач не підписував, тобто правочин був укладений без волевиявлення останнього, а тому його слід визнати недійсним. Також вважали передчасною позовну вимогу до реєстраційної служби про зобов'язання вчинити дії, оскільки рішення суду про визнання договору недійсним, яке набрало законної сили, є підставою для внесення відповідних записів до реєстру речових прав. Реєстраційна служба не була залучена відповідачем у справі, відсутня відмова у вчинені відповідних дій, отже на даний час право позивача не є порушеним та він не може вимагати від реєстратора вчинення певних дій. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року представник ПСП "Канюківське" - директор Стельмах А. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суд першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що при проведенні експертного дослідження експертом в основному було взято експериментальні зразки підписів позивача, відібрані в судовому засіданні і майже не враховані вільні зразки підписів позивача, які зроблені в часовому просторі укладення договору, а судом не враховано тієї обставини, що експертний висновок за результатами проведення судової-почеркознавчої експертизи суперечить науково-методичним рекомендаціям з підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень. Крім того судом першої інстанції було необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про допит свідків, які могли підтвердити обставину отримання позивачем плати за використання земельної ділянки, а суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання про призначення повторної експертизи. Представник заявника зазначає, що судами було встановлено фактичні обставини у справі, що мають суттєве значення для її вирішення на підставі недопустимих доказів. Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Жашківського районного суду Черкаської області. 05 листопада 2019 року цивільна справа №693/835/19 надійшла до Верховного Суду. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року справу призначено колегії суддів у складі: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Фаловської І. М. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2021 року справу призначено колегії суддів у складі: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 березня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 08 квітня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є спадкоємцями майна померлого ОСОБА_2 в розмірі 1/2 частки кожний, що складається з земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,5092 га, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256, що розташована в адміністративних межах Бузівської сільської ради, Жашківського району, Черкаської області. Згідно договору оренди землі від 16 червня 2016 року укладеного між ОСОБА_1 з однієї сторони та орендарем - ПСП "Канюківське" з іншої сторони, орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться в с. Бузівка, Жашківського району, Черкаської області площею 1,2546 га, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256, який укладено на строк дії до 01 січня 2028 року. Вказаний договір зареєстровано 15 січня 2018 року, номер запису 24444263, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, де зазначено строк дії договору оренди до 01 січня 2028 року. Із змісту висновку експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 06 березня 2020 року №99,131/20-23, встановлено, що підпис у графі "орендодавець" оригіналу договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 7120981200:02:001:1256 в межах Бузівської сільської ради, Жашківського району, Черкаської області, який укладено між ОСОБА_1 та ПСП "Канюківське" виконаний не ОСОБА_1. Підписи в акті приймання-передачі об'єкта оренди та додатковій угоді щодо виплати орендної плати до договору оренди землі від 16 червня 2016 року теж виконані не ОСОБА_1. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). За частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в договорі) договір оренди землі укладається в письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. За частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 16 червня 2016 року, посилаюсь на те, що спірний договір він не підписував. Суди попередніх інстанцій повно встановили обставини справи, за якими спірний договір позивач не підписував та, відповідно, істотні умови цього договору не погоджував. Оскільки факт відсутності волевиявлення ОСОБА_1 на укладення оспорюваного договору підтверджуються висновком експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 06 березня 2020 року №99,131/20-23, то такий договір є неукладеними. Висновок експерта оцінено судами за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України. Доводи касаційної скарги в цій частині висновків судів не спростовують та у більшості аргументів зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України. Висновок про застосування положень статей 203, 205, 215, 229-233, 627, 638 ЦК України та статей 14, 15 Закону України "Про оренду землі" за подібних правовідносин викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19), згідно з яким правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не підлягає визнанню недійсним. У такому разі власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв'язку із фактичним використанням земельної ділянки. З огляду на викладене позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться в с. Бузівка, Жашківського району, Черкаської області площею 1,2546 га, кадастровий номер 7120981200:02:001:1256, який укладено на строк дії до 01 січня 2028 року, укладений між ОСОБА_1 та ПСП "Канюківське", задоволенню не підлягають. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки. Доводи касаційної скарги про те, що місцевим судом не допитано свідків відповідача для перевірки викладених фактів, є безпідставними, оскільки клопотання про допит свідків не заявлялось, а суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовлячи у призначенні повторної експертизи в ухвалі від 25 серпня 2020 року вказував, що ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ні в апеляційній скарзі представник ПСП "Канюківське" не вказував на неупередженість, необґрунтованість висновку проведеної експертизи, тобто, погоджувався із її результатами. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Канюківське" задовольнити частково. Рішення Жашківського районного суду Черкаської області від 25 травня 2020 року в частині задоволених позовних вимог про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та постанову Черкаського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Приватного сільськогосподарського підприємства "Канюківське" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №729/759/19 провадження №61-10422св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Картель", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Картель" на рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області у складі судді Кузюри В. О. від 16 лютого 2021 року, додаткове рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 лютого 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду у складі колегії суддів: Євстафіїва О. К., Бечка Є. М., Шарапової О. Л., від 18 травня 2021 року. Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Картель" (далі - ТОВ "Агро-Картель") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору оренди земельної ділянки поновленим та визнання укладеною додаткової угоди. Свої вимоги ТОВ "Агро-Картель" мотивувало тим, що 27 лютого 2012 року ТОВ "Агро-Картель" з ОСОБА_1 укладено договір №02/1 оренди вищевказаної земельної ділянки строком на сім років. Протягом строку дії цього договору позивач належним чином виконував обов'язки орендаря. 24 січня 2019 року ТОВ "Агро-Картель", бажаючи скористатися переважним правом на його поновлення, направив ОСОБА_1 листа №14 про укладення (поновлення) договору на новий строк з проєктом додаткової угоди до нього №1. Згідно з відомостями сайту АТ "Укрпошта" вказаний лист ОСОБА_1 отримано особисто 02 лютого 2019 року. Остання заперечень щодо поновлення укладеного договору не надала, у зв'язку з чим він вважається поновленим, а додаткова угода - укладеною. Із урахуванням наведеного, позивач просив позов задовольнити, визнати поновленим договір оренди земельної ділянки від 27 лютого 2012 року №02/1, кадастровий номер: 7420687400:08:003:0094, площею 1,9247 га, що знаходиться за межами населених пунктів в адміністративних межах Соколівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області, укладений між сторонами строком на сім років, на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, визнати укладеною додаткову угоду №1 до договору оренди від 27 лютого 2012 року №02/1. Короткий зміст рішення та додаткового рішення суду першої інстанції Рішенням Бобровицького районного суду Чернігівської області від 16 лютого 2021 року у задоволенні позову ТОВ "Агро-Картель" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено факт відправки відповідачеві листа з пропозицією про поновлення укладеного ними договору оренди, проте факт отримання цього листа відповідачем позивач не довів. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення договору оренди землі. Додатковим рішенням Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 лютого 2021 року стягнуто з ТОВ "Агро-Картель" на користь ОСОБА_1 15 000 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що витрати відповідача на правничу допомогу у вказаній сумі підтверджено належними і допустимими доказами, а тому у зв'язку з відмовою у позові вони підлягають відшкодуванню. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 травня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "Агро-Картель" залишено без задоволення, а рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 16 лютого 2021 року та додаткове рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 лютого 2021 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки ТОВ "Агро-Картель" не надало суду докази на підтвердження того, що воно у відповідності до умов укладеного сторонами договору оренди землі №02/1 від 27 лютого 2012 року не пізніш як за один місяць до закінчення строку дії цього договору повідомило ОСОБА_1 про намір скористатися належним йому переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк. Щодо ухвалення додаткового рішення про вирішення питання про стягнення витрат на правову допомогу, то апеляційний суд зазначив, що заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу було подано на 2-й день після ухвалення місцевим судом рішення по суті справи, після відповідної усної заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Хуторної С. В. у судових дебатах. У справі відсутні докази надсилання цієї заяви і додатків до неї на адресу ТОВ "Агро-Картель", проте представники останнього з моменту отримання товариством копії додаткового рішення та з моменту ознайомлення представника позивача з матеріалами справи до дати виготовлення апеляційної скарги мали достатньо часу - 28 і 23 дні відповідно для ознайомлення зі змістом заяви, про яку йдеться, і доданих до неї доказів та вироблення правової позиції щодо цієї заяви. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 23 червня 2021 року до Верховного Суду ТОВ "Агро-Картель" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 16 лютого 2021 року, додаткове рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 лютого 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 травня 2021 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, посилаючись на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №873/26/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник вказує також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що судами попередніх інстанцій не було належним чином досліджено подані позивачем докази, які підтверджують той факт, що ТОВ "Агро-Картель" було виконано у повному обсязі вимоги статті 33 Закону України "Про оренду землі", а саме - повідомлено ОСОБА_1 про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди на новий строк. Законом України "Про оренду землі" не передбачено обов'язок орендаря відслідковувати або забезпечувати, а в подальшому доводити в судовому порядку факт отримання орендодавцем листа про намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк. Станом на момент вирішення цієї справи відсутні правові висновки про те, чи є інформація трекінгу із сайту Укрпошти належним доказом щодо відправлення та отримання адресатом поштових відправлень. Відповідачем не спростовано факт отримання направленого позивачем листа. Також заявник вказує на те, що ухвалюючи додаткове рішення про вирішення питання щодо стягнення витрат на правову допомогу, суд першої інстанції порушив норми процесуального закону, положення статей 83, 134, 137, 141 ЦПК України, прийняв рішення про стягнення судових витрат, про які ОСОБА_1 попередньо не заявляла. ТОВ "Агро-Картель" не отримувало заяви ОСОБА_1 про відшкодування судових витрат разом із відповідними доказами. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2021 року справу за позовом ТОВ "Агро-Картель" до ОСОБА_1 про визнання договору оренди земельної ділянки поновленим та визнання укладеною додаткової угоди призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Відзив на касаційну скаргу не надходив Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з копіями виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 27 вересня 2016 року і статуту ТОВ "Агро-Картель", затвердженого загальними зборами його учасників (протокол №64 від 26 вересня 2016 року), ТОВ "Агро-Картель" є юридичною особою, яка здійснює діяльність з вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур. Згідно з копією державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №267225 від 13 листопада 2009 року, виданого на підставі розпорядження Бобровицької районної державної адміністрації №85 від 07 березня 2007 року та зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010985500564, копією кадастрового плану, копією акту про встановлення та погодження зовнішньої межі земельної ділянки в натурі від 26 липня 2011 року та копією схеми розміщення земельних ділянок Соколівської сільської ради Бобровицького району, ОСОБА_1, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1, є власником земельної ділянки площею 1,9247 га, кадастровий №7420687400:08:003:0094, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться на території Соколівської сільської ради Бобровицького району. ОСОБА_1 передала в оренду ТОВ "Агро-Картель" вищезгадану земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, про що ними 27 лютого 2012 року укладено договір оренди землі №02/1, який у цей же день зареєстровано у відділі Держкомзему у Бобровицькому районі за №742068144001281. Пунктом 3.1 вказаного договору передбачено, що він укладений на 7 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 календарних днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про наміри продовжити його дію. У разі відсутності заяви зі сторони орендодавця про припинення або зміну умов договору оренди протягом 1 місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У пункті 3.2 договору зазначено, що орендар буде вважатися належним чином повідомленим про припинення оренди земельної ділянки, якщо повідомлення про припинення чи зміну умов оренди земельної ділянки буде отримане повноважними представниками орендаря в письмовому вигляді. Передання ТОВ "Агро-Картель" належної ОСОБА_1 земельної ділянки - об'єкта оренди на виконання вказаного договору підтверджується копією акту прийому-передачі відповідного змісту. Сплата ТОВ "Агро-Картель" на користь відповідачки орендної плати за користування її земельною ділянкою підтверджується копіями видаткових касових ордерів від 02 листопада 2012 року, 03 грудня 2013 року, 16 вересня 2014 року, 18 грудня 2015 року, 14 грудня 2016 року, 12 вересня 2017 року, 23 серпня 2018 року, копіями відомостей на виплату грошей №11 за 2013 рік, №2 за 2014 рік, №19 за 2015 рік, №9 за 2017 рік, №10 за 2017 рік, №18 за 2018 рік та іншими письмовими доказами. У листі №14 від 24 січня 2019 року ТОВ "Агро-Картель" повідомило ОСОБА_1, що 27 лютого 2019 року спливає термін дії договору оренди №02/1 від 27 лютого 2012 року, у зв'язку з чим товариство має намір укласти договір оренди на новий строк. До цього листа ТОВ "Агро-Картель" додало проєкт додаткової угоди №1 до вказаного договору оренди та просило ОСОБА_1 повернути додаткову угоду №1 з її підписом. Вказаний лист №14 від 24 січня 2019 року та проєкт додаткової угоди №1 ТОВ "Агро-Картель" здало на пошту для відправлення їх ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується копіями опису-вкладення у цінному листі №0103267392300, накладної №0103267392300 та фіскального чеку від 24 січня 2019 року про оплату пересилання рекомендованого повідомлення. Згідно копії роздруківки з сайту https://ukrposhta. ua/ про відстеження поштового відправлення, відправлення №0103267392300, яке надійшло до м. Ніжин, вручено особисто 02 лютого 2019 року. Згідно з копією заяви ОСОБА_1 до ТОВ "Агро-Картель" від 20 лютого 2019 року, цією заявою ОСОБА_1 повідомляє товариство про те, що вона не має наміру продовжувати дію укладеного ними договору №02/1 від 27 лютого 2012 року. Зі змісту листа філії "Чернігівська дирекція" акціонерного товариства "Укрпошта" від 04 вересня 2019 року №32-05-1044/Х-15790 випливає, що квитанцією №5112/7 від 21 лютого 2019 року підтверджується факт направлення ОСОБА_1 ТОВ "Агро-Картель" згаданої заяви рекомендованим листом за адресою: АДРЕСА_2. У висновку експерта Чернігівського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз №392/20-24 від 11 грудня 2020 року зазначено таке: - вирішити питання, коли виконано рукописний текст та підпис у вищезгаданій поштовій квитанції №5112/7 від 21 лютого 2019 року - у той час, яким датовано документ, чи ні, не уявляється можливим з причин відсутності спеціаліста, який вирішує такі задачі судово-технічної експертизи документів; - в наданій на дослідження квитанції №5112/7 від 21 лютого 2019 року відтиск штемпеля АТ "Укрпошта" ПВПЗ 50 нанесений не в той час, яким датований документ, а саме не 21 лютого 2019 року і не в період часу 20 лютого 2019 року - 30 березня 2019 року, яким датовані документи, що містять вільні зразки відтисків цього штемпеля. Встановити, в який саме період часу нанесений цей відтиск в квитанції, не уявляється можливим, оскільки серед наданих для порівняльного дослідження вільних зразків відтисків цієї печатки немає відтисків, в яких відобразилися б ознаки, що вказували б на певний період часу нанесення цього відтиску. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). За приписами частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Закінчення строку дії договору оренди землі спричиняє усталені та законодавчо визначені наслідки, зокрема припиняються права та обов'язки, що випливають із договору, за винятком тих, які продовжують існувати після закінчення договірних відносин. Власник земельної ділянки вправі користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою після закінчення договору оренди за правилами статті 317 ЦК України, укладати договори оренди з іншими орендарями на власний розсуд. Правові підстави поновленнядоговору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України "Про оренду землі". Відповідно до частин першої-п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на дату закінчення строку спірного договору) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проєкт додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проєктом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Частинами восьмою та дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" визначено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України (переважні права наймача). Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі" у відповідній редакції, можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди землі кореспондує передбаченому пунктом 6 частини другої статті 16 ЦК України способу захисту порушеного права шляхом зміни правовідношення та відповідає підставам виникнення, припинення та зміни прав та обов'язків сторін за статтею 11 цього Кодексу. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на дату закінчення строку спірного договору) та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно з частинами другою-п'ятою цього Закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє РІШЕННЯ: Переважне право орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦПК України, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору (подібного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18)). Відповідно до статей 12, 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обґрунтовано виходив із того, що позивач не довів факт порушення свого переважного права на поновлення договору оренди землі, передбаченого статтею 33 Закону України "Про оренду землі". При вирішенні спору судами надано належну оцінку поданим сторонами доказам в сукупності, зокрема висновку експерта Чернігівського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз №392/20-24 від 11 грудня 2020 року, на підставі яких суди дійшли обґрунтованого висновку, що позивачем не надано належних та безспірних доказів, які б підтверджували направлення й отримання відповідачкою листа ТОВ "Агро-Картель" №14 від 24 січня 2019 року з проєктом додаткової угоди №1. До того ж судами взято до уваги, що власник земельної ділянки у заяві від 20 лютого 2019 року заперечила проти продовження строку дії договору оренди земельної ділянки. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки суди правильно застосували матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку із необґрунтованістю. Щодо ухвалення додаткового рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 лютого 2021 року, яким стягнуто з ТОВ "Агро-Картель" на користь ОСОБА_1 15 000 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, слід зазначити наступне. Згідно із частиною першою статті 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. У частинах першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Види адвокатської діяльності визначені у статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату певного гонорару, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18, провадження №12-171гс19). У частинах першій, другій статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. У відповідності до пункту 3 частини першої, частин другої, четвертої та п'ятої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання РІШЕННЯ: У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України). Звукозаписом судового засідання 16 лютого 2021 року підтверджено, що представником відповідача - Хуторною С. В. було порушено питання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у разі відмови у задоволенні позовних вимог із подальшим наданням детального опису наданих послуг адвокатом у відповідності до укладеного договору про надання правової допомоги. Рішення суду першої інстанції по суті спору прийнято 16 лютого 2021 року. 18 лютого ОСОБА_1 було подано заяву про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, до якої долучено договір про надання правової допомоги від 09 серпня 2019 року №0143, додаткову угоду №1 до договору про надання правової допомоги від 09 серпня 2019 року №0143, акт про прийняття-передачу наданих послуг від 17 лютого 2021 року, квитанцію до прибуткового касового ордеру №023 від 09 серпня 2019 року на суму 7 500 грн, квитанцію до прибуткового касового ордеру №034 від 17 лютого 2021 року на суму 7 500 грн. 04 березня 2021 року представник позивача - Яцун Ю. А. ознайомився із матеріалами справи. Залишаючи без змін додаткове рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 лютого 2021 року, апеляційний надав належну оцінку аргументам апеляційної скарги в частині його оскарження, зокрема правильно та об'єктивно виходив із того, що представник ТОВ "Агро-Картель" ознайомився з матеріалами справи, з моменту його ознайомлення із матеріалами справи 04 березня 2021 року та до дати виготовлення апеляційної скарги - 26 березня 2021 року мав можливість подати свої заперечення щодо доводів відповідачки, однак позивачем не було спростовано висновків районного суду щодо наявності підстав для стягнення із позивача на користь відповідачки фактично понесених витрат на професійну правову допомогу у розмірі 15 тис. грн, які документально підтверджені відповідачкою. Вказане спростовує доводи касаційної скарги щодо відсутності правових підстав для вирішення питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу за встановлених у цій справі обставин. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Картель" залишити без задоволення. Рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 16 лютого 2021 року, додаткове рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 22 лютого 2021 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 липня 2021 року м. Київ справа №692/375/17 провадження №61-14748св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - судді Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Селянське (фермерське) господарство "Зима", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, Фермерське господарство "Агро мир 2015", розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Зима", подану адвокатом Ситником Тарасом Анатолійовичем, на рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 21 березня 2019 року, ухвалене у складі судді Чепурного О. П., та постанову апеляційного суду Черкаської області від 1 липня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Василенко Л. І., Єльцова В. О., Карпенко О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2017 року Селянське (фермерське) господарство (далі - СФГ) "Зима" звернулось з позовами до ОСОБА_1, ОСОБА_2 і Фермерського господарства (далі - ФГ) "Агро мир 2015", про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними та визнання договорів оренди землі поновленими. В обґрунтування позову вказував, що 20 січня 2006 року СФГ "Зима" окремо з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклало договори оренди землі, зареєстровані Драбівським районним відділом Черкаської регіональної філії Центру Державного земельного кадастру 28 січня 2006 року. Предметом договорів є оренда належних ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності земельних ділянок з цільовим призначенням для сільськогосподарського виробництва розмірами 4,9589 га та 4,7983 га відповідно. Пунктами 6 договорів оренди землі визначено, що вони укладені на 10 років і набирають чинності після підписання сторонами та державної реєстрації. Відповідно до пункту 27 договорів орендар має право у разі виконання умов договору пріоритетне право на продовження терміну оренди земельних ділянок. Вказувало, що протягом строку дії договорів орендар належним чином виконував їх умови, в тому числі, сплачував орендну плату за договорами у визначені строки і більшому розмірі, ніж передбачено договорами. Орендар неодноразово звертався до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з пропозицією укласти угоди про продовження дії договорів та внести зміни до договорів, в тому числі щодо збільшення розміру орендної плати. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не висловлювали заперечень щодо продовження дії договорів оренди землі. Після закінчення строку дії договорів позивач продовжив користуватися земельними ділянками, сплачував орендну плату та пропонував орендодавцям підписати угоди про поновлення договорів, на що останні не заперечували, проте зволікали з підписанням додаткових угод. У листопаді 2017 року позивачу надійшли листи-повідомлення від Грицько М. М., голови ФГ "Агро Мир 2015", про те, що вона уклала з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 окремі договори оренди землі щодо земельних ділянок, які використовує позивач. На думку позивача, недобросовісні дії відповідачів порушують його право на визнання договорів оренди землі поновленими. Уточнивши позовні вимоги, позивач просив; - визнати недійсними договір оренди землі, укладений 1 червня 2017 року ОСОБА_1 та ФГ "Агро Мир 2015", і договір оренди землі, укладений 1 червня 2017 року ОСОБА_2 та ФГ "Агро Мир 2015"; - визнати договір оренди землі, укладений ОСОБА_1 та СФГ "Зима", зареєстрований Драбівським районним відділом Черкаської регіональної філії Центру Державного земельного кадастру 28 січня 2006 року за №04.06.781.00310, поновленим шляхом визнання укладеною додаткової угоди; - визнати договір оренди землі, укладений ОСОБА_2 та СФГ "Зима", зареєстрований Драбівським районним відділом Черкаської регіональної філії Центру Державного земельного кадастру 28 січня 2006 року за №04.06.781.00309, поновленим шляхом визнання укладеною додаткової угоди. Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття Рішенням Драбівського районного суду Черкаської області від 21 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з невиконання позивачем необхідних умов для реалізації переважного права на продовження договорів оренди землі, а саме непопередження у встановлений договором спосіб (письмово) орендодавців до закінчення дії договорів оренди землі про бажання продовжити дії договорів; пропозиції про укладення додаткових договорів направлені позивачем після закінчення строку дії договорів оренди землі. Постановою апеляційного суду Черкаської області від 1 липня 2019 року апеляційну скаргу СФГ "Зима" залишено без задоволення, а рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 21 березня 2019 року - без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що строк дії договорів оренди землі встановлений до 31 грудня 2016 року, а СФГ "Зима" направило ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повідомлення про намір продовжити дію договорів оренди з проектами додаткових угод лише 10 березня 2017 року, тобто після закінчення їх дії, що вказує на порушення порядку, встановленого статтею 33 Закону України "Про оренду землі". Апеляційний суд врахував, що договори оренди землі ФГ "Агро Мир 2015" уклало з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після закінчення строку дії договорів із СФГ "Зима". Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У серпні 2019 року представник СФГ "Зима" - адвокат Ситник Т. А.звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 21 березня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 1 липня 2019 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій того, що після закінчення строку договору оренди землі СФГ "Зима" продовжувало використовувати спірні земельні ділянки з 31 грудня 2016 року до осені 2017 року та протягом вказаного періоду сплачувало ОСОБА_1 і ОСОБА_2 орендні платежі, а останні не заперечували проти використання позивачем орендованих земельних ділянок. Заявник вказує, що суди помилково не застосували до спірних правовідносин частину шосту статті 33 Закону України "Про оренду землі" та статтю 794 ЦК України. На думку заявника, для поновлення договору оренди з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів як: орендар продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує свої обов'язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову у поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди. Такі висновки викладені Верховним Судом у постановах від 30 січня 2019 року у справі №918/518/17 та від 20 березня 2019 року у справі №908/2460/17. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Провадження у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 8 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 20 січня 2006 року СФГ "Зима" та ОСОБА_1 уклали договір оренди землі, за умовами якого останній передав господарству у строкове платне користування земельну ділянку площею 4,9589 га. 20 січня 2006 року СФГ "Зима" та ОСОБА_2 уклали договір оренди землі, за умовами якого остання передала господарству у строкове платне користування земельну ділянку площею 4,7983 га. Вказані договори оренди землі зареєстровані Драбівським районним відділом Черкаської регіональної філії Центру Державного земельного кадастру 28 січня 2006 року. З пункту 6 вказаних договорів суди встановили, що вони укладені на 10 років, набирають чинності після підписання сторонами та державної реєстрації і діють до 31 грудня 2016 року. Після закінчення строку кожного з договорів орендар має переважне право на поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію. З рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень №1982500011808 та №1982500011816 суди встановили, що позивач направив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 додаткові угоди про поновлення строку дії договорів оренди земельної ділянки, які відповідачі отримали 9 березня 2017 року. 10 жовтня 2017 року Грицько М. М., голова ФГ "Агро Мир 2015", надіслала СФГ "Зима" листи, в яких повідомила товариство про те, що вона є новим орендарем вказаних земельних ділянок на підставі укладених з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 договорів оренди землі. Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги СФГ "Зима" на рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 21 березня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 1 липня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суддійшов таких висновків. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Частиною четвертою статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Правові підстави поновлення договору оренди землі визначаються статтею 33 Закону України "Про оренду землі". Згідно з частиною першою-третьою статті 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на час укладення договорів оренди землі з СФГ "Зима") після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням. Разом з тим, згідно з частинами першою-п'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час закінчення строку договору оренди землі) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється з уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності). Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді (частини восьма, дев'ята статті 33 Закону України "Про оренду землі"). У разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди (частина десята статті 33 Закону України "Про оренду землі"). Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що статтею 33 Закону України "Про оренду землі" визначено алгоритм дій орендаря та орендодавця за наявності наміру поновити договір оренди землі та визначено певні правові запобіжники для захисту орендаря, як більш уразливої сторони в цих правовідносинах, від умисного й безпідставного ухилення орендодавця від продовження орендних правовідносин за відсутності для цього підстав та за наявності добросовісної поведінки орендаря. При цьому законодавець ототожнив поняття "переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк" та "поновлення договору оренди землі", використовуючи конструкцію "поновлення договору оренди землі" як для підстави такого поновлення, передбаченої частинами першою-п'ятою, так і для підстави, передбаченої частиною шостою цієї статті, що свідчить про їх логічну послідовність. Так, дійсний орендар, який добросовісно виконував свої обов'язки за договором оренди землі, має переважне право перед іншими особами на продовження цих орендних правовідносин. Маючи такий намір, він (орендар) зобов'язаний до закінчення строку оренди землі (у строки, визначені частиною другою статті 33 вказаного Закону) повідомити про це орендаря та надіслати проект додаткової угоди. Мета такого повідомлення - запобігання укладення орендодавцем договору оренди з іншою особою у зв'язку з відсутністю в нього інформації про наявність наміру в дійсного орендаря продовжувати орендні правовідносини. При цьому таке завчасне повідомлення з надсиланням проекту додаткової угоди є передумовою для зміни сторонами умов договору оренди під час його поновлення (укладення на новий строк). Орендодавець, розглянувши у місячний термін таке повідомлення і проект додаткової угоди, за необхідності узгодивши з орендарем істотні умови, зобов'язаний або укласти додаткову угоду про поновлення договору оренди землі, або повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень щодо поновлення договору оренди землі шляхом надсилання листа-повідомлення про прийняте рішення (частини перша-п'ята статті 33 Закону України "Про оренду землі"). У разі, якщо орендодавець протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві такого листа-повідомлення про наявність заперечень щодо поновлення договору, про яке йшлося вище, а орендар продовжував користуватися земельною ділянкою після його закінчення, то такий договір вважатиметься поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, без можливості внесення змін до умов договору оренди (частина шоста статті 33 Закону України "Про оренду землі"). При цьому додаткова угода про поновлення договору оренди землі має бути укладена в обов'язковому порядку, а за наявності відмови чи ухилення орендодавця від її укладення після дотримання усіх перелічених вище умов - орендар може оскаржити такі дії орендодавця в судовому порядку. Тобто виникненню в орендодавця обов'язку прийняти рішення про поновлення договору оренди землі або про наявність заперечень щодо такого поновлення договору з надсиланням відповідного листа-повідомлення має передувати звернення орендаря з повідомленням про намір продовжити орендні правовідносини, до якого має бути додано проект додаткової угоди. Факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі відповідно до частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі". І саме у такому випадку відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як "мовчазну згоду" орендодавця на поновлення договору та той самий строк, і на тих самих умовах, що були передбачені договором. Аналогічний за змістом висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц (провадження №14-65цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №530/212/17 (провадження №14-330цс18), згідно з яким для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що позивач не дотримався вимог статті 33 Закону України "Про оренду землі" і не повідомив орендодавців до закінчення строку дії договорів оренди землі про намір скористатися переважним правом на укладення цих договорів на новий строк, що не надає підстав для застосування правил частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі". Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та неврахування факту продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договорів оренди землі відхиляються касаційним судом, оскільки сам по собі факт продовження користування орендованими земельними ділянками після закінчення строку дії договору оренди землі не має самостійного правового значення для вирішення питання про можливість поновлення договору оренди землі на підставі частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі" у зв'язку з тим, що позивач не дотримався вимог частини другої статті 33 Закону України "Про оренду землі", яка надає орендареві підстави розраховувати на можливість такого поновлення. Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про невідповідність висновків судів правовим висновками, викладеним Верховним Судом у постановах від 30 січня 2019 року у справі №918/518/17 та від 20 березня 2019 року у справі №908/2460/17, оскільки у постановах від 22 вересня 2020 року у справі №313/350/16-ц (провадження №14-97цс20) та у справі №159/5756/18 (провадження №14-99цс20) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 10 вересня 2018 року у справі №920/739/17, зокрема щодо тверджень про необов'язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з надсиланням проекту додаткової угоди для виникнення підстави поновлення договору, передбаченої частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі". У постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення справи не впливають. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України"). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін. Щодо судових витрат Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Зима", подану адвокатом Ситником Тарасом Анатолійовичем, залишити без задоволення. Рішення Драбівського районного суду Черкаської області від 21 березня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 1 липня 2019 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 червня 2021 року м. Київ справа №325/1962/19 провадження №61-8485 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - фермерське господарство "Кільджиєв М. М."; відповідачі: ОСОБА_1, фермерське господарство "Чайка"; треті особи: Приазовська районна державна адміністрація Запорізької області, Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області"; розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу фермерського господарства "Кільджиєв М. М." на рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 29 січня 2020 року у складі судді Васильцової Г. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М. С., Подліянової Г. С., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року фермерське господарство "Кільджиєв М. М. " (далі - ФГ "Кільджиєв М. М. ") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, фермерського господарства "Чайка" (далі - ФГ "Чайка"), треті особи: Приазовська районна державна адміністрація Запорізької області, Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним та визнання договору оренди земельної ділянки поновленим. Позовна заява мотивована тим, що 11 січня 2010 року між ним (орендарем) та ОСОБА_1 (орендодавцем) строком на 10 років було укладено договір оренди земельної ділянки площею 7,4500 га, для ведення особистого селянського господарства на території Ботіївської сільської ради Приазовського району Запорізької області, кадастровий номер 2324581400:02:001:0044. За умовами пункту 8 договору після закінчення строку договору орендар має переважне право на поновлення його на новий строк, для чого повинен не пізніше, ніж за 20 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити договір оренди. Відповідно до пункту 41 договору оренди він набув чинності з дня його реєстрації 09 серпня 2010 року. За весь час дії договору від ОСОБА_1 жодних претензій з приводу невиконання орендарем умов договору не надходило. 04 липня 2019 року ОСОБА_1 направив орендарю повідомлення про своє небажання продовжувати дію договору оренди землі, хоча термін дії договору спливає тільки у 2020 році. На це повідомлення позивач 10 липня 2019 року направив ОСОБА_1 лист про намір користуватись земельною ділянкою до кінця строку дії договору. Відповідно до статті 33 Закону України "Про оренду землі" орендар 03 вересня 2019 року направив ОСОБА_1 повідомлення про намір на поновлення договору оренди. Але 04 жовтня 2019 року з відміткою "за закінченням встановленого строку зберігання" лист повернувся позивачу. Отже, заперечень від відповідача проти поновлення договору оренди землі позивач не отримував. 12 серпня 2019 року із даних Державного земельного кадастру позивачем встановлено, що 26 квітня 2019 року ОСОБА_1 передав в оренду цю ж земельну ділянку іншому орендарю - ФГ "Чайка", про що уклав договір оренди, який повинен бути визнаний недійсним, так як право оренди позивача на час його укладення не закінчилось. Ураховуючи викладене, позивач просив суд: визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 7,4497 га для ведення особистого селянського господарства на території Ботіївської сільської ради Приазовського району Запорізької області, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:02:001:0044, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Чайка" 26 квітня 2019 року; визнати поновленим договір оренди земельної ділянки площею 7,4500 га для ведення особистого селянського господарства на території Ботіївської сільської ради Приазовського району Запорізької області, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:02:001:0044, укладений між ФГ "Кільджиєв М. М. " та ОСОБА_1 11 січня 2010 року, зареєстрований 09 серпня 2010 року Запорізькою регіональною філією державного підприємства "Центр Державного Земельного кадастру" за №041027700034, на умовах оренди, визначених договором оренди тієї ж земельної ділянки, укладеним між ОСОБА_1 та ФГ "Чайка" 26 квітня 2019 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Приазовського районного суду Запорізької області від 29 січня 2020 року позов ФГ "Кільджиєв М. М. " задоволено частково. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки площею 7,4497 га для ведення особистого селянського господарства на території Ботіївської сільської ради Приазовського району Запорізької області, кадастровий номер земельної ділянки 2324581400:02:001:0044, що укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Чайка" 21 лютого 2019 року та зареєстрований 26 квітня 2019 року. В іншій частині позовних вимог ФГ "Кільджиєв М. М." відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на час укладення (21 лютого 2019 року) та реєстрації (26 квітня 2019 року) оспорюваного договору оренди земельної ділянки між відповідачами був чинним договір оренди цього ж об'єкта, укладений між позивачем та ОСОБА_1, який зареєстрований 09 серпня 2010 року зі строком дії на 10 років і в установленому законом порядку не припинений, не розірваний, не визнаний недійсним. Таким чином, право користування земельною ділянкою, яке виникло та існує в позивача на підставі договору з одним із відповідачів, було порушено внаслідок укладення договору оренди цієї ж земельної ділянки між відповідачами, і таке право підлягає захисту в обраний позивачем спосіб. У зв'язку з тим, що спірний договір оренди не відповідає вимогам частини другої статті 24 Закону України "Про оренду землі", наявні законні підстави, передбачені частиною першою статті 203 ЦК України, для визнання його недійсним, відповідно до статті 215 ЦК України. До закінчення строку дії договору оренди землі орендодавець повідомив орендаря про відмову в продовженні дії договору оренди, тому підстави для його поновлення відсутні. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року апеляційну скаргу ФГ "Кільджиєв М. М." залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що на час укладення (21 лютого 2019 року) та реєстрації (26 квітня 2019 року) оспорюваного договору оренди земельної ділянки між відповідачами був чинним договір оренди цього ж об'єкта, укладений між позивачем та ОСОБА_1, який зареєстрований 09 серпня 2010 року зі строком дії на 10 років і в установленому законом порядку не припинений, не розірваний, не визнаний недійсним. Таким чином, право користування земельною ділянкою, яке виникло та існує в позивача на підставі договору з одним із відповідачів, було порушено внаслідок укладення договору оренди цієї ж земельної ділянки між відповідачами, і таке право підлягає захисту в обраний позивачем спосіб. У зв'язку з тим, що спірний договір оренди не відповідає вимогам частини другої статті 24 Закону України "Про оренду землі", наявні законні підстави, передбачені частиною першою статті 203 ЦК України, для визнання його недійсним, відповідно до статті 215 ЦК України. До закінчення строку дії договору оренди землі орендодавець повідомив орендаря про відмову в продовженні дії договору оренди, тому підстави для його поновлення відсутні. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2020 року ФГ "Кільджєв М. М." подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове судове рішення, яким позов ФГ "Кільджиєв М. М." задовольнити. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі №6-3цс15 та від 10 червня 2015 року у справі №6-70цс15, також у постанові Великої палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 червня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №325/1962/19 з Приазовського районного суду Запорізької області. У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не мав наміру самостійно обробляти земельну ділянку, а виявив бажання продовжити оренду цієї земельної ділянки шляхом укладення відповідного договору оренди землі. При цьому, позивач, реалізуючи своє переважне право на поновлення договору оренди землі, виконав всі передбачені законодавством процедури. Відповідно до умов договору оренди та законодавства направив відповідачу ОСОБА_1 як власнику земельної ділянки повідомлення з проектом додаткової угоди. Повідомлення позивача про поновлення договору оренди залишене ОСОБА_1 без відповіді. Не підписана ОСОБА_1 і запропонована позивачем додаткова угода до договору оренди. При цьому, між відповідачами всупереч наявному переважному праву позивача укладений договір оренди тієї ж земельної ділянки на певних умовах. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2020 року ФГ "Чайка" подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими. Вважало висновки судів такими, що відповідають вимогам закону та обставинам справи. В іншій частині судові рішення не оскаржується, а тому в силу частини першої статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 7,4500 га на території Ботіївської сільської ради Приазовського району Запорізької області для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 2324581400:02:001:0044, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЗП №039350. Відповідно до копії договору оренди із реєстраційної справи №041027700034 між орендодавцем ОСОБА_1 та орендарем ФГ "Кільджиєв М. М." було укладено договір оренди земельної ділянки від 11 січня 2010 року, за яким орендодавець надає в користування орендарю належну йому земельну ділянку загальною площею 7,4500 га, рілля, за плату строком на 10 років (у разі укладення договору оренди землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва - з урахуванням ротації культур). В пунктах 35 і 36 договору зазначено, що дія договору припиняється у разі: закінчення строку; придбання орендарем земельної ділянки у власність; викупу земельної ділянки для суспільних потреб або примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності, в порядку, встановленому законом; ліквідації юридичної особи - орендаря; достроково за згодою сторін після грошової компенсації затрат орендарю по обробітку земельної ділянки; шляхом його розірвання за взаємною згодою сторін після повідомлення орендатора у письмовій формі за 6 місяців, за взаємною згодою сторін після закінчення с/г робіт, за рішенням суду на вимогу однієї із сторін внаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом. При зміні власника земельної ділянки договір оренди залишається в силі до кінця терміну дії договору. Пунктами 18, 41 договору передбачено, що передача земельної ділянки здійснюється без розроблення проекту її відведення та після державної реєстрації цього договору за актом приймання-передачі, договір набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації у Приазовському районному відділі Запорізької регіональної філії Центру Державного земельного кадастру. Вказаний договір був зареєстрований у Запорізькій регіональній філії державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 09 серпня 2010 року за №041027700034. Наявний підпис посадової особи, яка провела державну реєстрацію та печатка філії. Тобто строк дії вказаного договору оренди закінчується 09 серпня 2020 року. 04 липня 2019 року ОСОБА_1 повідомив ФГ "Кільджиєв М. М." про відсутність згоди на продовження дії договору оренди та попередив про те, щоб орендар не обробляв його земельну ділянку (а. с. 27). 10 липня 2019 ФГ "Кільджиєв М. М." надіслано ОСОБА_1 відповідь на повідомлення від 04 липня 2019 року, в якій зазначено, що за умовами договору строк його дії складає 10 років та закінчується 09 серпня 2020 року, тому до вказаної дати він буде здійснювати господарську діяльність на орендованій земельній ділянці (а. с. 28). 03 вересня 2019 року ФГ "Кільджиєв М. М." надіслане ОСОБА_1 повідомлення про намір продовжити дію договору оренди земельної ділянки з проектом додаткової угоди, яке повернулось за закінчення встановленого строку зберігання (а. с. 36-38). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України "Про оренду землі"). Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Дія такого договору припиняється, у тому числі, у разі закінчення строку, на який його було укладено (частина перша статті 31 Закону України "Про оренду землі"). Правові підстави поновлення договору оренди землі визначені статтею 33 Закону України "Про оренду землі", яка фактично об'єднує два випадки пролонгації договору оренди землі. Так, відповідно до частин першої-п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, установлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем РІШЕННЯ: Частинами восьмою та дев'ятою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку. Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди можуть бути оскаржені в суді. Ці положення узгоджуються із загальною нормою частини першої статті 777 ЦК України. Тобто реалізація переважного права на поновлення договору оренди, яка передбачена частиною першою статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури і строків. Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди згідно з частинами другою, третьою, четвертою та п'ятою цього закону необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє РІШЕННЯ: Частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі №594/376/17-ц, провадження №14-65цс18. Відповідно до пункту 8 договору оренди земельної ділянки від 11 січня 2010 року після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 20 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово про намір продовжити його дію. Судами встановлено, що 04 липня 2019 року ОСОБА_1 повідомив ФГ "Кільджиєв М. М." про відсутність намірів продовжувати на новий строк договір оренди належної йому на праві власності земельної ділянки (а. с. 27). 10 липня 2019 року ФГ "Кільджиєв М. М." надіслало ОСОБА_1 відповідь на вказане повідомлення, зазначивши, що строк дії договору складає 10 років, тобто до 09 серпня 2020 року. До вказаної дати договір оренди є чинним, що дає право орендарю здійснювати свою господарську діяльність відповідно до умов договору (а. с. 28). 03 вересня 2019 року ФГ "Кільджиєв М. М. " направило ОСОБА_1 повідомлення про намір продовження дії договору оренди земельної ділянки разом з проєктом додаткової угоди, яке повернулося 04 жовтня 2019 року з відміткою "за закінченням встановленого строку зберігання" (а. с. 36-38). З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ФГ "Кільджиєв М. М." у частині визнання договору оренди земельної ділянки поновленим, обґрунтовано виходив із того, що переважне право позивача на поновлення договору оренди земельної ділянки не було порушено, оскільки відсутня воля орендодавця на поновлення такого договору, про що завчасно було повідомлено орендаря. Наявність незгоди орендодавця щодо поновлення договору оренди земельної ділянки згідно з положеннями частини п'ятої статті 33 Закону України "Про оренду землі" виключає можливість визнання поновленим попереднього договору у вибраний позивачем спосіб. До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 21 січня 2020 року у справі №379/1354/18 (провадження №61-17309св19); від 25 березня 2020 року у справі 379/1439/18 (провадження №61-1715св20); від 06 квітня 2020 року у справі №378/382/18 (провадження №61-2684св19), від 20 серпня 2020 року у справі №325/1951/19 (провадження №61-7876св20). Крім того, позивач, стверджуючи, що строк договору оренди земельної ділянки закінчується у серпні 2020 року, звернувся до суду з вимогою про визнання цього договору поновленим ще у жовтні 2019 року. Однак, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк лише по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі. Вказане свідчить про те, що позивач фактично ставив питання про захист його права (у частині визнання поновленим договору оренди земельної ділянки), яке може бути (могло бути) порушеним у майбутньому, після закінчення строку дії цього договору оренди землі. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях правильно застосували норми права з урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, і підстав для відступлення від застосованих правових висновків колегія суддів не вбачає. Таким чином, доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними. При цьому Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на відповідну судову практику Верховного Суду, оскільки у наведених заявником справах та у справі, яка переглядається, різні фактичні обставини щодо підстав розірвання та поновлення договорів оренди землі. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами першої та апеляційної інстанцій всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу фермерського господарства "Кільджиєв М. М." залишити без задоволення. Рішення Приазовського районного суду Запорізької області від 29 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. М. Осіян О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №509/1692/17 провадження №61-2165св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - заступник військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеса, відповідачі: ОСОБА_1, Молодіжненська сільська рада Овідіопольського району Одеської області, треті особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів: Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс", Кабінет Міністрів України, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 05 листопада 2018 року у складі судді Гандзій Д. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року заступник військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - МОУ) та Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеса (далі - КЕВ м. Одеси), звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (далі - Молодіжненська сільська рада), треті особи: Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс", Кабінет Міністрів України, про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки. Позовна заява обґрунтована тим, що відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії В №032344 виконавчий комітет Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області надав квартирно-експлуатаційній частині Одеського району у 1986 році у постійне та безоплатне користування земельну ділянку, загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 296,8 га, розташована на території Молодіжненської сільської ради. На вказаній частині земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 розташовані будівлі та споруди бази відпочинку, закріпленої за Державним підприємством МОУ "Оздоровчий комплекс "Ювілейний" (далі - ДП МОУ "ОК "Ювілейний", яке відповідно до наказу МОУ від 25 липня 2006 року №454 реорганізовано шляхом його приєднання до Державного підприємства МОУ "Управління торгівлі Південного оперативного командування", правонаступником якого на цей час є третя особа - Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс", а тому зазначені землі відносяться до державної форми власності з цільовим призначенням - землі оборони, перебуваючи на відповідному обліку в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України. 14 липня 2003 року Молодіжненська сільська рада видаласвідоцтво про право власності на нерухоме майно ДП МОУ "ОК "Ювілейний" (37 будівель та споруд), власником якого визначено державне підприємство МОУ. 20 березня 2008 року Молодіжненська сільрада прийняла рішення №1121-V "Про надання дозволу на підготовку технічної документації по складанню державних актів на право власності безкоштовно громадянам України (згідно додатку) на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в с. Молодіжне, Овідіопольський район Одеської області". Рішенням Молодіжненської сільради від 09 вересня 2008 року №1266-V затверджено технічну документацію по складанню державних актів на право приватної власності на земельні ділянки, що передаються громадянам України для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у с. Молодіжне (зокрема за адресою: АДРЕСА_2, безкоштовно передано земельні ділянки (загальною площею 1,53 га) у власність громадянам України для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд (присадибні ділянки) у с. Молодіжне (згідно з додатком, зокрема ОСОБА_1), а також видано державні акти на право власності на землю. На підставі вказаного рішення ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЖ №319447 від 08 грудня 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3222, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану на АДРЕСА_2. На думку позивача, у ОСОБА_1 безпідставно і незаконно виникло право власності на частину земельної ділянки, що відноситься до земель оборони, на якій розміщено будівлі та споруди ДП МОУ "ОК "Ювілейний". При цьому ні Кабінет Міністрів України, ні МОУ відповідну згоду на припинення права користування земельною ділянкою загальною площею 1,53 га, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна ДП МОУ "ОК "Ювілейний" на її вилучення Молодіжненській сільраді не надавали, жодних заяв про добровільну відмову від належного МОУ права на вказану земельну ділянку сільській раді або вказаним громадянам не адресували. Також, прокурор зазначає, що у цьому випадку власник - Держава УКРАЇНА: в особі МОУ та КЕВ м. Одеси має право витребувати його від добросовісного набувача. Просив суд визнати недійсним державний акт серії ЯЖ №319447 від 08 грудня 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3222, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану на АДРЕСА_2, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення Молодіжненської сільської ради від 09 вересня 2008 року №1266-V, зобов'язати ОСОБА_1 повернути за актом приймання-передачі державі в особі МОУ, КЕВ м. Одеси земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3222, вартістю 178 432,00 грн, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_2, межі якої визначено у державному акті серії ЯЖ №319447 від 08 грудня 2008 року. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 05 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року, позов задоволено. Визнано недійсним державний акт серії ЯЖ №319447 від 08 грудня 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3222, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану на АДРЕСА_2, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення Молодіжненської сільської ради від 09 вересня 2008 року №1266-V. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути за актом приймання-передачі державі в особі МОУ, КЕВ м. Одеси земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3222, вартістю 178 432,00 грн, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_2, межі якої визначено у державному акті серії ЯЖ №319447 від 08 грудня 2008 року. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що Молодіжненська сільська рада в супереч вимогам законодавства України, без відповідних на те повноважень передала відповідачу у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку із земель оборони, які є власністю держави, що є порушенням її інтересів. Молодіжненською сільською радою не враховано правові норми статті 142 ЗК України, відповідно до яких існує певний передбачений законодавством порядок припинення права постійного користування землями оборони, зокрема у зв'язку із добровільною відмовою від них землекористувача. Спірна земельна ділянка не могла бути передана до земель приватної чи комунальної власності через її належність за цільовим призначенням до земель оборони. Держава є власником земель оборони за законом. МОУ, в інтересах якого заявлено позов, дізналося про порушення свого права у жовтні 2014 року, і до цього міністерству не могло бути відомо про порушене право, оскільки за звітністю, що надавалась КЕВ м. Одеси, інформації про вилучення Молодіжненською сільською радою земельної ділянки площею 2,1 га із земель оборони до земель запасу не було. Тому подання позову в травні 2017 року відбулося в межах встановленого законом строку позовної давності для захисту порушеного права власності держави на спірну земельну ділянку. Узагальнені доводи касаційної скарги У січні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про вилучення спірної земельної ділянки не вимагалось чинним на той час законодавством, вилучення спірної земельної ділянки проведене на підставі рішення Молодіжненської сільської ради за згодою землекористувачів. Суди не врахували того, що рішеннями господарських судів у справі №916/4329/14 встановлено, що згода Міністра оборони України і вилучення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, площею 12,5 га із земель оборони з метою землевідведення новому власнику майна була надана в формі листа від 23 грудня 2004 року №220/2826. При цьому прийняття відповідачем спірного РІШЕННЯ: не потребувало прийняття окремого рішення (погодження) Кабінетом Міністрів України, адже згідно з чинним на той час законодавством для прийняття рішення про вилучення земельної ділянки державної власності у зв'язку з добровільною відмовою землекористувача достатньо було згоди МОУ як суб'єкта управління військовим майном. Також преюдиційними для цієї справи є факти, встановлені судами у справі №916/1041/17, зокрема факт надання згоди на вилучення спірних земельних ділянок МОУ у листі від 23 грудня 2004 року №220/2826 за підписом Міністра оборони України Кузьмука О. І., Квартирно-експлуатаційної частини Одеського району у листі від 23 квітня 2007 року №661. Перебіг позовної давності за позовом у цій справі почався з моменту підписання акта приймання-передачі земельної ділянки площею 2,1 га до земель запасу Молодіжненської сільської ради начальником Квартирно-експлуатаційного управління Південного ОК та начальником КЕВ м. Одеси, а саме з 12 липня 2007 року, тобто вказаний строк сплив 12 липня 2010 року. Позивач не надав жодних доказів на підтвердження того, що про порушене право йому стало відомо тільки зараз. Отже позовна давність сплинула на день звернення до суду. Доводи інших учасників справи У березні 2020 року Молодіжненська сільська рада подала до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просила касаційну скаргу задовольнити, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Указувала, що питання правомірності вилучення спірної земельної ділянки з земель оборони вже було предметом розгляду у судовому порядку у справі №916/1041/17. Суди у цій справі встановили, що прийняття Молодіжненською сільською радою спірних рішень відповідало чинному на той час земельному законодавству. У березні 2020 року заступник військового прокурора Одеського гарнізону подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Зазначав, що Молодіжненська сільська рада не була уповноважена розпоряджатися земельною ділянкою, на якій фактично розташоване Державне підприємство (станом на 2007 рік) МОУ "Управління торгівлі Південного оперативного командування", Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі", і діяла з перевищенням повноважень, приймаючи рішення від 25 травня 2007 року №716-V "Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕЧ Одеського району земельної ділянки загальною площею 2,1 га та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради (у межах с. Молодіжне)", від 20 березня 2008 року №1121-V "Про надання дозволу на підготовку технічної документації по складанню державних актів на право власності безкоштовно громадянам України. Рішення у справі №916/1041/17 не може бути преюдиційним, оскільки господарський суд переглядав інші обставини справи. Матеріали справи не містять доказів поінформованості МОУ про порушення свого права до звернення прокурора з вказаним позовом до суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №509/1692/17, витребувано її з Овідіопольського районного суду Одеської та зупинено виконання рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 05 листопада 2018 року. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії В №032344 виконавчий комітет Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області надав квартирно-експлуатаційній частині Одеського району у 1986 році, у постійне та безоплатне користування земельну ділянку, загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 296,8 га, розташована на території Молодіжненської сільської ради. На частині вказаної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, розміщуються будівлі та споруди бази відпочинку, закріпленої за ДП МОУ "ОК "Ювілейний", яке у подальшому відповідно до наказу МОУ від 25 липня 2006 року №454 реорганізоване шляхом приєднання до Державного підприємства МОУ "Управління торгівлі Південного оперативного командування", правонаступником якого на теперішній час є Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі". На підставі розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації від 11 липня 2003 року №459 за Державним підприємством МОУ визнано право власності на будівлі та споруди ДП МОУ "ОК "Ювілейний", що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі якого 14 липня 2003 року видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно ДП МОУ "ОК "Ювілейний" (37 будівель та споруд). Відповідно до тексту листа МОУ від 23 грудня 2004 року №220/2826 у зв'язку із реалізацією будівель та споруд ДП МОУ "ОК "Ювілейний", розташованих в АДРЕСА_1 не заперечує проти вилучення земельної ділянки площею 12,5 га земель оборони з метою землевідведення новому власнику майна. Даний лист був адресований Овідіопольській державній адміністрації (а. с. 70 т. 1). Рішенням Господарського суду Одеської області від 12 січня 2015 року у справі №916/4329/14, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 26 березня 2015 року, які залишені без змін постановою Вищого господарського суду України від 09 червня 2015 року, встановлено, що 25 березня 2005 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Одеській області (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Саймон" (далі - ТОВ "Саймон") (покупець) укладено і нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу майна - об'єкта соціальної сфери шляхом продажу на аукціоні, відповідно до умов якого покупець придбав у власність 73/5000 частини нежитлової будівлі, будівлі та споруди Оздоровчого комплексу "Ювілейний" за адресою: АДРЕСА_1.14 квітня 2008 року між Молодіжненською сільською радою (орендодавець) та ТОВ "Саймон" (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки загальною площею 8,5780 га, розташованої на території Молодіжненської сільської ради в межах населеного пункту на АДРЕСА_1, строком на 49 років. Згідно з листом від 23 квітня 2007 року №661 колишній начальник КЕВ м. Одеси надав дозвіл на вилучення земельних ділянок загальною площею 2,10 га, розташованих на землях Молодіжненської сільської ради в АДРЕСА_1, із земель, наданих раніше у постійне користування КЕЧ Одеського району (а. с. 218 т. 1). 25 травня 2007 року Молодіжненська сільська рада прийняла рішення №716- V "Про вилучення із земель Міністерства оборони України КЕЧ Одеського району земельної ділянки, загальною площею 2,1 га, та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу Молодіжненської сільської ради (у межах с. Молодіжне)". 20 березня 2008 року Молодіжненська сільрада прийняла рішення №1121-V "Про надання дозволу на підготовку технічної документації по складанню державних актів право власності безкоштовно громадянам України (згідно з додатком, в тому числі ОСОБА_1) на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в с. Молодіжне Овідіопольського району Одеської області". Рішенням Молодіжненської сільської ради від 09 вересня 2008 року №1266-V затверджено технічну документацію по складанню державних актів на праві приватної власності на земельні ділянки, що передаються громадянам України для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у с. Молодіжне (зокрема за адресою: АДРЕСА_2), а також передано земельну ділянку (загальною площею 0,085 га) безкоштовно у власність ОСОБА_1 з видачею на його ім'я оспорюваного державного акта серії ЯЖ №319447 від 08 грудня 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3222, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлових будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану на АДРЕСА_2. Рішенням Господарського суду Одеської області від 07 травня 2019 року у справі №916/1041/17, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16 вересня 2019 року та постановою Верховного Суду від 19 грудня 2019 року, відмовлено військовому прокурору у позові, зокрема щодо визнання незаконним та скасування рішення Молодіжненської сільської ради від 25 травня 2007 року № №716-V. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, вирішення справи. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Оскільки касаційну скаргу подано 29 січня 2020 року, Верховний Суд здійснює її розгляд за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 08 лютого 2020 року. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Рішенням Молодіжненської сільської ради від 25 травня 2007 року №716-V земельну ділянку загальною площею 2,1 га, вилучено із земель Міністерства оборони України (КЕЧ Одеського району) та зараховано її до земель запасу Молодіжненської сільської ради в тому числі: земельну ділянку № НОМЕР_1, площею 1,59 га, до категорії земель житлової та громадської забудови, земельну ділянку № НОМЕР_2, площею 0,51 га, до категорії земель рекреаційного призначення (в межах с. Молодіжне). Цим же рішенням було змінено цільове призначення цих земельних ділянок - із земель оборони на землі житлової та громадської забудови та землі рекреаційного призначення (в межах с. Молодіжне). Зазначене рішення органу місцевого самоврядування було оскаржене військовим прокурором Південного регіону України до господарського суду. Рішенням Господарського суду Одеської області від 07 травня 2019 року №716-V у справі №916/1041/17, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16 вересня 2019 року та постановою Верховного Суду від 19 грудня 2019 року, відмовлено військовому прокурору у позові, зокрема щодо визнання незаконним та скасування рішення Молодіжненської сільської ради від 25 травня 2007 року №716-V. У зазначених судових рішеннях констатується і підтверджено законність рішенням Молодіжненської сільської ради від 25 травня 2007 року №716-V. Таким чином, як на момент прийняття Молодіжненською сільською радою від 09 вересня 2008 року №1266-V рішення про виділення відповідачу у власність спірної земельної ділянки, так і на момент ухвалення судами першої та апеляційної інстанції судових рішень у цій справі, рішення Молодіжненської сільської ради від 25 травня 2007 року №716-V було чинним. Відповідно до частини першої, четвертої статті 83 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), в редакції закону на час прийняття селищною радою рішення, землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю, у тому числі в результаті передачі територіальній громаді землі державної власності. Таким чином, починаючи із 25 травня 2007 року територіальна громада Молодіжненська сільська рада є власником спірної земельної ділянки і, як власник, мала право розпоряджатись спірними земельними ділянками, у тому числі шляхом виділення земельної ділянки в порядку статті 118 ЗК України. Суди першої та апеляційної інстанції залишили поза увагою, що військовий прокурор звернувся до суду із цим позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Одеси посилався на порушення прав цих суб'єктів, проте до передачі у власність спірної земельної ділянки відповідачу ОСОБА_1 власником спірної земельної ділянки була саме територіальна громада Молодіжненської сільської ради, а не держава в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Одеси, а тому права не може бути порушено. Рішенням Молодіжненської сільської ради від 09 вересня 2008 року №1266-V про затвердження технічної документації по складанню державних актів на праві приватної власності на земельні ділянки, що передаються громадянам України для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у с. Молодіжне (зокрема за адресою: АДРЕСА_2), а також про передання земельної ділянки (загальною площею 0,085 га) безкоштовно у власність ОСОБА_1 з видачею на його ім'я оспорюваного державного акта прокурором як правову підставу для виникнення у нього права приватної власності відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України не оспорено і є чинним. Прокурором, який діяв в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Одеса, не доведено порушення прав зазначених суб'єктів діями та рішеннями відповідачів щодо розпорядження земельною ділянкою комунальної власності в порядку статей 12, 118, 122 ЗК України. Отже громадяни набувають у власність або в користування земельні ділянки із земель комунальної власності на підставі рішень органів місцевого самоврядування, а державний акт на земельну ділянку, який оскаржує прокурор, є лише правовстановлюючим документом. Зазначені дії органу місцевого самоврядування, як уповноваженого власника, а також дії громадянина, який отримав у приватну власність землю за рахунок землі комунальної власності, жодним чином не порушують право МОУ та КЕВ м. Одеси за захистом якого звернувся прокурор. На зазначене суди першої та апеляційної інстанції уваги не звернули і дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. З огляду на те, що оскаржуваний державний акт на право власності на земельну ділянку з наведених прокурором підстав не порушує права держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Одеси, у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено порушення норм процесуального права, оскаржені судові рішення підлягають скасуванню на підставі статті 412 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Щодо стягнення судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. ОСОБА_1 сплачено 6 400,00 грн судового збору за подання касаційної скарги та апеляційної скарги 4 800,00 грн. Тому з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 у порядку статті 141 ЦПК України підлягають стягненню судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, в розмірі 11 600,00 грн. Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 05 листопада 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси до ОСОБА_1, Молодіжненської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, треті особи: Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс" та Кабінет Міністрів України, про визнання недійсним державного акта серії ЯЖ №319447 від 08 грудня 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3222, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану на АДРЕСА_2, виданий на ім'я ОСОБА_1 на підставі рішення Молодіжненської сільської ради від 09 вересня 2008 року №1266-V та зобов'язання ОСОБА_1 повернути за актом приймання-передачі державі в особі Міністерства оборони України, квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3222, вартістю 178 432,00 грн, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_2, межі якої визначено у державному акті серії ЯЖ №319447 від 08 грудня 2008 року відмовити. Стягнути з військової прокурори Одеського гарнізону на користь ОСОБА_1 11 600,00 грн судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №357/452/21 провадження №61-7721св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, відповідач - Приватне орендне підприємство "Агрофірма Узинська", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного орендного підприємства "Агрофірма Узинська" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року у складі судді Кошеля Б. І. та постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Заришняк Г. М., Музичко С. Г., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2021 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25 звернулися до суду з позовом до Приватного орендного підприємства "Агрофірма Узинська" (далі - ПОП "Агрофірма Узинська") про розірвання договорів оренди земельних ділянок. Позовну заяву мотивовано тим, що позивачі є власниками земельних ділянок та уклали з ПОП "Агрофірма Узинська" договори оренди землі, відповідно до умов яких відповідач зобов'язався сплачувати їм щорічно орендну плату в розмірі 3% від вартості земельної ділянки в натуральній та грошовій формі. Усупереч положенням договорів оренди та вимогам чинного земельного законодавства ПОП "Агрофірма Узинська" не виплачувало позивачам орендну плату протягом 2017-2019 років. Несплату відповідачем орендної плати позивачі вважають підставою для розірвання договорів оренди земельних ділянок. З огляду на викладене та уточнивши позовні вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25 просили суд: - розірвати договір оренди землі від 21 листопада 2012 року №2, укладений між ОСОБА_1 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:002:0015 з усіма змінами та доповненнями; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №4, укладений між ОСОБА_2 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0012; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №10, укладений між ОСОБА_3 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:009:0005; - розірвати договір оренди землі від 20 лютого 2016 року №1, укладений між ОСОБА_4 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:002:0019; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2014 року №28, укладений між ОСОБА_5 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0014; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №30, укладений між ОСОБА_6 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:005:0004; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №31, укладений між ОСОБА_7 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:005:0005; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №74, укладений між ОСОБА_8 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:002:0010; - розірвати договір оренди землі від 21 листопада 2012 року №95, укладений між ОСОБА_9 та ПОП "Агрофірма Узинська", код щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0024; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №20, укладений між ОСОБА_10 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0007; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №101, укладений між ОСОБА_11 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:009:0008 (1/3 частки) ; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №100, укладений між ОСОБА_11 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:009:0007; - розірвати договір оренди землі від 30 вересня 2013 року №90, укладений між ОСОБА_12 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0043; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №104, укладений між ОСОБА_13 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровими номерами 3220485800:03:005:0003; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №37, укладений між ОСОБА_13 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровими номерами 3220485800:03:005:0001; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №105, укладений між ОСОБА_14 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:005:0002; - розірвати договір оренди землі від 15 листопада 2013 року №185, укладений між ОСОБА_15 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:004:0050; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №108, укладений між ОСОБА_16 та ПОП "Агрофірма Узинська" щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0006; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №109, укладений між ОСОБА_17 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0001; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №138, укладений між ОСОБА_18 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:006:0013; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №131, укладений між ОСОБА_19 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:006:0003; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №166, укладений між ОСОБА_20 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:006:0010; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №146, укладений між ОСОБА_21 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:002:0007; - розірвати договір оренди землі від 15 листопада 2013 року №139, укладений між ОСОБА_22 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:004:0047; - розірвати договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №24, укладений між ОСОБА_23 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:006:0004; - розірвати договір оренди землі від 26 листопада 2012 року №163, укладений між ОСОБА_24 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:002:0008; - розірвати договір оренди землі від 23 грудня 2013 року №174, укладений між ОСОБА_25 та ПОП "Агрофірма Узинська", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:004:0051; - стягнути з відповідача понесені позивачами судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, позов ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25 задоволено частково. Розірвано договір оренди землі від 21 листопада 2012 року №2, укладений між ОСОБА_1 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:002:0015 з усіма змінами та доповненнями. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №4, укладений між ОСОБА_2 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0012. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №10, укладений між ОСОБА_3 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:009:0005. Розірвано договір оренди землі від 20 лютого 2016 року №1, укладений між ОСОБА_4 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:002:0019. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2014 року №28, укладений між ОСОБА_5 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0014. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №30, укладений між ОСОБА_6 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:005:0004. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №31, укладений між ОСОБА_7 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:005:0005. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №74, укладений між ОСОБА_8 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:002:0010. Розірвано договір оренди землі від 21 листопада 2012 року №95, укладений між ОСОБА_9 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0024. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №20, укладений між ОСОБА_10 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0007. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №101, укладений між ОСОБА_11 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:009:0008. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №100, укладений між ОСОБА_11 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:009:0007. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №104, укладений між ОСОБА_13 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:005:0003. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №37, укладений між ОСОБА_13 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:005:0001. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №105, укладений між ОСОБА_14 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:005:0002. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №108, укладений між ОСОБА_16 та ПОП "Агрофірма Узинська" щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0006. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №109, укладений між ОСОБА_17 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:001:0001. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №138, укладений між ОСОБА_18 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:006:0013. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №131, укладений між ОСОБА_19 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:006:0003. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №166, укладений між ОСОБА_20 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:006:0010. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №146, укладений між ОСОБА_21 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:002:0007. Розірвано договір оренди землі від 01 серпня 2015 року №24, укладений між ОСОБА_23 та ПОП "Агрофірма Узинська", код ЄДРПОУ 00385916, щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3220485800:03:006:0004. У задоволенні інших вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду мотивовано наявністю підстав для розірвання договорів оренди землі, оскільки відповідач систематично не виконував зобов'язань зі сплати орендної плати ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_23 за 2017-2019 роки. Посилання ПОП "Агрофірма Узинська" про пропуск позивачами строку позовної давності є помилковим, оскільки на спірні правовідносини позовна давність не поширюється з огляду на те, що несплата орендної плати є триваючим правопорушенням. Водночас строки дії договорів оренди землі, укладених ПОП "Агрофірма Узинська" зі ОСОБА_22, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_25 та ОСОБА_24 на момент подання позову припинилися, тому в задоволенні їхніх позовних вимог слід відмовити за безпідставністю. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У травні 2021 року ПОП "Агрофірма Узинська" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій застосували норми земельного законодавства України в частині можливості розірвання договору оренди через систематичну несплату орендарем орендної плати без встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення. Відповідно до колективної скарги позивачів від 06 червня 2017 року Міністерство юстиції України 20 червня 2017 року прийняло наказ про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо земельних ділянок, прийнятих за наслідками укладення оспорюваних договорів оренди, зі скасуванням відповідних записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Суди попередніх інстанцій не дослідили довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до яких протягом спірного періоду, за 2017-2019 роки, записи про право оренди відповідача скасовано та у липні 2017 року зареєстровано право оренди на спірні ділянки за іншим орендарем СВК "Розаліївський", а у травні 2019 року - за ТОВ "РОЗА-Л". Також суди не врахували умови договорів оренди в частині встановлення порядку виплати орендної плати: якщо орендодавець не звернувся до орендаря за отриманням орендної плати, то її виплата здійснюється за умови письмового звернення орендодавця; умовами договорів оренди земельних ділянок (крім договорів, укладених з ОСОБА_1 та ОСОБА_9) передбачено можливість сплати орендарем орендної плати орендодавцям наперед. Суди проігнорували те, що до 2017 року позивачі отримали орендну плату за 2017-2019 роки. З огляду на викладене суди неправильно застосували норми частини другої статті 526, статей 612-614, 631, частини шостої статті 762 ЦК України, частини першої статті 93 та статті 125 ЗК України, статей 1, 6, 13, 17, 21, 24, 25 Закону України "Про оренду землі", а також частини п'ятої статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_22, ОСОБА_24, ОСОБА_25 ПОП "Агрофірма Узинська" не оскаржується, а тому відповідно до положень статті 400 ЦПК України у касаційному порядку не переглядаються. Короткий зміст позиції інших учасників справи Відзиви на касаційну скаргу позивачі до суду не подавали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПОП "Агрофірма Узинська", витребувано з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області цивільну справу №357/452/21. Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,8903 га з кадастровим номером 3220485800:03:002:0015, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 21 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №2 та додаткову угоду №1 про зміну терміну дії договору від 18 квітня 2017 року, відповідно до умов яких орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,8903 га, кадастровий номер 3220485800:03:002:0015, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 67 648,00 грн. 27 квітня 2017 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за ПОП "Агрофірма Узинська" за індексним номером 35002376. ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 3,7101 га з кадастровим номером 3220485800:03:001:0012, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_2 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №4, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,7101 га, кадастровий номер 3220485800:03:001:0012, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 26 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за ПОП "Агрофірма Узинська" за індексним номером 27558528. ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 7,509 га з кадастровим номером 3220485800:03:009:0005, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_3 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №10, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 7,509 га, кадастровий номер 3220485800:03:009:0005, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 296 751,98 грн. 26 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 27563563. ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 3,8904 га з кадастровим номером 3220485800:03:002:0019, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 20 лютого 2016 року між ОСОБА_4 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №1, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,8904 га, кадастровий номер 3220485800:03:002:0019, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 176 381,97 грн. 24 листопада 2016 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 32534532. ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 3,67 га з кадастровим номером 3220485800:03:001:0014, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_5 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №28, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку, площею 3,67 га, кадастровий номер 3220485800:03:001:0014, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 01 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26650875. ОСОБА_6 є власником земельної ділянки площею 3,933 га з кадастровим номером 3220485800:03:005:0004, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_6 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №30, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,933 га, кадастровий номер 3220485800:03:005:0004, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 30 листопада 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26601644. ОСОБА_7 є власником земельної ділянки площею 3,933 га з кадастровим номером 3220485800:03:005:0005, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_7 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №31, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,933 га, кадастровий номер 3220485800:03:005:0005, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 07 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26825260. ОСОБА_26 є власником земельної ділянки площею 3, 893 га з кадастровим номером 3220485800:03:002:0010, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_26 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №74, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,893 га, кадастровий номер 3220485800:03:002:0010, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 07 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26808865. ОСОБА_9 є власником земельної ділянки площею 3,7201 га з кадастровим номером 3220485800:03:001:0024, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 21 листопада 2012 року між ОСОБА_9 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №95, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,7501 га, кадастровий номер 3220485800:03:001:0024, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 67 648,00 грн. 28 квітня 2017 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 35002707. ОСОБА_27 є власником земельної ділянки площею 3,62 га з кадастровим номером 3220485800:03:001:0007, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_27 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №20, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,62 га, кадастровий номер 3220485800:03:001:0007, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 26 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 27557957. ОСОБА_11 є власником 1/3 частки земельної ділянки площею 3,763 га з кадастровим номером 3220485800:03:009:0008, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_11 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №101, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 1,254 га, кадастровий номер 3220485800:03:009:0008, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 49 458,66 грн. 04 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26748835. ОСОБА_11 є власником земельної ділянки площею 3,862 га з кадастровим номером 3220485800:03:009:0007, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_11 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №100, відповідно до умов якого, орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,862 га, кадастровий номер 3220485800:03:009:0007, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 07 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26823629. ОСОБА_12 є власником земельної ділянки площею 3,8896 га з кадастровим номером 3220485800:03:001:0043, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 30 вересня 2013 року між ОСОБА_12 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №90, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,8896 га, кадастровий номер 3220485800:03:001:0043, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 67 648,00 грн. ОСОБА_13 є власником земельної ділянки площею 3,933 га з кадастровим номером 3220485800:03:005:0003, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_13 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №37, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,933 га, кадастровий номер 3220485800:03:005:0003, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 06 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26797494. ОСОБА_13 є власником земельної ділянки площею 3,932 га з кадастровим номером 3220485800:03:005:0001, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_13 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №104, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,932 га, кадастровий номер 3220485800:03:005:0001, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 26 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 27547127. ОСОБА_14 є власником земельної ділянки площею 3,932 га з кадастровим номером 3220485800:03:005:0002, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_14 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №105, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,932 га, кадастровий номер 3220485800:03:005:0002, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 01 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26631182. ОСОБА_15 є власником земельної ділянки площею 3,8519 га з кадастровим номером 3220485800:03:004:0050, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 15 листопада 2013 року між ОСОБА_15 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №185, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,8519 га, кадастровий номер 3220485800:03:004:0050, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 67 648,00 грн. ОСОБА_16 є власником земельної ділянки площею 4,1086 га з кадастровим номером 3220485800:03:001:0006, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_16 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №108, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 4,1086 га, кадастровий номер 3220485800:03:001:0006, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 07 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26813468. ОСОБА_17 є власником земельної ділянки площею 3,89 га з кадастровим номером 3220485800:03:001:0001, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_17 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №109, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,89 га, кадастровий номер 3220485800:03:001:0001, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 26 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 27549433. ОСОБА_18 є власником земельної ділянки площею 3,915 га з кадастровим номером 3220485800:03:006:0013, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_18 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №138, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,915 га, кадастровий номер 3220485800:03:006:0013, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 26 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 27560555. ОСОБА_19 є власником земельної ділянки площею 3,919 га з кадастровим номером 3220485800:03:006:0003, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_19 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №131, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,919 га, кадастровий номер 3220485800:03:006:0003, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 01 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26628301. ОСОБА_20 є власником земельної ділянки площею 3,915 га з кадастровим номером 3220485800:03:006:0010, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_20 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №166, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,915 га, кадастровий номер 3220485800:03:006:0010, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 26 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 27560307. ОСОБА_21 є власником земельної ділянки площею 3,893 га з кадастровим номером 3220485800:03:002:0007, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_28 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №146, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,893 га, кадастровий номер 3220485800:03:002:0007, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн. 03 грудня 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26736310. ОСОБА_22 є власником земельної ділянки площею 3,8333 га з кадастровим номером 3220485800:03:004:0047, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 15 листопада 2013 року між ОСОБА_22 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №139, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,8333 га, кадастровий номер 3220485800:03:004:0047, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 67 648,00 грн. ОСОБА_23 є власником земельної ділянки площею 3,9151 га з кадастровим номером 3220485800:03:006:0004, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 01 серпня 2015 року між ОСОБА_23 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №24, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,9151 га, кадастровий номер 3220485800:03:006:0004, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 148 375,99 грн (т. 1, а. с. 78). 30 листопада 2015 року державний нотаріус Узинської міської державної нотаріальної контори Білоцерківського районного нотаріального округу Київської області Малькевич Л. В. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за відповідачем за індексним номером 26606885. ОСОБА_24 є власником земельної ділянки площею 3,8927 га з кадастровим номером 3220485800:03:002:0008, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 26 листопада 2012 року між ОСОБА_24 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №163, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,8927 га, кадастровий номер 3220485800:03:002:0008, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 67 648,00 грн. ОСОБА_25 є власником земельної ділянки площею 3,8335 га з кадастровим номером 3220485800:03:004:0051, що розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. 23 грудня 2013 року між ОСОБА_25 та ПОП "Агрофірма Узинська" було укладено договір оренди землі №174, відповідно до умов якого орендодавець надав ПОП "Агрофірма Узинська" в оренду земельну ділянку площею 3,8335 га, кадастровий номер 3220485800:03:004:0051, яка розташована в межах Розаліївської сільської ради Білоцерківського району Київської області. Сторони погодили, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки на момент укладення договору становила 67 648,00 грн. Відповідно до пунктів 9, 11 договорів оренди землі, укладених між ПОП "Агрофірма Узинська" та ОСОБА_26, ОСОБА_28, ОСОБА_27, ОСОБА_14, ОСОБА_16, ОСОБА_6, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_5, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_23, ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_13, ОСОБА_11, орендна плата становить 4 500,00 грн за один рік оренди та вноситься власнику земельної ділянки з 01 вересня до 01 грудня поточного року. Згідно з пунктами 9, 11 договору оренди землі укладеного між ПОП "Агрофірма Узинська" та ОСОБА_4, орендна плата становить 7 763,98 грн за один рік оренди, з ОСОБА_11 - 1 500,00 грн за один рік оренди, з ОСОБА_3 - 9 000,00 грн за один рік оренди та вноситься власнику земельної ділянки з 01 вересня до 01 грудня поточного року. Відповідно до пунктів 9, 11 договорів оренди, укладених між ПОП "Агрофірма Узинська" та ОСОБА_24, ОСОБА_22, ОСОБА_1, ОСОБА_12, ОСОБА_15, ОСОБА_9, ОСОБА_25, орендна плата вноситься в розмірі 3% від вартості земельної ділянки в натуральній і грошовій формі; вона вноситься до 31 грудня поточного року. 09 лютого 2021 року представником ПОП "Агрофірма Узинська" подано клопотання про застосування строків позовної давності, оскільки, на думку представника відповідача, перебіг строку позовної давності для звернення позивачів до суду з вимогою про розірвання договорів оренди з підстав систематичної несплати орендної плати розпочався з 2017 року та, відповідно, закінчився у 2020 році, тоді як позивачі звернулись до Білоцерківського міськрайонного суду з позовом лише в січні 2021 року. Виходячи з приписів частини четвертої статті 267 ЦПК України, просить застосувати позовну давність та відмовити в задоволенні позову. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Крім того, підставою касаційного оскарження рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року заявник вказує відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України (далі - ЗК україни), Законом України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на момент виникнення правовідносин між сторонами у справі). Законом України "Про оренду землі" визначаються умови укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі. Відповідно до статті 1 Закону "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Частинами першою-третьою статті 21 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Згідно зі статтею 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. На вимогу однієї із сторін договір відповідно до частини першої статті 32 Закону України "Про оренду землі" може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. Положеннями статей 24, 25 Закону України "Про оренду землі" визначено права та обов'язки орендодавця і орендаря, а саме: орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; своєчасного внесення орендної плати. Орендар, у свою чергу, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження та зобов'язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку. Статтею 141 ЗК України передбачено таку підставу припинення права користування земельною ділянкою, як систематична несплата земельного податку або орендної плати. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17 (провадження №61-41932сво18) зроблено правовий висновок щодо підстав для розірвання договору оренди землі з урахуванням пункту "д " частини першої статті 141 ЗК України: "Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому, систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться". Отже, аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати. Зазначені положення закону вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підставу для розірвання договору оренди. При цьому факт несплати орендної плати стосується випадків як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому ніж визначено договором (без урахування індексації, індексу інфляції тощо). Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року в справі №912/1385/17 (провадження №12-201гс18) сформульовано правовий висновок: "враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року в справі №6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку в справі №910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність". Зазначений підхід до вирішення питання щодо можливості розірвання договору судом з підстави істотності допущеного орендарем порушення договору шляхом систематичної несплати орендної плати є сталим та підтверджується релевантною практикою суду касаційної інстанції. Зокрема аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі №689/1101/18 (провадження №61-10292св20). частково задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій застосували до спірних правовідносинах положення частини другої статті 651 ЦК України, виходячи з того, що відповідач систематично не виконував зобов'язань зі сплати орендної плати ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_23 за 2017-2019 роки. Разом з цим, встановивши лише наявність факту порушення відповідачем умов договорів оренди земельних ділянок, суди попередніх інстанцій не з'ясували суттєві обставини цієї справи щодо критерію істотності цього порушення договорів. Так, заперечуючи проти позовних вимог, ПОП "Агрофірма Узинська" посилалося на те, що відповідно до частини шостої статті 762 ЦК України воно звільняється від сплати орендної плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які підприємство не відповідає, оскільки на підставі наказу Міністерства юстиції України від 20 червня 2017 року за скаргою позивачів право оренди відповідача було скасовано, тому відповідач фактично припинив користування земельними ділянками через обставини, за які він не відповідає. Суди попередніх інстанцій обмежились висновком про те, що зазначені обставини не звільняють відповідача від обов'язку сплати орендної плати позивачам та ПОП "Агрофірма Узинська" не надало до суду доказів на підтвердження неможливості користуватися земельними ділянками, зокрема, наявності реальних перешкод у здійсненні такого права. Відповідно до системного аналізу глави 58 ЦК України оренда земельної ділянки є різновидом найму майна, а тому загальні положення про найм (оренду) застосовуються до регулювання відносин з найму (оренди) земельної ділянки, якщо інші правила не передбачено спеціальним Законом. Положення Закону України "Про оренду землі" не забороняють застосування до відносин з оренди землі наведених загальних положень, викладених в статті 762 ЦК України (постанова Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі №399/935/16-ц (провадження №61-304св17)). Згідно з положеннями частини шостої статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. У пунктах 6.8-6.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі №910/7495/16 (провадження №12-37гс18) зазначено, що норма частини шостої статті 762 ЦК України визначає в якості підстави звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату об'єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. Обставини, зазначені у нормі частини шостої статті 762 ЦК України, повністю не охоплюються поняттям форс-мажорних обставин, адже на відміну від останніх, ознаками яких є їх об'єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність, перші можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією орендодавця, тобто обставини згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України можуть включати обставини непереборної сили та випадку, втім не обмежуються ними. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутність у частині шостій статті 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством. Згідно зі статтями 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Частиною першою статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. Зі скасуванням рішень державних реєстраторів про реєстрацію за позивачем речового права на нерухоме майно - права оренди на спірну земельну ділянку та внесенням відповідних відомостей до Реєстру втрачаються ті правові наслідки, які з них випливають, а саме - скасовується державна реєстрація речового права і особа у відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №357/8110/18 (провадження №61-15401св19). У постанові Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі №469/912/15 (провадження №61-33986св18) зазначено: "З другої половини 2013 року відповідач був позбавлений можливості користуватись земельною ділянкою з вини позивача, яка передала спірну земельну ділянку за договором оренди іншій особі, внаслідок чого припинилась і виплата орендної плати, яка за своєю суттю є платою за фактичне користування землею. За таких обставин, суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, встановили відсутність правових підстав для розірвання спірного договору оренди землі. Доводи касаційної скарги щодо безпідставної систематичної невиплати орендної плати відповідачем є необґрунтованими з огляду на положення частини шостої статті 762 ЦК України, відповідно до якої наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає". За змістом правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 травня 2019 року у справі №469/905/15-ц (провадження №61-28489св18), відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема в тому числі, розірвання договору, а відповідальність особи, яка порушила зобов'язання, наступає лише за наявності її вини у формі умислу або необережності, якщо інше не встановлено договором або законом. Наказом Міністерства юстиції України від 20 червня 2017 року №1977/5 "Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень" задоволено колективну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_10, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_20, ОСОБА_28, ОСОБА_22, ОСОБА_24, ОСОБА_15, ОСОБА_25, ОСОБА_23, ОСОБА_8, ОСОБА_19, ОСОБА_1, ОСОБА_11, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_9, ОСОБА_7 від 06 червня 2017 року у повному обсязі. "Вирішено: скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26.12.2015 № №27558528, 27563563, 27557957, від 24.11.2016 №32534532, від 01.12.2015 №26650875, від 30.11.2015 №26601644, від 26.12.2015 №27547127, від 06.12.2015 №26797494, від 01.12.2015 №26631182, від 07.12.2015 №26813468, від 26.12.2015 №27549433, від 26.12.2015 №27560555, від 26.12.2015 №27560307, від 03.12.2015 №26736310, від 30.11.2015 №26606885, від 07.12.2015 №26808865, від 01.12.2015 №26628301, від 04.12.2015 №26748835, від 07.12.2015 26823629, від 07.12.2015 №26825260, прийняті державним нотаріусом Узинської міської державної нотаріальної контори Малькевич Л. В., від 05.01.2015 №18516904, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Поповою Л. О., від 02.12.2014 №17647464, від 05.12.2014 №17767712, від 02.12.2014 №17644881, від 10.12.2014 №17884014, прийняті державним реєстратором реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Приймак Н. В., від 27.01.2015 №18890003, прийняте державним реєстратором реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області Куліковим Д. Б., від 06.10.2015 №25085386, прийняте державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Гвоздь С. М., від 10.08.2015 №23549344, прийняте державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Самсон Т. В., від 01.12.2015 №26621979, від 15.12.2015 №27090841, від 09.11.2015 №25964642, прийняті державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції Київській області Рибалко В. М., від 10.02.2016 №28159945, прийняте державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області Абрамською Є. М. від 23.03.2016 №28881407, прийняте державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції Київській області Набоком В. М. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28.04.2017 №35002376, прийняте державним нотаріусом Узинської міської державної нотаріальної контори Малькевич Л. В., та внесено запис про скасування запису №20208328 до Державного реєстру речових прав нерухоме майно. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 28.04.2017 №35002707, прийняте державним нотаріусом Узинської міської державної нотаріальної контори Малькевич Л. В., та внести запис про скасування запису №20208861 до Державного реєстру речових прав нерухоме майно. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 08.04.2017 №34687551, прийняте державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори Плющ Н. В., та внести запис про скасування запису №19879933 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно". На підставі зазначеного наказу державний реєстратор Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Сторчак С. П. прийняв рішення від 20 червня 2017 року №35776855 в частині скасування державної реєстрації іншого речового права від 30 листопада 2015 року № №12288917, 12286379, від 01 грудня 2015 року № №12311152, 12299375, 12300769, від 03 грудня 2015 року №12355091, від 04 грудня 2015 року №12361989, від 06 грудня 2015 року №12388426, від 07 грудня 2015 року № №12395976, 12393877, 12400970, 12401752, від 26 грудня 2015 року № №12774951, 12780990, 12780845, 12779832, 12782692, 12779518, 12773720, від 21 листопада 2016 року №17614506, від 30 грудня 2014 року №8335237, від 26 листопада 2014 року № №7906179, 7904853, від 01 грудня 2014 року №7964494 (спеціальний розділ), від 06 грудня 2014 року №8020495, від 24 квітня 2017 року № №20208328, 20208861. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року задоволено адміністративний позов ПОП "Агрофірма Узинська" про визнання протиправними та скасування наказу Міністерства юстиції України від 20 червня 2017 року №1977/5 в частині скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 30 листопада 2015 року № №26606885, 26601644, від 01 грудня 2015 року № №26650875, 26628301, 26631182, від 03 грудня 2015 року №26736310, від 04 грудня 2015 року №26748835, від 06 грудня 2015 року №26797494, від 07 грудня 2015 року № №26813468, 26808865, 26823629, 26825260, від 26 грудня 2015 року № №27549433, 27560555, 27560307, 27558528, 27563563, 27557957, 27547127, від 24 листопада 2016 року №32534532, прийнятих державним нотаріусом Узинської міської нотаріальної контори Малькевич Л. В, від 05 січня 2015 року №18516904, прийнятого державним реєстратором реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Поповою Л. О., від 02 грудня 2014 року № №17647464, 17644881, від 05 грудня 2014 року №17767712, від 10 грудня 2014 року №17884014, прийнятих державним реєстратором реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Приймак Н. В., від 28 квітня 2017 року №35002376, прийнятого державним нотаріусом Узинської міської нотаріальної контори Малькевич Л. В. з внесенням запису про скасування запису №20208328, від 28 квітня 2017 року №35002707, прийнятого державним нотаріусом Узинської міської нотаріальної контори Малькевич Л. В. з внесенням запису про скасування запису №20208861; визнанняпротиправними та скасування рішення Сторчака Сергія Петровича, Департамент державної реєстрації Мін'юсту, від 20 червня 2017 року №35776855, в частині скасування іншого речового права від 30 листопада 2015 року № №12288917, 12286379, від 01 грудня 2015 року, № №12311152, 12299375, 12300769, від 03 грудня 2015 року №12355091, від 04 грудня 2015 року №12361989, від 06 грудня 2015 року №12388426, від 07 грудня 2015 року № №12395976, 12393877, 12400970, 12401752, від 26 грудня 2015 року № №12774951, 12780990, 12780845, 12779832, 12782692, 12779518, 12773720, від 21 листопада 2016 року №17614506, від 30 грудня 2014 року №8335237, від 26 листопада 2014 року № №7906179, 7904853, від 01 грудня 2014 року №7964494 (спеціальний розділ), від 06 грудня 2014 року №8020495, від 24 квітня 2017 року № №20208328, 20208861; скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про скасування державної реєстрації іншого речового права від 30 листопада 2015 року № №12288917, 12286379, від 01 грудня 2015 року № №12311152, 12299375, 12300769, від 03 грудня 2015 року №12355091, від 04 грудня 2015 року №12361989, від 06 грудня 2015 року №12388426, від 07 грудня 2015 року № №12395976, 12393877, 12400970, 12401752, від 26 грудня 2015 року № №12774951, 12780990, 12780845, 12779832, 12782692, 12779518, 12773720, від 21 листопада 2016 року №17614506, від 30 грудня 2014 року №8335237, від 26 листопада 2014 року № №7906179, 7904853, від 01 грудня 2014 року №7964494 (спеціальний розділ), від 06 грудня 2014 року №8020495, від 24 квітня 2017 року № №20208328, 20208861, внесені на підставі рішення Сторчака Сергія Петровича, Департамент державної реєстрації Міністерства юстиції України, від 20 червня 2017 року №35776855. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПОП "Агрофірма Узинська" відмовлено. Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2019 року у справі №826/9791/17 (адміністративне провадження № К/9901/58620/18) касаційну скаргу ПОП "Агрофірма Узинська" задоволено. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2018 року скасовано. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року залишено в силі. Суди попередніх інстанцій не врахували обставин того, що на підставі наказу Міністерства юстиції України, прийнятого за скаргою позивачів, 20 червня 2017 року в Державному реєстрі були скасовані права оренди відповідача на спірні земельні ділянки, тому з указаного моменту відповідач фактично припинив користування земельними ділянками в силу вимог статті 125 ЗК України. З матеріалів справи вбачається, що після скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно прав оренди відповідача на спірні земельні ділянки було здійснено державну реєстрацію прав оренди за іншими орендарями на ті самі ділянки, на підставі договорів оренди землі, укладених позивачами з СВК "Розаліївський". Відповідно до статті 17 Закону України "Про оренду землі" об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Отже, так як права оренди на спірні земельні ділянки були зареєстровані за іншими орендарями, то з цього часу, в силу вимог закону, відповідач фактично припинив користування цими земельними ділянками через обставини, за які він не відповідає. Підсумовуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що у результаті скасування рішенням суду наказу Міністерства юстиції України від 20 червня 2017 року №1977/5 ПОП "Агрофірма Узинська" підтвердило незаконність позбавлення його майнових прав щодо користування земельними ділянками за оспорюваними договорами оренди землі, та, як наслідок, довело відсутність підстав для виконання ним зобов'язань за період з 2017 року до 2019 року. За таких обставин рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25 є незаконними та необґрунтованими, підлягають скасуванню з ухваленням у справі у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного РІШЕННЯ: Щодо судових витрат Згідно з підпунктом "б" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частинами першою та другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При поданні позовної заяви позивачі сплатили 22 700,00 грн судового збору. За подання апеляційної скарги на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року ПОП "Агрофірма Узинська" сплатило 34 050,00 грн судового збору. За подання касаційної скарги ПОП "Агрофірма Узинська" сплатило 45 400,00 грн судового збору. Зважаючи на те, що касаційна скарга ПОП "Агрофірма Узинська" підлягає задоволенню, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року - скасуванню в частині задоволення позовних вимог, розмір судового збору, який підлягає стягненню з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_23 на користь ПОП "Агрофірма Узинська", становить 79 450,00 грн, тобто по 3 972,50 грн з кожного. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Приватного орендного підприємства "Агрофірма Узинська" задовольнити. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року в частині задоволення позовних вимог скасувати і ухвалити у справі нове РІШЕННЯ: У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_23 до Приватного орендного підприємства "Агрофірма Узинська" про розірвання договорів оренди земельних ділянок відмовити. Стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_23 на користь Приватного орендного підприємства "Агрофірма Узинська" судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі по 3 972 (три тисячі дев'ятсот сімдесят дві) грн 50 коп. з кожного. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 січня 2021 року м. Київ справа №362/3551/18 провадження №61-12825св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідачі: Застугнянська сільська рада Васильківського району Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Київській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року у складі судді Ковбеля М. М. та постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Шахової О. В., Вербової І. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Київській області, про скасування рішень органу місцевого самоврядування та скасування державної реєстрації земельних ділянок. Позовна заява мотивована тим, що 12 січня 1988 року Виконавчий комітет Київської обласної ради народних депутатів, прийняв рішення №11 "Про вилучення земель з користування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів і надання їх підприємствам, установам і організаціям для сільськогосподарського використання і розміщення колективних садів", яким вирішив: пункт 1 "вилучити з користування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів земельні ділянки та надати їх підприємствам, установам та організаціям для сільськогосподарського використання і розміщення колективних садів в розмірах і на умовах згідно з додатками №1-3", пункт 2"...освоєння земельних ділянок і здійснення на них будівництва розпочати після розробки проекту організації території колективного саду, погодження його з обласною землевпорядною службою, органами архітектурно-будівельного, санітарного та пожежного нагляду і затвердження виконкомом відповідної районної Ради народних депутатів, одержання акту на право користування землею і дозволу виконкому районної Ради народних депутатів та застосування затверджених в області типових проектів". Вказували, що на підставі зазначеного рішення тресту "Київміськбуд-1" було видано державний акт на право користування землею площею 8 гектарів та було затверджено схему розміщення колективних садів. На землях тресту "Київміськбуд-1", за період 1989-1992 років були створені різні садові товариства, в тому числі і садове товариство "Будівельник", членами якого вони є. Зазначали, що після розподілення земельних ділянок вони внесли зміни в схему розміщення колективних садів, а саме: провели дорогу, не як вказано на схемі, а по межі земельної ділянки №21. Ця схема розміщення дороги була затверджена садівницьким товариством і під час оформлення документів на право приватної власності була передана Застугнянській раді народних депутатів, а також увійшла в державні акти на право приватної власності на землю, які оформлялися за ними. Стверджували, що для проведення цих робіт вони та ОСОБА_5 29 листопада 1996 року підписали бартерний договір №5/66 з Товаристовом з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Есма" м. Київ про устрій земельних ділянок (була розрівняна площадка на п'ять ділянок) і підведена до них дорога. Відповідно до вказаного договору були виконані роботи, що підтверджено актом виконаних робіт від 20 грудня 1996 року та було витрачено їхні та ОСОБА_5 кошти. 29 жовтня 1994 року вони та ОСОБА_5 отримали державні акти на право приватної власності на землю по 0,06 га на підставі рішення 14 сесії 21 скликання Застугнянської ради народних депутатів від 30 листопада 1993 року. В державних актах вказано, що"... цей державний акт складений у двох примірниках, з яких перший виданий громадянину (ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5), другий зберігається у Застугнянській раді народних депутатів". Звертали увагу на те, що відповідно до договорів від 19 березня 2018 року №149 та №150, укладених між ними та фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_6 було розроблено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для колективного садівництва на території Застугнянської сільської ради, с. Кулибаба, садівниче товариство "Будівельник-2", Васильківського району, Київської області. Після виготовлення вказаної технічної документації вони звернулися до державного кадастрового реєстратора за місцезнаходженням земельних ділянок для державної реєстрації земельних ділянок. За наслідками розгляду вказаних заяв вони отримали рішення від 05 травня 2018 року № РВ-3201246122018 та від 08 травня 2018 pоку №3201247822018, якими їм відмовлено у внесені відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру. Підстава відмови для ОСОБА_1 - "Перетин ділянок з ділянкою 3221482804:05:004:4696. Площа співпадає на 88.807%. Підстава відмови для ОСОБА_2 - "Перетин ділянок з ділянкою 3221482804:05:004:4696. Площа співпадає на 0.4093%. Перетин ділянок з ділянкою 3221482804:05:004:4691. Площа співпадає на 88.6085%. Вказували, що на земельні ділянки, що є їхньою власністю була проведена державна реєстрація земельних ділянок сторонніми особами, а саме земельна ділянка з кадастровим номером №3221482804:05:004:4691 належить ОСОБА_3, а земельна ділянка з кадастровим номером №3221482804:05:004:4696 належить ОСОБА_4. Посилалися на те, що рішення Застугнянської сільської ради від 06 вересня 2016 року №151-9-VII за від 05 жовтня 2015 року №538-47-VI, відповідно до яких ОСОБА_4 та ОСОБА_3 надані дозволи на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для колективного садівництва, що і стало підставою для проведення державної реєстрації та отримання кадастрових номерів, є протиправними та підлягають скасуванню. Вважали, що Застугнянська сільська рада дозволила громадянину ОСОБА_4 приватизацію земельної ділянки АДРЕСА_1 та отримання кадастрового номеру на неї №3221482804:04:05:004:4696, всупереч тому, що ця земельна ділянка була приватизована ОСОБА_1, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю. Земельна ділянка АДРЕСА_1 має такі ж електронні координати що і приватизована земельна ділянка ОСОБА_1. Площа співпадає на 88.807%. Що стосується відведення земельної ділянки АДРЕСА_6 у власність ОСОБА_3 і отримання кадастрового номеру №3221482804:04:05:004:4691, вважали, що по факту цей кадастровий номер належить земельній ділянці ОСОБА_2 під АДРЕСА_3, яка має суміжні межі із земельною ділянкою ОСОБА_1 згідно зі схемою розміщення земельних ділянок, затвердженої рішенням виконавчого комітету міста Києва від 12 січня 1988 року за №11. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд: скасувати рішення Застугнянської сільської ради "Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для колективного садівництва", а саме: ОСОБА_4 від 06 вересня 2016 року за №151-9-VII та ОСОБА_3 від 05 жовтня 2015 року за №538-47-VI; скасувати державну реєстрацію земельних ділянок кадастрові номери №3221482804:05:004:4696, №3221482804:05:004:4691. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовної заяви, суд першої інстанції виходив із того, що позивачі не довели наявність у них права власності на спірні земельні ділянки, а надані ними копії державних актів не були належно зареєстровані у Книзі записів державних актів на право власності на землю, відтак не свідчить про набуття ними права власності. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що районний суддійшов правильного висновку про недоведеність позивачами свого права власності на земельні ділянки в СТ "Будівльник-2". Апеляційний суд зазначив, що рішення Застугнянської сільської ради "Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для колективного садівництва" ОСОБА_3 від 05 жовтня 2015 року №538-47-VI та ОСОБА_4 від 06 вересня 2016 року за №151-9-VII було прийнято відповідно до порядку, передбаченого чинним законодавством. При цьому апеляційний суд поставив під сумнів перебування позивачів у членстві садового товариства за відсутності підтвердження вказаної інформації. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Аргументи учасників справи Доводи осіб, які подали касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням норм законодавства, без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, відтак, підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову. Вказують, що судами не враховано надані ними докази, а саме відповіді Головного управління Держгеокадастру у Київській області відділу у Васильківському районі від 25 листопада 2019 року №97-10-0.24-2962/167-19 та №97-10-0.24-2961/167-19 на адвокатський запит, у яких надано копії матеріалів з документацією землеустрою в частині, що стосується ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для ведення садівництва в СТ "Будівельник" тресту "Київміськбуд-1" с. Кулібаба Застугнянської сільської ради народних депутатів Васильківського району Київської області з виготовленням державних актів на право приватної власності на землю. Звертають увагу на те, що рішення Загустянської Ради народних депутатів Васильківського району 14 сесії ХХІ скликання від 30 листопада 1993 року про передачу членам СТ "Будівельник" у приватну власність земельних ділянок та державних актів на право приватної власності від 29 жовтня 1994 року серії КВ №3Г000312-49 та від 29 жовтня 1994 року серії КВ 3Г000310-47 не оскаржувалися та є дійсними. При цьому посилаються на правові висновки Верховного Суду України від 28 листопада 2018 року у справі №686/14779/15-ц. Відзив на касаційну скаргу учасники справи не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У серпні 2020 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2020 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно з копією рішення 14 сесії 21 скликання Застугнянської Ради народних депутатів Васильківського району від 30 листопада 1993 року членам СТ "Будівельник" надано у приватну власність земельні ділянки. Відповідно до списку, доданого до вказаного рішення, земельні ділянки зокрема отримали позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1. У зазначеному рішенні не вказано, під яким саме номером були отримані ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельні ділянки. Згідно з копією державного акту на право приватної власності серії КВ 3Г000312-49 від 29 жовтня 1994 року, ОСОБА_1 на підставі рішення 14 сесії 21 скликання Застугнянської Ради народних депутатів від 30 листопада 1993 року передано у власність земельну ділянку площею 0,0614 га, що розташована на території с. Кулибаба Застугнянської сільської ради для садівництва (том 1, а. с. 8). Відповідно до копії державного акту на право приватної власності серії КВ 3Г000310-47 від 29 жовтня 1994 року, ОСОБА_2 на підставі рішення 14 сесії 21 скликання Застугнянської Ради народних депутатів від 30 листопада 1993 року передано у власність земельну ділянку площею 0,0603 га, що розташована на території с. Кулибаба Застугнянської сільської ради для садівництва (том 1, а. с. 9). У вищезазначених державних актах відсутня відмітка, що останні зареєстровані в Книзі записів державних актів на право власності на землю. 24 вересня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до голови Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з правом передачі у власність орієнтовною площею 0,06 га для колективного садівництва, яка знаходиться на території с. Кулибаба Васильківського району Київської області СТ "Будівельник-2", ділянка АДРЕСА_6 (том 1, а. с. 29). Відповідно до довідки №6 без дати, виданої головою правління СТ "Будівельник-2", ОСОБА_3 є членом садівничого товариства "Будівельник-2" і користується земельною ділянкою АДРЕСА_6 площею 0,06 га на території с. Кулибаба Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області (том 1, а. с. 27). Згідно з витягом з рішення 47 сесії VI скликання Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області від 05 жовтня 2015 року №538-47-VI ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки АДРЕСА_6 для колективного садівництва площею 0,06 га на території с. Кулибаба СТ "Будівельник-2" Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області (том 1, а. с. 28). Відповідно до витягу з рішення 10 сесії VII скликання Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області від 17 листопада 2016 року №166-10-VIІ, затверджено проект землеустрою ОСОБА_3 щодо відведення земельної ділянки у власність для колективного садівництва площею 0,0632 га (кадастровий номер №3221482804:05:004:4691) в АДРЕСА_6 на території Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області та передано у власність вказану земельну ділянку ОСОБА_3 (том 2, а. с 75). 14 липня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до голови Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з правом передачі у власність орієнтовною площею 0,06 га для колективного садівництва, яка знаходиться на території с. Кулибаба Васильківського району Київської області СТ "Будівельник-2", ділянка АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 22). Згідно з довідкою від 02 липня 2016 року №20, виданої головою правління СТ "Будівельник-2", ОСОБА_4 є членом СТ "Будівельник-2" і користується земельною ділянкою АДРЕСА_1 площею 0,06 га на території с. Кулибаба Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області (том 1, а. с. 23). Відповідно до витягу з рішення 9 сесії VII скликання Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області від 06 вересня 2016 року №151-9-VII ОСОБА_4 надано дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки АДРЕСА_1 для колективного садівництва площею 0,06 га на території с. Кулибаба СТ "Будівельник-2" Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області (том 1, а. с. 24). У відповіді Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області від 02 квітня 2018 року №128/02-12 зазначено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було відмовлено в погодженні наданої технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). (том 1, а. с. 55). Згідно з рішенням від 05 травня 2018 року № РВ-3201247822018 Державним кадастровим реєстратором Відділу у Васильківському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області було відмовлено ОСОБА_2 у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, оскільки наявний перетин ділянок з ділянкою №3221482804:05:004:4696, площа співпадає на 0,4093%. Перетин ділянок з ділянкою №3221482804:05:004:4691. Площа співпадає на 88,6085% (том 1, а. с. 90). Відповідно до рішення від 08 травня 2018 року № РВ-3201247822018 Державним кадастровим реєстратором Відділу у Васильківському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області було відмовлено ОСОБА_1 у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, оскільки наявний перетин ділянок з ділянкою №3221482804:05:004:4696, площа співпадає на 88,807% (том 1, а. с. 89). У листі Голови правління СТ "Будівельник-2" від 12 грудня 2018 року зазначено, що у документах СТ "Будівельник-2" відсутні заяви, рішення, протоколи, які мають відношення до громадян ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_1. Інформація про виділення земельних ділянок вказаним громадянам у СТ "Будівельник-2" відсутня (том 2, а. с. 14). Відповідно до списку членів СТ "Будівельник" в с. Кулибаба Васильківського району Київської області ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в списках відсутні, а користувачами земельних ділянок АДРЕСА_1, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5 та АДРЕСА_6 є інші громадяни (том 2, а. с. 15-21). У відповіді архівного сектору Васильківської районної державної адміністрації Київської області від 17 грудня 2018 року №01-39/307 та Державного архіву Київської області від 14 грудня 2018 року №01-43/2444 вказано, що копії рішення 14 сесії 21 скликання Застугнянської Ради народних депутатів від 30 листопада 1993 року для постійного зберігання в архів не надавалося (том 2, а. с. 81, 84). У листі Застугнянської сільської ради Васильківського району Київської області від 27 грудня 2018 року №633/02-12 зазначено, що інформація щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про надання земельних ділянок в межах Застугнянської сільської ради у приватну власність відсутня (том 2, а. с. 78). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі №686/23251/16-ц та від 17 грудня 2019 року у справі №917/258/19, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають. Відповідно до частин першої та третьої статті 6 ЗК України (в редакції Закону від 13 березня 1992 року, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема, для ведення особистого підсобного господарства. Передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безоплатно. Згідно із частинами першою, третьою, четвертою, сьомою статті 17 ЗК України (в редакції Закону від 13 березня 1992 року) передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяви про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї. Відповідна рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні РІШЕННЯ: Частиною першою статті 22, частиною першою статті 23 ЗК України (в редакції Закону від 13 березня 1992 року) визначено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Відповідно до пунктів 3.1, 3.2 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 квітня 1993 року №28 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 квітня 1993 року за №31), яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, державні акти на право приватної власності на землю видаються і реєструються тією сільською, селищною, міською, районною радою народних депутатів, яка прийняла рішення про передачу земельної ділянки у власність або надання її у постійне користування. Державні акти на право приватної власності на землю реєструються у Книзі записів (реєстрації) державних актів на право приватної власності на землю за формою згідно з додатком №2. Громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки (пункт 7 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України). Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно із частинами першою, третьою, четвертою, п'ятою статті 3 цього Закону (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про право на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав. Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Право на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень. Державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчиняється така дія. Відповідно до частини першої статті 15 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження. Положеннями частини першої статті 19, частини першої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) визначено що державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема, державних актів на право власності або право постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом. Записи до державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що право власності на нерухоме майно набувається особами в порядку, визначеному законом, який існував на час такого набуття, а не виникає у зв'язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього відповідно до Закону №1952-ІV, яка є лише офіційним визнанням державою такого права, а не підставою його виникнення. На час виникнення спірних правовідносин порядок набуття громадянами права власності на земельні ділянки визначався ЗК України (в редакції Закону від 13 березня 1992 року), норми якого визначають, що рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок у власність громадян є необхідною передумовою виникнення такого права, після чого орган місцевого самоврядування на підставі вказаного рішення видає громадянам державні акти на право власності на земельні ділянки, які є документами, що посвідчують це право. Разом із тим, право власності на земельні ділянки виникає у громадян після того, як орган місцевого самоврядування видав їм державний акт на право власності на землю та зареєстрував його у Книзі записів (реєстрації) державних актів на право приватної власності на землю. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання цих документів недійсними в судовому порядку вказує на неналежне набуття громадянами права власності на земельні ділянки. Відмовляючи у задоволенні позову районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, вважав, що позивачами не доведено набуття ними права власності на спірні земельні ділянки у встановленому законом порядку. При цьому суди попередніх інстанцій взяли до уваги відсутність у державних актах на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відміток про те, що ці державні акти зареєстровані у Книзі записів державних актів на право власності на землю. З такими висновками судів колегія суддів не погоджується та вважає, що судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень допущено порушення норм матеріального та процесуального права. Судами встановлено, що рішенням 14 сесії 21 скликання Застугнянської Ради народних депутатів Васильківського району від 30 листопада 1993 року членам СТ "Будівельник" надано у приватну власність земельні ділянки. Відповідно до списку, доданого до вказаного рішення, земельні ділянки отримали, зокрема, позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1, яким в подальшому було видано державний акт на право приватної власності від 29 жовтня 1994 року серії КВ 3Г000310-47 та державний акт на право приватної власності від 29 жовтня 1994 року серії КВ 3Г000312-49, відповідно. Стверджувати, що право власності на земельні ділянки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не набули, оскільки у них відсутня відмітка про реєстрацію у Книзі записів державних актів на право власності на землю не можна, оскільки земельні ділянки були надані їм на підставі рішення Застугнянської Ради народних депутатів Васильківського району, яка видала державні акти на вказані земельні ділянки. Факт відсутності у державних актах на землю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 запису про реєстрацію в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю беззаперечно не свідчить про те, що такий акт не пройшов процедуру державної реєстрації відповідно до діючого на той час порядку. До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року у справі №686/23251/16-ц (провадження №61-20841св18). На зазначене суди попередніх інстанцій уваги не звернули, що призвело до ухвалення судових рішень, які не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України. Крім того, поза увагою судів залишилося те, що передача позивачам у власність земельних ділянок здійснювалась відповідно до чинного на той час Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №15-92 "Про приватизацію земельних ділянок". Згідно з цим Декретом сільським радам доручалось забезпечити передачу громадянам у власність земельних ділянок, в тому числі для ведення садівництва. Право приватної власності громадян на такі земельні ділянки посвідчувалось відповідними радами, про що мав бути зроблений запис у земельно-кадастрових документах з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю, та зроблена відмітка у паспорті або документі, який його замінює. Судами попередніх інстанцій не встановлено наявність або відсутність у Книзі записів (реєстрації) державних актів на право приватної власності на землю на території Застугнянської Ради народних депутатів записів про реєстрацію державного акту серії КВ №3Г000310 на ім'я ОСОБА_2, державного акту серії КВ №3Г000312 на ім'я ОСОБА_1. Також судами не досліджено Книгу записів (реєстрації) державних актів на право приватної власності на землю на території Застугнянської Ради народних депутатів. Відповідно до частини другої статті 95 ЗК України порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Апеляційний суд, переглядаючи справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не звернув уваги на вказане та не перевірив належно доводів позивачів, хоча мав процесуальну можливість виправити недоліки розгляду справи судом першої інстанції. З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження та дають підстави суду касаційної інстанції для часткового задоволення касаційної скарги. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 липня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 грудня 2021 року м. Київ справа №725/4467/18 провадження №61-17139св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О., учасники справи: позивачка - ОСОБА_1, відповідачка - ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Садівниче товариство "Сонячний", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 травня 2020 року у складі судді Федіної А. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Владичана А. І., Кулянди М. І., Перепелюк І. Б., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Садівниче товариство "Сонячний" (далі - СТ "Сонячний"), про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, відшкодування моральної шкоди. На обґрунтування позову посилалася на таке. Їй на праві власності належить земельна ділянка № НОМЕР_2 у СТ "Сонячний" на АДРЕСА_1, кадастровий номер 7310136600:30:003:1479, площею 0,0572 га, цільове призначення якої, - для індивідуального садівництва. У жовтні 2015 року ОСОБА_2, яка є власником суміжної земельної ділянки за № НОМЕР_1 у вказаному садівничому товаристві, частково зруйнувала огорожу, облаштовану нею на межі вказаних земельних ділянок та встановила власну огорожу з металевої сітки, самовільно захопивши частину її земельної ділянки. У 2017 році ОСОБА_1 звернулась до Приватного підприємства "Захід-Зем" (далі - ПП "Захід-Зем"), яким виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж її земельної ділянки в натурі на місцевості, а також ситуаційний план, відповідно до яких були встановлені та закріплені межові знаки, які передані на зберігання позивачу, та виявлено факт захоплення відповідачем частини земельної ділянки позивача у розмірі 0,0058 га. Для врегулювання конфліктної ситуації та відновлення меж своєї земельної ділянки позивач в усній формі зверталась до відповідача, поліції, проте спір лише загострювався, що призвело до її душевних страждань, а також погіршення самопочуття, оскільки вона є особою похилого віку, особливо чутливо реагує на протиправні дії з боку відповідача, періодично проходить стаціонарне лікування та будь-які душевні хвилювання їй протипоказані. Протягом останніх трьох років, що передували зверненню до суду, позивачка морально страждала, оскільки конфліктна ситуація з відповідачем вплинула на її нормальні життєві зв'язки та вона докладає додаткових зусиль для відновлення свого попереднього стану. Просила зобов'язати ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту ділянку площею 0,0058 га, кадастровий номер 7310136600:30:003:1479, шляхом перенесення огорожі за межі земельної ділянки, що належить їй на праві приватної власності, стягнути з ОСОБА_2 на її користь 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 19 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року, позов задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 звільнити захоплену нею частину земельної ділянки площею 0,0055 га та перенести огорожу з металевої сітки за межі земельної ділянки, що належить ОСОБА_1, чим усунути останній перешкоди у користуванні земельною ділянкою № НОМЕР_2 у СТ "Сонячний" на АДРЕСА_1, кадастровий номер 7310136600:30:003:1479. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 000 грн на відшкодування моральної шкоди, а також витрати за проведення судової експертизи у розмірі 9 724 грн. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що встановленою ОСОБА_2 огорожею з металевої сітки самовільно захоплено частину земельної ділянки ОСОБА_1, що підтверджено висновком судової земельної-технічної експертизи, чим створено їй перешкоди у користуванні власністю. Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, а тому ураховуючи принцип справедливості та розумності, матеріальне становище та ступінь вини відповідачки, суддійшов висновку про стягнення з неї 2 000 грн на відшкодування моральної шкоди, що відповідатиме принципу пропорційності, а також фактичним обставинам справи. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У листопаді 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. На обґрунтування касаційної скарги посилалася на те, що позивачка зруйнувала металеві кутники шляхом побудови бетонної огорожі, самостійно визначила межі своєї земельної ділянки та виготовила кадастровий номер на земельну ділянку. В акті прийому-передачі межових значків на зберігання від 27 січня 2016 року відсутні відомості про те, що їй, як суміжному власнику земельної ділянки було запропоновано підписати відповідний акт, або ж, що вона не з'явилася для погодження та була належним чином повідомлена про час проведення зазначених робіт, внаслідок чого відбулося накладання земельної ділянки, кадастровий номер 7310136600:30:003:1479,на її земельну ділянку № НОМЕР_1. Суд першої інстанції оцінив висновок експерта як належний доказ заявлених позивачкою вимог, оскільки він містить інформацію про наявність накладень між суміжними земельними ділянками сторін відповідно до правовстановлюючих документів та документації із землеустрою, проте цей висновок суду є помилковим, оскільки експерт зазначив, що фактичні межі земельної ділянки № НОМЕР_2 не відповідають межам земельної ділянки, кадастровий номер 7310136600:30:003:1479, а не наявність накладення однієї земельної ділянки на іншу. Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17, від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц. У січні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, у якому вона просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2021 року зупинено виконання рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 19 травня 2020 року та постанови Чернівецького апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року у цій справі до закінчення їх перегляду в касаційному порядку. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії І-ЧВ\ №013085, виданим 08 грудня 1998 року на підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради народних депутатів від 03 березня 1998 року №184/5, ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка № НОМЕР_2 у СТ "Сонячний" на АДРЕСА_1 площею 0,0572 га, кадастровий номер 7310136600:30:003:1479, з цільовим призначенням, - для ведення садівництва (т. 1, а. с. 7). Відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії І -ЧВ №013031, виданого 18 квітня 2000 року на підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради народних депутатів від 05 грудня 1996 року №821/24, ОСОБА_2 належить на праві власності земельна ділянка № НОМЕР_1 у СТ "Сонячний" на АДРЕСА_1 площею 0,0559 га, з цільовим призначенням, - для ведення садівництва (т. 1, а. с. 51). Згідно з актом від 01 березня 2018 року СТ "Сонячний" у жовтні 2015 року ОСОБА_2 зруйнувала частину огорожі, яка знаходилась на земельній ділянці ОСОБА_1 та встановила власну огорожу, захопивши частину земельної ділянки позивачки (т. 1, а. с. 23). Відповідно до статті 78 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За змістом частини першої статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні. У разі порушення цього права власник має право на підставі статті 391 ЦК України вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування своїм майном. Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Порушення, невизнання або оспорювання права особи на земельну ділянку є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити: чи були порушені, не визнані, обмежені або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд має вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Згідно з пунктом "г" частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Відповідно до частин першої-третьої статті 158 ЗК України земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (стаття 12 ЦПК України). Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Таким чином, при з'ясуванні, якими доказами кожна сторона обґрунтовуватиме свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд має виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, що мають значення для вирішення справи. Належними є докази, що містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини перша, третя статті 77, частина друга статті 78 ЦПК України). Відповідно до висновку експерта Судової незалежної експертизи України від 20 грудня 2019 року № Се-6604-1-1064.19 фактичні межі земельної ділянки № НОМЕР_2 у СТ "Сонячний" на АДРЕСА_1 не відповідають межам земельної ділянки, кадастровий номер 7310136600:30:003:1479. Огорожа з металевої сітки, що розташована між земельними ділянками (які знаходяться у фактичному користуванні) № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1 у СТ "Сонячний" на АДРЕСА_1 частково (по всій довжині, за виключенням відрізку довжиною 1,27 м зі сторони дороги) розташована на земельній ділянці, кадастровий номер 7310136600:30:003:1479 (т. 1, а. с. 218-249). Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що встановленою ОСОБА_2 огорожею з металевої сітки самовільно захоплено частину земельної ділянки ОСОБА_1, що підтверджено висновком судової земельної-технічної експертизи, чим створено їй перешкоди в користуванні власністю. З такими висновками погоджується й Верховний Суд у зв'язку з чим відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права. Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №545/1149/17, від 20 березня 2019 року у справі №350/67/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц, є необґрунтованими з огляду на таке. Велика Палата Верховного Суду у зазначених постановах виходила з того, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. Стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж, слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Отже, за змістом вказаних висновків, непогодження суміжним землекористувачем меж земельної ділянки не є саме по собі підставою для прийняття органом місцевого самоврядування рішення про відмову у затвердженні технічної документації та переданні земельної ділянки у власність. З аналогічних підстав Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що в акті прийому-передачі межових значків на зберігання від 27 січня 2016 року відсутні відомості про те, що заявниці, як суміжному власнику земельної ділянки, було запропоновано підписати відповідний акт, або ж, що вона не з'явилася для погодження та була належним чином повідомлена про час проведення зазначених робіт, внаслідок чого відбулося накладання земельної ділянки, кадастровий номер 7310136600:30:003:1479,на її земельну ділянку № НОМЕР_1. Доводи касаційної скарги про те, що позивачка зруйнувала металеві кутники шляхом побудови бетонної огорожі, самостійно визначила межі своєї земельної ділянки та виготовила кадастровий номер на земельну ділянку, Верховний суд відхиляє, оскільки відомості щодо накладення земельної ділянки позивачки та відповідачки, підтверджуються висновком земельно-технічної експертизи та поясненнями експерта, які він надав у судовому засіданні, відповідно до яких встановленою відповідачкою огорожею з металевої сітки частково захоплено належну позивачці земельну ділянку (по всій довжині, за виключенням відрізку довжиною 1,27 м зі сторони дороги), тим самим створено позивачці перешкоди в користуванні її власністю. Крім того, відповідачка, заперечуючи факт зайняття нею частини земельної ділянки позивачки, не надала доказів на підтвердження своїх заперечень, що є її процесуальним обов'язком. Відповідачка також не спростувала правомірності набуття позивачкою права власності на спірну земельну ділянку у межах, визначених правовстановлюючими документами. Аргументи касаційної скарги про те, що згідно із ситуаційним планом межа земельної ділянки від дороги, встановлена згідно з технічної документації, перетинає будівлю, яка розташована на цій земельній ділянці, є безпідставними, оскільки предметом спору у цій справі є межа між земельними ділянками № НОМЕР_2 та № НОМЕР_1, а не між земельною ділянкою № НОМЕР_2 та дорогою. Доводи касаційної скарги також зводяться до непогодження зі встановленими судами попередніх інстанцій обставинами та переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки виконання оскаржуваних судових рішень було зупинене ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2021 року, то у зв'язку із завершенням касаційного провадження виконання рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 19 травня 2020 року та постанови Чернівецького апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 19 травня 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 19 травня 2020 року та постанови Чернівецького апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. В. Яремко А. С. Олійник С. О. Погрібний
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 вересня 2021 року м. Київ справа №278/3528/19 провадження №61-1536св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Юніверсал", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Ляховим Олександром Володимировичем, на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року у складі судді Дубовік О. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Талько О. Б., Шевчук А. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовної заяви У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив витребувати у товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Юніверсал" (далі - ТОВ "Агро-Юніверсал") з незаконного користування земельну ділянку, яку він успадкував відповідно до заповіту, складеного ОСОБА_2. У подальшому 11 березня 2020 року змінив предмет позову та просив припинити в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно обтяження земельної ділянки площею 1,8391 га, яка знаходиться за адресою: Житомирська область, Житомирський район, Вересівська сільська рада, кадастровий номер 1822081200:01:000:0265, відповідно договору оренди землі №35, який укладено між ОСОБА_2 та ТОВ "Агро-Юніверсал" 01 березня 2014 року, номер запису 30068559, дата державної реєстрації договору 14 липня 2014 року. Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником зазначеної земельної ділянки, яку успадкував після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, яка за життя передала її в оренду відповідачу за договором оренди від 01 березня 2014 року. Посилаючись на те, що строк дії договору оренди закінчився 01 березня 2019 року, однак ТОВ "Агро-Юніверсал" не повертає земельну ділянку та продовжує нею користуватися, просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем порушення його прав незаконними діями відповідача. Короткий зміст постанови апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з рішенням місцевого суду як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги 25 січня 2021 року представник ОСОБА_1 - Ляхов О. В. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 01 червня 2020 року у справі №396/1517/18 (провадження №61-6240св19), від 13 лютого 2018 року у справі №140/960/15-ц, від 15 березня 2018 року у справі №136/2211/15-ц; постановах Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі №570/3056/15-ц (провадження №6-643цс16), від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження №6-162цс13); постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19). Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору. Суди фактично своїм рішенням продовжили строк оренди земельної ділянки без проведення державної реєстрації правочину, незважаючи на те, що строк дії договору оренди закінчився і додаткова угода не укладалася. Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Житомирського районного суду Житомирської області справу №278/3528/19 за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Юніверсал" про припинення обтяження нерухомого майна. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 01 березня 2014 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Агро-Юніверсал" укладений договір оренди земельної ділянки площею 1,8391 га, яка знаходиться за адресою: Житомирська область, Житомирський район, Вересівська сільська рада, кадастровий номер 1822081200:01:000:0265. Термін дії договору 5 років з моменту державної реєстрації права оренди. Згідно з пунктом 12.1 зміна умов договору здійснюється у письмовій формі за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір вирішується у судовому порядку. Пунктом 12.6 статті 12 зазначеного договору визначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання цього договору. 06 грудня 2016 року ОСОБА_2 та ТОВ "Агро-Юніверсал" уклали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 01 березня 2014 року №35, якою змінили строк його дії до 14 липня 2031 року. Вказана додаткова угода стала підставою внесення запису у Державному реєстрі прав на нерухоме майно та їх обтяжень 14 липня 2017 року за №6365624. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла. 30 січня 2019 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_2 на зазначену вище земельну ділянку площею 1,8391 га, та 18 лютого 2019 року надіслав на адресу відповідача повідомлення про припинення договору оренди землі від 14 березня 2014 року №35. Аналогічне повідомлення повторно позивач направив 29 червня 2019 року. З огляду на те, що відповідач не підтвердив розірвання договору оренди та не повернув орендовану земельну ділянку, ОСОБА_1 пред'явив вимоги про припинення обтяження речового права у зв'язку із закінченням строку договору оренди земельної ділянки від 01 березня 2014 року, на який його укладено. Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_1 посилався на те, що державна реєстрація договору оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не припинена, що фактично позбавляє його розпоряджатись на власний розсуд своїм майном, а відповідачу надає можливість продовжувати користуватись ним. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Так, підставою касаційного оскарження рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 01 червня 2020 року у справі №396/1517/18 (провадження №61-6240св19), від 13 лютого 2018 року у справі №140/960/15-ц, від 15 березня 2018 року у справі №136/2211/15-ц; постановах Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі №570/3056/15-ц (провадження №6-643цс16), від 19 лютого 2014 року у справі №0426/14068/2012 (провадження №6-162цс13); постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19). Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19). Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема ЗК України, Законом України "Про оренду землі". Згідно з частиною п'ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Таким чином, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми. Разом з тим, цивільні права та обов'язки, на досягнення яких спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації. Системний аналіз наведених положень чинного законодавства дає підстави для висновку, що для визначення початку перебігу та закінчення строку дії договору оренди землі має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб'єктів речових прав, технічні характеристики об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об'єктів нерухомого майна, з якими закон пов'язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб'єктивних прав та обов'язків. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19). У справі, яка є предметом перегляду, суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору оренди від 01 березня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ "Агро-Юніверсал", термін його дії встановлений п'ять років з моменту державної реєстрації права оренди з урахуванням періоду ротації основної сівозміни. 06 грудня 2016 року сторони договору уклали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки, яка є невід'ємною його частиною, за якою у пункті 3.1 визначили, що договір дійсний до 14 липня 2031 року з моменту державної реєстрації права оренди з урахуванням періоду ротації основної сівозміни. Додаткова угода вчинена у письмовій формі відповідно до вимог статті 207 ЦК України. Виходячи з того, що строк дії договору оренди землі від 01 березня 2014 року не закінчився та з огляду на умови договору оренди щодо продовження його дії при зміні власника земельної ділянки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові. Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують. Доводи касаційної скарги про те, що суди строк дії договору оренди земельної ділянки, як є предметом спору, закінчився, колегія суддів відхиляє з огляду на встановлені судами обставини. Інші наведені в касаційній скарзі аргументи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судами, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення частині підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Ляховим Олександром Володимировичем, залишити без задоволення. Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 23 жовтня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 21 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 вересня 2021 року м. Київ справа №754/3226/15-ц провадження №61-10363св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_6, третя особа - Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року в складі судді Лісовської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року в складі колегії суддів: Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., Музичко С. Г., у справі за позовом ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_6, третя особа - Служба у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації, про витребування майна з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діють в інтересах малолітньої ОСОБА_6, про витребування майна з чужого незаконного володіння. На обґрунтування своїх вимог зазначала, що 07 серпня 2014 року Деснянським районним судом м. Києва було винесено заочне рішення, яким було визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира), укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Після укладення даного договору дарування відповідач ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру ОСОБА_4 шляхом укладення договору купівлі-продажу від 31 жовтня 2013 року. Оскільки договір дарування квартири було визнано судом недійсним, то відповідно відповідач ОСОБА_3 не був власником цієї квартири та не мав права її продажу. Таким чином, ОСОБА_4 заволоділа спірною квартирою без належної правової підстави. Посилаючись на зазначене, позивач просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири та витребувати квартиру з незаконного володіння ОСОБА_4 у володіння ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2 13 червня 2017 року позивач подав заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої позивач просила суд замінити первісного відповідача ОСОБА_4 належним відповідачем - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, законним представником якої є її мати ОСОБА_4, також просила суд витребувати квартиру, з незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2, залучити для участі в справі в якості третьої особи Службу у справах дітей Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 25 вересня 2017 року задоволено заяву представника позивача про відмову від позову та закриття провадження по цивільній справі у частині позовних вимог ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1, яка діє в інтересах недієздатного ОСОБА_2, задоволено. Витребувано нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 з незаконного володіння ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2. Проведено розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що квартира вибула з володіння ОСОБА_2 не з його волі, у зв'язку з чим наступна передача цього майна відповідачці є незаконною, а тому відповідно до вимог діючого законодавства квартира підлягає витребуванню від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2, як власника майна. Постановою Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_6 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що оскільки договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнаний судом недійсним, з підстав того, що ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, то спірна квартира вибула з володіння власника поза його волею, що в свою чергу є підставою для задоволення позову. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У липні 2020 року ОСОБА_4 подала засобами поштового зв'язку касаційну скаргу в якій просила суд скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судами було проігноровано висновок викладений у постанові Пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", відповідно до якого недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі, а також правовий висновок Верховного Суду України у справі №6-1945цс17, в якому наголошується на пріоритеті ("найкращому забезпеченню") інтересів дитини. Якщо ОСОБА_2 дійсно не усвідомлював значення своїх дій в момент оформлення договору дарування, суд першої інстанції мав застосувати спеціальну норму - статтю 225 ЦК України та, по аналогії закону, норми частини третьої та четвертої статті 226 ЦК, відповідно до яких відповідальність та наслідки визнання недійсним правочину, який було вчинено дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, а в подальшому була визнана недієздатною покладаються на особу, яка є стороною такого правочину. І саме ця дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. Крім того, заявник в касаційній скарзі посилається на те, що оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм статей 225, 226 ЦК України у подібних правовідносинах, то судами першої та апеляційної інстанції помилково застосовано висновок щодо застосування норми статті 388 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №522/2201/15-ц. Також зазначає, що спірна квартира була прибрана відповідачами у непридатному для проживання стані і за рахунок їхніх зусиль та коштів була перероблена і видозмінена та приведена у придатний для проживання стан, що суттєво збільшило її вартість з 264 000, 00 грн до 990 000, 00 грн. Крім того, в квітні 2020 року народилася ще одна дитина - син ОСОБА_7. Спірна квартира є єдиним житлом відповідачів і за обставин, коли кошти йдуть на відновлення здоров'я старшої дитини, утримання двох маленьких дітей, немає можливості придбати інше житло. Зазначає, що на дані правовідносини не поширюється стаття 388 ЦК України. Суди проігнорували посилання відповідачів на те, що при розгляді справи №754/19845/13-ц за позовом ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним у суду виникли сумніви в правильності висновку первинної судово-психіатричної експертизи щодо ОСОБА_2, у зв'язку з чим було призначено повторну судову-психіатричну експертизу. Однак у зв'язку з багаторазовою неявкою підекспертного ОСОБА_2 до Інституту для проведення експертного дослідження матеріали справи було повернуто до суду, а експертизу не було проведено. Тому існують сумніви у достовірності висновку судово-психіатричної експертизи, відповідно до якої ОСОБА_2 нібито на момент укладення договору дарування не усвідомлював значення своїх дій. Також заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, а саме позов було пред'явлено лише до ОСОБА_8 і до дитини ОСОБА_6. Батько дитини - ОСОБА_5 не був залучений судом до участі у справі. Але водночас, чомусь він в оскаржуваних рішеннях суду значиться відповідачем. Також, заявник вказує, що судом апеляційної інстанції проігноровано висновок Верховного Суду від 18 грудня 2019 року по справі №522/1029/18, щодо визначення способу захисту права власності. Доводи інших учасників справи У вересні 2020 року представник позивача ОСОБА_9 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного суду від 31 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Деснянського районного суду м. Києва. Клопотання ОСОБА_4 про зупинення виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року - задоволено. Зупинено виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Справа надійшла до Верховного суду у жовтні 2020 року. Фактичні обставини справи, встановлені судами 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник К. В., за реєстровим №914.31 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Футуймою В. Б., за реєстровим №1217.30 січня 2015 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 укладено шлюб, після якого ОСОБА_10 змінила прізвище на "ОСОБА_10". ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 народилася донька ОСОБА_6.28 листопада 2015 року ОСОБА_8 подарувала належну їй спірну квартиру ОСОБА_6, в інтересах якої діяв батько ОСОБА_5. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року, визнано недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Постановою Верховного Суду від 10 січня 2019 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року залишено без змін. Вказаними судовими рішеннями встановлено, що на момент укладення договору дарування від 21 червня 2013 року ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що і стало підставою для визнання договору дарування спірної квартири недійсним. Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 січня 2015 року ОСОБА_2 визнаний недієздатним, встановлено над ним опіку та призначено опікуном ОСОБА_1. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно зі статями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15). Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Таким чином, право власника на витребування майна від добросовісного набувача, на підставі частини першої статті 388 ЦК України, залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя стаття 388 ЦК України). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року, визнано недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 21 червня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Постановою Верховного Суду від 10 січня 2019 року рішення Деснянського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2017 року залишено без змін. Судовими рішеннями було встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування від 21 червня 2013 року ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що і стало підставою для визнання договору дарування квартири недійсним. Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира вибула від власника не з його волі, тому така квартира відповідно до положень статті 388 ЦК України підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння відповідачів. Доводи касаційної скарги про те, що норми статті 387 та статті 388 ЦК України не поширюються на дані правовідносини, до спірної ситуації має застосовуватись стаття 225 ЦК України та стаття 226 ЦК України, є безпідставними, оскільки предметом спору є витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України, а не визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України та 226 ЦК України. Доводи касаційної скарги про те, що у ОСОБА_2 та його родичів відсутні підстави вимагати безоплатного вилучення квартири, а після приведення квартири у стан придатний для проживання її вартість збільшилась з 264 000, грн до 900 000, грн, не можуть бути прийнятті колегія суддів до уваги, оскільки встановлення зазначених обставини, та розв'язання спору з цього приводу, можуть бути предметом окремого судового розгляду. Відповідачі не позбавлені права звернутися до суду з позовом про відшкодування грошової компенсації вартості відчуженого майна від продавця, який отримав кошти за квартиру. Доводи касаційної скарги про те, що судами було проігноровано висновок викладений у постанові Пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", відповідно до якого недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника па передачу права володіння іншій особі, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки судовими рішеннями у справі №754/19845/13-ц було встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування від 21 червня 2013 року ОСОБА_2 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що і стало підставою для визнання договору дарування квартири недійсним. Тобто його воля була відсутня. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17) зазначено, що "преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта". Вказане судове рішення у справі №754/19845/13-ц, яке набрало законної сили, має преюдиційне значення для суду при вирішенні даної справи. Виходячи з зазначеного також є неприйнятними доводи касаційної скарги щодо достовірності висновку судово-психіатричної експертизи, відповідно до якої ОСОБА_2 на момент укладення договору дарування не усвідомлював значення своїх дій. Посилання в касаційній скарзі на висновок Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки у зазначеній справі інші правовідносини, та встановленні інші ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме незалучення до участі у розгляді справи ОСОБА_5, водночас, зазначення його в оскаржуваних судових рішеннях відповідачем, є неприйнятними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, а саме з журналу судового засідання від 15 листопада 2017 року (т. 1 а. с. 107) суд ухвалив залучити ОСОБА_5 в якості відповідача. Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів щодо установлених обставин справи, містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Враховуючи те, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 червня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 серпня 2021 року м. Київ справа №138/1523/19 провадження №61-18262св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Кметюк Світлана Анатоліївна, приватний нотаріус Могилів-Подільського нотаріального округу Вінницької області Горбоконь Оксана Григорівна, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання довіреності недійсною та витребування майна, посилаючись на те, що їй на праві власності належала 1/2 частка нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частка земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, що розташовані по АДРЕСА_1. У 2018 році вона дізналася про те, що 28 лютого 2017 року приватний нотаріус Могилів-Подільського районного нотаріального округу Вінницької області Горбоконь О. Г. оформила договори купівлі-продажу вказаного нерухомого майна на ім'я ОСОБА_2. Стороною цих договорів від її імені як продавця виступав ОСОБА_4, який діяв на підставі виданої відповідачем ОСОБА_3 довіреності від 18 серпня 2015 року, посвідченої приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Кметюк С. А. При цьому під час видачі довіреності від 18 серпня 2015 року ОСОБА_3 також діяв на підставі довіреності від 18 вересня 2014 року, виданої нібито нею на його ім'я та посвідченої нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансійського нотаріального округу Російської Федерації Волковим Миколою Олександровичем. У неї відсутній паспорт для виїзду за кордон, а згідно з довідкою Державної прикордонної служби України вона не перетинала державний кордон між Україною та Російською Федерацією за внутрішнім паспортом громадянина України. Крім того, вона не знайома із ОСОБА_3 і не видавала на ім'я останнього жодних довіреностей з правом передоручення. У тексті довіреності від 18 вересня 2014 року неправильно зазначені її анкетні та паспортні дані. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсною з моменту вчинення довіреність, видану від її імені на ім'я ОСОБА_3, посвідчену 18 вересня 2014 року нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансийського нотаріального округу Волковим М. О., реєстровий №13-1472; витребувати на її користь з незаконного володіння ОСОБА_2 1/2 частку нежитлової будівлі (вбиральні), розташованої по АДРЕСА_1; витребувати на її користь з незаконного володіння ОСОБА_2 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташовану по АДРЕСА_1. Рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2020 року у складі судді Холодової Т. Ю. позов задоволено. Визнано недійсною з моменту вчинення довіреність від 18 вересня 2014 року, вчинену від імені ОСОБА_1 на ім'я ОСОБА_3, посвідчену нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансійського нотаріального округу Волковим М. О., зареєстровану в реєстрі за №13-1472. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку нежитлової будівлі (вбиральні), розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Витребувано з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що в оспорюваній довіреності від 18 вересня 2014 року має місце невідповідність місця проживання ОСОБА_1 та її ідентифікуючих даних (серії та номера паспорта, дати його видачі тощо), а сама довіреність має ознаки підробки, про що прямо йдеться в листі Тюменської обласної нотаріальної палати від 21 серпня 2019 року. Крім того, позивач не перетинала кордон України і не перебувала на території Російської Федерації, в тому числі в момент видачі на ім'я ОСОБА_3 довіреності з правом розпорядження спірним майном, тобто ОСОБА_1 не могла особисто підписати цей правочин. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Оскільки в позивача було відсутнє волевиявлення уповноважувати ОСОБА_3 на вчинення будь-яких дій, в тому числі на здійснення передоручення та розпорядження належною їй нерухомістю, то наявні підстави для визнання недійсною довіреності від 18 вересня 2014 року та витребування спірного майна з незаконного володіння покупця ОСОБА_2, з якою у ОСОБА_1 відсутні договірні правовідносини. Постановою Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Сувалова В. О. задоволено частково. Рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частки нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частки земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України є речово-правовим способом захисту права власності і може застосовуватися як підстава позову за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних договірних правовідносин. У справі, яка переглядається, місцевий суд залишив поза увагою те, що ні довіреність від 18 вересня 2014 року, видана нібито ОСОБА_1 на ім'я ОСОБА_3, ні видана останнім в порядку передоручення на ім'я ОСОБА_4 довіреність від 18 серпня 2015 року, не є правочинами з відчуження майна. Укладаючи 28 лютого 2017 року з ОСОБА_2 як покупцем договори купівлі-продажу частки нежитлової будівлі та земельної ділянки ОСОБА_4 діяв саме від імені та в інтересах ОСОБА_1, про що зазначено в текстах цих договорів. Таким чином, позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки права особи, яка є стороною правочину (в даному випадку ОСОБА_1 є продавцем спірного майна за договорами купівлі-продажу), підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, а не шляхом пред'явлення віндикаційного позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року в частині скасування рішення місцевого суду щодо задоволення її позовних вимог про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на її користь 1/2 частки нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частки земельної ділянки і залишити в цій частині рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2020 року без змін. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що апеляційний суд безпідставно не врахував правових висновків щодо застосування статей 387, 388 ЦК України, викладених в постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16. У лютому 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сувалов В. О. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області. 06 квітня 2021 року справа №138/1523/19 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). За змістом касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання довіреності недійсною не оскаржується, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності від 05 лютого 2008 року №516, виданим Виконавчим комітетом Могилів-Подільської міської ради Вінницької області, нежитлова будівля (вбиральня) літ. "А " загальною площею 104 кв. м, яка розташована по АДРЕСА_1, належить на праві спільної часткової власності в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_5.11 лютого 2008 року вказаний об'єкт нерухомого майна зареєстрований у Комунальному підприємстві "Могилів-Подільське міське бюро технічної інвентаризації" за реєстровим №211. Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №757750 від 06 березня 2009 року підтверджується, що ОСОБА_1 є співвласником земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташованої по АДРЕСА_1, цільове призначення якої - для комерційного використання. Згідно з копією довіреності від 18 вересня 2014 року, посвідченої нотаріусом міста Тюмень Ханти-Мансійського нотаріального округу Російської Федерації Волковим М. О. та зареєстрованої в реєстрі за №13-1472, ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 від її імені управляти та розпоряджатися усім належним їй майном, в тому числі й укладати договори щодо нерухомого майна. Довіреність видана на строк до 17 вересня 2019 року з правом передоручення повноважень іншим особам. Діючи на підставі вищевказаної довіреності, 18 серпня 2015 року ОСОБА_3 в порядку передоручення уповноважив ОСОБА_4 управляти та розпоряджатися усім належним ОСОБА_1 майном, в тому числі й укладати правочини з нерухомим майном, про що свідчить довіреність від 18 серпня 2015 року, посвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Кметюк С. А. та зареєстрована у реєстрі за №732. В подальшому 28 лютого 2017 року ОСОБА_4, діючи від імені та в інтересах ОСОБА_1 на підставі довіреності від 18 серпня 2015 року, уклав із ОСОБА_2 договори купівлі-продажу 1/2 частки нежитлової будівлі (вбиральні) та 1/2 частки земельної ділянки площею 0,0068 га, кадастровий номер 0510400000:00:004:0142, розташованих по АДРЕСА_1. Вказані правочини посвідченні приватним нотаріусом Могилів-Подільського районного нотаріального округу Горбоконь О. Г. та зареєстровані в реєстрі за №146 та №148 відповідно. Цього ж дня, 28 лютого 2017 року, відомості про реєстрацію права власності на вищезгадані частки в нерухомості за ОСОБА_2 були внесені до Реєстру прав власності на нерухоме майно. Разом з тим з відповіді Державної прикордонної служби України випливає, що в базі даних "Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України" не виявлено інформації про перетинання державного кордону України, лінії розмежування між Донецькою та Луганською областями та тимчасово окупованою територією Автономної Республіки Крим у період з 01 січня 2014 року по 31 серпня 2018 року громадянкою України ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ: Згідно з відповіддю президента Тюменської обласної нотаріальної палати Російської Федерації від 21 серпня 2019 року №1080, наданою на запит сторони позивача, копія довіреності від 18 вересня 2014 року за реєстровим №13-1472 є підробленою з огляду на таке: номер реєстру реєстрації нотаріальних дій не відповідає номерам реєстрів нотаріуса ОСОБА_6 за 2014 рік; 18 вересня 2014 року довіреність за реєстровим №13-1472 не посвідчувалася; посвідчувальний напис не відповідає формам посвідчувальних написів, установленим наказом Міністерства юстиції Росії від 10 квітня 2002 року №99; підпис і печатка не належать нотаріусу ОСОБА_6 Відтак суд першої інстанції, з рішенням якого в цій частині погодився апеляційний суд, дійшов висновку про недійсність довіреності від 18 вересня 2014 року, оскільки вказана довіреність укладена без волевиялення ОСОБА_1, яка не давала своєї згоди на продаж від її імені належної їй частки у нежитловому приміщенні (вбиральні) та в земельній ділянці. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1, окрім визнання недійсною довіреності, також просила витребувати спірне майно з незаконного володіння ОСОБА_2, посилаючись на те, що це майно вибуло з її володіння поза її волею. Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18). Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Сутність та правова природа загальноцивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України. Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється) ; представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (стаття 238 ЦК України). Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї. Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору. Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороною недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Разом з тим, відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Таким чином, права особи, яка є стороною договору про відчуження майна (за відсутності інших правочинів щодо розпорядження новим набувачем спірним майном), не підлягають захисту шляхом задоволення віндикаційного позову з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України, а такий захист можливий шляхом пред'явлення позову до набувача майна (у разі наявності між таким набувачем та позивачем зобов'язально-правових відносин) про визнання недійсним цього правочину із застосуванням реституції, тобто з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Поряд з цим власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №331/6927/16-ц, провадження №14-651цс18). Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених вимог про витребування майна з огляду на те, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки, укладаючи 28 лютого 2017 року з відповідачем ОСОБА_2 договори купівлі-продажу спірного майна, замісник за договором доручення ОСОБА_4 діяв від імені та в інтересах ОСОБА_1, тобто саме позивач виступала стороною цих правочинів (продавцем майна), а тому захист її прав можливий з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, а не шляхом пред'явлення віндикаційного позову. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив в означеній вище частині законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків щодо застосування статей 387, 388 ЦК України, викладених в постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, не заслуговують на увагу з огляду на таке. В постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14 зазначено, що за положеннями статтею 330 і 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 і 388 ЦК України. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) вказано, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Однак висновки суду апеляційної інстанції в цій справі не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищезгаданих постановах, оскільки у справі, яка переглядається, на підставі належних та допустимих доказів апеляційним судом встановлено, що договори купівлі-продажу спірного майна були укладені замісником представника за довіреністю ОСОБА_4 від імені та в інтересах ОСОБА_1, тобто саме остання виступала стороною цих договорів. В подальшому набувач за вказаними правочинами ОСОБА_2 не відчужувала майно третім особам. Крім того, за обставинами справи №183/1617/16, на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в якій послалася заявник, існувало преюдиційне судове рішення, яким вже було визнано недійсним та скасовано рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельну ділянку було незаконно вилучено із земель лісового фонду та введено в межі села зі зміною її цільового призначення на землі житлової та громадської забудови. Саме з цих підстав Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення судів попередніх інстанцій в частині визнання неправомірними наступних рішень органу місцевого самоврядування і документа, що посвідчував відповідне право, й витребувала земельну ділянку з незаконного володіння останнього набувача у власність держави. Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції в частині, яка була предметом касаційного перегляду, з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційний судом було ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №577/806/20 провадження №61-15326св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - Приватне підприємство "ОСОБА_3", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 14 липня 2020 року у складі судді Кравченка В. О. та постанову Сумського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Левченко Т. А., Собини О. І., Хвостика С. Г., ВСТАНОВИВ: Зміст позовних вимог У лютому 2020 року Приватне підприємство "ОСОБА_3" (далі - ПП "ОСОБА_3 ") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні майном. Свої вимоги підприємство обґрунтовувало тим, що з 02 квітня 2009 року воно є власником будівель та споруд ферми, розташованої на АДРЕСА_1. Загальна площа будівель і споруд становить 4 672,00 кв. м. У березні 2019 року до підприємства звернулася ОСОБА_1, яка представилася директором іноземного підприємства", з проханням продати їй будівлі та споруди ферми для ведення підприємницької діяльності. Оскільки ПП "ОСОБА_3" не здійснювало ніякої діяльності у будівлях ферми, відповідачці було запропоновано оглянути ферму, перевірити технічний та санітарний стан приміщень, після чого визначитися, чи підходять вони для ведення підприємницької діяльності. Однак отримавши безперешкодний доступ до приміщень, ОСОБА_1 припинила будь-які перемовини щодо продажу приміщень, змінила всі вхідні замки на дверях і воротах, без дозволу розпочала там свою підприємницьку діяльність. Крім того, у зазначених приміщеннях оселилася матір та чоловік відповідачки, які почали розводити худобу, користуватися електро- та водопостачанням. Відповідачка ігнорує вимоги підприємства звільнити приміщення ферми, що стало підставою для звернення до правоохоронних органів. Факт безпідставного перебування відповідачки та її родичів і ведення ними господарської діяльності на території ферми зафіксовано у документах працівників Конотопського ВП ГУНП у Сумській області, в тому числі і поясненні відповідачки від 17 січня 2020 року, в якому вона підтвердила, що між нею, її чоловіком, матір'ю, з однієї сторони, та ОСОБА_3 і її донькою ОСОБА_4, з другої сторони, відбулася сутичка на фермі, яку вона мала намір придбати та на якій проживали її мати і чоловік. ОСОБА_1 не зареєстрована як фізична особа-підприємець. Ураховуючи наведене, ПП "ОСОБА_3" просила зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні належною ПП "ОСОБА_3" на праві приватної власності нерухомістю, а саме: будівлями та спорудами ферми, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом звільнення зазначених нежитлових приміщень. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 14 липня 2020 року позов ПП "ОСОБА_3" задоволено. Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні належною ПП "ОСОБА_3" на праві приватної власності нерухомістю, а саме: будівлями та спорудами ферми, що складаються із "А-1" корівник 4-х рядний, "Б-1" корівник, "Г-1" корівник, "Д-1" пункт штучного запліднення, "З-1" реконструкція МТФ, "Е-1" склад, "Ж-1" будинок тваринників, "В-1" корівник, "І " башня Рожновського, "ІІ" артскважина, "И " силосховище, "К" силосховище, загальною площею 4 672,00 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, шляхом звільнення зазначених нежитлових приміщень. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з доведеності факту незаконного використання відповідачкою спірної нерухомості, що є підставою для усунення перешкод позивачу у користуванні належним йому майном. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Сумського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Огорілка Ю. М. залишено без задоволення. Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 14 липня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість вимог ПП "ОСОБА_3" до ОСОБА_1 про звільнення нею приміщень, належних позивачу на праві власності. На підтвердження доводів апеляційної скарги про порушення правил предметної підсудності заявник надав до суду апеляційної інстанції копію інформації та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про державну реєстрацію ТОВ "ЕКОФАРМБАСТІАНІНВЕСТ", керівником якого є ОСОБА_1, копію статуту ТОВ "ЕКОФАРМБАСТІАНІНВЕСТ", копію довіреності та копію паспорта ОСОБА_1, які не були предметом дослідження під час розгляду справи місцевим судом. Враховуючи, що відповідачка не надала до апеляційного суду жодних доказів неможливості подання вказаних документів до суду першої інстанції, апеляційний суд, керуючись вимогами статті 367 ЦПК України не прийняв їх до розгляду. Додатково суд апеляційної інстанції вказав, що не заслуговують на увагу аргументи апеляційної скарги щодо порушення місцевим судом правил предметної підсудності, оскільки у матеріалах справи відсутні докази того, що користуючись спірними приміщеннями, ОСОБА_1 діяла саме як керівник юридичної особи, а також докази договірних правовідносин між ПП "ОСОБА_3" та іншою юридичною особою щодо спірного нерухомого майна. Крім того, як вбачається з копії письмових пояснень, даних відповідачкою ОСОБА_1 т. в. о. начальника Конотопського ВП ГУНП в Сумській області 18 січня 2020 року з приводу конфлікту, який виник у неї з ОСОБА_3 та її донькою ОСОБА_4, вона не зазначала, що вона при перемовинах з позивачем щодо придбання приміщення ферми діяла як керівник юридичної особи. Тобто відповідачка не спростувала висновку суду першої інстанції про те, що порушником речового права ПП "ОСОБА_3", на захист якого подано позов у цій справі, виступила саме ОСОБА_1, як фізична особа. Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У жовтні 2020 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій вона, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій він, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, провадження у справі закрити У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій всупереч частині першій статті 19, частині першій статті 20, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України розглянули справу в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_1 згідно з інформацією з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є керівником Товариства з обмеженою відповідальністю "Екофармбастіанінвест" (код ЄРДПУО 41406268), засновником цього товариства є чоловік ОСОБА _1 - ОСОБА_5, з яким ОСОБА_1 перебуває у фактичних шлюбних відносинах. Вид діяльності ТОВ "Екофармбастіанінвест": вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур, розведення тварин та свійської птиці, тощо. Вважає, що спірні правовідносини із захисту права власності на майно, яке використовується в господарській діяльності, виникли між юридичними особами, а тому даний позов має вирішуватись в порядку господарського судочинства. Рух справи в суду касаційної інстанції Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 07 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 16 червня 2021 року справу передано на розгляду Великої Палати Верховного Суду. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2021 року справу повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 05 листопада 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, що судове рішення ухвалено з порушенням правил інстанційної юрисдикції (пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України). Також посилається на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі №235/4376/15-ц. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ПП "ОСОБА_3" на праві приватної власності належить нерухомість (будівлі та споруди ферми), розташовані за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1 не є фізичною особою-підприємцем. Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань підприємницька діяльність ОСОБА_1 припинена. У поясненнях т. в. о. начальника Конотопського відділу поліції ГУ НП в Сумській області від 17 січня 2020 року ОСОБА_1 вказала, що з березня 2018 року її чоловік ОСОБА_6 вів перемовини з ОСОБА_3 щодо придбання корпоративних прав на ферму за адресою: АДРЕСА_1. З березня 2018 року вони почали працювати на фермі, на яку вона привезла свою мати ОСОБА _7, яка там тимчасово проживала та працювала. Влітку 2019 року між нею та ОСОБА_3 почалися суперечки, остання вимагала грошей, не пред'явивши при цьому паспорта на ферму. 27 грудня 2019 року їй зателефонувала мати, яка повідомила про те, що між нею, з однієї сторони, та ОСОБА_3 і її донькою ОСОБА_4, з другої сторони, відбулася сутичка (а. с. 16). Встановлено, що ОСОБА_1 за відсутності правових підстав користується належними ПП "ОСОБА_3" будівлями та спорудами ферми за адресою: АДРЕСА_1 Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з доведеності факту здійснення відповідачкою перешкод позивачу у користуванні будівлями та спорудами ферми. Відхиляючи аргументи апеляційної скарги щодо порушення правил предметної юрисдикції, суд апеляційної інстанції зазначив, що у матеріалах справи відсутні докази того, що користуючись спірними приміщеннями, ОСОБА_1 діяла саме як керівник юридичної особи, а також докази договірних правовідносин між ПП "ОСОБА_3" та іншою юридичною особою щодо спірного нерухомого майна. Крім того, згідно з письмовими поясненнями, даними ОСОБА_1 т. в. о. начальника Конотопського відділу поліції ГУНП в Сумській області 18 січня 2020 року, з приводу конфлікту, який виник у неї з ОСОБА_3 та її донькою ОСОБА_4, остання не зазначала, що вона при перемовинах з позивачем щодо придбання приміщення ферми діяла як керівник юридичної особи. Тобто відповідачка не спростувала висновку суду першої інстанції про те, що порушником речового права є ПП "ОСОБА_3", на захист якого подано позов у цій справі, виступила саме ОСОБА_1, як фізична особа. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з таких мотивів. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду 27 березня 2019 року у справі №638/14011/16-ц зазначено, що "судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це і компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа". Аналіз змісту позовної заяви свідчить про те, що ПП "ОСОБА_3" обґрунтовувало свої вимоги тим, що воно є власником будівель та споруд ферми, які воно мало намір продати. Відповідачка, яка представилася директором іноземного підприємства, запропонувала продати їй вказані приміщення. Підприємство надало ОСОБА_1 повний доступ до ферми для огляду та перевірки технічного і санітарного стану, після чого вона замінила замки у вхідних дверях, заселила в ці приміщення свою мати і чоловіка, які почали розводити худобу, користуватися електроенергією та водопостачанням. Продаж ферми так і не відбувся, однак ОСОБА_1 на вимогу позивача спірних приміщень не звільнила. Факт зайняття та використання ферми відповідачка підтвердила у поясненнях працівнику поліції. На момент зайняття ферми ОСОБА_1 на мала статусу фізичної особи-підприємця. У справі, що переглядається, встановлено, що: - між сторонами існує спір щодо незаконного користування будівлями та спорудами ферми, яка належить позивачу на праві власності; - між сторонами не виникли господарські відносини - вони не уклали попереднього договору чи основного договору купівлі-продажу спірних приміщень; - відповідачка не є фізичною особою-підприємцем. Суди, встановивши, що ОСОБА_1, як фізична особа, користується належними ПП "ОСОБА_3" будівлями та спорудами ферми за відсутності правових підстав, з дотриманням правил предметної юрисдикції розглянули даний спір у порядку цивільного судочинства. Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про неврахування судами тієї обставини, що ОСОБА_1 є керівником ТОВ "Екофармбастіанінвест", а тому спір належало розглядати у порядку господарського судочинства, оскільки сам по собі статус керівника юридичної особи не свідчить про те, що між сторонами виникли господарські правовідносини. Відповідачка не надала жодних доказів на підтвердження існування будь-яких відносин між ПП "ОСОБА_3" та ТОВ "Екофармбастіанінвест". Висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі №235/4376/15-ц, на який посилається представник ОСОБА_1 у касаційній скарзі, є нерелевантним, оскільки у вказаній справі спір щодо користування нерухомим майном виник між юридичними особами ТОВ "КЗПТ" і ТОВ "Інтерлак", а в справі, що переглядається, між юридичною та фізичною особами. Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що рішення та постанова судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення та постанову судів попередніх інстанцій - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, залишити без задоволення. Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 14 липня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 жовтня 2021 року м. Київ справа №344/10382/20 провадження №61-7614св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - приватне акціонерне товариство "Прикарпаттяобленерго", представник відповідача - Дмитрук Олег Іванович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року у складі судді Рибки Л. Я. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Девляшевського В. А., Фединяка В. Д., та касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Девляшевського В. А., Фединяка В. Д. ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства "Прикарпаттяобленерго" (далі - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго") про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовна заява мотивована тим, що рішенням виконавчого комітету Богородчанської селищної ради від 25 липня 1991 року №106 йому було надано у безстрокове користування земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1.31 січня 1996 року йому було видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1091 для обслуговування житлового будинку за вказаною адресою. На зазначеній земельній ділянці ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" без його згоди розмістило лінію електропередач (ЛЕП) 0,4 кВ. Вказував, що встановлення електроопори створює йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою. На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд зобов'язати ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою по АДРЕСА_1 шляхом перенесення товариством ЛЕП 0,4 кВ за межі належної йому земельної ділянки. Короткий зміст судових рішень Ухвалою Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року, залишеною без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року, закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" про зобов'язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою. Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що наявне рішення суду, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що є підставою для закриття провадження у справі відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Додатковою постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року заяву ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" 3 000,00 грн на відшкодування витрат на правничу допомогу. Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судом при прийнятті постанови від 22 березня 2021 року не було вирішено питання про судові витрати, тому наявні підстави для ухвалення додаткового рішення і стягнення з ОСОБА_1 на користь ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" витрат на правничу допомогуу розмірі 3 000,00 грн, понесених останнім внаслідок апеляційного перегляду справи. При визначенні розміру цих витрат судом враховано складність справи та виконані роботи, принципи співмірності і розумності судових витрат. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції У травні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року та касаційна скарга ОСОБА_1 на додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційні скарги У касаційній скарзі на ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження є порушення судами норм процесуального права, оскільки суди дійшли помилкового висновку про те, що позовні вимоги у цій справі були предметом розгляду у справах №338/1221/15-ц і №344/12454/19, а провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій лише вказали на наявність судових рішень з того самого спору і між тими самими сторонами, які набрали законної сили, проте не наведено відповідних мотивів ухвалення оскаржуваних судових рішень, не досліджено підстав і обставин, якими він обґрунтовує позовні вимоги. Так, у справі №338/1221/15-ц і у цій справі у позовних заявах ним наведено різний за змістом виклад обставин, якими він обґрунтовує свої вимоги, і різні підстави позову, тому це є різні позовні заяви, а тому справа №338/1221/15-ц і ця справа не є одним і тим самим спором. Крім того, із позовної заяви від 05 липня 2019 року, за якою постановлено ухвалу Богородчанського районного суду від 01 листопада 2019 у справі №344/12454/19, вбачається, що вона не містить тих підстав і обставин, якими він обґрунтовує позовні вимоги у цій справі, зазначених у позовній заяві від 12 серпня 2020 року. У касаційній скарзі на додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить додаткову постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в ухваленні додаткового РІШЕННЯ: Підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №596/2305/18-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що витрати на правову допомогу підлягають розподілу між сторонами виключно за результатами розгляду справи. Водночас положеннями ЦПК України не передбачено подання стороною до апеляційного суду попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, оскільки такий подається разом із першою заявою по суті спору, а відзив на апеляційну скаргу не є такою заявою по суті спору. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2021 року представник ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" - Дмитрук О. І. подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами допущено порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням виконавчого комітету Богородчанської селищної ради від 25 липня 1991 року №106 ОСОБА_1 надано у безстрокове користування земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,10 га для будівництва індивідуального житлового будинку. 31 січня 1996 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1091 для обслуговування житлового будинку, яка розташована у селищі Богородчани. Звертаючись до суду із цим позовом до ПрАТ "Прикарпаттяобленерго", ОСОБА_1 вказував на те, що на належній йому на праві власності земельній ділянці ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" без його згоди розміщено лінію електропередач (ЛЕП) 0,4 кВ та встановлення електроопори створює йому перешкоди у користуванні земельною ділянкою. На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, розміщеною по АДРЕСА_1, шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної йому земельної ділянки. Сторонами у цій справі є позивач - ОСОБА_1 та відповідач - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго". Предмет спору - усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної позивачу земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1 (державний акт на право приватної власності на землю серії ІФ-01-01-2-000070 від 31 січня 1996 року). Наведені обставини були предметом дослідження під час розгляду справи №338/1221/15-ц між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, зокрема, з приводу усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 0,1091 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована по АДРЕСА_1. Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 05 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року, у справі №338/1221/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства "Прикарпаттяобленерго" (далі - ПАТ "Прикарпаттяобленерго"), третя особа - Богородчанська селищна рада, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, розміщеною по АДРЕСА_1 шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної позивачу земельної ділянки. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 05 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2015 року залишено без змін. Сторонами у справі №338/1221/15-ц були позивач - ОСОБА_1, відповідач - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" і третя особа - Богородчанська селищна рада. Предметом спору є усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної позивачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 (державний акт на право приватної власності на землю серії ІФ-01-01-2-000070 від 31 січня 1996 року). Згідно з витягом з протоколу №18 загальних зборів акціонерів ПАТ "Прикарпаттяобленерго", проведених 12 квітня 2017 року, внесено зміни до статуту ПАТ "Прикарпаттяобленерго" і затверджено статут ПрАТ "Прикарпаттяяобленерго" у новій редакції, тобто юридична особа змінила організаційно-правову форму. У липні 2019 року ОСОБА_1 звертався до суду із позовом до ПрАТ "Прикарпаттяобленерго", в якому просив зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні належною йому земельною ділянкою по АДРЕСА_1 шляхом перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кВ за межі належної йому земельної ділянки. Ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2019 року, залишеною без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року, провадження у справі №344/12454/19 закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Постановою Верховного Суду від 12 березня 2020 року ухвалу Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 грудня 2019 року залишено без змін. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційні скарги ОСОБА_1 підлягають залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Щодо ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Закриття провадження у справі у цьому разі можливе за умови, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, вирішено питання щодо тотожного позову, який розглядається, тобто позову, в якому збігаються сторони, предмет і підстави. Закриття провадження у справі - це форма закінчення цивільної справи без винесення судового рішення, яким закінчено розгляд справи по суті, наслідком якої є, за загальним правилом, неможливість повторного звернення до суду з тотожним позовом. Ця форма закінчення цивільної справи застосовується у випадку, коли суд незаконно відкрив провадження у справі або коли продовження процесу стає явно неможливим або недоцільним. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове РІШЕННЯ: Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права. Неможливість повторного розгляду справи за наявності судового рішення, що набрало законної сили, постановленого у справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, випливає із сутності законної сили такого судового рішення, а саме його виключності. Так, у справі, що переглядається, сторонами є: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго". Предмет спору та вимога позивача - усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою у спосіб перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кв за межі належної позивачу земельної ділянки по АДРЕСА_1. У справі №338/1221/15-ц сторонами є: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ПАТ "Прикарпаттяобленерго", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Богородчанська селищна рада. Предмет спору та вимога позивача - усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою у спосіб перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кв за межі належної позивачу земельної ділянки по АДРЕСА_1. У справі №344/12454/19 сторонами є: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ПрАТ "Прикарпаттяобленерго". Предмет спору та вимога позивача - усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою у спосіб перенесення відповідачем ЛЕП 0,4 кв за межі належної позивачу земельної ділянки по АДРЕСА_1. З указаного вбачається, що вимоги ОСОБА_1 до відповідача про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою вже були предметом судового розгляду та за наслідками їх розгляду винесено судове рішення у справі №338/1221/15-ц, що набрало законної сили. Крім того, у липні 2019 року ОСОБА_1 повторно пред'явив аналогічний позов та ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2019 року провадження у справі №344/12454/19 було закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України. Викладення ОСОБА_1 у цьому позові вимог з наведенням інших формулювань не є свідченням пред'явлення позову з інших підстав. Доводи касаційної скарги про те, що позивачем в обґрунтування заявлених позовних вимог надано інші докази, аніж докази, які були предметом дослідження у справах №338/1221/15-ц та №344/12454/19, є необґрунтованими, оскільки сторони в указаних справах та у цій справі співпадають, а також співпадають предмет і підстави позову, що має визначальне значення. Неподання доказів не свідчить про наявність у позивача права звернутися до суду повторно із аналогічним позовом. Інші доводи касаційної скарги, які є подібними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Щодо додаткової постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року Частиною першою статті 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України). Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Виходячи зі змісту частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторона може подати докази на підтвердження розміру витрат, які вона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, у тому числі і після судових дебатів, але виключно за сукупності двох умов: по-перше, ці докази повинні бути подані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, по-друге, сторона зробила відповідну заяву про розподіл судових витрат до закінчення судових дебатів. Так, у відзиві на апеляційну скаргу ПрАТ "Прикарпаттяобленерго" повідомилосуду попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які воно понесло та очікує понести в зв'язку з розглядом справи. На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, за наслідком якого Івано-Франківським апеляційним судом було прийнято постанову від 22 березня 2021 року, заявником 26 березня 2021 року надано договір про надання професійної правничої допомоги від 04 січня 2021 року №2021/15, акт приймання-передачі послуг за договором, платіжне доручення про сплату послуг від 24 березня 2021 року №39768, ордер, виданий на підставі договору про надання правничої допомоги, який підтверджує повноваження адвоката Дмитрука О. І. на представництво інтересів товариства в суді. На підставі вказаних доказів відповідач просив стягнути з ОСОБА_1 на користь товаримства понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 100,00 грн. Виходячи з конкретних обставин справи, її складності, ціни позову, обсягу виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності подання відзиву на апеляційну скаргу та значимості таких дій у справі, часу потраченого на участь у судовому засіданні та врахувавши принцип співмірності і розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про доведеність відповідачем понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді апеляційної інстанцій у розмірі 3 000,00 грн. Доводи касаційної скарги на правильність висновків суду апеляційної інстанції не впливають, оскільки заявником було дотримано строк і порядок подання доказів про розмір судових витрат, визначені у частині восьмій статті 141 ЦПК України. Крім того, обов'язок розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, встановлений статтею 382 ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 396, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Бородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 грудня 2020 року, постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 березня 2021 року та додаткову постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №372/2238/17 провадження №61-17496св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Грушицького А. І., суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський Олександр Адамович, Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Мельника Я. С., Сліпченка О. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський Олександр Адамович, Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський О. А., Обухівський міськрайонний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном. Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що 26 грудня 2013 року між нею та ОСОБА_2 укладені договори дарування дачного будинку АДРЕСА_1. Вказані договори зареєстровані приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А. Цього ж дня між сторонами був укладений договір позики, який забезпечував передачу дачного будинку у її власність та згідно з умовами якого вона повинна повернути кошти у розмірі 246 000,00 грн відповідачу в національній валюті не пізніше 26 червня 2014 року. Після укладення зазначених договорів вона свої зобов'язання перед ОСОБА_2 виконала та передала у кабінеті нотаріуса 40 000,00 доларів США, а останній власноручно під розписку підтвердив отримання коштів. 10 квітня 2016 року вона дізналася про наявність виконавчого напису №316, виданого 22 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Краснодембським О. А. На виконання зазначеного виконавчого напису 01 грудня 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції винесено постанову про арешт майна боржника ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження, у зв'язку із грошовою заборгованістю ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 у розмірі 398 372,00 грн. Державний виконавець, не переконавшись у наявності фактичних обставин, зазначив у постанові про невиконання нею рішення суду, яке фактично ніколи не ухвалювалося. Тому позивач з метою захисту своїх прав та інтересів звернулася до суду із цим позовом. Із урахуванням наведених обставин, позивач просила усунути їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, а саме: садовим будинком АДРЕСА_1, квартири АДРЕСА_2, визнавши виконавчий напис від 22 жовтня 2015 року №316 нотаріуса Краснодембського О. А. таким, що не підлягає виконанню, із подальшим виключенням з Єдиного реєстру заборони відчуження нерухомого майна, яке належить на праві власності позивачу (а. с. 5, т. 1). Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Верховного Суду від 30 січня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не перевірили, чи дійсно на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру. Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року задоволено позов ОСОБА_1. Визнано напис від 22 жовтня 2015 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., зареєстрований у реєстрі за №316, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 398 372,00 грн таким, що не підлягає виконанню. Виключено з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна відомості про арешт майна, а саме: садового будинку АДРЕСА_1, садове товариство "Струмок", та відомості про арешт земельної ділянки площею 0,0555 га, що розташована на території Халеп'янської сільської ради Обухівського району Київської області, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, для ведення садівництва, які на праві власності належать ОСОБА_1, накладений постановою старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Зеленевич О. В. про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 01 грудня 2015 року. Задовольняючи вимоги про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції виходив із того, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А. заяву ОСОБА_2 з вимогою про виконання зобов'язання про повернення грошових коштів за договором позики направив не за адресою місця проживання ОСОБА_1. Крім того, у листі Міністерства юстиції України від 02 травня 2019 року №17005/Р-5146/19.6.4 зазначено, що за результатами перевірки встановлено, що приватним нотаріусом Краснодембським О. А. при вчиненні виконавчого напису не було дотримано вимоги пунктів 7.14, 7.22, 7.28, 7.32, 7.38 Правил ведення нотаріального діловодства, у зв'язку з чим було прийнято рішення про тимчасове зупинення його нотаріальної діяльності Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що підлягає задоволенню вимога позивача про виключення запису про заборону відчуження всього її нерухомого майна з Єдиного реєстру заборони відчуження нерухомого майна, оскільки внесення такого запису до реєстру порушує право власності позивача щодо вільного володіння, користування та розпорядження своїм майном. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 20 липня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні вимог про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, виключення з Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач на момент розгляду справи у судах не була власником спірного майна. Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд апеляційної інстанції виходив із того, що приватним нотаріусом вчинено виконавчий напис на договорі позики на підставі належних документів: заяви про вчинення виконавчого напису ОСОБА_2, договору позики від 26 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Краснодембським О. Л. за реєстровим №691. Згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення приватний нотаріус направив ОСОБА_1 заяву ОСОБА_2 з вимогою про виконання зобов'язання про повернення грошових коштів за договором позики за адресою: АДРЕСА_3, яка його отримала 14 серпня 2015 року, що підтверджується підписом одержувача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, у якій просить суд скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 30 січня 2019 року у цій справі. 26 грудня 2013 року ОСОБА_1 повернула ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 40 000,00 доларів США на виконання договору позики від 26 грудня 2013 року, що підтверджується власноручно написаною ОСОБА_2 розпискою. суддя Київського апеляційного суду Мельник Я. С. не мав права брати участь у розгляді цієї справи та підлягав відводу (самовідводу). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У листопаді 2021 року справу №372/2238/17 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. В ухвалі Верховного Суду від 01 березня 2021 року про відкриття касаційного провадження вказано, що касаційна скарга подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, зокрема, касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Доводи інших учасників справи ОСОБА_2 у відзиві на касаційну скаргу посилається на те, що касаційна скарга є необґрунтованою, викладені у ній обставини зводяться до критики суддів та інших учасників справи, у касаційній скарзі відсутнє будь-яке нормативно-правове обґрунтування порушень судом законодавства України. ОСОБА_2 просить суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін. У квітні 2021 року від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив ОСОБА_2, у якому зазначає про те, що обставини, наведені ОСОБА_2 у відзиві, не відповідають дійсності. ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Фактичні обставини справи, встановлені судами 26 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування садового будинку, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 прийняла у дар належний ОСОБА_2 на праві приватної власності садовий будинок АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., зареєстровано в реєстрі за №690 (а. с. 6, 7, т. 1). 26 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування земельної ділянки, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_1 прийняла у дар належну ОСОБА_2 на праві приватної власності земельну ділянку площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, яка розташована за адресою: Халеп'янська сільська рада Обухівського району Київської області, з цільовим призначенням для ведення садівництва. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., зареєстровано в реєстрі за №689 (а. с. 8,9, т. 1). 26 грудня 2013 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики, відповідно до якого позичальник отримала від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальника грошову суму в розмірі 246 000,00 гривень. Передачу грошей було здійснено до підписання цього договору. Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А. Зареєстровано в реєстрі за №691 (а. с. 181, т. 1). 26 грудня 2013 року ОСОБА_2 написав розписку, згідно з якою останній отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 40 000,00 доларів США у зв'язку із укладенням договору дарування від 26 грудня 2013 року (а. с. 10, т. 1). Згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення приватний нотаріус Краснодембський О. А. направив ОСОБА_1 заяву ОСОБА_2 про повернення грошових коштів за адресою: АДРЕСА_3, яка отримана ОСОБА_1 14 серпня 2015 року, що підтверджується підписом одержувача (а. с. 219, 220, т. 1). 22 жовтня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Краснодембський О. А. вчинив виконавчий напис №316, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики від 26 грудня 2013 року в сумі 398 372,00 грн. Виконавчий напис зареєстровано в реєстрі за №316 (а. с. 182, т. 1). 01 грудня 2015 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на все майно ОСОБА_1 на підставі виконавчого напису від 22 жовтня 2015 року №316, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 398 372,00 грн (а. с. 11, т. 1). Рішенням Апеляційного суду Київської області від 08 листопада 2016 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 02 серпня 2016 року скасовано та ухвалене нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Краснодембського О. А., третя особа - ОСОБА_2, про скасування виконавчого напису нотаріуса відмовлено, провадження у справі щодо вимог ОСОБА_1 до відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного відділу юстиції про зняття арешту з майна закрито (а. с. 18-22, т. 1). 21 березня 2019 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 садовий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 99,0 кв. м, що підтверджується договором купівлі-продажу садового будинку від 21 березня 2019 року (а. с. 175, 176, т. 2). 21 березня 2019 року ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, розташовану на території Халеп'янської сільської ради Обухівського району Київської області, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки від 21 березня 2019 року (а. с. 178,179, т. 2). Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 березня 2019 року власником садового будинку АДРЕСА_1, та земельної ділянки площею 0,0555 га, кадастровий номер 3223188400:03:004:0183, розташованої на території Халеп'янської сільської ради Обухівського району Київської області, є ОСОБА_4 (а. с. 177, т. 2). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Частиною першою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Щодо вимог про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" (у редакції, чинній станом на дату вчинення оспорюваного виконавчого напису) для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України "Про нотаріат"). Вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України "Про нотаріат" захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису. Тому суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Така правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 27 березня 2019 року у справі №137/1666/16-ц (провадження №14-84цс19), від 02 липня 2019 року у справі №916/3006/17 (провадження №14-278 гс18), від 15 січня 2020 року у справі №305/2082/14-ц (провадження №14-557цс19), від 23 червня 2020 року у справі №645/1979/15-ц (провадження №14-706цс19). Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що приватний нотаріус Краснодембський О. А. належним чином повідомив позивача про наявність заборгованості за договором позики та необхідність її погашення шляхом направлення останній відповідної заяви від 04 серпня 2015 року за адресою: АДРЕСА_3, яка отримана позивачем 14 серпня 2015 року. Колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" суд повинен перевірити доводи боржника у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Неотримання боржником вимоги про усунення порушень за договором позики об'єктивно позбавляє його можливості бути вчасно проінформованим про наявність заборгованості та можливості надати свої заперечення щодо неї або оспорити вимоги кредитора. Якщо боржник не має можливості подати нотаріусу заперечення щодо вчинення виконавчого напису або висловити свою незгоду з письмовою вимогою про сплату боргу чи повідомити про наявність спору між ним та відповідачем щодо суми заборгованості, це об'єктивно виключає можливість вчинення виконавчого напису. Учинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих кредитором повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень боржнику. У нотаріальному процесі при стягненні боргу за нотаріально посвідченим договором позики на підставі виконавчого напису нотаріуса боржник участі не бере, а тому врахування його інтересів має забезпечуватися шляхом надіслання повідомлення - письмової вимоги про усунення порушення (письмове повідомлення про вчинення виконавчого напису). Повідомлення, надіслане стягувачем боржнику, є документом, що підтверджують безспірність заборгованості та обов'язково має подаватися при вчиненні виконавчого напису за нотаріально посвідченим договором позики. Процедура стягнення боргу за нотаріально посвідченим договором позики на підставі виконавчого напису нотаріуса складається із двох етапів: - перший: підготовчий етап, який включає повідомлення боржника. Цей етап спрямований на забезпечення прав та інтересів боржника, якому має бути відомо, що кредитор розпочинає процедуру стягнення боргу за нотаріально посвідченим договором позики на підставі виконавчого напису нотаріуса; - другий етап: учинення виконавчого напису, який полягає в подачі нотаріусу документів, що підтверджують безспірність вимог, в тому числі й повідомлення боржника (письмова вимоги про усунення порушення чи письмове повідомлення про вчинення виконавчого напису). Недотримання одного із етапів процедури стягнення боргу за нотаріально посвідченим договором позики на підставі виконавчого напису нотаріуса є підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постановах Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі №554/6777/17 (провадження №61-19494св18), від 01 вересня 2020 року у справі №201/4198/17 (провадження №61-48504св18), від 19 березня 2021 року у справі №750/3781/20 (провадження №61-14943св20), від 13 жовтня 2021 року у справі №554/6777/17-ц (провадження №61-17750св20). Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не була належним чином повідомлена про наявність заборгованості за договором позики та необхідність її погашення, оскільки заява ОСОБА_2 з вимогою про виконання зобов'язання про повернення грошових коштів за договором позики направлена не за адресою місця проживання ОСОБА_1. Наведені обставини підтверджуються матеріалами справи, а саме: адресою місця проживання ОСОБА_1 є АДРЕСА_1, про що зазначено позивачем у позовній заяві (а. с. 1, т. 1), тоді як згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення заява ОСОБА_2 про виконання зобов'язання про повернення грошових коштів за договором позики направлена за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 220, т. 1). Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що у матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження того, що позивач була належним чином повідомлена про наявність заборгованості за договором позики та необхідність її погашення. За таких обставин позивач не мала можливості подати нотаріусу заперечення щодо вчинення виконавчого напису або висловити свою незгоду з письмовою вимогою про сплату боргу чи повідомити про наявність спору між ним та відповідачем щодо суми заборгованості, що об'єктивно виключало можливість вчинення виконавчого напису. Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання спірного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, оскільки нотаріусом порушено процедуру вчинення виконавчого напису. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у цій частині, апеляційний суд не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування встановлених судом першої інстанції обставин щодо неналежного повідомлення позивача про наявність заборгованості за договором позики та необхідність її погашення та всупереч вимогам статей 89, 367 ЦПК України, встановивши обставини у справі, вдався до переоцінки доказів та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову. Водночас, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування заочного рішення суду першої інстанції з огляду на таке. Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилався на те, що він не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання у суді першої інстанції. Зазначені доводи ОСОБА_2 підтверджуються матеріалами справи, у яких відсутні будь-які відомості про повідомлення ОСОБА_2 про дату, час і місце судового засідання у суді першої інстанції, яке відбулося 24 жовтня 2019 року. Враховуючи те, що ОСОБА_2 не був належним повідомлений про дату, час і місце судового засідання у суді першої інстанції, яке відбулося 24 жовтня 2019 року, останній обґрунтовував свою апеляційну скаргу такими обставинами, які в силу вимог пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення, тому колегія суддів дійшла висновку про те, що заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року є таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права, та підлягає скасуванню. За таких обставин заочне рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у частині позовних вимогпро визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не відповідають вимогам закону та підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення в цій частині позовних вимог. Щодо вимог про виключення відомостей з Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна, яке належить на праві власності позивачу Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо. Судами встановлено, що 01 грудня 2015 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Обухівського міськрайонного управління юстиції винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на все майно ОСОБА_1 на підставі виконавчого напису від 22 жовтня 2015 року №316, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським О. А., про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 398 372,00 грн (а. с. 11, т. 1). Судами не встановлено, що зазначена постанова державного виконавця від 01 грудня 2015 року про накладення арешту оскаржувалася ОСОБА_1 та була скасована. За таких підстав, обраний позивачем спосіб захисту шляхом виключення відомостей з Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна є передчасним та задоволення таких вимог не призведе до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду. Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у цій частині, оскільки позивачем обраний неналежний та неефективний спосіб захисту своїх прав у розумінні статті 16 ЦПК України. Щодо доводів касаційної скарги про те, що суддя Київського апеляційного суду Мельник Я. С. не мав права брати участь у розгляді цієї справи та підлягав відводу (самовідводу), Верховний Суд зазначає наступне. В обґрунтування таких доводів заявник посилається на те, що суддя Київського апеляційного суду Мельник Я. С. брав участь у розгляді справи №372/332/17-ц, спір у якій виник між тими самими сторонами, що і у цій справі. Із відомостей, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень, вбачається, що постановою Апеляційного суду Київської області від 07 червня 2018 року у справі №372/332/17-ц залишено без змін рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 червня 2017 року, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики. Відповідно до частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу. Положеннями статті 37 ЦПК України не встановлено неможливості брати участь у розгляді справи судді, який ухвалив рішення у іншій справі стосовно тих самих сторін. Таким чином, сам факт того, що суддя Київського апеляційного суду Мельник Я. С. брав участь у розгляді справи №372/332/17-ц, спір у якій виник між тими самими сторонами, що і у цій справі, не є підставою для відводу (самовідводу) СУДДІ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. ОСОБА_1 сплачено за подання позовної заяви та касаційної скарги судовий збір у розмірі 551,21 грн та 1 536,80 грн. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги, із урахуванням пропорційності задоволення вимог, сплачений ОСОБА_1 у зв'язку із розглядом справи судовий збір у розмірі 1 044,00 грн (1 536,80 грн + 551,21 грн / 2) підлягає стягненню із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1. Керуючись статтями 255, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову. Визнати виконавчий напис від 22 жовтня 2015 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснодембським Олександром Адамовичем, зареєстрований у реєстрі за №316, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 398 372,00 грн таким, що не підлягає виконанню. У іншій частині позову відмовити. Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви та касаційної скарги у розмірі 1 044,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий А. І. Грушицький судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 лютого 2021 року м. Київ справа №173/865/19 провадження №61-4402св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Ганнівська сільська рада Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, третя особа - державний нотаріус Першої Кам'янської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Новікова Лариса Володимирівна, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, третя особа - державний нотаріус Першої Кам'янської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Новікова Лариса Володимирівна, про визнання права на земельну ділянку (пай) у порядку спадкування за законом, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, третя особа - державний нотаріус Першої Кам'янської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Новікова Л. В., про визнання права на земельну ділянку (пай) у порядку спадкування за законом. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ _1 померла його бабуся ОСОБА_2, яка постійно проживала в с. Ганнівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина, до складу якої входили всі права та обов'язки, які належали померлій на момент відкриття спадщини, зокрема, право на земельну ділянку (пай) площею 5,65 умовних кадастрових гектарів, що розташована на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. На ім'я ОСОБА_2 був виготовлений сертифікат на право на земельну частку (пай) площею 5,65 умовних кадастрових гектарів на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району серії ДП №0200550, який зареєстрований у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) №249 від 03 лютого 1997 року. Вказаний сертифікат був отриманий власником. 19 березня 2019 року представник позивача ОСОБА_3 звернулася до державного нотаріуса Першої Кам'янської державної нотаріальної контори в. о. державного нотаріуса Верхньодніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Проте постановою нотаріуса від 19 березня 2019 року було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину в зв'язку з пропуском шестимісячного строку для подання заяви про прийняття спадщини та в зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документа. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати причину пропуску строку для прийняття спадщини поважною, продовжити йому строк для прийняття спадщини та визнати за ним право на земельну частку (пай) розміром 5,65 умовних кадастрових гектарів, що розташована на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області в порядку спадкування за законом після смерті бабусі ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ _1, на підставі сертифіката серії ДП №0200550, зареєстрованого в книзі сертифікатів на земельну частку (пай) 03 лютого 1997 року №249. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2019 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) для ведення сільськогосподарського товарного виробництва без визначення меж земельної частки в натурі (на місцевості), розміром 5,65 га, що розташована на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області в порядку спадкування за законом після смерті бабусі ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі сертифіката серії ДП №0200550, зареєстрованого в книзі сертифікатів на земельну частку (пай) 03 лютого 1997 року №249. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що за життя спадкодавця ОСОБА_2 у неї виникло право на земельну частку (пай), оскільки їй було видано відповідний сертифікат, і таке право не втрачається у зв'язку зі втратою правовстановлюючого документа та є предметом спадкування. Оскільки інші спадкоємці ні за законом, ні за заповітом із заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори не зверталися, спірна земельна ділянка відумерлою спадщиною не визнавалась, а також враховуючи те, що на момент смерті спадкодавця був живий батько позивача (спадкоємець першої черги), який спадщину після смерті матері не прийняв, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання поважними причини пропуску строку прийняття спадщини та задоволення позовних вимог у спосіб захисту порушеного права, обраний позивачем. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області оскаржив його в апеляційному порядку. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області задоволено частково. Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішенням суду першої інстанції вирішено питання про права та обов'язки держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області), як розпорядника землі, яке не було залучено до участі у справі, а тому судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 04 березня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, в якій просить суд оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. У вересні 2020 року справа №173/865/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми права за умови відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: пункту 4 статті 122 Земельного кодексу України та підпункту 13 Положення про Головне управління Держгеокадастру Дніпропетровської області від 17 листопада 2016 року (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції з підстав незалучення до участі у справі в якості співвідповідача ГУ Держгеокадастру Дніпропетровської області, апеляційний суд належним чином не обґрунтував своє рішення та не вказав, яким чином порушені права управління Держгеокадастру з урахуванням статті 21 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої землі колективних сільськогосподарських підприємств, що припинені, вважаються власністю територіальних громад, на території яких вони розташовані, тобто, в цьому випадку - Ганнівської сільської ради. Належність спірної земельної ділянки на праві колективної власності Ганнівській сільській раді підтверджується, зокрема, державним актом про право колективної власності та відповіддю ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, на що суд апеляційної інстанції належної уваги не звернув. Крім того, у судовому засіданні апеляційного суду представник Ганнівської сільської ради наголошував на тому, що рада знала про спадкоємця на цю земельну ділянку, а тому не вирішувала питання про визнання спадщини відумерлою. Крім того, висновки апеляційного суду виходять за межі доводів апеляційної скарги прокуратури, яка не вказувала на неправильний суб'єктний склад учасників справи та не представляла інтереси Головного управління Держгеокадастру Дніпропетровської області. В ухвалі Верховного Суду від 17 червня 2020 року про відкриття касаційного провадження зазначено, що касаційна скарга ОСОБА_1 подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, зокрема, касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, та подана в строк, передбачений статтею 392 ЦПК України. Доводи інших учасників справи У серпні 2020 року прокуратура Дніпропетровської області подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що посилання касаційної скарги не містять обставин, які свідчать про допущення судом апеляційної інстанції порушень норм матеріального чи процесуального права. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, прокуратурою визначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а саме - Ганнівську сільську раду. Визнання права на земельну ділянку (пай) за ОСОБА_1 є незаконним та порушує встановлений законом порядок набуття прав на землю сільськогосподарського призначення, майнові інтереси Ганнівської сільської ради щодо володіння та розпорядження землею, передбачені статтею 555 ЦК УРСР. Разом із тим, зазначений орган зайняв пасивну позицію у відстоюванні інтересів держави, що стало підставою для представництва інтересів держави органом прокуратури. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_4 та ОСОБА _1 (а. с.15) та онуком ОСОБА_2. ІНФОРМАЦІЯ _1 померла ОСОБА_2 (баба позивача) (а. с.13-15). На момент смерті баби позивача був живий батько - ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ _2 (а. с.14). У листі відділу у Верхньодніпровському районі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 14 березня 2019 року повідомлено, що на ім'я ОСОБА_2 був виготовлений сертифікат на право на земельну частку (пай) площею 5,65 умовних кадастрових гектарів на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району серії ДП №0200550, який зареєстрований у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) №249 від 03 лютого 1997 року. Вказаний сертифікат був отриманий власником (а. с. 7). Постановою державного нотаріуса Першої Кам'янської державної нотаріальної контори в. о. державного нотаріуса Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Новікової Л. В. від 19 березня 2019 року було відмовлено представнику позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з пропуском шестимісячного строку для подання заяви про прийняття спадщини та в зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документа (а. с. 42). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Предметом спору у справі, що переглядається, є визнання права на земельну ділянку (пай) у порядку спадкування за законом. Статтею 1 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" визначено, що право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом; громадяни та юридичні особи України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай). Право особи на земельну частку (пай) може бути встановлено в судовому порядку. Відповідно до статті 2 цього Закону основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай) ; рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат на земельну частку (пай). У справі, що переглядається, судами встановлено, що на ім'я ОСОБА_2 (баби позивача) був виготовлений сертифікат на право на земельну частку (пай) площею 5,65 умовних кадастрових гектарів на території Ганнівської сільської ради Верхньодніпровського району серії ДП №0200550, який зареєстрований у книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) №249 від 03 лютого 1997 року. Вказаний сертифікат був отриманий власником (а. с. 7). Проте на момент звернення до суду із позовом сертифікат було втрачено. З метою реалізації свого спадкового права ОСОБА_1 звернувся до державного нотаріуса Першої Кам'янської державної нотаріальної контори, проте постановою державного нотаріуса Першої Кам'янської державної нотаріальної контори в. о. державного нотаріуса Верхньодніпровської державної нотаріальної контори Новікової Л. В. від 19 березня 2019 року було відмовлено представнику позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з пропуском шестимісячного строку для подання заяви про прийняття спадщини та в зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документа. Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР). Аналогічні положення закріплені у статтях 1217, 1261, 1268 ЦК України. Член колективного сільськогосподарського підприємства (далі - КСП), включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України від 8 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність. Позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо. Відповідно до положень статей 15-1, 122 ЗК України розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності (землі запасу) відноситься до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. За змістом пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Крім того, апеляційним судом встановлено, що Положенням про ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, затвердженим наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 17 листопада 2016 року №308 Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Дніпропетровської області. Відповідачами у справах про визнання права власності в порядку спадкування на нерухоме майно, щодо якого відсутні правовстановлюючі документи, є спадкоємці, які прийняли спадщину, а також органи, які уповноважені видавати правовстановлюючі документи на нерухоме майно, або ж органи, до яких перейшли такі повноваження, та органи, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Отже, ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, до повноважень якого відноситься питання розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення, є належним відповідачем у справі за позовом про визнання права на земельну частку (пай), про що обґрунтовано зазначено в оскаржуваному судовому рішенні. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі №623/901/18, від 28 жовтня 2020 року у справі №731/92/20, підстави для відступу від якого відсутні. Таким чином, доводи касаційної скарги про помилковість висновку апеляційного суду про те, що ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, яке не було залучено до участі у справі, є розпорядником земель сільськогосподарського призначення державної власності, є безпідставними та спростовуються висновками Верховного Суду, викладеними у спірних правовідносинах. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішенням суду першої інстанції вирішено питання про права та обов'язки держави в особі ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, як розпорядника землі, яке не було залучено до участі у справі, а тому судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню. Колегія суддів із зазначеним висновком погоджується з огляду на наступне. За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо. Суд при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі в справі позивачем. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів чи неналежного відповідача, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі в справі як співвідповідачів та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти в задоволенні позову. Апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості визначити суб'єктний склад учасників справи, залучати на стадії апеляційного перегляду справи відповідачів та/або співвідповідачів, а тому встановивши, що суд першої інстанції порушив вимоги цивільно-процесуального законодавства та не залучив усіх суб'єктів, які мають відповідати за позовом у межах заявлених позовних вимог як відповідачі, обґрунтовано скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у позові з цих підстав. Колегія суддів звертає увагу позивача на те, що така відмова не позбавляє його права у передбаченому законом порядку звернутися із відповідним позовом із правильним зазначенням суб'єктного складу учасників процесу. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 липня 2021 року м. Київ справа №341/740/18 провадження №61-8544св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: приватний нотаріус Галицького районного нотаріального округу Дзера Лариса Олександрівна, ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року в складі судді Лошак О. О. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 травня 2020 року в складі колегії суддів: Василишин Л. В., Максюти І. О., Горейко М. Д., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Галицького районного нотаріального округу Дзери Л. О., третя особа - ОСОБА_3, про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Позовна заява мотивована тим, що 17 лютого 2016 року ОСОБА_1 отримав у дар від батька - ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0621 га, а також садовий будинок АДРЕСА_1. Під час нотаріального посвідчення договорів дарування 17 лютого 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за позивачем внесено відповідні записи про реєстрацію права власності на вищевказане майно. З інформаційної довідки позивач 03 травня 2018 року дізнався, що приватним нотаріусом Дзерою Л. О. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено записи про припинення, якими скасовано за ним реєстрацію права власності на зазначені об'єкти нерухомості. Вказані записи внесено приватним нотаріусом Дзерою Л. О. без заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3, які були сторонами договорів дарування. Отже, дії нотаріуса суперечать закону та порушують права та інтереси позивача. На підставі викладеного ОСОБА_1 просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: індексний номер 39311594 від 23 січня 2018 року та індексний номер 39312622 від 23 січня 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно і Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 23 листопада 2018 року залучено до участі у справі третю особу - ОСОБА_2. Розпорядженням голови Галицького районного суду Івано-Франківської області від 28 жовтня 2019 року справу направлено для розгляду до Рогатинського районного суду Івано-Франківської області у зв'язку з неможливістю здійснити автоматизований розподіл судової справи між суддями. Ухвалою Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 10 січня 2020 року залучено до участі у справі як співвідповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів порушення відповідачами його права на володіння, користування та розпорядження майном, яке було набуто ним на підставі правочинів, які у подальшому в судовому порядку визнано недійсними. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 травня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року у справі №341/387/16, яке набрало законної сили, визнано недійсними договори дарування садового будинку та земельної ділянки, які були подаровані ОСОБА_3 ОСОБА _1. Таким чином, з часу набрання законної сили вказаним рішенням суду ОСОБА_1 втратив право власності на спірні садовий будинок та земельну ділянку. Оскільки на час звернення з позовом ОСОБА_1 не був власником спірного нерухомого майна, то скасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушено його права. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивач посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме - застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі №727/433/16-ц (провадження №61-47489св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, ОСОБА_1 також посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у спірних правовідносинах, а саме: щодо скасування реєстраційних записів, що здійсненні на підставі ксерокопій документів (за відсутності оригіналів документів), а також щодо подання цих документів неуповноваженою особою саме щодо скасування записів про скасування права власності. Касаційна скарга також мотивована тим, що суди не застосували до спірних правовідносин статтю 41 Конституції України, що призвело до позбавлення позивача права власності на спірне майно з формальних підстав. Суд першої інстанції залучив ОСОБА_1 з порушенням норм процесуального права, оскільки позивач не заявляв до нього жодних вимог, а вказував про порушення його прав лише нотаріусом та ОСОБА_2. Крім того, позивач визначив ОСОБА_1 у спірних правовідносинах як третю особу, тому суд не мав права змінювати його процесуальний статус. Спірні записи внесено приватним нотаріусом Дзерою Л. О. без заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3, що були сторонами договорів дарування. Дії нотаріуса суперечать закону та порушують права та інтереси позивача. При цьому суди безпідставно надали перевагу лише наданим ОСОБА_2 доказам. Суди дійшли помилкового висновку щодо правомірності спірної реєстрації на підставі рішення у справі №341/387/16-ц, оскільки в указаній справі нотаріус Дзера Л. О. не брала участі. Нотаріус здійснила скасування реєстраційних записів на підставі документів, що їй були надані ОСОБА_2, яка не була стороною договорів дарування. Нотаріус, отримавши від ОСОБА_2 ксерокопію (а не оригінал) паспорта ОСОБА_3, помилково вказала його заявником та вчинила незаконні реєстраційні записи, які підлягають скасуванню. Суди не дали належної оцінки діям ОСОБА_2. Помилковим є посилання суду першої інстанції на постанови Верховного Суду, оскільки в указаних справах та у цій справі правовідносини не є подібними. Позивач як зацікавлена особа має право на звернення до суду з позовом про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Доводи іншого учасника справи Приватний нотаріус Галицького районного нотаріального округу Дзера Л. О. подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Вказувала, що на час вчинення спірної реєстраційної дії були скасовані договори дарування, на підставі яких позивачу було передано нерухоме майно, тобто він вже не був його законним власником, тому права останнього не порушені діями нотаріуса. Державна реєстрація не є підставою набуття (втрати) права власності, а є лише засвідчення державою вже набутого особою (скасованого щодо особи) права власності. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 30 травня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що відповідно до договорів дарування від від 17 лютого 2016 року, які були посвідчені приватним нотаріусом Галицького районного нотаріального округу Дзерою Л. О., ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_1 прийняв у дар садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби площею 0,0621 га, що розташована в урочищі "Касова гора" села Бовшів Галицького району Івано-Франківської області. Відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на вищезазначене нерухоме майно 17 лютого 2016 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта приватним нотаріусом Дзерою Л. О. на підставі рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - індексніномери 28379369 та 28379123 від 22 лютого 2016 року. Заочним рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року у справі 341/387/16-ц визнано недійсними договори дарування вищевказаних садового будинку та земельної ділянки. Стягнуто зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 20 000 грн моральної шкоди. Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року заочне рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення 20 000 грн моральної шкоди скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог. У решті рішення місцевого суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2017 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 09 листопада 2016 року відмовлено. Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 06 грудня 2017 року у справі №341/387/16-ц, яка набрала законної сили, за заявою ОСОБА_2 скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області 25 лютого 2016 року. Право власності на спірне майно за ОСОБА_1 припинено 23 січня 2018 року приватним нотаріусом Дзерою Л. О. на підставі рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексні номери 39311594 і 39312622, якими проведено державну реєстрацію права власності вищезазначеного майна за ОСОБА_3. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що на час звернення з позовом у цій справі ОСОБА_1 не був власником спірного нерухоме майна, оскільки набув його на підставі правочинів, які визнані недійними судом, тому скасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушені його права. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №335/4558/19 (провадження №61-5661св20). Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність (відсутність) порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення (захисту) в обраний спосіб. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Саме на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2019 року у справі №705/3869/18 (провадження №61-11135св19). Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 липня 2021 року у справі №757/5883/19-ц (провадження №61-11375св20). Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував, що скасування рішень про державну реєстрацію його права власності на нерухоме майно порушує його права та інтереси. Принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду, випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Разом з тим, заочним рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2016 року у справі 341/387/16-ц визнано недійсними договори дарування спірних садового будинку та земельної ділянки. Судове рішення в цій частині набрало законної сили. Отже, суди дійшли правильного висновку, що позивач не був власником земельної ділянки площею 0,0621 га, а також садового будинку АДРЕСА_1. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. При цьому, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів таких прав. Пунктом 2 частини першої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державним реєстратором є, зокрема нотаріус. Внесення нотаріусом до реєстру запису про припинення права власності на нерухоме майно є офіційним підтвердженням існування юридичного факту припинення права власності відповідно до підстав, передбачених положеннями чинного законодавства, але такий факт не створюється реєстраційною дією нотаріуса. Законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має. Державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі №755/3782/17 (провадження №61-10992св18). Разом з тим, згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (провадження №14-188цс20) зазначила, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач на час звернення з позовом не був власником спірного нерухоме майна, так як набув його на підставі правочинів, які визнані недійними судом, томускасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушено його права. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди не врахували висновок про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі №727/433/16-ц, провадження №61-47489св18 (щодо застосування до спірних правовідносин вимог статей 43, 45 Закону України "Про нотаріат"), оскільки вказана постанова прийнята після ухвалення оскаржуваних у цій справі судових рішень. Разом з тим, висновки касаційного суду у справі №727/433/16-ц не суперечать висновкам судів у цій справі. Так у справі №727/433/16-ц Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо недотримання особою, від імені якої представником укладено іпотечний договір, порядку скасування нотаріально посвідченої довіреності, тому відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки. А в цій справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди встановили, що позивач не є власником спірного майна, тому скасуванням рішень про державну реєстрацію права власності на це майно не порушено його права. Безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у спірних правовідносинах, а саме: щодо скасування реєстраційних записів, що здійсненні на підставі ксерокопій документів (за відсутності оригіналів документів), а також щодо подання цих документів неуповноваженою особою, оскільки такі обставини не були встановлені судами попередніх інстанцій, а відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України касаційний суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Доводи касаційної скарги про помилкове незастування до правовідносин у справі статті 41 Конституції України, що призвело до позбавлення позивача права власності на садовий будинок та земельну ділянку з формальних підстав, не заслуговують на увагу, оскільки під час вирішення цієї справи не вирішувалися питання про права та обов'язки ОСОБА_1 щодо спірного майна, а договори дарування садового будинку та земельної ділянки на користь останнього були визнані недійсними судовим рішенням в іншій справі №341/387/16-ц. Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції з порушенням норм процесуального права залучив ОСОБА_1 як відповідача без клопотання позивача, оскільки вказана обставина не вплинула на результат розгляду справи та правильні висновків судів по суті спору, а відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Також не можуть бути підставою для скасування судових рішень доводи касаційної скарги щодо порушення нотаріусом порядку внесення до реєстру записів про припинення реєстрації права власності на об'єкти нерухомості, оскільки вказані обставини та докази на їх підтвердження не досліджувалися судами попередніх інстанцій. При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Доводи касаційної скарги, що суди дійшли помилкового висновку щодо правомірності спірної реєстрації на підставі рішення у справі №341/387/16-ц з тих підстав, що в указаній справі нотаріус Дзера Л. О. не брала участі, не заслуговують на увагу, оскільки у зазначеній справі вирішувалось питання правомірності відчуження садового будинку та земельної ділянки, які віднесені до спільної сумісної власності подружжя, чоловіком без згоди дружини. Однак зазначені обставини встановлювалися в іншій справі, судові рішення в якій набрали законної сили, отже не можуть бути предметом оцінки судом під час касаційного перегляду цієї справи. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції помилково послався на висновки суду касаційної інстанції, оскільки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі 911/3594/17 (провадження №12-234гс18) та постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі №917/553/17, від 03 квітня 2018 року у справі №922/1645/18 висновки підлягали врахуванню під час вирішення спірних правовідносин. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 05 травня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 березня 2021 року м. Київ справа №709/809/17 провадження №61-19476св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 13 червня 2019 року у складі судді Чубая В. В. та постанову Черкаського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Храпка В. Д., Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст вимог позовної заяви У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання державного акту на право власності на земельну ділянку недійсним. Позовна заява мотивована тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11 травня 1996 року вона успадкувала 1/2 частку жилого будинку на АДРЕСА_1. Згідно з договором дарування від 13 грудня 2000 року вона прийняла в дар 1/2 частку жилого будинку на АДРЕСА_1. Вказувала, що вона є єдиним власником вказаного домоволодіння, отже, і земельної ділянки, необхідної для його обслуговування, яка згідно з погосподарською книгою рахувалася за її матір'ю ОСОБА_3 та відповідно до рішення Крутьківської сільської ради Чорнобаївського району Черкаської області від 20 травня 1996 року №14 мала площу 0,43 га. Зазначала, що відповідач у справі є суміжним землекористувачем, яка у відповідь на численні звернення з приводу неправомірного захоплення частини належної їй земельної ділянки повідомила, що межі земельної ділянки встановлені відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку. Після її неодноразових звернень у різні інстанції їй було надано копію технічної документації, з якої вона дізналась про порушення своїх прав та законних інтересів, оскільки підписи в акті визначення та погодження меж земельної ділянки вчинені не нею. Стверджувала, що вона позбавлена можливості приватизувати належну їй земельну ділянку, а іншого способу захисту порушеного права, ніж у судовому порядку, не існує. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЖ №127948 виданий на ім'я ОСОБА_2, зареєстрований 18 листопада 2008 року в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю та на право постійного користування землею, договір оренди землі №010879701331 та скасувати його державну реєстрацію. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 13 червня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення районного суду мотивовано тим, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення її права на земельну ділянку, а саме не доведено, що саме відповідачем, як суміжним землекористувачем, порушено межі належної їй земельної ділянки. Районний суд з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц, зазначив, що доводи представника позивача про те, що непогодження меж суміжних ділянок є підставою для скасування державного акту на право власності на земельну ділянку відхиляються, оскільки стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є "погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами". Отже, у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документу - акту погодження меж - слід вважати, що погодження меж не відбулося. Таке погодження полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акту, а із мотивів відмови (якщо вони озвучені). Таким чином, підписання акту погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації, а відтак, саме по собі не підписання суміжним користувачем акту погодження меж чи відсутність такого акту не може бути безумовною підставою для скасування державного акту. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 13 червня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції повно та всебічно встановлено обставини справи, надано правильну кваліфікацію спірним правовідносинам та ухвалено обґрунтоване судове рішення про відсутність підстав для задоволення позову. При цьому апеляційний суд посилався на правові висновки Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-1952сво18) та правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 березня 2019 року у справі №703/183/15-ц (провадження №61-19984св18). Апеляційний суд вказав, що позивач ОСОБА_1, заявляючи вимоги про визнання недійсним та скасування державного акту на право постійного користування на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_2, не надала такого державного акту. В матеріалах справи є державний акт на право власності на земельну ділянку від 18 листопада 2008 року, який позивач не просила визнати недійсним. Крім того, доказів, що підтверджують правомірність володіння чи користування земельною ділянкою, на якій розташований жилий будинок на АДРЕСА_1, позивач ОСОБА_1 в суд не надала. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити судове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У листопаді 2019 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 18 листопада 2019 року справу призначено судді-доповідачеві Журавель В. І. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Журавель В. І. від 04 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У листопаді 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Відповідно до протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Лідовцю Р. А. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не забезпечено повне та всебічне з'ясування обставин справи, не надано належної правової оцінки письмовим доказам, які містяться у матеріалах справи, зокрема даних земельних книг про те, що за ОСОБА_2 невідомо звідки взялося 103 сотки присадибної ділянки, що на 10 соток більше, ніж зазначено в погосподарській книзі. Зазначає, що судами неправильно застосовано положення статей 120, 152, 155 ЗК України, оскільки придбаваючи будинок, відповідач могла претендувати лише на ту частину земельної ділянки, яка належала продавцю. Стверджує, що під час виготовлення технічної документації та видачі державного акту на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_2 не було дотримано вимог пунктів 1.12, 1.13, 1.18 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року за №43, тобто, не встановлено меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та не закріплено її межовими знаками. Посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 11 липня 2018 року у справі №263/11779/16-ц, вважає, що погодження меж земельної ділянки із суміжним власником (користувачем) є обов'язковим при виділенні земельної ділянки у власність. Відзив на касаційну скаргу учасник справи не подав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 11 травня 1996 року ОСОБА_1 і ОСОБА_5 стали співвласниками по 1/2 частині жилого будинку в с. Крутьки, Чорнобаївського району Черкаської області (том 1, а. с. 6). Рішенням Крутьківської сільської ради від 20 травня 1996 року №14 ОСОБА_1 відкрито погосподарський номер, залишивши в користуванні 0,125 га згідно зі статтею 67 ЗК України для обслуговування 1/2 частини жилого будинку та згідно зі статтею 73 ЗК України, 0,18 га в тимчасове користування. Цим же рішенням сільської ради ОСОБА_5 згідно зі статтею 67 ЗК України залишено 0,125 га для обслуговування 1/2 частини жилого будинку (том 1, а. с. 9). У довідці Крутьківської сільської ради народних депутатів від 03 березня 1998 року №25 зазначено, що відповідно до погосподарської книги №3 номер 282 за ОСОБА_3 в 1991 році рахувалося 0,25 га, згідно з переобміром 1992 року - 0,42 га, 1993-1995 роках - 0,43 га (а. с. 8). Відповідно до договору дарування від 13 грудня 2000 року, укладеного між ОСОБА_5 і ОСОБА_1, остання стала власником 1/2 частки жилого будинку в АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 7). 20 червня 2008 року було складено акт визначення на погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі. Акт підписаний землекористувачами ОСОБА_6, ОСОБА_7 ОСОБА_1 вказаний акт не підписувала. В акті вказано, що межі не порушено (том 1, а. с. 12). Відповідно до Державного акту про право власності на земельну ділянку від 18 листопада 2008 року серія ЯЖ №127948 ОСОБА_2 є власником 0,9116 га земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Державний акт видано на підставі рішення Крутьківської сільської ради від 12 червня 2008 року №21-8. Приватизована земельна ділянка складається із трьох окремих земельних ділянок. Одна із земельних ділянок межує із земельною ділянкою ОСОБА_1 (том 1, а. с. 13). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Згідно зі статтею 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до статті 43 ЗК України права власників земельних ділянок і землекористувачів охороняються законом. Припинення права власності на земельну ділянку або права користування земельною ділянкою чи її частиною може мати місце лише у випадках, передбачених статей 27, 28 цього Кодексу. Втручання в діяльність власників земельних ділянок і землекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками землі та землекористувачами земельного законодавства. Права власників земельних ділянок і землекористувачів можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених цим Кодексом. Відповідно до частин першої та третьої статті 23 ЗК України (в редакції, чинній на час передачі спірної земельної ділянки в постійне користування) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України. Згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Статтею 126 ЗК України передбачено, що державний акт є документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку, надану у власність відповідним рішенням. Частиною 1 статті 79-1 ЗК України встановлено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. У частині другій статті 90 ЗК України передбачено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення її права на земельну ділянку, а саме не доведено, що саме відповідачем, як суміжним землекористувачем, порушено межі належної їй земельної ділянки. З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів погоджується та вважає їх обґрунтованими, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження того, що оскаржуваний державний акт на право приватної власності на землю порушує її права на земельну ділянку. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона акт погодження (встановлення) та закріплення в натурі меж не підписувала не заслуговують на увагу з огляду на таке. Погодження меж земельної ділянки є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18). При цьому колегія суддів бере до уваги те, що у акті визначення на погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 20 червня 2008 року зазначено, що межі не порушено. Отже, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою посилання ОСОБА_1, як на підставу для задоволення позову, на непідписання нею акту встановлення меж земельної ділянки, яким визначалися межі земельної ділянки ОСОБА_2, не впливають на правильність вирішення справи. Колегія суддів вважає висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову правильними, такими, що відповідають нормам матеріального права та ухвалені з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18), Об'єднаної Палати Касаційного цивільного Суду, викладених у постанові від 23 січня 2019 року у справі №580/168/16-ц (провадження №61-19526сво18), Верховного Суду, викладених у постановах від 03 червня 2020 року у справі №583/1573/17 (провадження №40025св18), від 10 червня 2020 року у справі №577/2663/17 (провадження №61-37573св18), від 27 березня 2019 року у справі №703/183/15-ц (провадження №61-19984св18)та ін. З огляду на зазначене, висновки судів попередніх інстанцій відповідають нормам процесуального права, а оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням положень статей 263-265 ЦПК України, відтак, скасуванню не підлягають. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 13 червня 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Р. А. Лідовець І. А. Воробйова Ю. В. Черняк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 жовтня 2021 року м. Київ справа №728/2047/19 провадження №61-18876св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - товариство з обмеженою відповідальністю "Ланагропрод", розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Скрипки А. А., Харечко Л. К., у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), ОСОБА_2, третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - товариство з обмеженою відповідальністю "Ланагропрод" (далі - ТОВ "Ланагропрод"),про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. Позов мотивовано тим, що наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 10 лютого 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Орієнтовний розмір земельної ділянки 29,00 га, цільове призначення - для ведення фермерського господарства. 22 лютого 2016 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області видано наказ №25-2511/14-16-сг "Про затвердження документації із землеустрою та передачу в оренду земельної ділянки", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та передано в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. На виконання наказу від 22 лютого 2016 року №25-2511/14-16-сг між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 04 березня 2016 року був укладений договір оренди землі згідно якого ОСОБА_1 передано в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Право оренди за вказаним договором було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 квітня 2016 року. В червні 2016 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1. Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 було відмовлено. Проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції від 21 вересня 2016 року скасовано, позов ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору оренди землі, скасування записів про державну реєстрацію земельної ділянки та визнання незаконними (недійсними) наказів частково задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 04 березня 2016 року, укладений між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки загальною площею 25,4960 га, кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області у зв'язку з чим скасований запис №14233275 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У грудні 2016 року рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року було виконане, ОСОБА_1 був позбавлений права на оренду вказаної вище земельної ділянки. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №728/1554/16-ц касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано, а рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року про відмову в задоволенні позову залишено без змін. З метою захисту порушеного права оренди ОСОБА_1 звернувся в порядку статті 444 ЦПК України до Бахмацького районного суду Чернігівської області з заявою про поворот виконання рішення суду у справі №728/1554/16-ц. Ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року в задоволенні заяви про поворот виконання рішення в частині поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасованого рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року у справі №728/1554/16-ц запису №4233275 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 було відмовлено. Бахмацький районний суд Чернігівської області в мотивувальній частині ухвали від 05 серпня 2019 року зазначив, що у зв'язку з скасуванням незаконного судового рішення Апеляційного суду Чернігівської області про визнання недійсним договору оренди землі від 04 березня 2016 року, на підставі якого було скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №14233275 про реєстрацію права ОСОБА_1 на оренду земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, дія договору оренди згідно припису статті 204 ЦК України, в якій викладений принцип презумпції правомірності правочину, підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Позивач вказує, що поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасованого запису №14233275 виявилося неможливим, оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 була поділена на 13 земельних ділянок за результатами розроблених проектів землеустрою про відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства громадянам, серед яких є ОСОБА_2. Зокрема, наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та надана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної форми власності, розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. На підставі договору оренди землі від 02 квітня 2018 року, укладеного між ОСОБА_2 та ФГ "Ланагропрод", 27 червня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблений запис про реєстрацію права оренди строком на 7 років земельної ділянки площею 2,00 га. Позивач зазначав, що оскільки його право на оренду земельної ділянки загальною площею 25,4960 га не припинилося, наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг порушує пріоритетне право орендаря на володіння та користування вказаною земельною ділянкою. Таким чином, для відновлення права ОСОБА_1, яке існувало до порушення, тобто повернення до стану, що існував на момент вчинення дії, якою порушено право (ухвалення Апеляційним судом Чернігівської області 07 листопада 2016 року рішення у справі №728/1554/16-ц), необхідно визнати недійсними, прийняті після 07 листопада 2016 року органом державної влади акти та скасувати вчинені на підставі цих актів записи про державну реєстрацію прав, які стосуються земельної ділянки площею 25,4960 га. Позивач просив: - визнати недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність"; - скасувати в Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0572 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації №23176925, який зроблений 31 жовтня 2017 року о 11:52:06 год про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації №26876107, який зроблений 27 червня 2018 року о 09:49:39 год про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572) за ФГ "Ланагропрод". Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року у складі судді Пархоменка П. І. позов задоволено частково. Визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність"; Скасовано у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0572 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23176925, зроблений 31 жовтня 2017 року о 11:52:06 год про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; В частині вимог про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №26876107, зробленого 27 червня 2018 року о 09:49:39 год про реєстрацію права оренди строком на 7 років земельної ділянки площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572) за ФГ "Ланагропрод" відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що іншим способом, ніж шляхом оскарження та скасування чинності заходів щодо поділу земельної ділянки, порушене право оренди позивача захистити та відновити неможливо і обраний позивачем спосіб захисту передбачений цивільним законодавством. Встановлені у судовому засіданні обставини у своїй сукупності свідчать про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в частині визнання недійсним наказу, згідно з яким було затверджено документацію із землеустрою, скасування державної реєстрації та кадастрового номеру земельної ділянки і скасування запису державного реєстратора про реєстрацію права приватної власності на земельну ділянку. При цьому, суд вважав, що відновлення порушеного права позивача шляхом задоволення вищевказаних вимог не позбавлятиме ОСОБА_2 передбаченого законом права на отримання у власність іншої земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Також суддійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права оренди ТОВ "Ланагропрод", оскільки, не дивлячись на те, що скасування впливатиме на права та обов'язки товариства, як орендаря, воно було визначене позивачем як третя особа, а не відповідач, і клопотання про залучення товариства до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_1 не заявляв. Додатковим рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 року зобов'язано Управління Державної казначейської служби України у Бахмацькому районі Чернігівської області повернути ОСОБА_1 сплачені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 3 073,60 грн; стягнуто з ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн з кожного. Додаткове рішення мотивовано тим, що 22 липня 2020 року при ухваленні рішення суду не було вирішено питання про судові витрати. Судом враховано, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, відповідно він звільнений від сплати судового збору, проте помилково сплатив судовий збір при поданні позовної заяви, що є підставою для повернення судового збору. Також суддійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку із частковим задоволенням позовних вимог. Постановою Чернігівського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 задоволено. Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог. Додаткове рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 року скасовано. Відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність", скасування у Державному земельному кадастрі України державної реєстрації та кадастрового номера 7420387500:08:000:0572 земельної ділянки площею 2,00 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, скасуванні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №23176925, який вчинений 31 жовтня 2017 року о 11:52:06 год про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. В іншій частині рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року залишено без змін. Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні заяви про ухвалення додаткового судового РІШЕННЯ: Компенсовано ОСОБА_2 сплачений нею за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 4 610,40 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки площею 25,4960 га, наданої позивачу для ведення фермерського господарства, він заснував фермерське господарство "Давидок" (далі - ФГ "Давидок "), а тому з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуло прав та обов'язків землекористувача. Разом із тим, звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи його позивачем у справі. Крім того, ОСОБА_1 у позовній заяві не вказує, що діє в інтересах юридичної особи - ФГ "Давидок", засновником якого він є. Апеляційний суд зазначив, що у відносинах та спорах з іншими суб'єктами голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, у даному випадку орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства, тобто суб'єктом правовідносин є не фізична особа, голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити рішення та додаткове рішення суду першої інстанції в силі. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Бахмацького районного суду Чернігівської області. 21 січня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17. Крім того, заявник стверджує, що вказаний позов пред'явлено до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_2, яка стала набувачем частини майна у зв'язку із порушенням його прав (попереднього набувача), тобто у ОСОБА_2 виникло право власності на спірну земельну ділянку внаслідок непослідовних дій держави, після виникнення у нього права оренди. Заявник вказує, що апеляційний суд помилково здійснив мотивування судового рішення, пославшись на те, що з дати реєстрації фермерського господарства обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а отже, саме воно мало заявити позов. Апеляційний суд не врахував, що право оренди на спірну земельну ділянку у нього виникло 22 лютого 2016 року. Проте рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року вказаний договір оренди було визнано недійсним, тобто він був позбавлений права оренди вказаної земельної ділянки, а ФГ "Давидок" було створено лише 09 серпня 2018 року, вочевидь не для ведення фермерського господарства на вже неіснуючій земельній ділянці, а на інших, переданих йому ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області 04 березня 2016 року в оренду земельних ділянках. Зазначає, що оскільки на час створення фермерського господарства він вже був позбавлений права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного нею фермерського господарства не відбувся. Вказує, що тільки після припинення права ОСОБА_2 та інших осіб на земельні ділянки, які утворилися після поділу переданої йому земельної ділянки в оренду, згідно з договором оренди від 04 березня 2016 року, постане питання можливості права на її використання ФГ "Давидок" чи іншим фермерським господарством, яке буде створено для забезпечення її цільового використання. Доводи інших учасників справи У січні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області надіслало відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального і процесуального права. Просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що 07 грудня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га із земель резерву на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (т. 1 а. с. 46). Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 16 січня 2016 року №25-562/14-16-сг надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, за цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства (т. 1 а. с. 47). Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 25 жовтня 2017 року №25-17381/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області та надана у власність ОСОБА_2 земельна ділянка площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0572) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної форми власності, розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області (т. 1 а. с. 14). 02 лютого 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років орієнтовною площею 29 га, в тому числі ріллі 29 га для ведення фермерського господарства із земель державної власності Рубанської сільської ради Бахмацького району (т. 1 а. с. 48). Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року №25-1692/14-16-сг надано дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду строком на 7 років, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району, орієнтовний розмір земельної ділянки 29,00 га, за цільовим призначенням - для ведення фермерського господарства, а наказом від 22 лютого 2016 року №25-2511/14-16-сг затверджено проект землеустрою і надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району (т. 1 а. с. 49, 50). 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області (орендодавець) і ОСОБА_1 (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства) загальною площею 25,4960 га, яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, строк дії договору - 7 років (т. 1 а. с. 24, 25). У подальшому зазначені накази ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року і від 22 лютого 2016 року та договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506 були предметом судового спору за позовом ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року було скасовано рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_3, яким визнано недійсним договір оренди землі, який укладений 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 25,4960 га з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, скасовано запис №14233275 про державну реєстрацію права оренди на зазначену земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Стаття 1 Закону України "Про фермерське господарство" визначає, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Відповідно до статті 8 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою. За змістом статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. Системний аналіз вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" дає підстави для висновку, що після укладення договору оренди земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Такі ж за змістом висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18) та від 01 квітня 2020 року у справі №320/5724/17 (провадження №14-385цс19). Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Аналогічний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №676/1668/16-ц (провадження №61-867св20). Після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Вказана правова позиція зазначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №922/989/18 (провадження №12-205гс19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18) зазначено, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Суд апеляційної інстанції встановив, що після укладення договору оренди від 04 березня 2016 року та його державної реєстрації позивач заснував ФГ "Давидок", яке зареєстроване як юридична особа 09 серпня 2018 року. Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вказував на порушення його права, як фізичної особи, не зазначаючи ФГ "Давидок" позивачем по справі та відповідно не посилаючись у позовній заяві, що він діє в інтересах юридичної особи, засновником якої він є. Оскільки діяльність ФГ "Давидок" не припинилась, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що позивач - фізична особа ОСОБА_1, звертаючись до суду з цим позовом, не надав доказів про наявність у нього як фізичної особи порушеного права, яке підлягає судовому захисту. Такі ж висновки зробив Верховний Суд 08 вересня 2021 року у постановах в аналогічних справах №728/2558/19 (провадження №61-18853св20), №728/1983/19 (провадження №61-745св21), 23 вересня 2021 року у постанові в справі №728/2557/19 (провадження №61-2132св21). Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17, оскільки установлені у цих справах обставини, які формують зміст правовідносин є іншими у порівнянні зі справою, яка переглядається. За установлених у цих справах обставин, спірні ділянки передавались орендарю як фізичній особі в оренду вже після раніше створеного фермерського господарства. На відміну від установлених у вказаних справах обставин, у справі, яка переглядається спірна земельна ділянка виділялась та передавалась в оренду позивачу саме для створення фермерського господарства, яке він заснував з цією метою - ФГ "Давидок", та яке, в свою чергу, з дня державної реєстрації набуло прав та обов'язків землекористувача щодо цієї земельної ділянки, а отже стало суб'єктом спірних правовідносин, замінивши ОСОБА_1 як фізичну особу. Висновки апеляційного суду у даній справі, з урахуванням установлених у ній обставин відповідають висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16 (провадження №14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16 (провадження №14? 262цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14 (провадження №14-282цс18), від 16 січня 2019 року у справі №695/1275/17 (провадження №14-520цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17 (провадження №14-495цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16 (провадження №14-407цс18). Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №624/948/19-ц провадження №61-16634св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Первомайська місцева прокуратура Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного провадження касаційну скаргу Харківської обласної прокуратури на постанову Харківського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Бурлака І. В., Котелевець А. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У грудні 2020 року Первомайська місцева прокуратура Харківської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки державі. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що Кегичівським відділом Первомайської місцевої прокуратури під час вивчення питання законності використання земельних ділянок на території Кегичівського району Харківської області виявлені порушення вимог законодавства у частині недотримання умов та цільового використання земель сільськогосподарського призначення державної власності. Зокрема пунком 1 наказу Головного управління Держземагентства у Харківській області від 27 червня 2014 року №1413-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку площею 109,2829 га для сінокосіння і випасання худоби із земель державної власності. На підставі зазначеного наказу, 22 липня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, яким останньому надано в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення (пасовище) площею 109,2829 га для сінокосіння і випасання худоби, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 422 896,90 грн. Положеннями договору передбачено, що земельна ділянка повинна використовуватися орендарем виключно за цільовим призначенням, орендар зобов'язаний використовувати встановлені обмеження в обсязі, передбаченому законом або договором. За результатами вивчення законності використання зазначеної земельної ділянки у частині дотримання належних умов та цільового її використання Кегичівським відділом Первомайської місцевої прокуратури 13 червня 2017 року до ЄРДР внесено відомості та зареєстровано кримінальне провадження №42017221400000049 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 254 КК України щодо безгосподарського використання земель. Так, згідно з протоколом огляду місця події від 14 червня 2017 року, показаннями свідків ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, та ОСОБА_5 встановлено, що у 2017 році ОСОБА_1 земельна ділянка була розорана, оброблена та на ній вирощено горох, у 2016 та 2018 роках - засіяно соняшником. Відповідно до акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 18 липня 2017 року державним інспектором у сфері державного контролю за використання та охороною земель представниками Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Харківській області складений акт обстеження земельної ділянки, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226. За цим актом земельна ділянка використовується орендарем як рілля, розорана та засіяна горохом. За результатами перевірки складений протокол про адміністративне правопорушення від 18 липня 2017 року, яким притягнуто ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за порушення вимог пункту "ґ " частини першої статті 96 ЗК України та статті 36 Закону України "Про охорону земель" та накладено штраф у сумі 170,00 грн. Відповідно до квитанції від 21 вересня 2017 року цей штраф сплачено. Рішення про притягнення до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення відповідачем не оскаржувалося. 04 липня 2018 року стосовно ОСОБА_1 складений протокол про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 53 КУпАП, пунктом "г" частиною першою статті 211 ЗК України. Відповідно до постанови про накладення адміністративного стягнення від 04 липня 2018 року накладено штраф у розмірі 170,00 грн. Цього ж дня йому видано припис про усунення виявлених порушень вимог земельного законодавства України, який на цей час не виконано. Відповідно до квитанції від 08 липня 2018 року вказаний штраф сплачено ОСОБА_1. Рішення про притягнення до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення відповідачем не оскаржувалося. 02 серпня 2019 року стосовно ОСОБА_1 складений протокол про адміністративне правопорушення передбачене статтею 53 КУпАП, пунктом г) частиною першою статті 211 ЗК України. 04 вересня 2017 року кримінальне провадження №42017221400000049 за статтею 254 КК Українизакрито у зв'язку з відсутністю складу злочину, так як в розумінні статті 254 КК України не підтверджено факт настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді спричинення тривалого знищення родючості землі. Орендована ОСОБА_1 земельна ділянка сільськогосподарського призначення з видом земелекористування - пасовище для сінокосіння, випасання худоби, протягом 2016 - 2019 років фактично використовувалася як рілля під посів сільськогосподарських культур. Своїми діями орендар самостійно змінив вид цільового використання земельної ділянки в межах категорії земель сільськогосподарського призначення, в той час коли питання про визначення виду використання земельної ділянки належить до компетенції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Разом з цим, згідно з положеннями чинного законодавства та позицією, закріпленою у постанові Вищого господарського суду України від 12 червня 2014 року у справі №915/1691/13, самостійна зміна орендарем виду використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення не допускається. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем обов'язків, встановлених договором оренди землі, і порушенням вимог чинного законодавства, що регулює вказані правовідносини, договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держземагентства в Харківській області від 22 липня 2014 року підлягає достроковому розірванню, а земельна ділянка поверненню у розпорядження держави. Посилаючись на викладене, прокурор просив розірвати договір оренди землі від 22 липня 2014 року, укладений між Головним управлінням Держземагентства в Харківській області та ОСОБА_1, зареєстрований у Кегичівському районному управлінні юстиції 24 липня 2014 року №14657873, та повернути державі земельну ділянку площею 109,2829 га, кадастровий номер 6323183700:04:000:0226, що знаходиться за межами населеного пункту на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області. Рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 11 березня 2021 року у складі судді Куст Н. М. позов прокуратури задоволено. Розірвано договір оренди землі від 22 липня 2014 року, укладений між Головним управлінням Держземагентства в Харківській області та ОСОБА_1 зареєстрований у Кегичівському районному управлінні юстиції від 24 липня 2014 року за №14657873. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку площею 109,2829 га, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, яка знаходиться за межами населеного пункту на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області. Вирішено питання розподілу судових витрат. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка використовувалася відповідачем як рілля, шляхом розорювання та засівання сільськогосподарськими культурами, що свідчить про порушення відповідачем умов договору, яким обумовлено використання земельної ділянки за орендарем виключно як сінокосіння та випасання худоби. Орендар без погодження з орендодавцем фактично змінив вид використання сільськогосподарських земель, тим самим порушив вимоги раціонального землекористування та одного з основних принципів державної політики у сфері охорони земель, передбаченого статтею 3 Закону України "Про охорону земель" - забезпечення охорони земель, як основного національного багатства Українського народу. Постановою Харківського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано. Провадження у справі закрито. Вирішено питання розподілу судових витрат. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на момент звернення до суду спірна земельна ділянка перебувала у державній власності та у віданні ГУ Держгеокадастру у Харківській області. У процесі розгляду справи на виконання Указу Президент України від 15 жовтня 2020 року №449/2020 "Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2020 року №1113 "Деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", Головним управлінням Держгеокадастру в Харківській області на підставі наказу від 11 грудня 2020 року №15-ОТГ "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" з додатком та акта приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 11 грудня 2020 року з додатком вказана земельна ділянка (одночасно з іншими земельним ділянками) перейшла із державної власності у комунальну власність Кегичівської об'єднаної територіальної громади в особі Кегичівської селищної ради. Отже, на момент постановлення рішення суду, предмет спору земельна ділянка площею 109,2829 га, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, передана у комунальну власність Кегичівської об'єднаної територіальної громади в особі Кегичівської селищної ради. ГУ Держгеокадастру у Харківській області, на час ухвалення рішення суду вже не мало повноважень щодо здійснення функцій держави у спірних правовідносинах. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У жовтні 2021 року Харківська обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року, в якій просить скасувати вказане судове рішення та передати справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що судом не враховано висновки Верховного Суду у справах №686/20582/19 та №456/48/19. Суд не звернув уваги на те, що державна реєстрація права власності за Кегичівською селищною радою на спірну земельну ділянку проведена 16 березня 2021 року. На момент постановлення рішення суду першої інстанції земельна ділянка, що є предметом договору, не вибула з відання ГУ Держгеокадастру у Харківській області, підстав для залучення Кегичівської селищної ради, як представника власника земельної ділянки, до участі у справі не було, а тому спір між ГУ Держгеокадастру у Харківській області та ОСОБА_1 не припинив існувати. У листопаді 2021 року Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що ва момент виникнення спірних правовідносин до повноважень управління належало розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення. Право комунальної власності на спірну земельну ділянку у Кегичівської селищної ради Харківської області виникло з моменту державної реєстрації прав та їх обтяжень, тобто з 16 березня 2021 року. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Частиною четвертої статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Обставини, встановлені судами Відповідно до Наказу Головного управління Держземагентства у Харківській області від 27 вересня 2014 року №1413-СГ про затвердження документації із землеустрою та надання в оренду земельної ділянки, ОСОБА_1 надано в оренду земельну ділянку, розташовану за межами населеного пункту Павлівської сільської ради на території Кегичівського району Харківської області, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, площею 109,2829 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарські угіддя (пасовища), для сінокосіння і випасання худоби строком на 49 років. 22 липня 2014 року між Головним управління Держземагентства у Харківській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, відповідно до якого останньому передано в оренду земельну ділянку, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, площею 109,2829 га землі сільськогосподарського призначення (пасовища), строком на 49 років. Відповідно до пункту 16 договору умови збереження стану об'єкта оренди: використовувати за цільовим призначенням. Орендар зобов'язаний забезпечити збереження стану об'єкта оренди, застосовувати заходи по підвищенню родючості ґрунтів та їх захисту від ерозії, дотримуватися вимог протиерозійної організації території та додержуватися екологічних норм. Постановою про адміністративне правопорушення від 19 липня 2017 року №291-ДК ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення вимог пункту ґ) частини першої статті 96 ЗК України та статті 36 Закону України "Про охорону земель" та накладено адміністративне стягнення в розмірі 170,00 грн. Згідно з приписами, виданих ОСОБА_1 від 18 липня 2017 року №291-ДК та від 04 липня 2018 року №395-ДК/0338Пр/03/01/-18 - земельну ділянку з кадастровим номером 6323183700:04:000:0226, площею 109,2829 га із земель сільськогосподарського призначення на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, використовувати відповідно до чинного законодавства України. Постановою про накладення адміністративного стягнення від 04 липня 2018 року №395-ДК/0258По/08/01/-18 встановлено, що ОСОБА_1 порушив вимоги статті 20 ЗК України та статті 35 Закону України "Про охорону земель" та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 170 грн. Відповідно до протоколу від 12 серпня 2019 року №247-ДК/0195П/07/01/-19 ОСОБА_1 порушив вимоги статті 20 ЗК України та статті 35 Закону України "Про охорону земель". Крім того, нецільове використання спірної земельної ділянки ОСОБА_1 підтверджується протоколом огляду місця події від 14 травня 2017 року, фото таблицями та протоколами допиту свідків, проведеними у рамках кримінального провадження №42017221400000049 від 14 червня 2017 року за статтею 254 КК України. Відповідно до висновку за результатами лабораторного обстеження показників якості ґрунтів та порівняльного аналізу матеріалів агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області встановлено, що в результаті господарської діяльності протягом останніх п'яти років, ознак погіршення якості ґрунту, а тим більше ознак його деградації не встановлено. На момент звернення до суду земельна ділянка, кадастровий номер: 6323183700:04:000:0226, площею 109,2829 перебувала у державній власності та у віданні ГУ Держгеокадастру у Харківській області. У процесі розгляду справи на виконання Указу Президент України від 15 жовтня 2020 року №449/2020 "Про деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2020 року №1113 "Деякі заходи щодо прискорення реформ у сфері земельних відносин", Головним управлінням Держгеокадастру в Харківській області на підставі наказу від 11 грудня 2020 року №15-ОТГ "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" з додатком та акта приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 11 грудня 2020 року з додатком вказана земельна ділянка (одночасно з іншими земельним ділянками) перейшла із державної власності у комунальну власність Кегичівської об'єднаної територіальної громади в особі Кегичівської селищної ради. Суд апеляційної інстанції, закриваючи провадження у справі, виходив із того, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, предмет спору - земельну ділянку передано у комунальну власність Кегичівської об'єднаної територіальної громади в особі Кегичівської селищної ради, а отже, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, на час ухвалення рішення суду вже не мало повноважень щодо здійснення функцій держави у спірних правовідносинах. Верховний Суд не може погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Нормативно-правове обґрунтування Право на звернення за судовим захистом тісно пов'язане із суб'єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального суб'єктивного права у заінтересованої особи виникає право на позов. Засобом реалізації цього права є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового РІШЕННЯ: Право на позов - це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов у матеріальному розумінні. І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у певному процесуальному порядку, який забезпечує об'єктивність і реальність захисту. Згідно з частинами першою, четвертою статті 182 ЦК Україниправо власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. Частиною четвертою статті 334 ЦК Українипередбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України). Згідно з частиною другою статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Таким чином, за змістом положень статті 125 ЗК України, статті 334 ЦК України, статей 3, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, право власності на земельну ділянку у їх набувача виникає з моменту державної реєстрації такого права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що державна реєстрація права власності на земельну ділянку, площею 109,2829 га, кадастровий номер 6323183700:04:000:0226, що знаходиться за межами населеного пункту на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, на підставі наказу Головного управлінням Держгеокадастру в Харківській області від 11 грудня 2020 року №15-ОТГ "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" зареєстрована за Кегичівською об'єднаною територіальною громадою в особі Кегичівської селищної ради 16 березня 2021 року, Верховний суддійшов висновку про необґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції не врахував того, що спірна земельна ділянка зареєстрована за Кегичівською селищною радою Красноградського району Харківської області 16 березня 2021 року, тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції (11 березня 2021 року). Саме з моменту державної реєстрації Кегичівська селищна рада стала власником земельної ділянки, кадастровий номер 6323183700:04:000:0226, а отже, суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, на підставі вимог ЦПК України, міг залучити до участі у розгляді справи нового власника спірної земельної ділянки як правонаступника Кегичівську селищну раду Красноградського району Харківської області. Наведене дає підстави для висновку, що доводи касаційної скарги є обґрунтованими, а оскаржуване судове рішення постановлено без додержання норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню. Щодо застосування судом пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України Підстави для закриття провадження у справі визначені у статті 255 ЦПК України. Закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду цивільної справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи. Пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК Українивстановлено, що суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору. Поняття "юридичного спору" має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття "спір про право" (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття "спору про право" має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Предмет спору - це об'єкт спірного правовідношення, з приводу якого виник спір. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове РІШЕННЯ: Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін чи настання обставин, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі №638/3792/20 сформульовано висновок про те, що суд закриває провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред'явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення за умови, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки виникнення або припинення існування тих чи інших обставин, що мають значення для справи, після її вирішення місцевим судом не є підставою для скасування апеляційним судом ухваленого у справі судового рішення та закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки відповідно до вимог частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а закривши провадження у справі апеляційний суд фактично не переглянув рішення суду з підстав зазначених в апеляційній скарзі та не надав оцінки доводам апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права. Згідно з пунктом 3 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК Українипідставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У зв'язку з наведеним, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, постанову апеляційного суду необхідно скасувати та направити справу до апеляційного суду на новий розгляд. Щодо судових витрат Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Харківської обласної прокуратуризадовольнити. Постанову Харківського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 квітня 2021 року м. Київ справа №681/1567/19 провадження №61-16620св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - Шепетівська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Полонської міської ради об'єднаної територіальної громади Хмельницької області, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Дідек М. Б., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Грох Л. М., Костенка А. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року Шепетівська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Полонської міської ради об'єднаної територіальної громади Хмельницької області (далі - прокурор) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що за заявою ОСОБА_1 від 03 квітня 2019 року державним реєстратором за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 2, 0000 га, яка розташована по АДРЕСА_1, кадастровий номер 6823610100:01:006:0162, призначення - для ведення особистого селянського господарства, підставою реєстрації став витяг з рішення Полонської міської ради об'єднаної територіальної громади Хмельницької області (далі - Полонської міської ради ОТГ) від 20 квітня 2018 року №6. Однак вказане рішення міською радою фактично не приймалося, оскільки 20 квітня 2018 року розгляд заяви відповідача щодо передачі йому у власність цієї земельної ділянки було відкладено до вирішення питання встановлення меж санітарно-захисної зони водозабору. За письмовим повідомленням виконавчого комітету Полонської міської ради ОТГ від 23 квітня 2019 року міською радою не приймалося рішень щодо передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1. Оскільки державна реєстрація права власності на земельну ділянку за відповідачем відбулася на підставі недостовірних документів, тому прокурор просив суд скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію прав №31020296 від 03 квітня 2019 року на земельну ділянку з кадастровим номером 6823610100:01:006:0162 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року, яке постановою Хмельницького апеляційної суду від 08 жовтня 2020 року залишено без змін, позов прокурора задоволено. Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію прав №31020296 від 03 квітня 2019 року на земельну ділянку з кадастровим номером 6823610100:01:006:0162, шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування. Судові витрати у розмірі 1 921 грн компенсовано за рахунок держави. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що Полонська міська рада ОТГ рішенням від 20 квітня 2018 року №6 не передавала у власність відповідачу земельну ділянку, тому відсутні правові підстави для державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 згідно з рішенням Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2018 року №6. Короткий зміст вимог касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року та постанову Хмельницького апеляційної суду від 08 жовтня 2020 року, ухвалити судове рішення про відмову у задоволенні позову. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 07 грудня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д. відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Полонського районного суду Хмельницької області. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанцій порушив вимоги статей 19, 274, 279 ЦПК України розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження, що позбавило його права заявити клопотання про виклик свідків, призначення експертизи, залучення третьої особи - державного реєстратора та відвід СУДДІ: Суд апеляційної інстанцій оцінки цим доводам не надав. Стверджує, що суддя Дідек М. Б. повинна була заявити собі самовідвід під час розгляду цієї справи, оскільки розглядала його скаргу на дії слідчого у кримінальному провадженні щодо накладення арешту на спірну земельну ділянку, тобто висловила свою думку з приводу спору щодо права власності на неї, тому дії судді викликають сумніви в її неупередженості та об'єктивності. Суд першої інстанцій ухвалив рішення за відсутності оригіналів письмових доказів, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув. Крім того, заявник вважає, що у прокурора відсутні правові підстави для звернення до суду з цим позовом в інтересах Полонської міської ради ОТГ. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року прокурор подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказував, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року та постанова Хмельницького апеляційної суду від 08 жовтня 2020 року ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. У січні 2021 року Полонська міська рада ОТГ подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року та постанова Хмельницького апеляційної суду від 08 жовтня 2020 року ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку (кадастровий номер 6823610100:014:006:0162). Рішенням Полонського районного суду Хмельницької області від 11 грудня 2018 року у справі №681/961/18, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_1 визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку (кадастровий номер 6823610100:014:006:0162) відмовлено. 20 грудня 2018 року ОСОБА_1 письмово звертався до голови Полонської міської ради ОТГ з проханням затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2 га, розташованої по АДРЕСА_1, кадастровий номер 6823610100:014:006:0162. Із завірених копій витягів з рішень Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2018 року №6, від 07 вересня 2018 року №7, від 15 березня 2019 року №13 встановлено, що звернення ОСОБА_1 про передачу йому у власність спірної земельної ділянки та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 6823610100:014:006:0162 перенесено (відкладено) і по суті не вирішувалося. 03 квітня 2019 ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора Сахнівецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області із заявою про реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 6823610100:01:006:0162, надавши у якості підстави для державної реєстрації витяг із рішення 48-ї сесії І скликання Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2018 року №6 "Про надання у користування, передачу у власність земельних ділянок громадянам та внесення змін до рішень сесій міської ради", підписаний секретарем Полонської міської ради ОТГ Сосун Л. та скріплений гербовою печаткою Полонської міської ради ОТГ. У пункті №3 витягу із вказаного вище рішення значилося: "Передати у власність ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою АДРЕСА_1, площею 2,000 га, кадастровий номер 6823610100:01:006:0162". Державним реєстратором Сахнівецької сільської ради Старокостянтинівського району Хмельницької області Секретою Мариною Миколаївною розглянуто заяву ОСОБА_1 та 03 квітня 2019 року вчинено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №31020296 про право власності на земельну ділянку на підставі рішення органу місцевого самоврядування - рішення Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2019 року №6.04 квітня 2019 року державним реєстратором прийнято РІШЕННЯ: №46302269 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. 23 квітня 2019 року Полонська міська рада ОТГ направила до Полонського відділу Шепетівської місцевої прокуратури письмову заяву про вчинення злочину за №1163, зі змісту якої встановлено, що жодних рішень про передачу у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 6823610100:014:006:0162, площею 2 га міською радою не приймалося. У той же час пунктом 3 рішення Полонської міської ради ОТГ від 20 квітня 2018 року №6 "Про надання у користування, передачу у власність земельних ділянок громадянам та внесення змін до рішень сесій міської ради" заяву ОСОБА_1 щодо передачі йому у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, що розташована по АДРЕСА_1, площею 2 га перенесено на розгляд наступної сесії у зв'язку з необхідністю вирішення питання встановлення меж санітарно-захисної зони водозабору. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі - в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 116, статтями 118, 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформляється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", право власності на земельну ділянку виникає з моменту його державної реєстрації. Згідно з частинами 9, 10 статті 79-1 ЗК України земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Відповідно до частинами першою та другою статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. Пунктом першим частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно зі статтею 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" відповідальність за достовірність даних, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації прав, несе заявник, якщо інше не встановлено судом. Записи про державну реєстрацію нерухомого майна, обтяжень на майно є перешкодами у реалізації власником права розпорядження відповідним майном. Належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (користування), що визначено частиною другою статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у редакції, чинній на час вчинення реєстраційних дій) (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року №925/1265/16 (провадження №12-158гс18) п. 5.17) Частинами першою, четвертою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно положень статті 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суди попередніх інстанцій встановили, що земельна ділянка з кадастровим номером 6823610100:014:006:0162 є власністю територіальної громади м. Полонне Хмельницької області, рішень про передачу її у власність, зокрема ОСОБА_1, Полонська міська рада ОТГ на сесії міської ради 20 квітня 2018 року не приймала. Однак ОСОБА_1 03 квітня 2019 року звернувся до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію прав власності на земельну ділянку, кадастровий номер 6823610100:014:006:0162, як правову підставу для такої реєстрації надав завірений витяг з рішення Полонська міська рада ОТГ на сесії міської ради 20 квітня 2018 року №6. Таким чином, обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1, що не відповідає загальним засадам державної реєстрації прав, та дає підстави для скасування записів про державну реєстрацію прав на неї, згідно з вимогами статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про наявність підстав для самовідводу судді Дідек М. Б. колегія суддів відхиляє, оскільки доводи касаційної скарги про упередженість судді та наявність підстав для її самовідводу є необґрунтованими з огляду на відсутність у касаційній скарзі посилання на факти, які б свідчили про наявність передбачених у статті 36 ЦПК України підстав для відводу судді. Та обставина, що суддя Дідек М. Б. як слідчий суддя при розгляді подання слідчого у кримінальному провадженні ознайомилася з фактичними обставинами щодо набуття ним права власності на спірну земельну ділянку, не є підставою для її відводу чи самовідводу під час розгляду цієї справи. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, були предметом розгляду суду апеляційної інстанції і висновків судів по суті вирішення справи не спростовують, не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права, і переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що згідно вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Отже, суди попередніх інстанцій, виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідили і оцінили докази та встановили обставини у справі. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у чинній редакції. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Полонського районного суду Хмельницької області від 13 лютого 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 грудня 2021 року м. Київ справа №732/26/21 провадження №61-11374св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючої - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В. учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Агропромисловий кооператив "Старосільський", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 07 червня 2021 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Висоцької Н. В., Мамонової О. Є., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог, судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Агропромислового кооперативу "Старосільський" (далі - АПК "Старосільський") про розірвання договору оренди землі. Ухвалою Городнянського районного суду Чернігівської області від 14 травня 2021 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до АПК "Старосільський" про розірвання договору оренди землі зупинено до вирішення цивільної справи №732/24/21 за позовом ОСОБА_1 до АПК "Старосільський" про стягнення несплаченої орендної плати. 31 травня 2021 року ОСОБА_1 в особі її представника - ОСОБА_2 звернулася до апеляційного суду з апеляційною скаргою на ухвалу Городнянського районного суду Чернігівської області від 14 травня 2021 року Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 07 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану в її інтересах представником ОСОБА_2, повернуто особі, яка її подала, на підставі пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що апеляційна скарга на ухвалу суду в інтересах ОСОБА_1 подана представником ОСОБА_2, який не є адвокатом, а діє на підставі довіреності від 05 січня 2021 року, посвідченої старостою Старосільського старостинського округу №2 Городнянської міської ради Чернігівської області Колешко Г. М. Суд зазначив, що відповідно до частини другої статті 15 ЦПК України, представництво в суді як вид правничої допомоги, здійснюється виключено адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (коли представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність) до яких законодавець відніс представництво під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також у малозначних справах. Оскільки предметом спору у справі є розірвання договору оренди землі, а тому зазначена справа не є малозначною в силу вимог закону (частина шоста статті 19 ЦПК України), та з урахуванням предмету позову, характеру правовідносин, складності справи, не віднесена судом першої інстанції до категорії малозначних як справа незначної складності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції підписана особою, яка не має права її підписувати, а тому підлягає поверненню особі, яка її подала. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У липні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій вона просила скасувати ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 07 червня 2021 року та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована посиланнями на те, що висновок суду апеляційної інстанції про обов'язкову участь у справі адвоката, як її представника є помилковим, оскільки справа є малозначною в силу вимог закону зважаючи на ціну позову, що становить 7 281,54 грн, що значно менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також відсутності обставин за яких розгляд справи має проводитися виключно за правилами загального позовного провадження, а тому представник ОСОБА_2, діючи від її імені та в інтересах на підставі довіреності, мав право підписувати апеляційну скаргу. З огляду на наведене вважала, що апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, що призвело до обмеження її права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи. Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Вказаним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) виходить з того, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції"). Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України). Апеляційна скарга за формою і змістом повинна відповідати вимогам статті 356 ЦПК України. Відповідно до частини четвертої статті 356 ЦПК України апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи. Згідно з частиною другою статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу. Відповідно до частин першої-третьої, пункту 1 частини четвертої статті 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстав несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити). Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві. Крім цього, заява повертається у випадках, коли заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано. Встановлено, що у травні 2021 року позивач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2, що діяв в її інтересах на підставі довіреності від 05 січня 2021 року, посвідченої старостою Старосільського старостинського округу №2 Городнянської міської ради Чернігівської області Колешко Г. М., подала апеляційну скаргу на ухвалу Городнянського районного суду Чернігівської області від 14 травня 2021 року. Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 07 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану в її інтересах представником ОСОБА_2, повернуто особі, яка її подала, на підставі пункту 1 частини п'ятої статті 357 ЦПК України. Постановляючи ухвалу про повернення апеляційної скарги ОСОБА_1, поданої в її інтересах представником за довіреністю ОСОБА_2, апеляційний суд керувався положеннями статей 185, 357 ЦПК України та виходив з того, що апеляційну скаргу підписано особою, яка не мала права її підписувати, оскільки зважаючи на предмет позову, характер правовідносин, складність справи справа не є малозначною в силу вимог закону, та не була віднесена судом першої інстанції до категорії малозначних як справа незначної складності, а тому належить до випадків, коли представництво у суді може здійснюватися не адвокатом, а фізичною особою, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність. Частиною другою статті 15 ЦПК України передбачено, що представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Відповідно до частин третьої, п'ятої статті 131-2 Конституції України засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Частинами першою, другою статті 60 ЦПК України передбачено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник. Під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу. Частиною шостою статті 19 ЦПК України визначено, що малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до частини дев'ятої наведеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове РІШЕННЯ: Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" установлено у 2020 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2020 року - 2 102, 00 грн. Предметом позову у цій справі є вимоги про розірвання договору оренди землі. Ціна позову у зазначеній справі підлягає визначенню за правилами пунктів 1 та 8 частини першої статті 176 ЦПК України, зокрема відповідно до пункту8 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається: у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла - сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки. За змістом наведених правил позивачем заявлені вимоги, які процесуальним законом визначені як майнові. Згідно з пунктом 10 договору оренди земельної ділянки від 23 липня 2013 року, вимогу про розірвання якого заявлено позивачем, встановлено, що орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі, у розмірі трьох процентів нормативної грошової оцінки землі, що становить 2263,91 грн на рік, яка здійснюється у грошовій, натуральній та відробітковій формах. Таким чином, ціна позову у цій справі складає 6 791,73 грн (2 263,91 грн х 3 роки). Ураховуючи, що ціна позову у справі становить 6 791,73 грн, зазначена справа є малозначною. При цьому, за змістом правил пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України справи, зазначені в цьому пункті є малозначними в силу властивостей, притаманних такій справі, виходячи з ціни пред'явленого позову та його предмета. Отже, зазначена справа є малозначною в силу вимог закону, а тому представником у справі може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років та має цивільну процесуальну дієздатність. Зважаючи на наведене, оскаржувана ухвала не може вважатися законною та обґрунтованою. За змістом статті 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. За правовим висновком, сформульованим Конституційним Судом України, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року у справі №3-рп/2003). Отже, право на апеляційне оскарження судових рішень в контексті положень частин першої та другої статті 55, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України є складовою права кожного на звернення до суду. В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Європейський суд з прав людини у справі "Воловік проти України" (рішення від 06 грудня 2007 року) зазначив, що якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. Апеляційний суд наведених обставин та вимог законодавства не урахував та помилково повернув ОСОБА_1 апеляційну скаргу, чим порушив її право на апеляційне оскарження судового рішення як складової частини права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК Україниу випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК Українипідставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Зважаючи на допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали, наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Керуючись статями 400, 402, 406, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 07 червня 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 листопада 2021 року м. Київ справа №341/609/20 провадження №61-10091св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В. учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - фермерське господарство "Агроінвест", третя особа -Галицька районна державна адміністрація Івано-Франківської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу фермерського господарства "Агроінвест" на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області у складі судді Гаполяка Т. В. від 28 січня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Мелінишин Г. П., Томин О. О. від 17 травня 2021 року, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фермерського господарства (далі-ФГ) "Агроінвест", третя особа - Галицька районна державна адміністрація Івано-Франківської області, про розірвання договору суборенди земельної ділянки. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 01 листопада 2004 року між ним та Галицькою районною державною адміністрацією Івано-Франківської області укладено договір оренди земельної ділянки площею 19,2874 га, кадастровий номер: 2621285100:05:001:0016 терміном на 49 років до 01 листопада 2029 року, цільове призначення земельної ділянки для ведення фермерського господарства, місце розташування земельної ділянки Галицький район Кукільницька сільська рада, за межами населеного пункту. 01 січня 2018 року між ним та ФГ "Агроінвест" в особі ОСОБА_2 укладено договір суборенди отриманої ним в оренду земельної ділянки загальною площею 19,2874 га, терміном на 11 років 10 місяців до 01 листопада 2029 року. Зазначав, що умовами договору суборенди спірної земельної ділянки передбачено обов'язок суборендаря (ФГ "Агроінвест") сплачувати орендарю (ОСОБА_1) у готівковому чи безготівковому порядку щомісячно, не пізніше 30 числа кожного місяця, орендну плату у розмірі 1 054,68 грн. Проте з часу державної реєстрації договору суборенди земельної ділянки відповідач не виконував свого обов'язку по сплаті орендних платежів, що свідчить про систематичне невиконання умов договору. Вказував, що 17 березня 2020 року та 30 березня 2020 року він надіслав на адресу ФГ "Агроінвест" та на електронну адресу ОСОБА_2 претензії щодо сплати орендної плати за користування земельною ділянкою, однак будь-які спроби у досудовому врегулюванні спору відповідачем не вжиті. З урахування наведеного, посилаючись на те, що систематичне невнесення відповідачем орендної плати є істотним порушенням умов договору суборенди земельної ділянки, ОСОБА_1 просив суд розірвати договір суборенди земельної ділянки, укладений 01 січня 2018 року між ним та ФГ "Агроінвест". Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Розірвано договір суборенди земельної ділянки, загальною площею 19,2874 га, укладений 01 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ "Агроінвест", за яким передано в суборенду земельну ділянку, площею 19,2874 га, кадастровий номер земельної ділянки: 2621285100:05:001:0016, терміном на 11 років 10 місяців до 01 листопада 2029 року. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судові рішення суду першої інстанції та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що ФГ "Агроінвест" всупереч умов договору суборенди земельної ділянки не здійснювало оренду плату за користування земельною ділянкою, таким чином, допустив істотне порушення умов договору, що є підставою для розірвання договору суборенди земельної ділянки. При цьому, суди послалися на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17, провадження №61-41932 сво 18. Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції обґрунтовано застосував у спірних правовідносинах положення частини другої статті 651 ЦК України та з'ясував суттєві обставини цієї справи як щодо наявності факту порушення відповідачем умов договору, так і щодо наявності критерію істотності цього порушення договору, а доказів сплати ФГ "Агроінвест" орендної плати матеріали справи не містять. Короткий зміст вимог касаційної скарги У червні 2021 року ФГ "Агроінвест" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу №341/609/20 з Галицького районного суду Івано-Франківської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ФГ "Агроінвест" мотивована тим, що висновки судів не відповідають фактичним обставин справи, так як під час підписання спірного договору між представником ФГ "Агроінвест" та ОСОБА_1 була досягнута усна домовленість про те, що фермерське господарство в рахунок плати за оренду землі щомісячно буде сплачувати у бюджет Більшівцівської ОТГ Галицького району від імені орендаря податок за оренду землі у розмірі 1 054,68 грн. Зазначає, що даний факт підтверджується квитанціями та виписками з банку за 2018-2020 роки, які долучались ФГ "Агроінвест" до відзиву про сплату орендної плати, яка обумовлена Договором суборенди у сумі 1 054,68 грн, проте судами першої та апеляційної інстанцій їм не надано належної оцінки, лише зазначено, що платежі саме від ФГ "Агроінвест" за 2018 - 2019 роки не поступали. При цьому, суди не звернули уваги на те, що ряд платежів здійснювалось він імені керівника ФГ "Агроінвест" Камінського І. Л. та ряд платежів було здійснено ФГ "Агроінвест" згідно домовленості між сторонами від імені ФГ "Еліта Галич", керівником якого є ОСОБА_1. При цьому, посилається на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 04 вересня 2018 року у справі №815/1005/16, в якому зазначається, про можливість внесення орендної плати саме фермерським господарством, коли за договором орендодавцем є фізична особа. Крім того, згідно з довідкою виданою Більшівцівською селищною радою ОТГ Галицького району від 20 червня 2020 року №305, з якої вбачається, що орендну плату за користування земельною ділянкою здійснювало ФГ "Еліта Галич" (керівником якого є ОСОБА_1), а саме за 2017 рік в сумі 2 109,29 грн, за 2018 рік 13 154,66 грн, за 2019 рік 8 609,24 грн та за 2020 рік 13 804,69 грн, що підтверджує вищезазначену домовленість. Таким чином, права позивача не порушено, а фермерським товариством не порушено істотних умов договору суборенди, і не вбачається порушення щодо сплати орендної плати. Зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 22 січня 2019 року у справі №927/877/17; від 17 квітня 2019 року у справі №910/6381/18, від 14 серпня 2019 року у справі №910/8819/18, від 28 серпня 2019 року у справі №910/5381/18, від 29 жовтня 2019 року у справі №911/2755/18, від 17 березня 2020 року у справі №911/1102/19. Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. В обґрунтування підстав касаційного оскарження рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2021 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2021 року ФГ "Агроінвест" посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Крім цього, вказує, що судами попередніх інстанцій належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга ФГ "Агроінвест" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального й процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до частини першої статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до частин першої та другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Права та обов'язки орендодавця та орендаря встановлені статтями 24 та 25 Закону України "Про оренду землі". Положеннями статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, у разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України. Пунктом "д" частини першої статті 141 ЗК України однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати. Разом із тим, як зазначалося вище, згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Системний аналіз зазначених положень законодавства дає можливість дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди земельної ділянки з підстави, передбаченої пунктом "д" статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно з якою необхідна наявність істотного порушення стороною договору. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року в справі №912/1385/17 (провадження №12-201гс18) міститься висновок, що: "враховуючи, що до відносин, пов'язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11 жовтня 2017 року в справі №6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку в справі №910/16306/13, Велика Палата Верховного Суду не вбачає. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов'язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність". Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17, провадження №61-41932 сво 18 дійшов висновку, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У пункті "д" частини першої статті 141 ЗК України визначено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому, систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тобто, систематична (два і більше разів) несплата орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами правочину, не у повному обсязі (часткове виконання зобов'язання) є підставою для розірвання такого договору. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду: від 15 січня 2020 року у справі №709/591/18, провадження №61-46917 св 18; від 22 вересня 2020 року у справі №327/163/17, провадження №61-46216 св 18; від 13 травня 2021 року у справі №192/149/17/, провадження №61-11530 св 20. Звертаючись до суду із позовом у справі, що переглядається, ОСОБА_1, зазначав, що підставою для розірвання спірного договору факт систематичної несплати орендної плати. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком, якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав доведеним той факт, що ФГ "Агроінвест" всупереч умов договору суборенди земельної ділянки не здійснювало оренду плату позивачу за користування земельною ділянкою, таким чином, допустив істотне порушення умов договору, що є підставою для розірвання договору суборенди земельної ділянки. При цьому, суди послалися на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі №183/262/17, провадження №61-41932 сво 18. Крім того, суд апеляційної інстанції правильно вказав, що суд першої інстанції обґрунтовано застосував у спірних правовідносинах приписи частини другої статті 651 ЦК України та з'ясував суттєві обставини цієї справи як щодо наявності факту порушення відповідачем умов договору, так і щодо наявності критерію істотності цього порушення договору, а доказів сплати ФГ "Агроінвест" орендної плати матеріали справи не містять. Верховний Суд погоджується із висновками судів й зазначає, що доводи касаційної скарги ФГ "Агроінвест" про те, що в матеріалах справи є підтвердження щодо сплати орендної плати за користування земельною ділянкою є безпідставними, так як за умовами договору така оплата мала здійснюватися саме позивачу. Крім того, Верховний суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування правового висновку Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду: від 22 січня 2019 року у справі №927/877/17; від 17 квітня 2019 року у справі №910/6381/18, від 14 серпня 2019 року у справі №910/8819/18, від 28 серпня 2019 року у справі №910/5381/18, від 29 жовтня 2019 року у справі №911/2755/18, від 17 березня 2020 року у справі №911/1102/19, оскільки в наведеній постановах та в оскаржуваних судових рішеннях установлені різні фактичні обставини справ. Інші наведені доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу фермерського господарства "Агроінвест" залишити без задоволення. Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 28 січня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №610/3162/18 провадження №61-5373св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач- ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Стрельченко Олег Валерійович, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "АПК Донець", представник відповідача - адвокат Гіль Євген Вікторович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК Донець" на рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 13 листопада 2020 року у складі судді Тімонової В. М., додаткове рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 19 листопада 2020 року у складі судді Тімонової В. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК Донець" (далі - ТОВ "АПК Донець") про визнання правочину недійсним та повернення земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що 12 грудня 2006 року між нею та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю (далі - СТОВ) "Агро Бал", правонаступником якого є ТОВ "АПК Донець", укладено договір оренди належної їй земельної ділянки, розташованої на території Червоногусарівської сільської ради Балаклійського району Харківської області, загальною площею 3,8133 га. Зазначала, що відповідно до умов договору термін його дії становив 5 років. При цьому, примірник вказаного договору товариство їй не надавало, та вона в силу незнання закону вважала, що у неї і не повинно бути екземпляру договору, а він повинен зберігатись на підприємстві. Їй не було відомо, на який строк укладено спірний договір. Згоди на встановлення строку оренди на 5 та на 15 років вона не надавала. Надалі товариством надано їй екземпляр договору оренди земельної ділянки від 12 грудня 2006 року. Вказувала, що, ознайомившись із зазначеним договором вона виявила, що підписи від її імені у цьому договорі та акті прийому-передачі земельної ділянки до договору виконані не нею, а іншою особою. Крім того, у договорі без її відома замінено перший аркуш, змінено в пункті 7 договору строк його дії на 15 років. Візуально видно, що перший аркуш договору заповнювався іншою чорнильною пастою, відмінною від первинного тексту та тексту, викладеного на останній сторінці. Вважала, що також підроблено акт прийому-передачі земельної ділянки відповідно до договору, а саме перед цифрою 5 дописано цифру 1, внаслідок чого строк прийняття земельної ділянки в оренду склав 15 років замість 5. Зазначила, що підроблений текст договору передано на державну реєстрацію, внаслідок чого товариство отримало право оренди належної їй земельної ділянки на 15 років, що не було узгоджено сторонами. Після виявлення зазначених обставин вона звернулась до Балаклійського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області, яким у кримінальному провадженні №12017220190001074 за її заявою призначено судово-почеркознавчу експертизу оспорюваного договору оренди від 12 грудня 2006 року та акту прийому-передачі земельної ділянки до нього. Висновком проведеної експертизи №18175/25789 встановлено, що підписи у зазначених договорі та акті виконані не нею. Отже, на даний час відповідач користується належною їй земельною ділянкою на підставі недійсного правочину, оскільки згоди на строк оренди вона не надавала, а вказані умови у договорі внесені без досягнення згоди з нею, про що свідчить та обставина, що оспорюваний договір та акт прийому-передачі, який є невід'ємною частиною цього договору, нею не підписувались. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 12 грудня 2006 року, укладений між нею та СТОВ "Агро Бал", та зобов'язати відповідача - ТОВ "АПК Донець" повернути їй земельну ділянку, якою вона володіє на праві приватної власності на підставі державного акту серії ХР №105210, розташовану на території Червоногусарівської сільської ради Балаклійського району Харківської області загальною площею 3,8133 га, стягнути з відповідача на її користь сплачений судовий збір. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 13 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов'язано ТОВ "АПК Донець" повернути ОСОБА_1 земельну ділянку, яка належить їй на праві приватної власності на підставі державного акту серії ХР №105210, розташовану на території Червоногусарівської сільської ради Балаклійського району Харківської області, загальною площею 3,8133 га. У задоволенні іншої частині позову відмовлено. Стягнуто з ТОВ "АПК Донець" на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 704,80 грн. Рішення районного суду мотивовано тим, що оспорюваний договір, який позивачка не підписувала, є неукладеним, тому не може бути визнаний недійсним, проте повернення земельної ділянки є належним та ефективним способом захисту її прав. При цьому районний суддійшов висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин строку позовної давності. Суд першої інстанції послався на відповідну правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19). Додатковим рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 19 листопада 2020 року у задоволенні заяви ТОВ "АПК Донець" про ухвалення додаткового рішення у справі відмовлено. Додаткове рішення районного суду мотивоване тим, що фактично вимоги позивачки задоволено та поновлено її порушене право, тому підстав для стягнення з неї витрат на правничу допомогу на користь відповідача немає. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "АПК Донець" залишено без задоволення, а рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 13 листопада 2020 року та додаткове рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 19 листопада 2020 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивованим, що рішення районного суду є законним та обґрунтованим, підстав для його зміни чи скасування немає, оскільки доводи апеляційної скарги носять суб'єктивний характер, не відповідають обставинам справи та не впливають на правильність висновків суду. Апеляційний суд зазначив, що, звертаючись до суду з позовними вимогами, позивачка наполягала на поверненні їй земельної ділянки, вважаючи, що вона знаходиться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Враховуючи, що відповідач дійсно володіє спірною земельною ділянкою за відсутності вчиненого правочину, її належить повернути позивачці. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо того, що позовна вимога про визнання недійсним договору оренди землі від 12 грудня 2006 року є неналежним способом захисту порушеного права, отже, задоволенню не підлягає, натомість, вимога про повернення земельної ділянки є ефективним способом захисту прав позивачки. Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності, оскільки щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди землі нею обрано неефективний спосіб захисту, що виключає можливість задоволення позову у цій частині, а негаторний позов про повернення майна можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ТОВ "АПК Донець", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 13 листопада 2020 року, додаткове рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 19 листопада 2020 року, постанову Харківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ТОВ "АПК Донець" мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є необґрунтованими та не відповідають нормам матеріального права, отже, підлягають скасуванню. Зазначає, що основною вимогою ОСОБА_1 було визнання недійсним оспорюваного договору оренди, а повернення земельної ділянки - похідною вимогою від основної. В порушення норм матеріального права судом ухвалено рішення про повернення спірної земельної ділянки (тобто застосовано частину першу статті 217 ЦК України - правові наслідки недійсності правочину), тоді як у справі необхідно витребувати майно з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України, оскільки сторони у договірних відносинах не перебувають. Посилається на те, що у справі №145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду не розглядала таку обставину, як підписання від імені та з відома позивача іншою особою, яка є родичем або членом сім'ї позивача, а також відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах. Вважає, що судом першої інстанції допущено, а судом апеляційної інстанції не виправлено порушення норм процесуального права в частині відкриття провадження у справі з недотриманням вимог, викладених у статтях 175, 177 ЦПК України, оскільки позивачем було сплачено судовий збір за одну вимогу немайнового характеру, тоді як заявлено було дві вимоги, що мало наслідком ухвалення незаконного судового рішення про часткове задоволення позову. Крім того, районним судом було неправильно вирішено питання щодо розподілу судових витрат, оскільки позов було задоволено частково, а судовий збір було стягнуто з відповідача у повному розмірі, який було сплачено під час подання позовної заяви. Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ТОВ "АПК Донець" вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Крім того, заявник вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19), що був застосований апеляційним судом в оскаржуваній постанові (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Також підставою касаційного оскарження судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України у правовідносинах, де є висока ймовірність установлення особи, яка підписала договір замість позивача, і така особа є близькою особою або родичем позивача (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). ТОВ "АПК Донець" вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки районний суд необґрунтовано відхилив клопотання про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи та те, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, ТОВ "АПК Донець" подало орієнтовний розрахунок судових витрат, які відповідач поніс та очікує понести у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, на суму 12 200 грн, та які просить стягнути з позивача. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Стрельченко О. В. подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи не впливають на висновки судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права. При цьому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, залишити оскаржувані судові рішення без змін, відмовити у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи, здійснити розподіл судових витрат. Зазначає, що для правильності вирішення справи не має значення хто, крім ОСОБА_1, підписав договір оренди землі, оскільки право власності на спірну земельну ділянку належить виключно їй і дії інших осіб щодо належного їй на праві особистої приватної власності майна не породжують жодних цивільно-правових наслідків. З огляду на зазначене, клопотання про проведення почеркознавчої експертизи для встановлення особи, яка підписала оспорюваний договір, для вирішення справи значення немає. Щодо доводів про неправильне стягнення судових витрат посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс20), у якій зазначено, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: Отже, вважає, що позовна вимога про визнання недійсним договору становить 0 (нуль) відсотків від загального складу позовних вимог, оскільки не вимагає від відповідача жодних додаткових дій. Представник ОСОБА_1 - адвокат Стрельченко О. В. додатково просить стягнути з ТОВ "АПК "Донець'на користь ОСОБА_1 судові витрати. При цьому представник ОСОБА_1 - адвокат Стрельченко О. В. подав орієнтовний розрахунок судових витрат, які поніс та очікує понести позивач у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, на суму 12 700 грн та долучив копію ордеру на надання правничої допомоги від 23 червня 2021 року серії АХ №1056826, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 27 квітня 2016 року №1990 серії ХВ №000281. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У квітні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ХР №105210 від 25 червня 2003 року ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 3,8133 га, розташована на території Червоногусарівської сільської ради Балаклійського району Харківської області, Колективного сільськогосподарського підприємства ім. Чкалова, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (том 1, а. с. 12). 12 грудня 2006 року від імені ОСОБА_1 з СТОВ "Агро Бал" укладений договір оренди землі, відповідно до умов якого орендодавець надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку для ведення сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Червоногусарівської сільської ради Балаклійського району Харківської області загальною площею 3,6910 га, належну їй на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ХР №105210 зі строком дії на 15 років (том 1, а. с. 8-9). Договір оренди землі від 12 грудня 2006 року зареєстрований у Балаклійському районному відділі ХРФ ДП ЦДЗК, про що в Державному реєстрі земель вчинено запис від 04 липня 2008 року за №040868300032. Також, 12 грудня 2006 року між сторонами договору складено акт визначення меж ділянки в натурі (том 1, а. с. 11). З акту прийому-передачі земельної ділянки без дати вбачається, що ОСОБА_1 передала в натурі земельну ділянку загальною площею 3,6910 га, а СТОВ "Агро Бал" прийняв в оренду строком на 15 років земельну ділянку в натурі (а. с. 13, том 1). Висновком судово-почеркознавчої експертизи №18175/25789 від 20 грудня 2017 року, проведеної Харківським науково-дослідним інститутом судових експертиз імені заслуженого професора М. С. Бокаріуса у кримінальному провадженні №12017220190001074, встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1 в одному примірнику договору оренди земельної ділянки від 12 грудня 2006 року, розташований у графі "Орендодавець", та в одному примірнику акту прийому-передачі земельної ділянки без дати, розташований у графі "Земельну ділянку передав", виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів не ОСОБА_1, а іншою особою (том 1, а. с. 14, 75-81). Відповідно до довідки від 27 листопада 2018 року №431 ОСОБА_1 згідно з договором оренди від 12 грудня 2006 року нараховано і виплачено орендну плату за 2007-2016 роки. Орендну плату за 2017 рік перераховано поштою, від отримання якої вона відмовилась, тому кошти повернуто на рахунок. Орендну плату за 2018 рік перераховано поштою. Відомості про отримання чи відмову відсутні, що також підтверджується копіями платіжних доручень №10182 від 22 грудня 2017 року, №2571 від 13 листопада 2018 року та списками згрупованих переказів за грудень 2017 року і листопад 2018 року, листом товариства від 29 листопада 2019 року до ОСОБА_1 про необхідність отримати орендну плату (том 1, а. с. 44, 68-71, 242-244). У копіях відомостей на видачу продукції зазначено, що ОСОБА_1 у вересні 2010 року, серпні 2011 року, жовтні 2011 року, жовтні 2012 року, серпні 2013 року, жовтні 2013 року видавалася продукція в рахунок орендної плати (том 1, а. с. 51-58). На підтвердження виплати ОСОБА_1 орендної плати надано копії відомостей на виплату грошей №335 за вересень 2014 року - на суму 2 255,66 грн, №336 за вересень 2014 року - 1,66 грн, №337 за вересень 2014 року - 1,16 грн, №562 за вересень 2015 року - 3 689,56 грн, №145 за вересень 2016 року - 4 268,40 грн (том1, а. с. 59-67). Діяльність СТОВ "Агро Бал" припинена з 28 вересня 2012 року, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (том 1, а. с. 153-154, 168-171). СТОВ "Агро Бал" приєднано до ТОВ "АПК Донець", який є його правонаступником (том 1, а. с. 163-167). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ТОВ "АПК Донець" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. У частині першій статті 627 ЦК зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За правилами статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги та припинення договору оренди землі урегульовано у спеціальному законі, яким є Закон України "Про оренду землі". Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі у редакції на час виникнення спірних правовідносин) оренда землі? це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У статті 6 Закону України "Про оренду землі" визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Згідно з вимогами статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною першою статті 19 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін. Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Істотні умови договору оренди землі визначені в статті 15 Закону України "Про оренду землі", відповідно до частини першої якої істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відповідно до статті 18 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. У статті 19 Закону України "Про оренду землі" строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Частиною четвертою статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи (у тому числі в порядку спадкування), реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для зміни умов або припинення договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, як передбачено у частині першій статті 215 ЦК України. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим". Предметом позовних вимог ОСОБА_1 є визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 12 грудня 2006 року та повернення спірної земельної ділянки. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання недійсним оспорюваного договору, районний суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору оренди землі не підлягають задоволенню, оскільки позивачем у цій частині обрано неправильний спосіб захисту. Щодо позовної вимоги про повернення земельної ділянки, суди попередніх інстанцій вважали таку обґрунтованою, оскільки відповідач володіє спірною земельною ділянкою за відсутності вчиненого правочину. При цьому суди посилалися на правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19). Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19). За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/1 б-ц (провадження №14-499цс19) звернула увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від ЗО січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц. У справі, що переглядається ОСОБА_1 звернулася з вимогою про визнання недійсним договору оренди, посилаюсь на те, що вона цей договір не підписувала, умови його не погоджувала. При цьому надала суду висновок судово-почеркознавчої експертизи №18175/25789 від 20 грудня 2017 року, у якому зазначено, що підписи від імені ОСОБА_1 в одному примірнику договору оренди земельної ділянки від 12 грудня 2006 року, розташований у графі "Орендодавець", та в одному примірнику акту прийому-передачі земельної ділянки без дати, розташований у графі "Земельну ділянку передав", виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів не ОСОБА_1, а іншою особою. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, підстав для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди землі немає, отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків у цій частині. Вказане узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеній у пункті 7.27 постанови від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19). Щодо позовної вимоги про повернення земельної ділянки Звертаючись до суду з позовними вимогами про повернення земельної ділянки, позивач у справі, що переглядається, наполягала на поверненні йому земельної ділянки, вважаючи, що ця ділянка знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивачів права заявити позов про повернення земельної ділянки. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19). Отже, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позовна вимога про повернення земельної ділянки підлягає задоволенню. З огляду на зазначене, не заслуговують на увагу доводи заявника про необхідність застосування до спірних правовідносинположень статті 388 ЦК України про витребування майна з чужого незаконного володіння, тобто заявлення віндикаційного позову. Доводи заявника на застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин положень статті 217 ЦК України колегія суддів відхиляє, оскільки у судових рішеннях судів попередніх інстанцій не міститься посилання на зазначену статтю. Колегія суддів вважає, що суди правильно визначили характер правовідносин між сторонами, правильно застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи та надали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Посилання ТОВ "АПК Донець" на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18) колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини, відмінні від цієї справи, та інші підстави позову, що у свою чергу призводить до іншого матеріально-правового регулювання спірних відносин. Крім того, необґрунтованими є доводи заявника про відсутність правової позиції Верховного Суду у подібних правовідносин щодо підписання оспорюваного договору від імені та з відома позивача іншою особою, яка є родичем або членом сім'ї позивача, як підстава касаційного оскарження судових рішень, оскільки питання розпорядження власності та представництва інтересів особи у правочинах врегульовано нормами ЦК України та не потребує додаткового РОЗ'ЯСНЕННЯ: Отже, правильними є заперечення представника ОСОБА_1 - адвоката Стрельченка О. В., надані у відзиві на касаційну скаргу, що для правильності вирішення справи не має значення хто, крім ОСОБА_1 підписав договір оренди землі, оскільки право власності на спірну земельну ділянку належить виключно власнику і дії інших осіб щодо належного їй на праві особистої приватної власності майна не породжують жодних цивільно-правових наслідків. Доводи ТОВ "АПК Донець" про неправильність визначення судом першої інстанції суми судового збору, що підлягає сплаті за подання позовної заяви ОСОБА_1 за позовні вимоги про визнання недійсним договору та повернення земельної ділянки не заслуговують на увагу, оскільки порушення норм процесуального права районним судом не встановлено при перегляді справи судом касаційної інстанції. При цьому позовна вимога ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки є похідною від позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, отже, судовий збір сплачується як за одну вимогу немайнового характеру. Щодо стягнення районним судом судового збору у повному розмірі, тобто у сумі 704,80 грн, то такі висновки також є правильними, оскільки хоча позов ОСОБА_1 було задоволено частково, проте її права було відновлено у повному обсязі. Посилання заявника на порушення районним судом норм процесуального права у зв'язку з відмовою у проведенні судової-почеркознавчої експертизи є необґрунтованими, оскільки у матеріалах справи наявний висновок судово-почеркознавчої експертизи №18175/25789 від 20 грудня 2017 року, проведеної Харківським науково-дослідним інститутом судових експертиз імені заслуженого професора М. С. Бокаріуса у кримінальному провадженні №12017220190001074, на підставі якого встановлено обставину непідписання оспорюваного договору ОСОБА_1. Крім того, відсутні підстави вважати зазначений висновок судово-почеркознавчої експертизи неналежним доказом у справі. Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовим рішенням. Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду апеляційної інстанції без змін. Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Згідно із частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Наведені ТОВ "АПК Донець" аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у розумінні положень частини п'ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему та/або необхідність відступлення від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19). Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що клопотання ТОВ "АПК Донець" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає, оскільки відсутні підстави, передбачені частиною п'ятою статті 403 ЦПК України, для його задоволення, а заявник не навів обґрунтованих мотивів щодо цього. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, на користь заявника, немає. Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Стрельченка О. В. про стягнення з ТОВ "АПК "Донець" на користь ОСОБА_1 судових витрат, а саме - витрат на професійну правничу допомогу У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Стрельченко О. В. просить стягнути з ТОВ "АПК "Донець" витрати на правничу допомогу. При цьому представник ОСОБА_1 - адвокат Стрельченко О. В. подав орієнтовний розрахунок судових витрат, які поніс та очікує понести позивач у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, на суму 12 700 грн та долучив копію ордеру на надання правничої допомоги від 23 червня 2021 року серії АХ №1056826, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 27 квітня 2016 року №1990 серії ХВ №000281 та доказ (накладну) про відправлення відзиву на касаційну скаргу відповідачу. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Частинами третьою, шостою статті 137 ЦПК України визначено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Колегія суддів вважає, що підстав для стягнення з ТОВ "АПК "Донець" на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу немає, оскільки заявником не надано суду доказів щодо реального обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості. Отже, заявником не виконано вимоги процесуального закону щодо доведення розміру судових витрат на правничу допомогу. При цьому долучений до відзиву орієнтовний розрахунок судових витрат, які поніс та очікує понести позивач у зв'язку із розглядом справи, не є підтвердженням наданих послуг, а лише засвідчує ймовірну (передбачувану) вартість понесених, або таких, які будуть понесені у майбутньому, витрат, яка може бути змінена (збільшена чи зменшена). Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК Донець" про передачу справи за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК Донець" про визнання правочину недійсним та повернення земельної ділянки на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК Донець" залишити без задоволення. Рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 13 листопада 2020 року, додаткове рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 19 листопада 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін. У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Стрельченка Олега Валерійовича про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "АПК Донець" на користь ОСОБА_1 судових витрат на правничу допомогу відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 червня 2021 року м. Київ справа №172/1457/19-ц провадження №61-3610св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2020 року у складі судді Битяк І. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У грудні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання договору встановлення емфітевзису недійсним. Свої позовні вимоги позивачі обґрунтовували тим, що між ними та ОСОБА_3 26 лютого 2016 року укладений договір встановлення емфітевзису на право користування земельними ділянками, загальною площею 6,6055 га, кадастровий номер: 1220755400:01:002:0046, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовані на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, що належать їм відповідно до списку співвласників земельної ділянки до Державного акта серії ЯМ №09592 від 24 жовтня 2012 року. Відповідно до пункту 1.5 договору емфітевзису сторони домовилися, що за користування та передачу емфітевтичного права встановлено одноразову виплату в розмірі 130 000,00 грн (по 65 000,00 грн кожному співвласнику). Власники стверджують, що зазначену суму вони отримали від емфітевта при підписанні цього договору. Але відповідач порушив вимоги договору, чим ввів їх оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме: щодо сплати одноразової виплати та її строку, державної реєстрації права користування земельною ділянкою за цим договором. Відповідач до цього часу не розрахувався та не сплатив їм одноразову виплату в розмірі 130 000,00 грн. Посилання в абзаці 3 пункту 8.2 договору як на підтвердження розрахунку між сторонами на пункт 2.1 договору є доказом намагання відповідача ввести їх в оману щодо часу сплати 130 000,00 грн, так як згідно з пунктом 2.1 договору визначений між сторонами строк користування відповідачем земельною ділянкою становить 50 років, на що вони були згодні. Але на словах відповідач запевняв, що вказану суму сплатить після державної реєстрації договору. Щодо державної реєстрації права користування земельною ділянкою за цим договором, то до цього часу договір не пройшов державної реєстрації. Вважають, що через неправомірні дії відповідача щодо невиконання зазначених у договорі умов, вони значно помилилися щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Вони виконали свої обов'язки та передали право відповідачу на користування земельною ділянкою. В свою ж чергу відповідач не сплатив оговореної суми, на яку вони розраховували, не провів державної реєстрації договору, в зв'язку з чим не мав права користуватися землею, тобто використовувати її за цільовим призначенням. Посилаючись на викладене, позивачі просили визнати недійсним договір емфітевзису, укладений 26 лютого 2016 року між ними та ОСОБА_3 на право користування земельними ділянками, загальною площею 6,6055 га, кадастровий номер 1220755400:01:002:0046, розташовані на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області і які належать позивачам відповідно до списку співвласників земельної ділянки серії АА №095698 до Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №009592 від 24 жовтня 2012 року, виданого Васильківською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області. Рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що особи, які уклали спірний договір, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення сторін при укладенні договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Договір укладений у письмовій формі, пройшов державну реєстрацію, земельна ділянка передана відповідачу відповідно до умов зазначеного договору, позивачі отримали обумовлену договором суму коштів. Зазначений договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вказані факти підтверджуються тим, що позивачі, підписавши договір, до суду звернулись лише через 4 роки, а до цього часу жодним чином не вважали свої права порушеними. Щодо державної реєстрації спірного договору у 2016 році судом встановлено, що державним реєстратором Васильківського РУЮ Дубовиком А. О. під час реєстрації договору встановлення емфітевзису 17 березня 2016 року допущена механічна помилка у зазначенні однієї з цифр кадастрового номера земельної ділянки, тоді як всі інші дані щодо власників земельної ділянки, її площі, місця розташування, цільового призначення, строку дії договору, найменування емфітевта вказані правильно. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновком про те, що на підставі достовірних, належних та допустимих доказів, позивачами не доведено твердження про помилку щодо обставин, які мають істотне значення. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги У березні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №387/515/18, постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №311/4089/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №229/1724/18, від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17. Крім того, у касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, заявниця у касаційній скарзі зазначає, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини четвертої статті 411 ЦПК України). Інші учасники справи своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 05 травня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Обставини встановлені судами Відповідно до списку співвласників земельної ділянки серії АА №095698 до Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №009592 від 24 жовтня 2012 року, виданого Васильківською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належить земельна ділянка, загальною площею 6,6055 га, кадастровий номер 1220755400:01:002:0046, розташована на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 26 лютого 2016 року між ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3, яка змінила прізвище на "ОСОБА_3", укладений договір встановлення емфітевзису, відповідно до якого власники земельної ділянки, площею 6,6055 га, кадастровий номер 1220755400:01:002:0046, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, передають емфітевту право володіння та право цільового користування цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб зберігаючи за собою право розпорядження нею. Згідно з пунктом 1.5 договору від 26 лютого 2016 року передача емфітевтичного права відбувається за 130 000,00 грн (по 65 000,00 грн кожному зі співвласників), які вони отримали від емфітевта при підписанні цього договору. Сторони домовилися про те, що емфітевтичне право за цим договором встановлюється на 50 років (пункт 2.1 договору). Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_2, ОСОБА_1 вказували на те, що договір емфітевзису є недійсним, оскільки він вчинений під впливом обману (статті 230 ЦК України), вони помилилися щодо правової природи правочину (стаття 229 ЦК України), договір укладений під час дії іншого договору користування цією ж земельною ділянкою. Крім того, відповідач не здійснила державної реєстрації договору. Нормативно-правове обґрунтування Щодо договору емфітевзису Згідно з частиною першою статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Статтею 627 ЦК України визначено свободу договору, а саме: відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частини першої статті 628 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з частиною першою та п'ятою статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу. Щодо недійсності правочину у зв'язку з його вчиненням під впливом обману Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). За змістом статті 215 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним можуть бути заявлені як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17 (провадження №12-112гс18). Відповідно до частини першої статті 230 ЦК Україниякщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тлумачення норм статті 230 ЦК Українидає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Щодо недійсності правочину у зв'язку з помилкою щодо природи правочину Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1, ОСОБА_2 не довели, що на момент укладення оспорюваного договору емфітевзису вони помилялися стосовно правової природи укладеного ними правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання цього договору недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, вони усвідомлювали його істотні умови і правові наслідки його укладення. Зміна свого рішення або ставлення до його наслідків у результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації. Установивши, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 не надали належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору вони мали намір укласти якийсь інший договір, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору емфітевзису недійсним за статтею 229 ЦК України. Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування під час укладення оспорюваного договору помилки, а саме, неправильного сприйняття ОСОБА_1, ОСОБА_2 фактичних обставин правочину, що вплинуло на їхнє волевиявлення. За встановлених фактичних обставин справи Верховний суддійшов висновку, що позивачі змінили наміри щодо передачі у користування земельної ділянки для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) ОСОБА_3 після укладення договору та виконання його умов протягом чотирьох років, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час укладення такого правочину. ОСОБА_1, ОСОБА_2 не довели належними та допустимими доказами факт їх обману ОСОБА_3 під час укладення оспорюваного договору емфітевзису, у той час як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, викладених у статті 230 ЦК України. При встановлені обставин, що договір емфітевзису укладений між позивачами та ОСОБА_3 містить усі істотні умови, зареєстрований, виконується сторонами, суду не доведено, що позивачі помилились щодо природи договору чи уклали його внаслідок введення в оману відповідачем, обґрунтованим є висновок судів про відсутність підстав для визнання договору недійсним. Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Переоцінка доказів перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції. У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №387/515/18, постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №311/4089/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі №229/1724/18, від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17. Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження, під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги позивача. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №387/515/18 судами встановлено, що на час підписання 15 лютого 2016 року оскарженого договору оренди та реєстрації права оренди земельної ділянки за ФГ "Волков В. В." був чинним договір оренди цього ж об'єкта, підписаний 15 грудня 2008 року і зареєстрований у відділі Держкомзему в Добровеличківському районі Кіровоградської області 03 червня 2011 року в Державному реєстрі земель (запис за №352178154000113). Внаслідок укладення оскарженого договору оренди ФГ "Волков В. В." отримало право оренди земельною ділянкою, що стало перешкодою для позивача у реалізації права користування тією самою земельною ділянкою. У постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №311/4089/15-ц зроблено висновок про те, що оскільки спірний договір встановлення емфітевзису укладений під час дії договору оренди цієї ж земельної ділянки від 06 вересня 2007 року, тобто без вирішення питання про припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки, а також не пройшов державної реєстрації, як того вимагали положення статей 3, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", оспорюваним правочином порушене право власності позивача, тому наявні підстави для визнання договору встановлення емфітевзису недійсним та повернення земельної ділянки у власність позивача. У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17 зроблено висновок про те, що, відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд обґрунтовано врахував, що спірний договір оренди укладений та підписаний за життя орендодавця, виконувався сторонами, його реєстрація після смерті власника земельної ділянки не свідчить про його неукладеність, умовами договору не передбачене автоматичне припинення оренди у зв'язку із переходом права власності на земельну ділянку, договір продовжував виконуватися й позивачем, який набувши права власності на земельну ділянку, уклав додатковий договір з орендарем щодо умов договору. У справі, що переглядається, здійснено державну реєстрацію договору емфітевзису, проте державним реєстратором Васильківського РУЮ Дубовиком А. О. під час реєстрації договору встановлення емфітевзису 17 березня 2016 року допущена механічна помилка у зазначенні однієї з цифр кадастрового номера земельної ділянки, тоді як всі інші дані щодо власників земельної ділянки, її площі, місця розташування, цільового призначення, строку дії договору, найменування емфітевта вказані правильно. Та обставина, що попередній договір оренди землі укладений їхньою матір'ю ОСОБА_6 (спадкодавець) та ПП "ОСОБА_7" 20 вересня 2002 року на момент укладення оспорюваного договору не був розірваний чи припинений, за обставинами цієї справи, не є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки сторонами договору оренди цієї ж земельної ділянки були мати позивачів та батько відповідача. Позивачі, укладаючи оспорюваний договір емфітевзису, діяли як спадкоємці власника земельної ділянки. Отже, посилання позивачів на те, що укладений ними новий договір щодо земельної ділянки порушує їхні права тим, що їх спадкодавцем щодо цієї земельно ділянки був укладений інший договір - є безпідставними. Відсутні підстави вважати, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах, з огляду на те, що у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини. У постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №229/1724/18 зроблений висновок про те, що правочин, вчинений представником із перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання (частина перша статті 241 ЦК України). Довіреність, на підставі якої вчинено оспорюваний правочин, не містить визначених повноважень повірених на укладення договору емфітевзису, який укладено строком на 100 років зі сплатою компенсаційного платежу у розмірі 2 грн на рік, відносно земельної ділянки, власником якої є позивач. Суди першої та апеляційної інстанцій зробили неправильний висновок, тому, що, укладаючи оспорюваний договір емфітевзису, представник з власної ініціативи розширив межі наданих йому повноважень, не погодив такий відступ із довірителем і не отримав наступного схвалення останнім, що є підставою для визнання такого правочину недійсним, та як наслідок, підставою для зобов'язання відповідача повернути позивачу спірну земельну ділянку. Верховний Суд зазначає, що під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Отже, обставини справи у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, є різними з огляду на те, що у вказаній постанові позов обґрунтовувався укладенням договору емфітевзису представником із перевищенням наданими йому довіреністю повноваженнями. Доводи заявника про те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, не знайшли свого підтвердження. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 листопада 2021 року м. Київ справа №528/374/19 провадження №61-18423св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агро Аспект", треті особи: державний реєстратор Комунального підприємства "Центр надання послуг та консультацій Гребінківської районної ради" Полтавської області Сидоренко Руслан Миколайович, державний реєстратор Заїчинської сільської ради Полтавської області Похилець Юлія Миколаївна, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Аспект", треті особи: державний реєстратор Комунального підприємства "Центр надання послуг та консультацій Гребінківської районної ради" Полтавської області Сидоренко Руслан Миколайович, державний реєстратор Заїчинської сільської ради Полтавської області Похилець Юлія Миколаївна, про визнання недійсними угод та договору оренди землі за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Аспект" на постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Дряниці Ю. В., Чумак О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому, уточнивши свої позовні вимоги, просив визнати недійсним договір оренди землі від 25 вересня 2018 року, укладений між ним і Товариством з обмеженою відповідальністю "Агро Аспект" (далі - ТОВ "Агро Аспект "), реєстрація речового права оренди земельної ділянки вчинена 18 жовтня 2018 року державним реєстратором Комунального підприємства "Центр надання послуг та консультацій Гребінківської районної ради" Полтавської області Сидоренком Р. М., індексний номер рішення про державну реєстрацію 43594149 від 22 жовтня 2018 року; визнати недійсною угоду про припинення речового права оренди, зареєстровану 23 березня 2019 року реєстратором Заїчинської сільської ради Полтавської області Похилець Ю. М., щодо права оренди, що було зареєстроване 19 грудня 2018 року відповідно до договору оренди землі від 10 грудня 2018 року (орендодавець - ОСОБА_1, орендар ОСОБА_2, індексний номер РІШЕННЯ: визнати недійсним договір оренди землі від 20 березня 2019 року, укладений між ним та ТОВ "Агро Аспект", за яким речове право оренди було зареєстровано 29 березня 2019 року реєстратором Заїчинської сільської ради Полтавської області Похилець Ю. М., індексний номер РІШЕННЯ: Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 9,2506 га, кадастровий номер 5320880801:00:001:0520, розташована на території Березівської сільської ради Гребінківського району Полтавської області (за межами населеного пункту). З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18 квітня 2019 року №164030488 йому стало відомо, що реєстратори вчиняли реєстраційні дії щодо речового права оренди чи припинення права оренди належної йому земельної ділянки на підставі угод та договорів, які ним не укладалися та не підписувалися. Лише дві реєстраційні дії вчинені на підставі дійсно укладених та підписаних правових актів, а саме: угоди про припинення договору оренди землі від 25 вересня 2018 року між ним і ТОВ "Агро Аспект", а також договору оренди землі від 10 грудня 2018 року, укладеного між ним і ОСОБА_2. Про укладення договору оренди земельної ділянки від 25 вересня 2018 року з ТОВ "Агро Аспект", угоди про припинення речового права оренди відповідно до договору від 10 грудня 2018 року з ОСОБА_2, а також укладення договору оренди земельної ділянки від 20 березня 2019 року між ним та ТОВ "Агро Аспект", про реєстрацію речового права оренди та припинення речового права оренди йому не було відомо. Укладення договору оренди землі від 25 вересня 2018 року між ним і ТОВ "Агро Аспект" та договору оренди землі від 20 березня 2019 року з реєстрацією речового права оренди не було засноване на його вільному волевиявленні, не спрямоване на реальне настання правових наслідків і повністю суперечить його внутрішній волі. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Гребінківський районний суд Полтавської області рішенням від 15 червня 2020 року позов задовольнив частково. Визнав недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 20 березня 2019 року між ОСОБА_1 і ТОВ "Агро Аспект", за яким речове право оренди було зареєстровано 29 березня 2019 року реєстратором Заїчинської сільської ради Полтавської області Похилець Ю. М. (індексний номер 46294879). Зобов'язав ТОВ "Агро Аспект" повернути власнику ОСОБА_1 земельну ділянку площею 9,2506 га, кадастровий номер 5320880801:00:001:0520, в порядку застосування реституції. Стягнув з ТОВ "Агро Аспект" на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані з проведенням експертизи, у розмірі 7 536,00 грн, судовий збір у розмірі 768,40 грн та витрати за надання правової допомоги в розмірі 4 000,00 грн. В іншій частині позову відмовив. Гребінківський районний суд Полтавської області ухвалою від 28 липня 2020 року виправив допущені в рішенні суду від 15 червня 2020 року арифметичні помилки, замінивши абзац мотивувальної частини щодо розподілу судових витрат: "Оскільки за наслідком судового розгляду суддійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, що становить 33,33% заявлених позовних вимог, а тому судові витрати слід покласти на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме: 768,40 грн судового збору за задоволену позовну вимогу немайнового характеру у 2019 році, та 2 666,40 грн правничої допомоги, які слід стягнути з відповідача ТОВ "Агро Аспект" на такий: "Оскільки за наслідком судового розгляду суддійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, що становить 50% заявлених позовних вимог, а тому судові витрати слід покласти на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме: 768,40 грн судового збору за задоволену позовну вимогу немайнового характеру у 2019 році, та 4 000,00 грн правничої допомоги, які слід стягнути з відповідача ТОВ "Агро Аспект". Абзац шостий резолютивної частини виклав у такій редакції: "Стягнув з ТОВ "Агро Аспект" на користь ОСОБА_1 судові витрати за правову допомогу у розмірі 4 000,00 грн". Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та доведеними, оскільки згідно з висновком експерта від 16 грудня 2019 року №22744 підпис від імені ОСОБА_1 у договорі оренди земельної ділянки від 20 березня 2019 року виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою. Також суд виходив з недоведеності відповідачем сплати позивачеві орендної плати за спірним договором, що в сукупності з іншими обставинами, вказує на відсутність між сторонами домовленості та волевиявлення власника земельної ділянки на укладення спірного договору, який не відповідає його внутрішній волі та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а також суперечить правам та інтересам позивача. У зв'язку з цим суд вважав, що є підстави для визнання договору від 20 березня 2019 року недійсним із застосуванням до спірних правовідносин реституції. Відмовляючи у задоволенні інших позовних вимог, суд, зокрема, виходив з того, що позовна вимога про визнання недійсною угоди про припинення речового права оренди, зареєстрованої 23 березня 2019 року реєстратором Заїчинської сільської ради Полтавської області Похилець Ю. М., щодо права оренди, яке було зареєстроване 19 грудня 2018 року на підставі договору оренди землі від 10 грудня 2018 року, ухвалою суду від 21 травня 2019 року була виділена в окреме провадження та розглянута в окремому позовному провадженні з ухваленням судового РІШЕННЯ: Також суд виходив з того, що немає правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору оренди землі від 25 вересня 2018 року недійсним через недоведеність вимог, оскільки відповідної експертизи дійсності підпису орендодавця у вказаному договорі виконано не було. Гребінківський районний суд Полтавської області ухвалою від 09 вересня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення відмовив. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції від 15 червня 2020 року, ТОВ "Агро Аспект" звернулося до апеляційного суду з апеляційною скаргою. Також в межах розгляду цієї справи, з ухвалою місцевого суду від 09 вересня 2020 року про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, не погодився ОСОБА_1 та звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою. Короткий зміст постанови апеляційного суду Полтавський апеляційний суд постановою від 12 листопада 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Агро Аспект" задовольнив частково. Рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 15 червня 2020 року в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 20 березня 2019 року між ОСОБА_1 і ТОВ "Агро Аспект", та зобов'язання ТОВ "Агро Аспект" повернути власнику ОСОБА_1 земельну ділянку площею 9,2506 га, кадастровий номер 5320880801:00:001:0520, в порядку застосування реституції та в частині вирішення питання судових витрат скасував і в цій частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив. Ухвалу Гребінківського районного суду Полтавської області від 28 липня 2020 року скасував. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Ухвалу Гребінківського районного суду Полтавської області від 09 вересня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 і ТОВ "Агро Аспект" дійсно не досягли згоди щодо укладення договору оренди земельної ділянки від 20 березня 2019 року. Водночас місцевий суддійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання спірного правочину недійсним, оскільки договір оренди не підписаний всіма сторонами зокрема, ОСОБА_1, що підтверджується висновком експерта, тому він не був укладений, тобто не створив жодних правовідносин, на виникнення яких волевиявлення сторін спрямоване не було, а тому цей договір є неукладеним, і визнання його недійсним є безпідставним та помилковим. Разом з цим апеляційний суддійшов висновку про те, що ефективним способом захисту прав позивача є звернення до суду з позовом про повернення земельної ділянки, яка є предметом договору оренди, а не визнання такого правочину недійсним. При цьому, оскільки ОСОБА_1 не ставив питання про повернення відповідної земельної ділянки, і матеріали справи не містять доказів стосовно користування вказаною земельною ділянкою відповідачем, тому немає і підстав для застосування реституції. В іншій частині рішення місцевого суду від 15 червня 2020 року відповідачем не оскаржувалось, не переглядалося і судом апеляційної інстанції. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У грудні 2020 року ТОВ "Агро Аспект" подало до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року змінити в мотивувальній частині, виключивши посилання на доказ у справі - висновок експерта від 16 грудня 2019 року №22744 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, та встановлення факту виконання підпису від імені позивача іншою особою, в іншій частині оскаржуване судове рішення залишити без змін. Підставою касаційного оскарження зазначило, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 12 березня 2019 року у справі №2- 23/2008, від 22 вересня 2020 року у справі №214/6174/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі №755/13532/15-ц; у постановах Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №243/9104/19-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі №286/3818/19-ц, від 30 вересня 2020 року у справі №275/540/15; від 23 вересня 2020 року у справі №756/2708/17, від 07 жовтня 2020 року у справі №569/10236/17, де прямо зазначається, що сторона справи має право бути почутою, а судове рішення має бути мотивованим. Касаційна скарга мотивована тим, що розглянувши справу та відмовивши у задоволенні позову, апеляційний суд одночасно прийняв по суті протилежне рішення, водночас встановив преюдиційний факт - підписання договору оренди землі іншою особою, що тягне за собою його неукладеність. При цьому апеляційний суд взагалі не розглядав підставу апеляційної скарги ТОВ "Агро Аспект" про те, що експериментальні зразки для судової експертизи виконані не позивачем. Зазначені зразки подані представником позивача поза межами судового засідання та приєднані до справи без будь-якої перевірки авторства. За таких обставин експерт здійснював порівняння підпису в договорі із зразками, виконаними особою, відмінною від позивача. Таким чином, висновок судової почеркознавчої експертизи не свідчить про те, що підпис в договорі виконаний не позивачем, та не може бути покладений в основу судового рішення. ТОВ "Агро Аспект" достеменно відомо про те, що спірний договір підписаний позивачем. Виключно з цією метою, відповідач подаючи суду оригінали договору, звернувся з клопотанням про проведення відповідної експертизи, щоб в разі зловживання позивача - ухилення від оплати експертизи, мати змогу самостійно оплатити рахунок експерта, та однозначно довести справжність підпису. Водночас переглядаючи рішення апеляційний суд взагалі не розглянув зазначений довід заявника, не мотивував його безпідставність або обґрунтованість, не спростував іншими доказами. У січні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Коваль Л. М. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. При цьому зазначила, що твердження відповідача про те, що судова почеркознавча експертиза проведена з порушенням законодавства є безпідставними, оскільки клопотання про долучення вільних, умовно-вільних та експериментальних зразків почерку (цифрових записів, підпису) ОСОБА_1 подавалися до суду в усній формі, шляхом подання відповідних заяв, які були предметом розгляду в суді, а матеріали, необхідні для проведення експертизи, в тому числі які додатково витребував експерт, долучалися до матеріалів справи, що не суперечить процесуальному закону. Апеляційний суд перевірив процесуальну відповідність дій суду першої інстанції щодо призначення та проведення судової почеркознавчої експертизи, а тому доводи касаційної скарги про те, що суд не розглянув його підставу апеляційної скарги, є необґрунтованими. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 12 травня 2021 року справа №528/374/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 9,2506 га, кадастровий номер 5320880801:00:001:0520, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку від 16 березня 2012 року серії ЯМ №125278. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта нерухомого майна від 18 квітня 2019 року номер інформаційної довідки 164030488, 18 жовтня 2018 року державний реєстратор Комунального підприємства "Центр надання послуг та консультацій Гребінківської районної ради" Полтавської області Сидоренко Р. М. здійснив реєстрацію права оренди земельної ділянки, кадастровий номер 5320880801:00:001:0520, на підставі договору оренди землі від 25 вересня 2018 року, укладеного між орендарем ТОВ "Агро Аспект" і орендодавцем ОСОБА_1 строком на 10 років. З долучених до матеріалів справи належним чином завірених витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстраційної справи №1274141953208 встановлено, що державний реєстратор, розглянувши заяву директора ТОВ "Агро Аспект" Довбиша Р. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 18 жовтня 2018 року, прийняв рішення від 22 жовтня 2018 року №43594119 про проведення державної реєстрації іншого речового права - права оренди земельної ділянки, розташованої на території Березівської сільської ради, кадастровий номер 5320880801:00:001:0520, за суб'єктом ТОВ "Агро Аспект". Крім того, до матеріалів реєстраційної справи №1274141953208 додано копію договору оренди земельної ділянки від 25 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1, РНОКПП НОМЕР_1, і ТОВ "Агро Аспект", код ЄДРПОУ 41768859, де у графі "Орендодавець" розділу "Реквізити сторін" проставлено підпис від імені орендодавця). З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта нерухомого майна відомо, що 17 грудня 2018 року реєстратор Смотриківської сільської ради Полтавської області Тимітько В. В. вніс до Реєстру за індексним номером 44697819 рішення про припинення іншого речового права, що було зареєстроване 18 жовтня 2018 року згідно з договором оренди землі від 25 вересня 2018 року, укладеним між ОСОБА_1 і ТОВ "Агро Аспект". 19 грудня 2018 року реєстратор Смотриківської сільської ради Полтавської області Тимітько В. В. вніс до Реєстру за індексним номером 44765031 рішення про реєстрацію права оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 10 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2. Також державний реєстратор Заїчинської сільської ради Полтавської області Похилець Ю. М. на підставі угоди про дострокове розірвання договору оренди землі від 19 березня 2019 року вніс до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про припинення права оренди земельної ділянки, що існувало на підставі договору оренди землі від 10 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та зареєстрованого відповідним чином. Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, від 18 квітня 2019 року, номер інформаційної довідки 164030488, 29 березня 2019 року державний реєстратор Заїчинської сільської ради Полтавської області Похилець Ю. М. здійснив реєстрацію права оренди земельної ділянки загальною площею 9,2506 га на підставі договору оренди від 20 березня 2019 року, укладеного між орендарем ТОВ "Агро Аспект" та орендодавцем ОСОБА_1 строком на 10 років. Також згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстраційної справи №1274141953208 встановлено, що державний реєстратор Заїчинської сільської ради Полтавської області Похилець Ю. М., розглянувши заяву директора ТОВ "Агро Аспект" Довбиша Р. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 29 березня 2019 року, прийняв рішення від 04 квітня 2019 року №46294879 про проведення державної реєстрації іншого речового права - права оренди земельної ділянки, розташованої на території Березівської сільської ради, кадастровий номер 5320880801:00:001:0520, за суб'єктом ТОВ "Агро Аспект". Згідно з матеріалами вказаної реєстраційної справи №127414193208, а саме з копії договору оренди земельної ділянки від 20 березня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ "Агро Аспект", вбачається, що у графі "Орендодавець" розділу "Реквізити сторін" проставлено підпис від імені орендодавця ОСОБА_1. Для встановлення дійсності факту укладення договору оренди земельної ділянки від 20 березня 2019 року між ОСОБА_1 і ТОВ "Агро Аспект" місцевий суд постановив ухвалу від 16 жовтня 2019 року про призначення у цій справі почеркознавчої експертизи. У висновку експерта від 16 грудня 2019 року №22744 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у договорі оренди земельної ділянки від 20 березня 2019 року, розташований на зворотній стороні другого аркуша документа, у графі "Орендодавець", у рядку над друкованим текстом "ОСОБА_1", виконаний не ОСОБА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно зі статтею 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Разом з тим визначення, процедура укладення, вимоги до договору оренди землі та його припинення врегульовано спеціальним законом, яким є Закон України "Про оренду землі". Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 202 ЦК Україниправочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною третьою статті 203 ЦК Українипередбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі №6-48цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не підлягає визнанню недійсним. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв'язку із фактичним використанням земельної ділянки. Ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої земельної ділянки. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Таким чином, у разі оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: Скасовуючи рішення Гребінківського районного суду Полтавської області від 15 червня 2020 року в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 20 березня 2019 року між ОСОБА_1 і ТОВ "Агро Аспект", та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд правильно виходив з того, що ОСОБА_1 і ТОВ "Агро Аспект" дійсно не досягли згоди щодо укладення договору оренди земельної ділянки 20 березня 2019 року, оскільки договір оренди не підписаний всіма сторонами, зокрема ОСОБА_1, що підтверджується висновком експерта, тому він не був укладений, тобто не створив жодних правовідносин, на виникнення яких волевиявлення сторін спрямоване не було, а тому цей договір є неукладеним, а визнання його недійсним є безпідставним та помилковим. У касаційній скарзі ТОВ "Агро Аспект" просило постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року змінити в мотивувальній частині, виключивши посилання на доказ у справі - висновок експерта від 16 грудня 2019 року №22744 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи та встановлення факту виконання підпису від імені позивача іншою особою, в іншій частині оскаржуване судове рішення залишити без змін. При цьому в касаційній скарзі товариство вказувало, що апеляційний суд взагалі не розглядав підставу апеляційної скарги ТОВ "Агро Аспект" про те, що експериментальні зразки для судової експертизи виконані не позивачем. Зазначені доводи касаційної скарги є безпідставним, оскільки апеляційний суд, спростовуючи доводи апеляційної скарги стосовно того, що висновок експерта не є належним доказом через те, що спірний підпис досліджувався в порівнянні зі зразками підпису позивача, які відібрані у неналежний спосіб, виходив з того, що місцевий суд встановив, і це видно з матеріалів справи, що вільні та експериментальні зразки підпису позивача відбиралися у належний спосіб, засвідчені суддею та скріплені печаткою суду, як і додаткові витребувані експертом матеріали. При цьому ухвалу про призначення експертизи відповідач не оскаржував, зауваження до протоколу судових засідань не подавав. Таким чином, аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував доводів ТОВ "Агро Аспект" про те, що експериментальні зразки для судової експертизи виконані не позивачем, не заслуговують на увагу. Крім того, оцінюючи спірні правовідносини, Верховний Суд виходить такого. Відповідно до статті 113 ЦПК України, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам). ТОВ "Агро Аспект" не надало доказів того, що висновок експерта є неповним або неясним, і не заявило клопотання про призначення повторної чи додаткової експертизи, а тому суди правильно взяли до уваги висновок судової експертизи як належний доказ. Отже, суд касаційної інстанції не встановив підстав, які вказували б на необхідність виключення посилання суду на доказ у справі - висновок експерта від 16 грудня 2019 року №22744за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, та встановлення факту виконання підпису від імені позивача іншою особою. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновку апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені апеляційним судом, постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині не суперечить правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Аспект" залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2020 року в оскаржуваній частині залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 вересня 2021 року м. Київ справа №669/317/18 провадження №61-12960св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М. учасники справи: позивач - Фермерське господарство "Артем і Я", відповідачі: Білогірська селищна рада Білогірського району Хмельницької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Фермерського господарства "Артем і Я" до Білогірської селищної ради Білогірського району Хмельницької області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання протиправною бездіяльності, визнання незаконними наказів та скасування права власності на земельні ділянки, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Фермерського господарства "Артем і Я" на рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 24 січня 2020 року у складі судді Короля О. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 липня 2020 року у складі колегії суддів: П'єнти І. В., Корніюк А. П., Янчук Т. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року Фермерське господарство "Артем і Я" (далі - ФГ "Артем і Я") звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправною бездіяльність щодо нерозгляду його заяви від 06 червня 2016 року про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; визнати незаконними рішення селищної ради від 22 червня 2017 року №8-17/2017 і №9-17/2017 та скасувати право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,46 га, кадастровий номер 6820355000:01:001:0240, та право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,15 га, кадастровий номер 6820355000:01:001:0239, припинивши його; зобов'язати Білогірську селищну раду терміново розглянути його заяву про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вирішити питання про судові витрати. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ФГ "Артем і Я" посилалося на те, що воно є юридичною особою, яке не має у своїй власності земель та здійснює господарську діяльність, орендуючи землю у власників земельних часток (паїв) та органів місцевого самоврядування. Воно утворилося після реорганізації та припинення діяльності колишньої агрофірми імені Б. Хмельницького смт Білогір'я Білогірського району Хмельницької області (далі - колишня агрофірма імені Б. Хмельницького), майно якої було розпайоване між її колишніми членами і виділене в натурі його пайовикам. Частина нерухомого майна, яке знаходиться на АДРЕСА_1, в тому числі свинарник-маточник з прибудовами та заправками ПММ, було виділено пайовикам - членам колишньої агрофірми імені Б. Хмельницького, викуплено ФГ "Артем і Я" та передано йому цілісним майновим комплексом на підставі свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майновий сертифікат). 01 червня 2016 року ФГ "Артем і Я" звернулося до Білогірської селищної ради із заявою про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка знаходиться за його юридичною адресою, що була зареєстрована 06 червня 2016 року у книзі заяв селищної ради. Незважаючи на те що селищна рада була зобов'язана розглянути цю заяву у місячний термін, у встановлений строк вона не прийняла рішення щодо цього питання. 13 березня 2018 року йому стало відомо, що рішеннями селищної ради від 22 червня 2017 року №8-17/2017 та №9-17/2017 затверджено технічну документацію про передання в приватну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельних ділянок площею 0,46 га і 0,15 га відповідно, які належать до санітарної будівлі свинарника та не можуть бути виділені громадянам, яким не належить це приміщення. Вважає, що Білогірська селищна рада та її посадові особи при розгляді (не розгляді) його заяви порушила норми Закону України "Про фермерське господарство", ЗК України, ветеринарно-санітарні вимоги та державні будівельні норми України. У зв'язку із цим просило позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Ізяславський районний суд Хмельницької області рішенням від 24 січня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки позивач не надав належних, допустимих і достатніх доказів належності йому на праві власності приміщень свинарника з прибудовами та заправки ПММ та, відповідно, порушення його прав як власника нерухомого майна, чи наявності у нього будь-якого речового права на земельні ділянки, яке підлягає захисту. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльності Білогірської селищної ради щодо розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою відведення земельної ділянки та зобов'язання розглянути таку заяву, суд виходив з того, що матеріали справи не містять доказів, які свідчили б про те, що заява ФГ "Артем і Я" від 06 червня 2016 року про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки подавалась для розгляду відповідачу, ним же зареєстрована та, як наслідок, підлягала розгляду у порядку, визначеному для розгляду таких заяв. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Хмельницький апеляційний суд постановою від 27 липня 2020 року рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 24 січня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Білогірської селищної ради щодо розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зобов'язання розглянути таку заяву скасував і провадження в цій частині закрив. Роз'яснив ФГ "Артем і Я", що розгляд справи в цій частині позовних вимог віднесено до юрисдикції адміністративного суду. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що позивач, оспорюючи набуття відповідачами права власності на спірні земельні ділянки, вказував на порушення його права як власника нерухомого майна, а саме свинарника-маточника з прибудовами та заправки ПММ на АДРЕСА_1, розташованих на належних відповідачам земельних ділянках, які не можуть бути виділені будь-яким особам, крім тих, кому належить приміщення свинарника. Водночас позивач не надав належних, допустимих і достатніх доказів належності йому на праві власності приміщень свинарника з прибудовами та заправки ПММ. Також суд вважав безпідставними і посилання позивача на статтю 120 ЗК України та статтю 377 ЦК України, оскільки не надано доказів набуття ФГ "Артем і Я" права власності на будівлі чи споруди у встановленому законом порядку, та їх розташування на належних відповідачам земельних ділянках. Закриваючи провадження в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Білогірської селищної ради, що полягає у нерозгляді заяви про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зобов'язання розглянути таку заяву, апеляційний суд, пославшись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 06 листопада 2019 року у справі №509/1350/17 та від 30 травня 2018 року у справі №826/5737/16, дійшов висновку, що зазначені вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У серпні 2020 року ФГ "Артем і Я" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 24 січня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 липня 2020 року і передати справу на новий розгляд. Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі №6-2225цс15 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №689/1220/17. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що предметом судового розгляду було три вимоги позивача, кожна з яких була обтяжена похідною вимогою, а саме: про визнання протиправною бездіяльності Білогірської селищної ради щодо розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зобов'язання розглянути таку заяву; визнання незаконним рішення Білогірської селищної ради від 22 червня 2017 року №8-17/2017 про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки та припинення права власності на земельну ділянку; визнання незаконним рішення Білогірської селищної ради від 22 червня 2017 року №9-17/2017 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та припинення права власності на земельну ділянку. Позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності Білогірської селищної ради та зобов'язання вчинити дії нерозривно пов'язана з іншими позовними вимогами, оскільки предметом спору є одна і та сама земельна ділянка, на яку претендував позивач, однак частина цієї земельної ділянки була виділена ОСОБА_1, а інша частина ОСОБА_2. Тобто вирішення пов'язане з вирішенням інших вимог. Оскільки підставою звернення до суду став факт не розгляду селищною радою заяви ФГ "Артем і Я" про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та прийняття рішень про виділення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 і ОСОБА_2, які зареєстрували право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, пред'явлений у цій справі позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Спірні земельні ділянки на час передання їх відповідачам були колективною власністю членів КСП - агрофірми ім. Б. Хмельницького і належали до категорії земель "сільськогосподарські будівлі і двори. Земельні ділянки, призначені для обслуговування будівель". Водночас ні ОСОБА_1, ні ОСОБА_2 ніколи не були членами зазначеного КСП, а тому вони взагалі не мають права на отримання земель колективної власності. Крім того, згідно з технічною документацією межа земельної ділянки ОСОБА_1 проходить по стіні прибудови до свинарника-маточника та накладається на земельну ділянку, яка перебуває під будівлею заправки ПММ. Зазначені будівлі свинарника-маточника та будівлі ПММ перебувають у спільній частковій власності колишніх членів КСП, а земельна ділянка ОСОБА_2 розташована під приміщенням автовагів та резервуарами для зберігання пального, власниками якого також є члени колишнього КСП, у тому числі й позивач. Отже, при переданні земельних ділянок у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було порушено статтю 120 ЗК України та статтю 377 ЦК України, якими закріплено принцип переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на будівлю та споруду, та встановлено, що до особи, яка набула права власності на будівлю чи споруду, що розміщені на земельній ділянці, переходить право на земельну ділянку без зміни її цільового призначення і у тому самому обсязі, що і у попереднього землекористувача. Також суди не врахували, що на час прийняття оскаржуваних рішень селищної ради, як і на час звернення до суду з цим позовом та дотепер ФГ "Артем і Я" було і залишається одним із співвласників усього майна колишнього КСП, що дає йому право на звернення до суду як співвласнику майна. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 23 вересня 2020 року справа №669/317/18 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 08 червня 2016 року ФГ "Артем і Я" звернулося до Білогірської селищної ради із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо земельної ділянки на АДРЕСА_1, що підтверджується журналом реєстрації заяв громадян і юридичних осіб до сесій Білогірської селищної ради у 2015-2016 роках. У зазначеному журналі реєстрації заяв громадян і юридичних осіб є ще 2 (два) записи від 08 червня 2016 року про надходження заяв від ОСОБА_3 (керівник ФГ "Артем і Я ") та ОСОБА_4 (засновник ФГ "Артем і Я") про надання дозволів на виготовлення технічної документації. Білогірська селищна рада рішенням від 22 червня 2017 року №8-17/2017 затвердила технічні документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та згідно з додатком 1 передала ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 0,4625 га на АДРЕСА_1. Рішенням Білогірської селищної ради від 22 червня 2017 року №9-17/2017 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та згідно з додатком 1 передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 0, 1500 га на АДРЕСА_2. Згодом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували своє право власності на земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Скасовуючи рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 24 січня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Білогірської селищної ради щодо розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зобов'язання розглянути таку заяву і закриваючи провадження у справі щодо вирішення цих вимог, апеляційний суд виходив з того, що вони підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Разом з тим колегія суддів вважає, що такий висновок апеляційного суду є помилковим. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. У частині першій статті 1 ЦК України зазначено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Згідно з пунктом першим частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Таким чином, визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів. Такого ж висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі №689/1220/17 (провадження №14-715цс19). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Заявлений у цій справі спір стосується права ФГ "Артем і Я" на отримання земельної ділянки, на яку, воно (на його думку) має право як власник майнових сертифікатів на майно колишнього КСП - агрофірми ім. Б. Хмельницького, та інших фізичних осіб, яким Білогірська селищна рада передала у власність спірні земельні ділянки і які зареєстрували своє право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Таким чином, спір у цій справі виник про цивільне право, і подальше оспорювання права власності на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей встановлювати (визнавати) належність права землекористування, що за своєю природою є цивільним. Оскільки, згідно зі встановленими судами попередніх інстанцій обставинами спір у цій справі виник щодо земельної ділянки, яку незаконно, на думку позивача, передано у власність відповідачів, і вони отримали речове право на це майно, безпідставними є посилання апеляційного суду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 06 листопада 2019 року у справі №509/1350/17 та від 30 травня 2018 року у справі №826/5737/16, як на підставу закриття провадження в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності селищної ради щодо розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зобов'язання розглянути таку заяву. Враховуючи зазначені обставини, постанова апеляційного суду в частині закриття провадження ухвалена з порушенням норм процесуального права та підлягає скасуванню. У пунктах 39, 40, 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) зроблено висновок про те, що як недобросовісна може кваліфікуватися така поведінка власника земельної ділянки (в особі органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування), коли він необґрунтовано зволікає з наданням дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, не повідомляє чи несвоєчасно повідомляє про відмову у наданні дозволу або не наводить вичерпні мотиви такої відмови, надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, завідомо знаючи про перешкоди у наданні земельної ділянки в оренду, необґрунтовано зволікає з розглядом проєкту землеустрою щодо відведення, безпідставно відмовляє у його затвердженні і у той же час надає дозвіл на розробку проєкту землеустрою та затверджує цей проєкт щодо іншої особи; якщо особа, отримавши дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, сама зволікає з його розробкою та поданням на затвердження, вона цілком може очікувати, що земельна ділянка буде надана в користування іншій особі; виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. З установлених судами фактичних обставин справи відомо, що спір виник щодо законності розпорядчих дій (бездіяльності), що ґрунтуються на юридичних фактах, стосовно яких існує спір про право на земельну ділянку, до вирішення якого не можуть бути розв'язані питання, пов'язані з переданням землі у власність відповідачам. У зв'язку з цим підлягає і скасуванню постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконними наказів та скасування права власності на спірні земельні ділянки, оскільки ці вимоги повинні вирішуватися спільно з вимогами про визнання протиправною бездіяльності селищної ради та зобов'язання вчинити дії. Верховний Суд, позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки, закриваючи провадження щодо частини позовних вимог, апеляційний суд не переглядав його по суті, а тому оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду наведені в постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Артем і Я" задовольнити частково. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 липня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 жовтня 2021 року м. Київ справа №759/12225/18 провадження №61-514св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., позивач - заступник керівника Київської місцевої прокуратури №8 в інтересах держави, в особі Київської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2019 року в складі судді Ул'яновської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У серпні 2018 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури №8 в інтересах держави, в особі Київської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки та скасування реєстрації права власності. В обґрунтування позову зазначив, що рішенням Київської міської ради від 09 липня 2009 року №861/1917 ОСОБА_2 надано у приватну власність земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:75:670:0294 площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1. На виконання вказаного рішення ОСОБА_3 отримав державний акт про право власності на земельну ділянку. У подальшому право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 25 грудня 2009 року. У свою чергу ОСОБА_4 відчужив ОСОБА_5 вказану земельну ділянку відповідно до договору купівлі-продажу від 03 серпня 2016 року №924. Пізніше, 04 жовтня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки. Разом з тим встановлено, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 25 грудня 2009 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутнє та даним судом не ухвалювалось. Крім того, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 03 лютого 2014 року визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 09 липня 2009 року №861/1917 про передачу ОСОБА_2 у приватну власність спірної земельної ділянки, визнано недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку, зобов'язано повернути земельну ділянку Київській міській раді. Позивач стверджував, що зазначені обставини свідчать про незаконність відчуження спірної земельної ділянки, а також неправомірність реєстрації права власності за відповідачем. Земельна ділянка неправомірно вибула з власності територіальної громади за відсутності волевиявлення власника та з порушенням встановленого законодавством порядку щодо передачі земельних ділянок, у зв'язку з чим прокурор просив задовольнити заявлені позовні вимоги. В обґрунтування правомірності звернення прокурора із даним позовом в позовній заяві зазначено, що Київська міська рада належним чином не захищає порушені права територіальної громади, про що свідчить відсутність протягом тривалого часу вжитих заходів зі сторони ради, направлених на поновлення порушених прав щодо повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді міста Києва та вжитих цивільно-правових заходів, направлених на витребування земельної ділянки з володіння ОСОБА_1. На виконання вимог частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", місцевою прокуратурою повідомлено листом Київську міську раду про прийняте рішення щодо представництва їх інтересів у суді шляхом звернення з позовною заявою до Святошинського районного суду м. Києва. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2019 року позов задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 на користь Київської міської ради земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0294 на АДРЕСА_1. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно від 04 жовтня 2016 року №16733224 відповідно до якого 04 жовтня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0294 на АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 967877580386. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно від 08 липня 2016 року №15326383 відповідно до якого 04 серпня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0294 на АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 967877580386. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно від 04 серпня 2016 року №15868080 відповідно до якого 04 серпня 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0294 на АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 967877580386. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури м. Києва судові витрати у розмірі 30 916,49 грн. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння держави в особі Київської міської ради поза її волею, то вона має бути витребувана з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 як добросовісного набувача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_4 було здійснено на підставі неіснуючого судового рішення, тому підлягає скасовуванню рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за попередніми власниками. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи У січні 2021 року ОСОБА_1 із застосування засобів поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій: - не дали правильної правової оцінки тому факту, що заступник керівника Київської місцевої прокуратури №8 є неналежним позивачем та не міг звертатися до суду з даним позовом в інтересах Київської міської ради; - не звернули увагу на те, що заступником керівника Київської місцевої прокуратури №8 при зверненні з позовом не обґрунтовано підстави для здійснення представництва інтересів держави від імені Київської міської ради відповідно до статті 23 Закону України "Про прокуратуру"; - не врахували, що позовну заяву Київської місцевої прокуратури зареєстровано в суді першої інстанції 07 серпня 2018 року, а лист прокуратури про прийняте рішення щодо представництва інтересів Київської міської ради у суді першої інстанції зареєстровано у раді лише 28 серпня 2018 року, тобто через 21 день після звернення до суду; - не надали належної оцінки тому, що Київська міська рада та прокуратура про порушення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку дізнались (або могли дізнатися) з 05 березня 2014 року, тобто з дня набрання законної сили рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 03 лютого 2014 року, яким було визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 09 липня 2009 року №861/1917 "Про передачу громадянину ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд", та безпідставно не застосували позовну даність на підстави клопотання заявника; - дійшли помилкових висновків про те, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 25 грудня 2019 року у справі №2-4059/2009, на підставі якого спірна земельна ділянка була зареєстрована за ОСОБА_4, відсутнє в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а справа №2-4059/2009 не перебувала у провадженні Деснянського районного суду м. Чернігова, оскільки такий факт не підтверджено належними доказами; - не залучили до участі у цій справі, як сторону ОСОБА_4, який брав участь у розгляді справи №2-4059/2009, та міг дати пояснення обставинам відсутності рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 25 грудня 2019 року в реєстрі; - проігнорували, що у випадку звернення позивача до суду із позовною вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав на спірне нерухоме майно є належним способом захисту; - не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі №915/1022/18, від 30 липня 2020 року у справі №904/5598/18, від 23 січня 2020 року у справі №916/2128/18, від 26 лютого 2020 року у справі №756/618/14-ц. Разом із касаційною скаргою заявником подано клопотання про зупинення виконання рішення Святошинського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року. На момент розгляду цієї справи відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_1 від інших учасників справи до Верховного Суду не надходило. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 12 січня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, з наданням строку для усунення недоліків до 25 лютого 2021 року, але не більше десяти днів з дня отримання цієї ухвали, зокрема запропоновано заявнику сплатити судовий збір у розмірі 61 832,98 грн. У лютому 2021 року на адресу Верховного Суду надійшли матеріали про усунення недоліків, а саме квитанція від 09 лютого 2021 року №35586 про сплату судового збору у розмірі 61 833,00 грн. Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктом 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ; витребувано із Святошинського районного суду міста Києва матеріали справи №759/12225/18; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень; надано учасникам справи строк для подання відзиву. У березні 2021 року матеріали справи №759/12225/18 надійшли до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Київської міської ради від 09 липня 2009 року №861/1917 ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 отримав державний акт серії ЯЖ №912806 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:75:670:0294, площею 0,1 га на АДРЕСА_1. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 лютого 2014 року у справі №759/10922/13-ц визнано незаконним і скасовано рішення Київської міської ради від 09 липня 2009 року №861/1917 "Про передачу громадянину ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1". Визнано недійсним державний акт серії ЯЖ №912806 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0294, площею 0,1 га на АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути на користь Київської міської ради земельну ділянку. Зазначеним судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що спірна земельна ділянка вибула із володіння територіальної громади м. Києва незаконно, оскільки відноситься до земель рекреаційного призначення. Зі скасуванням рішення Київської міської ради від 09 липня 2009 року №861/1917 та визнанням недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_2, було відновлено правове становище спірної земельної ділянки та повернуто її у комунальну власність. Також судами встановлено, що 08 липня 2016 року приватним нотаріусом Меженською К. С. Київського міського нотаріального округу зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_6 на підставі рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 25 грудня 2009 року у справі №2-4059/2009. Номер запису про право власності 15326383. Відповідно до відомостей з Державного реєстру прав на нерухоме майно від 06 серпня 2018 року, 04 серпня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меженською К. С., право приватної власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_5, номер запису про право власності 15868080.04 жовтня 2016 року зазначену земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Биковим В. О., зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_1, номер запису про право власності 16733224. Зі змісту листа Деснянського районного суду міста Чернігова від 19 вересня 2017 року, вбачається, що згідно алфавітних покажчиків цивільних справ за 2009 році справа №2-4059/2009 за позовом ОСОБА_4 у суді відсутня, судове рішення по такій справі не ухвалювалось. Нормативно-правове обґрунтування У статтях 13, 14 Конституції України визначено, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності. З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статі 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності. У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю. Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, важливою умовою звернення з віндикаційним позовом (стаття 388 ЦК України) є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. За пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено можливість витребувати майно від добросовісного набувача за відсутності у діях власника майна волі на передачу майна. За змістом зазначеної норми закону майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Відповідно до статті 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". У відповідності до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування згідно рішення суду документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, врахувавши висновки викладені у рішенні Святошинського районного суду міста Києва від 03 лютого 2014 року у справі №759/10922/13-ц, правильно виходив із того, що оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння держави в особі Київської міської ради поза її волею, то вона має бути витребувана з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 як добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Також суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_4 було здійснено на підставі неіснуючого судового рішення, тому також підлягає скасовуванню рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за попередніми власниками. Аргументи касаційної скарги про те, що заступник керівника Київської місцевої прокуратури №8 є неналежним позивачем та не міг звертатися до суду з даним позовом в інтересах Київської міської ради; про те, що заступником керівника Київської місцевої прокуратури №8 при зверненні з позовом не обґрунтовано підстави для здійснення представництва інтересів держави від імені Київської міської ради відповідно до статті 23 Закону України "Про прокуратуру"; про те, що позовну заяву Київської місцевої прокуратури зареєстровано в суді першої інстанції 07 серпня 2018 року, а лист прокуратури про прийняте рішення щодо представництва інтересів Київської міської ради у суді першої інстанції зареєстровано у раді лише 28 серпня 2018 року, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. У рішенні від 01 квітня 2008 року в справі №4-рп/2008 Конституційний Суд України зазначив про те, що неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі. Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 56 ЦПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за ново виявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII "Про прокуратуру", який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома). Як вбачається із матеріалів справи, прокурор, звертаючись до суду із позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради, зазначав, що Київська міська рада належним чином не захищає порушені права територіальної громади, про що свідчить відсутність протягом тривалого часу вжитих заходів зі сторони ради, направлених на поновлення порушених прав щодо повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді м. Києва та вжитих цивільно-правових заходів, направлених на витребування земельної ділянки із власності ОСОБА_1. Також Верховний Суд враховує, що прокурором дотримано порядок, передбачений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки повідомлено Київську міську раду листом від 02 серпня 2018 року №43-4777 про намір звернутися до суду із даним позовом. Реєстрація вказаного листа прокуратури Київською міською радою у власній базі системи електронного документообігу лише 28 серпня 2018 року не може свідчити про протилежне, оскільки не спростовує сам факт направлення повідомлення. Київська міська рада у процесі розгляду справи не скористалась правом на судовий захист порушеного права територіальної громади стосовно спірної земельної ділянки, не спростувала в подальшому наявність обставин, на які посилається прокурор у позові, та навпаки, підтримала заявлені позовні вимоги, а тому визнала правомірність дій прокуратури. Доводи касаційної скарги щодо пропуску позивачем позовної даності та необхідності його обрахування з моменту набрання рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 лютого 2014 року законної сили, були предметом розгляду судів попередніх інстанції та їм надана належна правова оцінка. Зокрема суди правильно вважали такі доводи безпідставними та відхилили їх, з огляду на те, що у цій справі позивачем оспорюється правомірність набуття права власності на земельну ділянку ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_4, право власності за першою особою яка виникла на підставі рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 25 грудня 2009 року. Київській місцевій прокуратурі 19 вересня 2017 року стало відомо про відсутність оригіналу даного рішення суду, відповідна справа у провадженні суду не перебувала, тобто саме з цієї дати (19 вересня 2017 року) позивач дізнався про порушення вказаного права, саме з цієї дати починається відлік позовної давності. Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не залучили до участі у цій справі, як сторону ОСОБА_4, який брав участь у розгляді справи №2-4059/2009, та міг дати пояснення обставинам відсутності рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 25 грудня 2019 року в реєстрі, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. Відповідно до частини першої і третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача). Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Тобто, визначення кола відповідачів є правом лише позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі №915/1022/18, від 30 липня 2020 року у справі №904/5598/18, від 23 січня 2020 року у справі №916/2128/18, від 26 лютого 2020 року у справі №756/618/14-ц, є безпідставними з урахуванням того, що у наведених заявником постановах судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судів, що їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування вказаних судових рішень. При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява №49684/99). Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №428/15646/18 провадження №61-3826св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача -ОСОБА_2, відповідач - публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", представник відповідача -Гребенар Олексій Володимирович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області, у складі СУДДІ: Посохова І. С., від 09 листопада 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Назарової М. В., Кострицького В. В., Лозко Ю. П., від 02 лютого 2021 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Луганського обласного управління акціонерного товариства "Ощадбанк", (далі - АТ "Ощадбанк") про стягнення боргу. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у липні 2013 року вона придбала у банку середньострокові казначейські зобов'язання України на пред'явника серії Б номінальною вартістю 500 доларів США з датою погашення після 28 листопада 2014 року у кількості 89 одиниць за номерами з 068290 по 068378 на загальну суму 44 500 доларів США. 25 липня 2013 року між нею та банком було укладено кредитний договір №61_183, за умовами якого вона отримала кредит у розмірі 210 тис. грн зі сплатою 16% річних строком до 03 грудня 2014 року. 25 липня 2013 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між нею та банком було укладено договір застави цінних паперів, за умовами якого вона як заставодавець передала банку в заставу належні їй казначейські зобов'язання за номерами з 068290 по 068378 у кількості 89 одиниць на загальну суму 44 500 доларів США. У вересні 2013 року вона придбала у банку казначейські зобов'язання у кількості 35 одиниць за номерами з 068220 по 068254 на загальну суму 17 500 доларів США. 27 вересня 2013 року між нею та банком було укладено кредитний договір №144_183, за умовами якого вона отримала кредит у розмірі 233 тис. грн зі сплатою 16% річних строком по 03 грудня 2014 року. 27 вересня 2013 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між нею та банком було укладено договір застави цінних паперів, за умовами якого вона як заставодавець передала банку в заставу належні їй казначейські зобов'язання за номерами з 068220 по 068254 та з 068349 по 068378 у кількості 65 одиниць на загальну суму 32 500 доларів США. 26 вересня 2013 року у зв'язку з виведенням частини казначейських зобов'язань з номерами з 068349 по 068378 в кількості 30 одиниць в забезпечення по іншому кредитному договору між сторонами було укладено додатковий договір №1 до кредитного договору №61_183 та додатковий договір до договору застави цінних паперів від 25 липня 2013 року, в якому зазначено, що виконання зобов'язань за кредитним договором забезпечується заставою казначейських зобов'язань загальною кількістю 59 одиниць. Аналогічна за змістом додаткова угода від 26 вересня 2013 року була укладена до договору застави цінних паперів від 25 липня 2013 року. Крім того, між нею та ПАТ "Ощадбанк" було укладено договори купівлі-продажу казначейських зобов'язань від 25 липня 2013 року №61_183 та від 27 вересня 2013 року №144_183. Постановою Апеляційного суду Луганської області від 22 березня 2018 по справі №428/3631/17 визнано недійсними положення пункту 2.6 вищевказаних договорів купівлі-продажу в частині визначення в якості скасувальної обставини "закінчення строку обігу цінних паперів, визначеного постановою Кабінету Міністрів України від 05 вересня 2012 року №836 "Про випуск казначейських зобов'язань". Позивачка зазначала, що цим же судовим рішенням, яке є преюдиційним, встановлено, що правовідносини сторін врегульовані договорами купівлі-продажу цінних паперів, і підстави позову, на які посилалася позивачка у своєму позові, стосуються саме виконання умов цих договорів, а не завданих збитків. Загальна кількість казначейських зобов'язань за вищевказаними договорами купівлі-продажу цінних паперів складає 124 одиниці, вартість, зазначена в договорах купівлі-продажу, відповідає номінальній - 500 доларів США за 1 казначейське зобов'язання або 62 000 доларів США за усі 124 казначейські зобов'язання, які знаходилися у банку на зберіганні. Позивачка посилалась на те, що у зв'язку з початком здійснення антитерористичної операції на території Луганської області вона була вимушена тимчасово виїхати з зони бойових дій та, починаючи з липня 2014 року, не змогла своєчасно виконати свої зобов'язання в частині погашення кредитів та сплати відсотків. 13 листопада 2014 року вона звернулася до голови правління ПАТ "Ощадбанк" з пропозицією сплатити заборгованість за кредитними договорами за рахунок заставного майна, а залишок суми розмістити на депозитному рахунку в AT "Ощадбанк". Листом AT "Ощадбанк" від 15 грудня 2014 року №11/5-22/163/2275 повідомлено про призупинення здійснення усіх видів фінансових операцій у населених пунктах, які не контролюються українською владою та нагадано про обов'язок позичальника виконати кредитні зобов'язання. У зв'язку з втратою відповідачем казначейських зобов'язань (які виступали предметом застави і предметом договорів купівлі-продажу) позивачка у 2015 році змушена була здійснити заходи щодо отримання свого майна та спромоглася отримати в м. Луганську свої казначейські зобов'язання в кількості 124 одиниці. З урахуванням того, що 28 листопада 2015 року строк погашення казначейських зобов'язань сплив, 26 листопада 2015 року представник позивачки повторно звернувся до Луганського обласного управління "Ощадбанку", розташованого в м. Сєвєродонецьк, з вимогою про виконання обов'язків банку в частині перерахування коштів на валютний рахунок позивачки відповідно до договорів купівлі-продажу цінних паперів або погашення казначейських зобов'язань та сплати коштів, які залишаться після погашення кредитів (копія листа додається). Представники банку відмовилися прийняти казначейські зобов'язання та сплатити кошти. Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість у сумі 62 000 доларів США, 3% річних з вказаної суми за період з 26 листопада 2015 року по 26 листопада 2018 року у сумі 5 580 доларів США, а загалом 67 580 доларів США. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 09 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 до АТ "Ощадбанк" про стягнення боргу задоволено. Стягнуто з АТ "Ощадбанк" на користь ОСОБА_1 заборгованість у сумі 62 000 доларів США та 3% річних за період з 26 листопада 2015 року по 26 листопада 2018 року у сумі 5 580 доларів США, а загалом 67 580 доларів США. Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за договорами купівлі-продажу цінних паперів відповідач зобов'язався прийняти цінні папери і сплатити за них грошову суму на умовах та в розмірі, встановлених у цих договорах. Районний суд зазначив, що позивачка неодноразово зверталась до відповідача з приводу сплати грошових коштів за цінні папери, зокрема з пропозицією сплатити її заборгованість за кредитними договорами за рахунок вартості цінних паперів з перерахуванням різниці на її валютний рахунок в банку, на що отримала від відповідача, який був зберігачем цінних паперів, відмову виконати умови договорів купівлі-продажу цінних паперів з посиланням на їх викрадення. З огляду на зазначене, суд першої інстанції вважав доведеним невиконання відповідачем перед позивачем зобов'язань за договорами купівлі-продажу цінних паперів і неповернення суми боргу у передбачений договором строк, що є підставою для стягнення з відповідача на користь позивачки заборгованості у сумі 62 тис. доларів США та трьох процентів річних. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Луганського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року апеляційну скаргу АТ "Ощадбанк" залишено без задоволення. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 09 листопада 2020 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що казначейські зобов'язання є борговими цінними паперами, а обмеження прав на цінні папери або прав за цінними паперами може бути встановлено тільки у випадках і в порядку, що передбачені законом. Оскільки відповідачем не заперечується той факт, що саме ним як зберігачем цінних паперів їх втрачено, він мав звернутися до суду із заявою про визнання цінних паперів недійсними. Суд апеляційної інстанції зазначив, що відсутність вини відповідача у такій втраті з огляду на події на сході країни у серпні 2014 року жодним чином не впливає на звільнення відповідача від виконання обов'язку з метою дотримання виконання сторонами взятих на себе договірних зобов'язань. Суд апеляційної інстанції вважав правильним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування наслідків спливу строків позовної давності, оскільки позов подано в останній день трирічного строку - 27 листопада 2018 року з моменту, коли представник позивачки 26 листопада 2015 року звернувся до відповідача з вимогою прийняти оригінали казначейських зобов'язань у загальній кількості 122 одиниці та сплатити їх вартість згідно з договорами купівлі-продажу. Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі АТ "Ощадбанк" просить скасувати рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 09 листопада 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи касаційної скарги зводяться до того, що поза увагою судів попередніх інстанцій залишилось те, що спірні договори купівлі-продажу цінних паперів укладалися з відкладальною обставиною, яка є суттєвою умовою цих договорів. Сертифікати казначейських зобов'язань були втрачені. На думку заявника, суди не встановили правову природу договорів купівлі-продажу цінних паперів, дійсний порядок передачі товару покупцю та момент виникнення у покупця обов'язку за договорами зі сплати грошових коштів і не визначили момент, з якого повинен починатися перебіг позовної давності. Особа, яка подала касаційну скаргу, наголошує на тому, що банк не зміг виконати свій обов'язок щодо перерахування коштів за цінні папери з незалежних від нього об'єктивних обставин. Заявник стверджує, що договори застави цінних паперів, укладені між позивачкою та банком з метою забезпечення виконання умов кредитного договору, є чинними, проте суди практично позбавили банк права звернути стягнення на вказаний предмет застави. Вважає, що судами неправильно встановлено початок перебігу позовної давності. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу АТ "Ощадбанк" без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судами У липні 2013 року ОСОБА_1 придбала у ПАТ "Ощадбанк" середньострокові казначейські зобов'язання України на пред'явника серії Б номінальною вартістю 500 доларів США з датою погашення після 28 листопада 2014 року в кількості 89 одиниць за номерами з 068290 по 068378 на загальну суму 44 500 доларів США. 25 липня 2013 року між позивачем та банком було укладено кредитний договір №61_183, за умовами якого вона отримала кредит у розмірі 210 тис. грн зі сплатою 16% річних, строком по 03 грудня 2014 року. Також 25 липня 2013 року з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між нею та банком було укладено договір застави цінних паперів, за умовами якого вона як заставодавець передала банку в заставу належні їй казначейські зобов'язання за номерами з 068290 по 068378 у кількості 89 одиниць на загальну суму 44 500 доларів США. У вересні 2013 року вона придбала у банку казначейські зобов'язання у кількості 35 одиниць за номерами з 0682220 по 068254 на загальну суму 17 500 доларів США. 27 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та банком було укладено кредитний договір №144_183, за умовами якого вона отримала кредит у розмірі 233 тис. грн зі сплатою 16% річних строком по 03 грудня 2014 року. У цей же день з метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між нею та банком було укладено договір застави цінних паперів, за умовами якого вона як заставодавець передала банку в заставу належні їй казначейські зобов'язання за номерами з 068220 по 068254 та з 068349 по 068378 у кількості 65 одиниць на загальну суму 32 500 доларів США. Всі зазначені казначейські зобов'язання було передано до філії Луганського обласного управління ПАТ "Ощадбанк" - ТВТБВ №10012/0183.26 вересня 2013 року у зв'язку з виведенням частини казначейських зобов'язань з номерами з 068349 по 068378 в кількості 30 одиниць на забезпечення по іншому кредитному договору між сторонами було укладено додатковий договір №1 до кредитного договору №61_183 та додатковий договір до договору застави цінних паперів від 25 липня 2013 року, в якому зазначено, що виконання зобов'язань за кредитним договором забезпечується заставою казначейських зобов'язань загальною кількістю 59 одиниць. Аналогічна за змістом додаткова угода від 26 вересня 2013 року була укладена до договору застави цінних паперів від 25 липня 2013 року. Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 21 жовтня 2016 року у справі №428/5127/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ "Ощадбанк" про визнання кредитних договорів від 25 липня 2013 року №61_183 та від 27 вересня 2013 року №144_83 припиненими, а обов'язків за вказаними кредитними договорами погашеними, стягнення грошових коштів відмовлено. Зустрічний позов ПАТ "Ощадбанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за вказаними кредитними договорами у загальній сумі 762 971,81 грн задоволено. Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 07 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з інших правових підстав. В іншій частині рішення міського суду залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 відхилено. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 21 жовтня 2016 року у нескасованій при апеляційному перегляді частині та рішення Апеляційного суду Луганської області від 07 лютого 2017 року залишено без змін. Під час розгляду справи №428/5127/16-ц суди виходили із того, що банк виконував функції за дорученням держави щодо продажу казначейських зобов'язань та видачі сертифікатів (тобто виступав розповсюджувачем цінних паперів), правовідносини між позивачем та відповідачем щодо казначейських зобов'язань закінчилися після їх продажу позивачеві, зобов'язань по викупу та погашенню цих цінних паперів відповідач на себе особисто, як сторона у зобов'язанні, не брав, також не покладалося такого обов'язку на нього і діючим законодавством; погашення казначейських зобов'язань та виплата доходу за ними здійснюється ПАТ "Ощадбанк" за рахунок коштів саме державного бюджету. Порядок розміщення та погашення казначейських зобов'язань затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 05 вересня 2012 року №836, пунктом 13 якого передбачено, що погашення казначейських зобов'язань та виплата доходу за ними здійснюються ПАТ Ощадбанк за рахунок коштів державного бюджету; та обставина, що відповідач виконував доручення держави з погашення казначейських зобов'язань у визначений державою строк, не є підставою вважати, що у відповідача виникли грошові зобов'язання перед ОСОБА_1. Відповідно до договорів купівлі-продажу казначейських зобов'язань від 25 липня 2013 року №61_183 та від 27 вересня 2013 року №144_183 ОСОБА_1 та ПАТ "Ощадбанк" домовилися про те, що продавець зобов'язується передати у власність покупцеві цінні папери, що визначені у пункті 1.2 цих договорів, а покупець зобов'язується прийняти цінні папери і сплатити за них грошову суму на умовах та в розмірі, встановлених в цьому договорі, при цьому предметом купівлі-продажу за договорами є вищезазначені казначейські зобов'язання у кількості 89 та 65 штук відповідно. Відповідно до пункту 2.1 вказаних договорів купівлі-продажу цінних паперів сторони домовилися, що обов'язок продавця передати цінні папери у власність покупця та обов'язок покупця оплатити цінні папери виникає за наступних обставин (в залежності від того, яка настане раніше) : 2.1.1 - прострочення продавцем виконання грошових зобов'язань за кредитними договорами від 25 липня 2013 року №61_183 та від 27 вересня 2013 року №144_183, укладеними між сторонами; 2.1.2 - пред'явлення продавцем вимоги про повернення цінних паперів зі зберігання. Пунктом 2.6 вищезазначених договорів купівлі-продажу визначено, що керуючись положеннями частини другої статті 212 ЦК України сторони дійшли взаємної згоди, що їх права та обов'язки, передбачені умовами цього договору, припиняються в момент настання однієї з перелічених скасувальних обставин, що настане раніше: повне та своєчасне виконання продавцем грошових зобов'язань за кредитним договорами від 25 липня 2013 року №61_183 та від 27 вересня 2013 року №144_183, укладеними між сторонами, або закінчення строку обігу цінних паперів, визначеного постановою Кабінету Міністрів України від 05 вересня 2012 року №836 "Про випуск казначейських зобов'язань". Постановою Апеляційного суду Луганської області від 22 березня 2018 року у справі №428/3631/17, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 06 грудня 2017 року скасовано у частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсними положення пунктів 2.6 договорів купівлі-продажу казначейських зобов'язань. Ухвалено у цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсними положення пунктів 2.6 договорів купівлі-продажу казначейських зобов'язань від 25 липня 2013 року №61_183 та від 27 вересня 2013 року №144_183, укладених між ОСОБА_1 та АТ "Ощадбанк", про припинення прав і обов'язків за вказаними договорами з моменту настання наступної скасувальної обставини: "закінчення строку обігу цінних паперів, визначеного постановою Кабінету Міністрів України від 05 вересня 2012 року №836 "Про випуск казначейських зобов'язань". В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Починаючи з 13 листопада 2014 року представники позивачки звертались до банку з пропозицією про звернення стягнення на заставлене майно - цінні папери у вигляді сертифікатів казначейських зобов'язань в рахунок погашення заборгованості за укладеними кредитними договорами, на що відповідачем було наголошено на необхідності виконання умов кредитних договорів зі сплати платежів за кредитом. 26 листопада 2015 року представник позивачки звернувся до відповідача з вимогою прийняти відшукані ним оригінали казначейських зобов'язань у загальній кількості 122 одиниці та сплатити їх вартість згідно з договорами купівлі-продажу, що підтверджується змістом листа-вимоги з відміткою банку про отримання, проте банк відмовив у прийнятті казначейських зобов'язань та сплаті їх вартості відповідно до умов договорів купівлі-продажу цінних паперів. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до пунктів 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша, друга статті 5 ЦПК України). Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. У частині першій статті 530 ЦК України зазначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). За змістом частини другої статті 625 ЦК Україниборжник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У відповідності до частини третьої статті 5 Закону України "Про заставу" застава цінних паперів може здійснюватись шляхом передачі їх заставодержателю або у депозит нотаріальної контори, приватного нотаріуса чи банку. Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. За змістом частин першої-четвертої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. У відповідності до пункту 2 частини п'ятої статті 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" казначейські зобов'язання України є борговими цінними паперами, які посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов'язання. Статтею 11 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" визначено, що казначейське зобов'язання України - це державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов'язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов'язань України. Номінальна вартість казначейських зобов'язань України може бути визначена у національній або іноземній валюті. У разі розміщення казначейських зобов'язань України у документарній формі видається сертифікат. У сертифікаті казначейського зобов'язання України зазначаються вид цінного паперу, найменування і місцезнаходження емітента, сума платежу, дата виплати грошового доходу, дата погашення, зазначення місця, в якому повинно бути здійснено погашення, дата і місце видачі казначейського зобов'язання України, серія та номер сертифіката казначейського зобов'язання України, підпис керівника емітента або іншої уповноваженої особи. У сертифікаті іменного казначейського зобов'язання України також зазначається ім'я власника. Згідно частини першої статті 4 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" обмеження правна цінні папери або прав за цінними паперами може бути встановлено тільки у випадках і в порядку, що передбачені законом. Відповідно до пункту 15 Умов розміщення та погашення казначейських зобов'язань, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 вересня 2012 року №836, погашення казначейських зобов'язань та виплата доходу за ними припиняються 01 липня 2016 року. Після зазначеної дати казначейські зобов'язання, що не були пред'явлені до погашення, вважаються погашеними. Погашення казначейських зобов'язань та виплата доходу за ними здійснюються ПАТ "Ощадбанк" за рахунок коштів державного бюджету. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України). Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивачки грошових коштів у зв'язку із втратою сертифікатів казначейських зобов'язань, які перебували на зберіганні у ПАТ "Ощадбанк", та трьох процентів річних, оскільки відповідач не здійснив виплату за казначейськими зобов'язаннями (не погасив казначейські зобов'язання у передбаченому порядку) та визнав, що втратив сертифікати казначейських зобов'язань, які були передані позивачкою у заставу банку. Судами попередніх інстанцій враховано, що позивачка неодноразово зверталась до відповідача з приводу сплати грошових коштів за цінні папери, а саме з пропозицією погасити заборгованість за кредитними договорами шляхом погашення казначейських зобов'язань, а різницю перерахувати на її валютний рахунок в банку, однак відповідач відмовився виконати умови договорів купівлі-продажу цінних паперів. Також колегією суддів враховано, що строк погашення казначейських зобов'язань та виплата доходу за ними припинилися 01 липня 2016 року у відповідності до пункту 15 Умов розміщення та погашення казначейських зобов'язань, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 вересня 2012 року №836, отже позивачка позбавлена права пред'явити вимоги про погашення казначейських зобов'язань, враховуючи їх втрату відповідачем. Висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності слід визнати обґрунтованим. Колегією суддів взято до уваги, що банком в повному обсязі добровільно було виконано рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 09 листопада 2020 року у цій справі та 11 лютого 2021 року перераховано на рахунок позивачки грошові кошти у розмірі 67 580 доларів США, що визнається представником позивачки у поданому відзиві на касаційну скаргу. Вказані обставини також можуть свідчити про те, що виконання судового рішення у справі №428/5127/16-ц можливо провести за рахунок грошових коштів, які перебувають на рахунках ОСОБА_5. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судами попередніх інстанцій зроблена належна правова оцінка доказів. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" залишити без задоволення. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 09 листопада 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 09 листопада 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 грудня 2021 року м. Київ справа №629/2764/18-ц провадження №61-15864св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 11 лютого 2020 року у складі судді Каращука Т. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С., Маміної О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2) про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, скасування державної реєстрації іншого речового права-оренди, зобов'язання повернути власнику земельну ділянку. Позовну заяву мотивовано тим, що їй на праві приватної власності належить земельна ділянка, площею 6, 3334 га у межах згідно з планом, яка розташована на території Перемозької сільської ради Лозівського району Харківської області, з цільовим використанням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6323985000:02:000:0291.02 лютого 2010 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір оренди земельної ділянки, строком на 5 років. Позивач зазначала, що у грудні 2015 року вона зверталась до ФОП ОСОБА_2 з проханням повернути земельну ділянку, оскільки строк дії договору закінчився, проте останній відмовився повертати земельну ділянку з підстав того, що договір укладено строком не на 5 років, а на 49 років, на підтвердження чого надав їй примірник договору оренди землі. 21 лютого 2018 року адвокат позивача зверталася до міськрайонного управління Держгеокадастру у Лозівському районі та м. Лозова з адвокатським запитом, у відповідь на який було надано копію примірника договору оренди та інші документи, пов'язані з укладенням договору. З отриманих документів було встановлено, що договір дійсно укладено на 49 року, хоча позивач укладала договір оренди лише на 5 років. На думку ОСОБА_1, в примірниках договору оренди строком на 49 років підпис замість неї здійснено невідомою їй особою. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд: визнати договір оренди земельної ділянки від 02 вересня 2010 року недійсним; скасувати державну реєстрацію іншого речового права-оренди ФОП ОСОБА_2 земельної ділянки площею 6,3334 га в межах згідно з планом, яка розташована на території Перемозької сільської ради Лозівського району Харківської області, з цільовим використанням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6323985000:02:000:0291; зобов'язати ФОП ОСОБА_2 повернути їй земельну ділянку площею 6,3334 га в межах згідно з планом, яка розташована на території Перемозької сільської ради Лозівського району Харківської області, з цільовим використанням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6323985000:02:000:0291. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 11 лютого 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами існування підстав для встановлення недійсності правочину. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 11 лютого 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки відсутні належні та допустимі докази того, що оспорюваний договір було підписано не позивачем, а іншої невідомою їй особою. Судово-почеркознавча експертиза не була проведена у справі через її неможливість і повернення відповідною установою матеріалів справи до суду. Повторних клопотань щодо проведення судово-почеркознавчої експертизи не заявлялось та позивачем на її проведенні не наполягалось. Під час апеляційного розгляду цієї справи клопотань щодо проведення судово-почеркознавчої експертизи позивачем також не заявлялось. Суд апеляційної інстанції вважав, що висновок судово-почеркознавчої експертизи неможливо замінити засобами доказування, що вже містяться в матеріалах справи, оскільки для перевірки доводу позивача про те, що вона не підписувала спірний договір та правильного вирішення справи по суті необхідні спеціальні знання. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи №629/2764/18-ц із Лозівського міськрайонного суду Харківської області. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства. ОСОБА_1 вважає, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі №471/761/17-ц (провадження №61-24209св18), а також не досліджено зібрані у справі докази (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представник ФОП ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 6, 3334 га в межах згідно з планом, яка розташована на території Перемозької сільської ради Лозівського району Харківської області, з цільовим використанням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6323985000:02:000:0291, що підтверджується копією Державного акта на право приватної власності на землю серії Р2 №743360 та Інформацією з Державного реєстру від 23 листопада 2017 року (а. с. 16, 17). 02 вересня 2010 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки, строком на 49 років, що підтверджується копією договору оренди землі (а. с. 8-10). Відповідно до висновку Державного комітету України із земельних ресурсів Головного управління Держкомзему у Харківській області міськрайонного управління Держкомзему у м. Лозова і Лозівському районі Харківської області про погодження реєстрації справи щодо державної реєстрації договору оренди земельної ділянки б/н, а також заяви ОСОБА_4 від 29 червня 2016 року, як свідка про те, що термін дії договору оренди земельної ділянки загальною площею 6,3334 га, кадастровий номер 6323985000:02:000:0291, укладеного між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2, зазначено 49 років (а. с. 15, 58). Згідно акта прийому-передачі земельної ділянки до договору оренди від 02 вересня 2010 року ОСОБА_1 передала ФОП ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 6, 3334 га в межах згідно з планом, яка розташована на території Перемозької сільської ради Лозівського району Харківської області, з цільовим використанням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 6323985000:02:000:0291 (а. с. 11). Відповідно до відомостей про договір оренди земельної ділянки договір підписано 02 вересня 2010 року, а державну реєстрацію та видачу здійснено 10 лютого 2012 року (а. с. 18). 02 вересня 2010 року ОСОБА_1 отримала авансовий платіж у розмірі 25 000,00 грн. за договором оренди землі від 02 вересня 2010 року від ОСОБА_2, що підтверджується копією розписки (а. с. 47). Ухвалою Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 27 грудня 2016 року у справі №629/2210/16-ц позов ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2, третя особа - Управління Держгеокадастру у Лозівському районі Харківської області, про розірвання договору оренди землі, залишено за заявою ОСОБА_1 без розгляду. Згідно клопотання експерта Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 16 листопада 2018 року №411 у зв'язку із відсутністю оригіналів досліджуваних документів та відсутністю порівняльного матеріалу, відповідно до статті 72 ЦПК України, необхідно надати, зокрема: оригінал договору оренди землі від 02 вересня 2010 року; оригінал акта прийому-передачі земельної ділянки без дати до договору оренди від 02 вересня 2010 року; оригінал акта без дати визначення меж земельної ділянки в натурі; вільних зразків підпису ОСОБА_1 (оригінали) ; вільних зразків почерку ОСОБА_1 (оригінали) ; експерементальних зразків підпису ОСОБА_1 та експерементальних зразків почерку ОСОБА_1 у вигляді власного прізвища, ім'я та по батькові (а. с. 91, 92). 18 січня 2019 року матеріали справи №629/2764/18-ц, об'єкти досліджень та порівняльний матеріал, які 17 січня 2019 року надійшли до Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України у відповідь на клопотання експерта від 16 листопада 2018 року, були повернуті Лозівському міськрайонному суду Харківської області, у зв'язку із тим, що 02 січня 2019 року судовим експертом Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України було складено повідомлення про неможливість проведення судової експертизи №411, яке 02 січня 2019 року за вих. №19/121/10-3 було направлено на адресу суду (а. с. 95). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пунктів 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Звертаючись до суду з вимогами про визнання договору оренди землі від 02 вересня 2010 року недійсним, ОСОБА_1 посилався на те, що вказаний договір оренди він не підписував, а підпис від його імені виконано іншою особою. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Статтею 207 ЦК України встановлено загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). За частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. За частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. У разі якщо сторони згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Під час розгляду справи з метою ідентифікації виконавця підпису орендодавця в оспорюваному договорі оренди судом першої інстанції було призначено судово-почеркознавчу експертизу. Експертною установою матеріали цивільної справи були повернуті до суду без виконання, у зв'язку із неможливістю проведення судової експертизи, оскільки клопотання експерта від 16 листопада 2018 року №411 щодо надання оригіналів досліджуваних документів та порівняльного матеріалу було виконано ОСОБА_1 не у повному обсязі. Повторно під час розгляду справи судом першої інстанції клопотань про проведення почеркознавчої експертизи ОСОБА_1 не заявляла та на її проведенні не наполягала. Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції клопотань щодо проведення почеркознавчої експертизи ОСОБА_1 не заявляла. Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що висновок судово-почеркознавчої експертизи неможливо замінити іншими засобами доказування, що вже містяться в матеріалах справи, оскільки для перевірки доводів позивача про те, що вона не підписувала спірний договір та правильного вирішення справи по суті спору необхідні спеціальні знання. Відповідно до частин першої та сьомої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Частиною першою статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що при укладенні оспорюваного договору оренди земельної ділянки сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, а також із того, що на момент укладення правочину позивач не заявляла додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору та у подальшому сторони цього договору виконували його умови. Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі №471/761/17-ц (провадження №61-24209св18), на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки суду апеляційної інстанції не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 11 лютого 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: С. Ф. Хопта Є. В. Синельников В. В. Шипович
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 серпня 2021 року м. Київ справа №329/253/20 провадження №61-1187св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М. учасники справи: позивач - керівник Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави в особі Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області, відповідачі: Чернігівська районна державна адміністрація Запорізької області, ОСОБА_1, треті особи: Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Токмачани", державний реєстратор Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області Линник Євгенія Олександрівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом керівника Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави в особі Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області до Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області, ОСОБА_1, треті особи: Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Токмачани", державний реєстратор Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області Линник Євгенія Олександрівна, про визнання незаконним та скасування розпорядження про виділення в натурі земельної ділянки, припинення права власності за касаційною скаргою заступника керівника Запорізької обласної прокуратури на рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 вересня 2020 року у складі судді Покопцевої Д. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Кухаря С. В. ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року керівник Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави в особі Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області (далі - Чернігівська селищна рада) звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Запорізької області (далі - Чернігівська РДА) від 18 січня 2018 року №23 про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки ОСОБА_1, припинивши його право власності на земельну ділянку площею 6,4200 га, кадастровий номер 2325555100:04:007:0007, розташовану на території Чернігівської селищної ради, зареєстроване 26 лютого 2018 року, номер запису про право власності 25097200. Обґрунтовуючи позовні вимоги, керівник Бердянської місцевої прокуратури посилався на те, що рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 02 жовтня 2017 року за ОСОБА_1 визнано право власності в порядку спадкування за законом на земельну частку (пай) площею 7,10 умовних кадастрових гектарів, розташовану на території Чернігівської селищної ради, яке посвідчується сертифікатом на земельну частку (пай) від 20 січня 1997 року серії ЗП №0057220, виданим на підставі розпорядження Чернігівської районної державної адміністрації від 01 серпня 1996 року №210, на ім'я ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Зазначене рішення набрало законної сили. В порядку виконання зазначеного рішення Чернігівська РДА видала оскаржуване розпорядження від 18 січня 2018 року №23 про виділ ОСОБА_1 в натурі (на місцевості) земельної ділянки площею 6,4200 га в контурі №131 а для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 26 лютого 2018 року державний реєстратор Чернігівської РДА на підставі зазначеного розпорядження зареєстрував за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2325555100:04:007:0007. Після вчинення реєстраційних дій постановою Апеляційного суду Запорізької області від 10 липня 2018 року рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 02 жовтня 2017 року, яким за ОСОБА_1 визнано право власності на земельну ділянку, скасовано з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову. Разом з цим згідно зі статтею 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон №1952-IV)скасування апеляційним судом рішення, яким визнано право власності на земельну ділянку, не є підставою для скасування державної реєстрації та, відповідно, припинення права власності на спірну земельну ділянку. У зв'язку з цим просив позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Чернігівський районний суд Запорізької області рішенням від 22 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що при прийнятті оскаржуваного розпорядження Чернігівська РДА діяла лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому немає підстав для визнання його незаконним. Оскаржуване позивачем розпорядження не є підставою для державної реєстрації права власності на майно за відповідачем чи іншими особами відповідно до статті 27 Закону №1952-IV. Крім того, суд виходив з того, що позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки позивачу необхідно вирішувати питання про визнання спадщини спадкодавця ОСОБА_2 відумерлою, оскільки його спадкоємці відсутні, або заявляти вимогу про скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Запорізький апеляційний суд постановою від 16 грудня 2020 року рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 вересня 2020 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд виходив з того, що правильним є висновок суду першої інстанції про те, що спірна земельна ділянка є витребуваною, а правовідносини, які регулював Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", і на статтю 13 якого посилається позивач, обґрунтовуючи своє порушене право, трансформувалися у площину спадкового права. У зв'язку з цим місцевий суддійшов правильного висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, оскільки йому необхідно було вирішувати питання про визнання спадщини спадкодавця ОСОБА_2 відумерлою через відсутність спадкоємців або заявляти вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права власності. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У січні 2021 року заступник керівника Запорізької обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 вересня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 грудня 2020 року просив і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження судових рішень вказує те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, внаслідок неправильного тлумачення статті 21 ЦК України, статті 152 ЗК України, незастосування до спірних правовідносин статей 2, 3, 5 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для визнання незаконним та скасування розпорядження Чернігівської РДА. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд апеляційної інстанції не врахував правову позицію Верховного Суду щодо застосування статті 26 Закону №1952-IV, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про те, що вимога про скасування спірного розпорядження Чернігівської РДА є неналежним способом захисту у спірних правовідносинах. Так Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі №910/10963/19 зробив правовий висновок про те, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав, як скасування запису про державну реєстрацію права, закон не передбачає, тому доводи суду про необхідність застосування цього способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати відновлення порушеного права, є безпідставними. Також зазначив, що не можна погодитись із позицією судів щодо безпідставності заявленої вимоги про одночасне зі скасуванням розпорядження Чернігівської РДА від 18 січня 2018 року №23 припинення права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку. Такий висновок зроблено внаслідок неправильного тлумачення статті 378 ЦК України та статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Крім того, зазначив, що постановою Апеляційного суду Запорізької області від 10 липня 2018 року встановлено протиправність набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку. Водночас державна реєстрація прав відповідача відбулась не на підставі скасованого судом апеляційної інстанції рішення, а на підставі виданого тільки на його виконання розпорядження Чернігівської РДА, яке підлягає скасуванню з огляду на те, що засвідчило право власності особи, якого вона не набула. У березні 2021 року Чернігівська РДА подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначила, що при прийнятті оскаржуваного розпорядження вона діяла в межах та на підставі наданих їй повноважень, а тому немає підстав да визнання його незаконним. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 23 лютого 2021 року справа №329/253/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 02 жовтня 2017 року визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на земельну частку (пай) площею 7,10 умовних кадастрових гектарів, розташовану на території Чернігівської селищної ради, яке посвідчується сертифікатом на земельну частку (пай) від 20 січня 1997 року серії ЗП №0057220, виданим на підставі розпорядження Чернігівської районної державної адміністрації від 01 серпня 1996 року №210, на ім'я ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішення набрало законної сили. В порядку виконання цього рішення Чернігівська РДА 18 січня 2018 року видала розпорядження №23 про виділ ОСОБА_1 в натурі (на місцевості) земельної ділянки площею 6,4200 га в контурі №131 а для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Земельна ділянка з кадастровим номером 2325555100:04:007:0007 на підставі розпорядження Чернігівської РДА від 18 січня 2018 року №23 була виділена в натурі за рахунок земель Колективного сільськогосподарського підприємства "Більшовик" та передана у власність ОСОБА_1 26 лютого 2018 року на підставі зазначеного оскаржуваного розпорядження державний реєстратор Чернігівської РДА зареєстрував за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку 2325555100:04:007:0007, запис 25097200. Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 10 липня 2018 року рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 02 жовтня 2017 року, яким за ОСОБА_1 визнано право власності на земельну ділянку, скасовано з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судові рішення відповідають неповною мірою. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій одночасно дійшли таких протилежних висновків: 1) правових підстав для скасування розпорядження голови Чернігівської РДА від 18 січня 2018 року №23 немає, оскільки воно є законним, тому що було прийнято на підставі чинного на час його видачі рішення районного суду від 02 жовтня 2017 року у справі №329/864/17, а скасовано це рішення в апеляційному порядку було лише 10 липня 2018 року; 2) давши преюдиційну оцінку про те, що вказане розпорядження є законним, суди одночасно зазначили, що спірна земельна ділянка є витребуваною, а правовідносини, які регулював Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", трансформувалися у площину спадкового права, та дійшли висновку, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, оскільки йому необхідно було вирішувати питання про визнання спадщини спадкодавця ОСОБА_2 відумерлою через відсутність спадкоємців; 3) надалі суди зробили ще один протилежний висновок про те, що належним способом судового захисту для відновлення порушеного права позивача є вимога про скасування запису про державну реєстрацію. Верховний Суд зазначає, що всі наведені висновки судів не відповідають вимогам закону і є передчасними. Посилання судів на те, що оскаржене прокурором розпорядження голови Чернігівської РДА від 18 січня 2018 року №23 є законним, тому що прийнято на підставі чинного на час його прийняття рішення суду від 02 жовтня 2017 року у справі №329/864/17, а скасовано це рішення в апеляційному порядку було лише 10 липня 2018 року, є неправильним, оскільки зі скасуванням рішення суду втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають. Отже, у зв'язку зі скасуванням рішення районного суду, яке стало підставою для виділення ОСОБА_1 земельної ділянки, суду слід було перевірити доводи позову прокурора про те, чи видано вказане розпорядження на підставі статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", згідно з якою в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай) ; рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. При цьому, обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор посилався на положення статей 21, 393 ЦК України. Згідно зі статтею 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших передбачених законом способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Відповідно до частини першої статті 393 цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Результат аналізу указаних норм законодавства свідчить про те, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. Предметом позову у цій справі є вимога прокурора про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Чернігівської РДА від 18 січня 2021 року №23 про виділення у власність земельної ділянки. Факт правомірності володіння та користування майном є достатньою підставою для відповідної особи для звернення за захистом цього права. Крім того, позивачем за цим позовом може бути і не володіючий власник, а особа, законний інтерес або право якої порушено. Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування. На підставі оскаржуваного розпорядження було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже, вимоги про визнання оспорюваного рішення недійсним як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в судах. Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17 (провадження №12-89гс18). Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Таких висновків щодо так званого книжного володіння дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18); від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18). Тобто, маючи зареєстроване за собою в установленому Законом №1952-IV порядку право власності на землю, саме ОСОБА_1 на сьогодні вважається власником землі і фактично володіє нерухомим майном. При цьому підставою такого володіння земельною ділянкою, є не рішення суду, скасоване у подальшому, а саме оскаржене прокурором розпорядження голови Чернігівської РДА від 18 січня 2018 року №23 "Про виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки ОСОБА_1". Таким чином, визнання незаконним та скасування вказаного розпорядження є належним способом порушеного права у спірних правовідносинах Помилковими є і висновки судів попередніх інстанцій, що належним способом судового захисту у спірних правовідносинах є лише вимога про скасування запису про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку. Крім того зазначений спосіб захисту взагалі не є ефективним з огляду на таке. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону №1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону №1952-IV (в редакції, чинній з 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а " пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Отже, відповідно до наведеної норми в чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону №1952-IV в попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, тепер способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є: судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав закон містить уточнення, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Викладене дає підстави для висновку про те, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав, як скасування запису про державну реєстрацію права, закон не передбачає. Подібні правові висновки наведені в постановах Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справах №906/516/19, №905/633/19, №922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі №922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі №910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі №916/2464/19, від 03 вересня 2020 року у справі №914/1201/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19-ц. Таким чином, ефективним способом судового захисту у спірних правовідносинах є як визнання незаконним та скасування спірного розпорядження Чернігівської РДА від 18 січня 2018 року №23 (в разі доведення), так і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (скасування державної реєстрації прав). Безпідставним є і посилання судів на те, що спірна земельна ділянка є витребуваною, а правовідносини, що виникли, трансформувалися у площину спадкового права, оскільки за встановленими у цій справі обставинами земельна ділянка виділена у власність ОСОБА_1 на підставі судового рішення, яке в подальшому скасоване. У зв'язку з цим право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку фактично припинилося. Водночас наявність зареєстрованого права власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 та чинність розпорядження голови Чернігівської РДА від 18 січня 2018 року №23 унеможливлює її повернення у розпорядження відповідному органу місцевого самоврядування. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні цього позову через обрання (на їх думку) неефективного способу захисту та фактично не розглянули спір по суті. Водночас Верховний Суд вважає такі висновки помилковими із підстав, які зазначені вище. Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які не досліджено, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду. Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суди належним чином не встановили правовідносин, які виникли між сторонами, не з'ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, а суд касаційної інстанції відповідно до процесуальних повноважень не може ухвалити власне судове рішення, тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін з огляду на мотиви скасування судового рішення та на основі належних доказів встановити, чи наявні підстави для представництва інтересів держави в особі відповідних органів. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Запорізької обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 22 вересня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 грудня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: В. С. Жданова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 червня 2021 року м. Київ справа №533/1134/17 провадження №61-15845св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинська районна державна адміністрація Полтавської області, Бреусівська сільська рада Козельщинського району Полтавської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 08 травня 2020 року у складі судді Оксенюк М. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року у складі колегії суддів:Бондаревської С. М., Пилипчук Л. І., Чумак О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області (далі - Козельщинська РДА), Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області (далі - Бреусівської сільської ради), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Полтавській області), про визнання незаконними та скасування розпоряджень та рішення, визнання недійсними свідоцтв про право власності на земельні ділянки. Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_4 є власником земельної ділянки загальною площею 1,50 га для ведення особистого селянського господарства, відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 08 серпня 2007 року серія ПЛ №045299, на території Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області кадастровий номер 5322080401:01:001:0053.24 листопада 2017 року він звернувся до державного кадастрового реєстратора відділу у Козельщинському районі ГУ Держгеокадастру у Полтавській області про державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053.01 грудня 2017 року рішенням № РВ-5300862042017 йому відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв'язку з тим, що земельна ділянка, яка належить йому на праві власності, кадастровий номер 5322080401:01:001:0053, перетинається із земельною ділянкою площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661 (площа співпадає на 78,2869%), що належить ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, виданого 20 грудня 2013 року реєстраційною службою Козельщинського районного управління юстиції Полтавської області, та земельною ділянкою загальною площею 1,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331 (площа співпадає 1,2762%), що належить ОСОБА_3 відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 січня 2018 року №110533091. Також у заяві про зміну предмета позову позивачем зазначено, що розпорядчі документи в частині, що стосується надання дозволу та погодження технічної документації відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо зазначених земельних ділянок, які накладаються на його земельну ділянку, є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки він є законним володільцем земельної ділянки відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ПЛ №045299 на території Бреусівської сільської ради, кадастровий номер 5322080401:01:001:0053. Надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3, в тому числі, частини його земельної ділянки можливе лише у зв'язку з припиненням його права власності. Від земельної ділянки або від її частини він не відмовлявся і право власності не втратив. Видачу відповідачам розпорядчих документів Козельщинська РДА та Бреусівська сільська рада здійснили незаконно. З урахуванням заяви про зміну предмета позову просив: 1) визнати незаконними та скасувати розпорядження Козельщинської РДА від 12 липня 2011 року №294 "Про надання дозволу на розробку проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" та від 05 грудня 2012 року №506 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та проєкту землеустрою" в частині погодження та затвердження проєктів землеустрою ОСОБА_2; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, видане 20 грудня 2013 року реєстраційною службою Козельщинського районного управління юстиції Полтавської області ОСОБА_2 на земельну ділянку загальною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, та скасувати право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку і державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661; 2) визнати незаконним та скасувати рішення Бреусівської сільської ради від 17 травня 2016 року "Про розгляд заяви ОСОБА_3 щодо надання дозволу на розробку (виготовлення) проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" та рішення Бреусівської сільської ради від 15 серпня 2017 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3, що знаходиться в с. Бреусівка Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області" та скасувати право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, та державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, його спадкоємцем є ОСОБА_1. Ухвалою Козельщинського районного суду Полтавської області від 03 грудня 2018 року до участі у справі залучено правонаступника позивача - спадкоємця ОСОБА_1. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Козельщинського районного суду Полтавської області від 08 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що при розгляді справи не встановлено неправомірності виділення земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Крім того, позивачем не були виконані рекомендації, які надавалися у відповідних документах та направлялися на його адресу, щодо приведення у відповідність документів розробником документації із землеустрою стосовно визнання та уточнення відповідності фактичного місця розташування його земельної ділянки та координат в документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_4. Узагальнені доводи касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суди залишили поза увагою, що реєстрацію державних актів (2006-2007 років) та прийняття обмінних файлів здійснювала Полтавська регіональна філія Державного підприємства "Центр ДЗК", і саме ці обмінні файли на вказані земельні ділянки не були перенесені до Державного земельного кадастру, оскільки відомості про земельні ділянки, які були зареєстровані до 01 лютого 2013 року у Державному реєстрі земель, переносились до Державного земельного кадастру в автоматизованому порядку. Централізовано здійснював це Центр Державного земельного кадастру. Крім того, згідно з державним актом серії ПЛ №0452299 ОСОБА_4 належала на праві приватної власності земельна ділянка з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053, даний акт зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі №010754500015, отже, земельна ділянка відповідно до закону належить ОСОБА_4, право власності за ОСОБА_4 в законному порядку не скасовано, крім того, зазначена ділянка була зареєстрована відповідно до вимог закону на момент видачі державного акта. Суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №540/861/16-ц. Доводи інших учасників справи У січні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. У січні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №533/1134/17, витребувано її з Козельщинського районного суду Полтавської області. Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2021 року справу №533/1134/17, призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Рішенням шостої сесії V скликання Бреусівської сільської ради від 29 грудня 2006 року "Про передачу безоплатно у приватну власність земельних ділянок громадянам" ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства та на підставі цього рішення йому видано державний акт серії ПЛ №045299 на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 5322080401:01:001:0053. Рішенням від 01 грудня 2017 року № РВ-5300862042017 ОСОБА_4 відмовлено у внесенні відомостей про цю земельну ділянку до Державного земельного кадастру у зв'язку з тим, що його земельна ділянка на 78,2869% співпадає із земельною ділянкою кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, яка належить відповідачу ОСОБА_2, та на 1,2762% співпадає із земельною ділянкою, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, яка належить відповідачу ОСОБА_3 Державний кадастровий реєстратор рекомендував ОСОБА_4 звернутися до розробника документації із землеустрою для визначення та уточнення відповідності фактичного місця розташування цієї земельної ділянки та координат, поданих розробником в документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_4 Бреусівська сільська рада 06 липня 2011 року направила погодження щодо надання дозволу ОСОБА_2 на адресу Козельщинської РДА стосовно виготовлення документації із землеустрою на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 2,00 га, яка знаходиться за межами села Бреусівка. Розпорядженням Козельщинської РДА від 12 липня 2011 року №294 ОСОБА_2 з урахуванням погодження Бреусівської сільської ради надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,00 га. Розпорядженням Козельщинської РДА від 05 грудня 2012 року №506 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Бреусівської сільської ради за межами населеного пункту с. Бреусівка Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку земельна ділянка, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, внесена до земельного кадастру. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно відповідач ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 2,00 га, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Рішенням дев'ятої сесії VII скликання Бреусівської сільської ради від 17 травня 2016 року "Про надання дозволу на розробку (виготовлення) проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" та рішенням двадцятої позачергової сесії VII скликання Бреусівської сільської ради від 15 серпня 2017 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою та передачі у власність" передано безоплатно відповідачу ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку площею 1,00 га, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку земельна ділянка, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, внесена до земельного кадастру. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 1,00 га, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, із цільовим призначення для ведення особистого селянського господарства. Відповідно до висновку експерта від 28 грудня 2019 року №1687/1690, за даними, що містяться у наданих на дослідження копіях технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, та згідно з копією Державного акта (серія ПЛ №045299 від 08 серпня 2007 року) на право власності на земельну ділянку, земельна ділянка із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 5322080401:01:001:0053), що перебуває у приватній власності ОСОБА_4 та розташована на території Бреусівської сільської ради - має витягнуту геометричну форму та шість поворотних точок, розміри меж земельної ділянки вказано у додатку 1. Площа земельної ділянки становить 1,50 га. Вказані у державному акті та документації із землеустрою розміри меж та площа земельної ділянки з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053, що перебуває у приватній власності ОСОБА_4 вказані є ідентичними і не змінилися. Відповідно до даних, які зазначені в копії проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, земельна ділянка із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 5322080400:00:001:1661), що перебуває в приватній власності ОСОБА_2 та розташована на території Бреусівської сільської ради, має витягнуту геометричну форму та шість поворотних точок, розміри меж земельної ділянки вказано у додатку 2, площа земельної ділянки становить 2,00 га. Відповідно до даних, що містяться в наданій на дослідження копії проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки - земельна ділянка із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 5322080401:01:001:0331), що перебуває в приватній власності ОСОБА_3 та розташована на території Бреусівської сільської ради має трапецієвидну форму та вісім поворотних точок, розміри меж земельної ділянки вказано у додатку 3, площа земельної ділянки складає 1,00 га. Відповідно до каталогів координат кутів зовнішніх меж, що є складовою частиною наданих на дослідження документацій із землеустрою: межі земельної ділянки, що перебуває у приватній власності ОСОБА_2 (кадастровий номер 5322080400:00:001:1661), накладаються (перетинають) на межі земельної ділянки, що перебуває у приватній власності ОСОБА_4 (кадастровий номер 5322080401:01:001:0053), площа перетину (накладання) становить 1,1743 га; межі земельної ділянки, що перебуває у приватній власності ОСОБА_3 (кадастровий номер 5322080401:01:001:0331), накладаються (перетинають) на межі земельної ділянки, що перебуває у приватній власності ОСОБА_4 (кадастровий номер 5322080401:01:001:0053), площа перетину (накладання) становить 0,0191 га. Розміри меж частин земельних ділянок з кадастровими номерами 5322080400:00:001:1661 та 5322080401:01:001:0331, що накладаються на земельну ділянку з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053, яка перебуває у приватній власності ОСОБА_4 відображено у додатку 4. Земельна ділянка кадастровий номер 5322080401:01:001:0053 ОСОБА_4 та земельна ділянка ОСОБА_3, кадастровий номер 5322080401:01:001:0331, знаходяться в межах населеного пункту с. Бреусівка, а земельна ділянка ОСОБА_2, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, знаходиться за межами населеного пункту. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України (в редакції Закону України від 01 січня 2006 року) право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами. Відповідно до державного акта серії ПЛ №045299 ОСОБА_4 належала на праві власності земельна ділянка із кадастровим номером 5322080401:01:001:0053. Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Пунктом 1 частини першої статті 103 ЦПК України передбачено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. Відповідно до висновку експерта від 28 грудня 2019 року №1687/1690 земельні ділянки з кадастровими номерами 5322080400:00:001:1661 та 5322080401:01:001:0331 накладаються на земельну ділянку з кадастровим номером 5322080401:01:001:0053, яка перебуває у приватній власності ОСОБА_4. Згідно з частиною другою та третьою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці правопорушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; г) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом способів. Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Прийняття рішення про передачу у приватну власність фізичній особі земельної ділянки, що належить іншій фізичній особі, може призвести до позбавлення особи, яка первинно набула право власності на земельну ділянку, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об'єктом власності, позбавляє особу загалом правомочностей власника землі у повному обсязі, а отже, є втручанням у право на мирне володіння майном. Установивши факт накладення земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на земельну ділянку ОСОБА_4, суди залишили поза увагою, що таке порушення виникло в результаті винесення Козельщинською РДА розпорядження від 05 грудня 2012 року №506 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та проекту землеустрою" в частині погодження та затвердження проектів землеустрою ОСОБА_2 та рішення Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області від 15 серпня 2017 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3, що знаходиться в с. Бреусівка Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області". Отже, встановивши, що відповідачі у 2012 та 2017 роках отримали право власності на земельні ділянки, які накладаються на частину земельної ділянки, що належить позивачу та яка не була вилучена у встановленому законом порядку, суди залишили поза увагою, що наявні підстави для задоволення позову, який спрямований на захист від втручання у право власності позивача на земельну ділянку, набуте у встановленому законом порядку. Порушено право приватної власності позивача на земельну ділянку підлягає відновленню шляхом скасування відповідних рішень, на підставі яких відповідача були надані земельні ділянки, а також шляхом припинення права власності відповідачів на відповідні земельні ділянки, оскільки відповідно до частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" ухвалення судом рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Щодо розподілу судових витрат на правову допомогу Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу). Відповідно до статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"). Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження №12-171гс19)). При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц). З урахуванням наведеного не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у разі укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату "гонорару успіху", у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи це питання, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі №317/1209/19 (провадження №61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі №554/2586/16-ц (провадження №61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18 (провадження №61-44217св18). Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з наданням правової допомоги під час касаційного розгляду справи надано узгодження погодинної вартості роботи адвоката, попередній розрахунок вартості послуг на правову допомогу, ордер, виданий 27 жовтня 2020 року на підставі договору про надання правової допомоги від 20 жовтня 2020 року, акт приймання-передачі від 20 жовтня 2020 року та квитанцію до прибуткового касового ордера від 27 жовтня 2020 року №27/10-04 про сплату ОСОБА_1 коштів у розмірі 10 000,00 грн. З огляду на зазначене Верховний суддійшов висновку про доведеність позивачем понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді касаційної інстанції у загальному розмірі 10 000,00 грн та їх співмірність зі складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки Верховний суддійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили обставини справи, проте неправильно застосували норми матеріального права, то наявні підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення про задоволення позову. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на викладене з відповідачів - ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської РДА, Бреусівська сільська рада на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору на загальну суму 3 457,80 грн, у тому числі витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви - 2 560,00 грн, апеляційної скарги - 1 000,00 грн, касаційної скарги - 7 017,80 грн. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 08 травня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області, Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, про визнання незаконними та скасування розпоряджень та рішення, визнання недійсними свідоцтв про право власності на земельні ділянки задовольнити частково. Визнати незаконними та скасувати розпорядження від 05 грудня 2012 року №506 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та проекту землеустрою" в частині погодження та затвердження проектів землеустрою ОСОБА_2, визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, видане 20 грудня 2013 року реєстраційною службою Козельщинського районного управління юстиції Полтавської області ОСОБА_2 на земельну ділянку загальною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322080400:00:001:1661, та припинити право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,00 га, кадастровий номером 5322080400:00:001:1661 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Визнати незаконним та скасувати рішення Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області від 15 серпня 2017 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3, що знаходиться в с. Бреусівка Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області", та припинити право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 1,00 га, кадастровим номером 5322080401:01:001:0331 з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області, Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області на користь ОСОБА_1 10 000,00 (десять тисяч) гривень на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції. Стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, Козельщинської районної державної адміністрації Полтавської області, Бреусівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 7 017 (сім тисяч сімнадцять) гривень 80 копійок, тобто з кожного по 1 754 (одна тисяча сімсот п'ятдесят чотири) гривень 45 копійок. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №766/13819/19 провадження №61-4444св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, від імені якої в інтересах держави позов подав заступник прокурора Херсонської області, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Мускатель", товариство з обмеженою відповідальністю "ЮТС-Агропродукт", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Херсонського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Склярської І. В., Пузанової Л. В., Полікарпової О. М., у справі за позовом заступника прокурора Херсонської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Мускатель", товариство з обмеженою відповідальністю "ЮТС-Агропродукт", про визнання недійсними протоколу земельних торгів, договору оренди земельної ділянки, визнання недійсними (незаконними) наказів про надання ділянок. Короткий зміст позовних вимог У липні 2019 року заступник прокурора Херсонської області в інтересах держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру звернувся до суду з позовом до ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 треті особи: ТОВ "Мускатель", ТОВ "ЮТС-Агропродукт", про визнання недійсними протоколу земельних торгів, договору оренди земельної ділянки, визнання недійсними (незаконними) наказів про надання ділянок. Прокурор посилається на те, що прокуратурою області за результатами вивчення даних офіційного веб-сайту ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, з метою встановлення можливих порушень вимог законодавства під час передачі на конкурсних засадах в оренду земель сільськогосподарського призначення державної власності, встановлено, що 20 липня 2016 року протоколом земельних торгів №16/07/16 з продажу права оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності, проведених ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, площею 80,5991 га, кадастровий номер 6520681800:03:053:0001, для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, ОСОБА_1 визнано переможцем. На підставі протоколу земельних торгів від 20 липня 2016 року №16/07/16 ГУ Держгеокадастру у Херсонській області уклало із ОСОБА_1 договір оренди, державну реєстрацію якого вчинено 22 липня 2016 року за №15523816. Договір оренди укладено строком на 7 років із встановленням річної орендної плати у розмірі 240 288,66 грн. 27 липня 2016 року ОСОБА_1 заснував та зареєстрував ФГ "Ахтуба", до складу якого увійшли громадяни ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8. Наказами ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 14 вересня 2016 року вказаним особам надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у розмірі, що не перевищує розмір земельної частки (паю) із земельної ділянки кадастровий номер 6520681800:03:053:0001, яка перебувала у користуванні ОСОБА_1 згідно з договором оренди від 22 липня 2016 року. Після розроблення проєкту землеустрою, його погодження та присвоєння ділянкам кадастрових номерів, вказаний проєкт затверджено та передано у власність для ведення фермерського господарства такі ділянки: ділянку площею 14,8360 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0136, передано ОСОБА_1; ділянку площею 11,9867 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0137, передано ОСОБА_2; ділянку площею 8,8313 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0138, передано ОСОБА_4; ділянку площею 8,3089 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0139, передано ОСОБА_3; ділянку площею 8,3040 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0140, передано ОСОБА_5; ділянку площею 9,1030 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0141, передано ОСОБА_6; ділянку площею 9,3780 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0142, передано ОСОБА_7; ділянку площею 9,8512 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0143, передано ОСОБА_8. Державним реєстратором Милівської сільської ради Бериславського району Херсонської області 04 листопада 2016 року зареєстровано право власності вказаних осіб на земельні ділянки. 16 листопада 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_8 уклали з ТОВ "Омега 11" договори міни належних їм земельних ділянок та відповідно зареєстровано припинення їх права власності. Внаслідок міни земельних ділянок зазначеними особами отримано у спільну часткову власність (по 1/8 частини) ділянку площею 0,0143 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Шляхівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. 16 листопада 2016 року приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу вчинив державну реєстрацію права власності ТОВ "Омега 11" на ділянки площею 14,8360 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0136), площею 11,9867 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0137), площею 8,8313 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0138), площею 8,3089 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0139), площею 8,3040 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0140), площею 9,1030 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0141), площею 9,3780 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0142), площею 9,8512 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0143). За даними Публічної кадастрової карти України, після набуття ТОВ "Омега 11" права власності на вказані ділянки їх об'єднано, внаслідок чого утворено єдину земельну ділянку площею 80,5991 га, якій присвоєно кадастровий номер 6520681800:03:0001:0161 та 14 грудня 2016 року здійснено її державну реєстрацію. Право власності ТОВ "Омега 11" на ділянку зареєстровано 19 грудня 2016 року за №18137428. Після відчуження членами ФГ "Ахтуба" належних їм земельних ділянок 06 лютого 2017 року припинено існування фермерського господарства як юридичної особи. Прокурор вказував, що ОСОБА_1 отримав у користування земельну ділянку без наміру ведення фермерського господарства, а виключно з метою подальшого відчуження ділянки на користь іншої особи, що підтверджується тим, що за ОСОБА_1, ФГ "Ахтуба", членами вказаного господарства сільськогосподарська техніка на території області не реєструвалася. ОСОБА_1 та члени ФГ "Ахтуба" зареєстровані та проживають на території інших областей (Київської та Чернігівської). ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в 2016 році перебували на державній службі в органах ДФС, що ставить під сумнів можливість їх особистої участі в діяльності господарства та обробки в 2016 році орендованої земельної ділянки на території Херсонської області. З часу отримання ОСОБА_1 у липні 2016 року в оренду земельної ділянки до прийняття у вересні 2016 року рішення про розпаювання між членами фермерського господарства минув короткий проміжок часу (менше двох місяців). Після отримання безоплатно у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_1 та члени ФГ "Ахтуба" упродовж 12 днів відчужили земельні ділянки на користь ТОВ "Омега 11". Наведені обставини дозволяють дійти висновку про те, що договір оренди земельної ділянки, як правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Намір ОСОБА_1 був спрямований на штучне створення фермерського господарства з метою отримання у користування земельної ділянки, подальшої її безоплатної приватизації членами створеного господарства та відчуження на користь інших осіб. Наведені обставини свідчать, що голова ФГ "Ахтуба" ОСОБА_1 та члени вказаного господарства не мали на меті отримання земельної ділянки саме для ведення фермерського господарства, що суперечить засадам Закону України "Про фермерське господарство", фактично земельні ділянки у користуванні ОСОБА_1 та інших членів фермерського господарства перебували близько трьох місяців. Враховуючи викладене, прокурор просив суд: визнати недійсним протокол земельних торгів від 20 липня 2016 року №16/07/16, яким ОСОБА_1 визнано переможцем земельних торгів з продажу права оренди розташованої на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області земельної ділянки площею 80,599 га (кадастровий номер 6520681800:03:053:0001); визнати недійсним договір оренди розташованої на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області земельної ділянки площею 80,599 га (кадастровий номер 6520681800:03:053:0001), укладений 20 липня 2016 року ГУ Держгеокадастру в Херсонській області із ОСОБА_1, зареєстрований 22 липня 2016 року за №15523816; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6024/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 14,8360 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0136) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6032/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 11,9867 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0137) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6028/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 8,8313 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0138) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6033/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 8,3089 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0139) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6026/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 8,3040 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0140) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6030/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_6 земельну ділянку площею 9,1030 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0141) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6031/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_7 земельну ділянку площею 9,3780 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0142) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області; визнати недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6029/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 9,8512 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0143) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бериславського районного суду Херсонської області від 30 липня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що підстав для визнання протоколу земельних торгів недійсним немає. Прокурор не довів наявність підстав для визнання договору оренди недійсним та неправильно обрав спосіб захисту. Суд першої інстанції встановив, що в ході реалізації спірного правочину ОСОБА_1 набув право оренди на земельну ділянку, уклав договір оренди, створив фермерське господарство та сплатив річну орендну плату, а тому суд першої інстанції зробив висновок про дотримання інтересів суспільства, оскільки до бюджету надійшли кошти від орендної плати. Постановою Херсонського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року рішення Бериславського районного суду Херсонської області від 30 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору оренди, визнання недійсними (незаконними) наказів скасовано та ухвалено в цій частині нове РІШЕННЯ: Визнано недійсним договір оренди розташованої на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області земельної ділянки площею 80,599 га (кадастровий номер 6520681800:03:053:0001), укладений 20 липня 2016 року ГУ Держгеокадастру в Херсонській області із ОСОБА_1, зареєстрований 22 липня 2016 року за №15523816. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6024/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 14,8360 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0136) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6032/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 11,9867 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0137) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6028/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 8,8313 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0138) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6033/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 8,3089 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0139) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6026/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 8,3040 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0140) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6030/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_6 земельну ділянку площею 9,1030 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0141) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6031/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_7 земельну ділянку площею 9,3780 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0142) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Визнано недійсним (незаконним) наказ ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6029/18-16-СГ, яким затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 9,8512 га (кадастровий номер 6520681800:03:001:0143) для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що підстав для визнання протоколу земельних торгів недійсним немає. Проте набуте право оренди земельної ділянки (укладення договору оренди земельної ділянки) не було спрямовано на реальне настання правових наслідків, а саме не відповідало меті створення фермерського господарства, оскільки не було спрямоване на здійснення фермерської діяльності. Оспорені накази ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, якими затверджено проєкт землеустрою та надано у власність відповідачам -фізичним особам земельні ділянки для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, не можуть бути визнані такими, які відповідають вимогам закону, оскільки договір оренди земельної ділянки є недійсним, а мета надання земельних ділянок (для ведення фермерського господарства) спростована вищенаведеними обставинами. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано її із Бериславського районного суду Херсонської області. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Херсонського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року відмовлено. 07 квітня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя - доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 17 листопада 2021 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не повно з'ясував ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Заявник вказує, що прокурор не довів недійсність договору оренди. Заявник наголошує, що у прокурора немає підстав представляти інтереси Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру. Крім того, зазначає, що позивач та один із відповідачів фактично є одним органом. Як підставу для касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18, постановах Верховного Суду від 07 вересня 2020 року у справі №917/468/19, від 27 березня 2019 року у справі №903/439/18, від 23 січня 2019 року у справі №442/3285/16-ц, від 29 березня 2018 року у справі №923/333/16, від 27 травня 2020 року у справі №819/478/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відзив на касаційну скаргу У квітні 2021 року Херсонська обласна прокуратура засобами поштового зв'язку подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, сформованої 08 липня 2019 року, власником земельної ділянки площею 80,5991 га (кадастровий номер 6520681800:03:053:0001), цільове призначення - для ведення фермерського господарства, яка розташована на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, є ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, форма власності - державна (т. 1 а. с. 20). 13 червня 2016 року ГУ Держгеокадастру у Херсонській області прийнято наказ №148/0/7-16 "Про проведення земельних торгів у формі аукціону", за яким передбачено продати на земельних торгах у формі аукціону право оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 80,5991 га, для ведення фермерського господарства, розташовану за межами населених пунктів на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на 01 січня 2016 року становила 1 992 429,73 грн (т. 1 а. с. 54, 55). Вищезазначеним наказом встановлено за результатами земельних торгів передати переможцю торгів за лотом вказану земельну ділянку у користування на умовах, визначених договором оренди землі. ОСОБА_1 подав заяву про участь у торгах, надав копії документів, що посвідчують особу, сплатив гарантійний та реєстраційний внески, зареєструвався як учасник земельних торгів 05 липня 2016 року, уклав угоду про умови участі в земельних торгах у формі аукціону, отримав інформаційну картку про лот та вхідний квиток (т. 1 а. с. 143-148). 20 липня 2016 року протоколом земельних торгів №16/07/16, проведених ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, з продажу права оренди на земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності площею 80,5991 га, кадастровий номер 6520681800:03:053:0001, для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, ОСОБА_1 визнано переможцем. Організатор та переможець земельних торгів, що засвідчили в даному протоколі своїми підписами його результати, стверджують про відсутність зауважень щодо процедури проведення земельних торгів від зацікавлених сторін - учасників торгів, організатора та виконавця (т. 1 а. с. 149-153). 20 липня 2016 року між ГУ Держгеокадастру в Херсонській області, з однієї сторони та переможцем земельних торгів за лотом №72, визначеним на підставі протоколу земельних торгів від 20 липня 2016 року №16/07/16, ОСОБА_1 з другої сторони укладено договір оренди землі строком на 7 років із встановленням річної орендної плати у розмірі 240 288,66 грн (т. 1 а. с. 70-73). 27 липня 2016 року ОСОБА_1 заснував та зареєстрував ФГ "Ахтуба", до складу якого увійшли громадяни ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 (т. 1 а. с. 49, 50). ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 звернулися із заявами до ГУ Держгеокадастру у Херсонській області про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність, як члену фермерського господарства земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю), із земель раніше наданих в оренду громадянину ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства, згідно з договором оренди землі від 20 липня 2016 року (т. 1 а. с. 163-169). Наказами ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 14 вересня 2016 року вказаним особам надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок у розмірі, що не перевищує розмір земельної частки (паю) із земельної ділянки кадастровий номер 6520681800:03:053:0001, яка перебувала у користуванні ОСОБА_1 згідно з договором оренди від 22 липня 2016 року (т. 1 а. с. 170-177). На виконання наказів було розроблено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність в розмірі, що не перевищує розмір земельної частки (паю) членам ФГ "Ахтуба" загальною площею 80,5991 га для ведення фермерського господарства із земель державної власності на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області та надано висновки щодо погодження документації із землеустрою (т. 1 а. с. 178 - 181). Після розроблення проєкту землеустрою, його погодження та присвоєння ділянкам кадастрових номерів наказами ГУ Держгеокадастру у Херсонській області від 26 жовтня 2016 року №21-6029/18-16-СГ, №21-6028/18-16-СГ, №21-6032/18-16-СГ, №21-6033/18-16-СГ, №21-6026/18-16-СГ, №21-6031/18-16-СГ, №21-6030/18-16-СГ, №21-6024/18-16-СГ вказаний проєкт затверджено та передано у власність для ведення фермерського господарства такі ділянки: - площею 9,8512 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0143, передано ОСОБА_8 (т. 1 а. с. 61, 62); - площею 8,8313 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0138, передано ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 63); - площею 11,9867 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0137, передано ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 64); - площею 8,3089 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0139, передано ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 65); - площею 8,3040 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0140, передано ОСОБА_5 (т. 1 а. с. 66); - площею 9,3780 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0142, передано ОСОБА_7 (т. 1 а. с. 67); - площею 9,1030 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0141, передано ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 68); - площею 14,8360 га, кадастровий номер 6520681800:03:001:0136, передано ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 69). Державним реєстратором Милівської сільської ради Бериславського району Херсонської області 04 листопада 2016 року зареєстровано право власності вказаних осіб на земельні ділянки, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 16 листопада 2016 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, уклали договори міни належних їм земельних ділянок з ТОВ "Омега 11" та відповідно зареєстровано припинення їх права власності. Внаслідок міни земельних ділянок зазначені особи отримали у спільну часткову власність (по 1/8 частини) ділянку площею 0,0143 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Шляхівської сільської ради Бериславського району Херсонської області. 16 листопада 2016 року приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу вчинив державну реєстрацію права власності ТОВ "Омега 11" на ділянки площею 14,8360 га, площею 11,9867 га, площею 8,8313 га, площею 8,3089 га, площею 8,3040 га, площею 9,1030 га, площею 9,3780 га, площею 9,8512 га кожна. За даними Публічної кадастрової карти України, після набуття ТОВ "Омега 11" права власності на вказані ділянки їх об'єднано, внаслідок чого утворено єдину земельну ділянку площею 80,5991 га, якій присвоєно кадастровий номер 6520681800:03:053:0001 та 14 грудня 2016 року здійснено її державну реєстрацію. Право власності ТОВ "Омега 11" на ділянку зареєструвало 14 грудня 2016 року за №18137428. Після відчуження членами ФГ "Ахтуба" належних їм земельних ділянок 06 лютого 2017 року припинено фермерське господарство як юридичну особу, що підтверджується даними офіційного веб-сайту Міністерства юстиції України. Після набуття ТОВ "Омега 11" права власності на ділянку її передано у користування ТОВ "ЮТС-Агропродукт" та 01 листопада 2017 року укладено договір оренди, який зареєстровано 09 листопада 2017 року за №23290491. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на спірну земельну ділянку перейшло до ТОВ "Мускатель" та здійснено її поділ на дві окремі земельні ділянки. Право оренди належить ТОВ "ЮТС-Агропродукт" (т. 2 а. с. 232). Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України. Згідно з частиною другою статті 124 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, третьої статті 135 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельні торги проводяться у формі аукціону, за результатами проведення якого укладається договір купівлі-продажу, оренди, суперфіцію, емфітевзису земельної ділянки з учасником (переможцем) земельних торгів, який запропонував найвищу ціну за земельну ділянку, що продається, або найвищу плату за користування нею, зафіксовану в ході проведення земельних торгів. Організатором земельних торгів є фізична або юридична особа - власник земельної ділянки, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, що здійснює реалізацію права державної чи комунальної власності на земельні ділянки, або державний виконавець у разі виконання рішень, що підлягають примусовому виконанню в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження", які уклали з виконавцем земельних торгів договір про проведення земельних торгів. Стаття 1 Закону України "Про оренду землі" визначає, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Відповідно до статті 14 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Статтею 15 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди, строк дії договору оренди, орендна плата із значенням її розміру, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п'ята статті 203 ЦК України). Оскільки право оренди за оспорюваним договором набуто ОСОБА_1 із порушенням частини п'ятої статті 203 ЦК України, тому наявні підстави для визнання договору оренди недійсним на підставі статті 215 ЦК України. У матеріалах справи немає доказів того, що створене 27 липня 2016 року ФГ "Ахтуба" мало реальну можливість виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку. Разом з тим встановлено, що, зареєструвавши 04 листопада 2016 року право власності на земельні ділянки, члени ФГ "Ахтуба" вже 16 листопада 2016 року уклали договори міни належних їм земельних ділянок з ТОВ "Омега 11" та відповідно зареєстрували припинення їх права власності, а після відчуження членами ФГ "Ахтуба" належних їм земельних ділянок 06 лютого 2017 року припинено фермерське господарство як юридичної особи. Оспорені накази ГУ Держгеокадастру у Херсонській області, якими затверджено проєкт землеустрою та надано у власність відповідачам -фізичним особам земельні ділянки для ведення фермерського господарства на території Качкарівської сільської ради Бериславського району Херсонської області, не можуть бути визнані такими, які відповідають вимогам закону, оскільки договір оренди земельної ділянки є недійсним, а враховуючи конкретні обставини цієї цивільної справи, суб'єктний склад її учасників, задоволення вимог прокурора про визнання недійсними (незаконними) наказів ГУ Держгеокадастру у Херсонській області про затвердження проєкту землеустрою та надання земельних ділянок у власність відповідачам відповідає змісту порушених інтересів держави та спричиненим протиправними посяганнями наслідкам. Доводи касаційної скарги стосовного того, що у прокурора немає підстав представляти інтереси органу, оскільки прокурор не повідомив орган про стверджуване порушення інтересів держави, є безпідставними з огляду на наступне. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає у тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Згідно із пунктом 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час подання позову) прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру "). Відповідно до абзаців першого та другого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень (абзац третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина п'ята статті 56 ЦПК України). Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia), заява №42454/02, § 35). У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини). Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави" може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави". Так, матеріалами справи підтверджено, що листом від 08 липня 2019 року №05/2-2112-19 прокуратура Херсонської області повідомила Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру про намір звернутися до суду за захистом інтересів держави стосовно незаконної передачі в оренду земельної ділянки (т. 1 а. с. 51). Сам факт незвернення до суду уповноважених органів з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави свідчить про те, що указані органи неналежно виконують свої повноваження у спірних правовідносинах, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян та звернення до суду з позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Відповідного висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс19). Враховуючи викладене, оскільки прокурор повідомив Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру про те, що він звертатиметься до суду з позовом, а Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру не оспорювала підстав для представництва прокуратурою інтересів держави в суді, а тому можна зробити висновок про додержання прокурором порядку звернення до суду. Верховний Суд також вважає, що наведене прокурором у позовній заяві обґрунтування наявності правових підстав для звернення ним до суду з позовом у цій справі є сумісним з розумінням "інтереси держави" та є достатнім. Крім того, доводи касаційної скарги стосовно поєднання в одній особі позивача та відповідача відхиляються, оскільки державні органи, які є учасниками цієї справи є самостійними юридичними особами, про що свідчать записи у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Відповідно до частини другої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. У цивільному процесі одна юридична особа має право пред'явити позов до іншої юридичної особи. Законом не передбачено будь-яких обмежень щодо такого права пов'язаних між собою юридичних осіб. Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18, постанові Верховного Суду від 07 вересня 2020 року у справі №917/468/19, є безпідставними, оскільки висновки у цих справах не суперечать висновкам оскаржуваної постанови. Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі №903/439/18, від 23 січня 2019 року у справі №442/3285/16-ц, від 29 березня 2018 року у справі №923/333/16, від 27 травня 2020 року у справі №819/478/17, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, в зв'язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним. Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд встановив, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Херсонського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №621/1445/16-ц провадження №61-19480св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю., учасники справи: позивачі: заступник керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства "Зміївське лісове господарство", відповідачі: Чемужівська сільська рада Зміївського району Харківської області, ОСОБА_1, третя особа - Відділ Держгеокадастру у Зміївському районі Харківської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року у складі судді Вельможної І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року заступник керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області який діє в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Зміївське лісове господарство" звернувся до суду зі позовом до Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_1, третя особа - Відділ Держгеокадастру у Зміївському районі Харківської області, про визнання незаконними та скасування рішень Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки. Позов, з урахуванням уточнень, мотивовано тим, що рішенням ХХХVI сесії V скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 04 березня 2010 року №628-V ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки площею 0,25 га АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Рішенням ХІІ сесії VІ скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 22 вересня 2010 року №111-VІ ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою меж земельної ділянки площею 0,25 га АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На підставі вказаного рішення та технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, затвердженої посадовими особами Відділу Держкомзему у Зміївському районі Харківської області, ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №160521, який зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право власності, постійного користування, договорів оренди земельних ділянок та обліковується в державному реєстрі земель за реєстраційним номером 632178651002029 від 24 квітня 2012 року. Зазначав, що земельна ділянка з кадастровим номером 6321786501:01:002:0099 знаходиться в межах кварталу 57 Чемужівського лісництва Зміївського району Харківської області та перетинається з землями ДП "Зміївське лісове господарство". Посилаючись на те, що зазначена земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, вибула з власності держави в особі ДП "Зміївське лісове господарство" та Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства незаконно, без її вилучення в установленому законом порядку, без погодження меж та зміни цільового призначення, позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення ХХХVІ сесії V скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 04 березня 2010 року №628-V "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, ведення особистого селянського господарства та для будівництва гаражів"; визнати незаконним та скасувати рішення ХІІ сесії VІ скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 22 вересня 2010 року №111-VІ "Про передачу земельної ділянки у приватну власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд"; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №160521 (кадастровий номер 6321786501:01:002:0099), зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №632178651002029 від 24 квітня 2012 року; зобов'язати ОСОБА_1 повернути у власність держави земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів того, що спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні ДП "Зміївське лісове господарство", належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності надання ОСОБА_1 цієї земельної ділянки не надано, отже позов не є доведеним. Вимога про повернення земельної ділянки державі є похідною від вимог, які не підлягають задоволенню, тому задоволенню не підлягає. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року апеляційну скаргу прокуратури Харківської області залишено без задоволення. Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 10 січня 2017 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу прокуратури Харківської області без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 24 грудня 2020 року Харківська обласна прокуратура через засоби поштового зв? язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій суперечать наявним у справі доказам, які суди повно та всебічно не дослідили. Доводи інших учасників справи 13 лютого 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року залишити без змін. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Зміївського районного суду Харківської області. 09 лютого 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Короткий зміст встановлених фактичних обставин справи Рішенням ХХХVI сесії V скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 04 березня 2010 року №628-V "Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) між земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд особистого селянського господарства та для будівництва індивідуальних гаражів" ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки площею 0,25 га АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із земель запасу житлової та громадської забудови. Рішенням ХІІ сесії VІ скликання Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області від 22 вересня 2010 року №111-VІ "Про затвердження проекту землеустрою меж земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд" ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою меж земельної ділянки площею 0,25 га АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд із земель запасу житлової та громадської забудови. Дана земельна ділянка передана ОСОБА_1 безкоштовно у приватну власність. На підставі вказаного рішення та технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, затвердженої посадовими особами Відділ Держкомзему у Зміївському районі Харківської області, ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯК №160521, який зареєстровано в книзі реєстрації державних актів на право власності, постійного користування, договорів оренди земельних ділянок та обліковується в державному реєстрі земель за реєстраційним номером 632178651002029 від 24 квітня 2012 року. Згідно з актом, складеним 01 листопада 2019 року депутатом Чежужівської сільської ради Зміївського району Харківської області Сумець Т. М. за участю свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спірна земельна ділянка розташована на колишніх землях присадибного фонду сільської ради, а саме - в межах села Чемужівка Зміївського району Харківської області. На цих землях були розташовані житлові будинку з господарськими будівлями, які були знесені в п'ятидесятих роках. Земельна ділянка ОСОБА_1 фактично знаходиться під хвойними зарослями, які утворились в результаті самосіву. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 08 червня 2017 року за клопотанням ДП "Зміївське лісове господарство" по справі призначена судова земельно-технічна експертиза, проведення якої доручено експертам Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса. Згідно з висновком експерта Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса №23422, складеного 22 серпня 2019 року, цільове призначення земельної ділянки з кадастровим номером 6321786501:01:002:0099 (АДРЕСА_1) не змінено та затверджено, за основним цільовим призначенням відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови, та не потребує зміни цільового призначення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: У зв'язку з необхідністю врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21), Верховний Суд вважає необхідним вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно "Korolev v. Russia" (Корольов проти Росії) (no. 2), №5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; "Menchinskaya v. Russia" (Менчинська проти Росії) №42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. У постанові від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб'єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства, оскільки воно не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень. У зазначеній справі сформульовано висновок, відповідно до якого "Заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон), має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. У справі, що переглядається, прокурор, звернувшись до суду з позовом в інтересах держави в особі ДП "Зміївське лісове господарство", фактично здійснює представництво інтересів державного підприємства, а не інтересів держави, що суперечить положенням чинного законодавства. У зв'язку з цим позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині із підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Отже, судові рішення підлягають скасуванню в частині розгляду по суті позову прокурора, поданого в інтересах ДП "Зміївське лісове господарство" із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21), підтвердила свій висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21). У зв'язку із цим нижче у цій постанові розглядаються лише позовні вимоги прокурора, подані в інтересах держави. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Відповідно до частини другої статті 1 ЛК України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України). Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізовується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Землі лісогосподарського призначення є окремою категорією земель (пункт "е " частини першої статті 19 ЗК України) і належать до земель державної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, крім випадків, визначених ЗК (пункт "г" частини четверта статті 84 ЗК України). Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення. За змістом статті 31 ЛК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, статті 75 ЛК України, статті 50 Закону України "Про землеустрій" та Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року №677, вилучення земельної ділянки для потреб, не пов'язаних із веденням лісокористування у постійного землекористувача, та її передача у приватну власність для обслуговування жилого будинку чи ведення особистого селянського господарства, має здійснюватися за згодою державного підприємства та лише після припинення права постійного користування земельної ділянки постійним землекористувачем за його заявою з подальшою розробкою проєкта відведення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки. Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі №6-50цс15, правовий статус земельних ділянок лісового фонду визначається нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного кадастру. Документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Отже, при розгляді справи суд має встановлювати правовий статус земельної ділянки та її цільове призначення за даними земельного кадастру. Відсутність у лісогосподарського підприємства свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України, такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Таким чином, земельні ділянки у межах населеного пункту, зайнятті зеленими насадженнями, віднесені до категорії лісів, належать до земель лісогосподарського призначення та можуть належати лісогосподарському підприємству, якщо це підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування. Частинами першою та другою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом на землю, який видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий. Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України). Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Дослідивши відповідно до вимог процесуального закону надані позивачем матеріали лісовпорядкування, суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності надання ОСОБА_1 цієї земельної ділянки не надано. Крім того, згідно з висновком експерта Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса №23422, складеного 22 серпня 2019 року, цільове призначення земельної ділянки з кадастровим номером 6321786501:01:002:0099 (АДРЕСА_1) не змінено та затверджено, за основним цільовим призначенням відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови, та не потребує зміни цільового призначення. Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Оскільки у заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області відсутні повноваження на представництво інтересів держави в особі ДП "Зміївське лісове господарство", оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області, який дієв інтересах держави в особі ДП "Зміївське лісове господарство" підлягають скасуванню, із залишенням зазначених позовних вимог без розгляду. В іншій частині рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року слід залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року в частині вимог заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі державного підприємства "Зміївське лісове господарство" до Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_1, третя особа - Відділ Держгеокадастру у Зміївському районі Харківської області, про визнання незаконними та скасування рішень Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки скасувати. Позовні вимоги заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі державного підприємства "Зміївське лісове господарство" до Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, ОСОБА_1, третя особа - Відділ Держгеокадастру у Зміївському районі Харківської області, про визнання незаконними та скасування рішень Чемужівської сільської ради Зміївського району Харківської області, визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки залишити без розгляду. В іншій частині рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №766/15688/16-ц провадження №61-11124св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - фізична особа - підприємець ОСОБА_1, відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 24 травня 2021 року у складі колегії суддів: Кутурланової О. В., Майданіка В. В., Орловської Н. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року фізична особа - підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором. Позовну заяву обґрунтовано тим, що 09 лютого 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги у питаннях отримання компенсації від судновласника/менеджера/оператора судна та будь-якої іншої особи, що має своїм обов'язком здійснити виплату грошової компенсації у зв'язку з нещасним випадком в період роботи на судні "AtlanticRunner", відповідно до якого замовник зобов'язався здійснити оплату за наданий комплекс послуг у розмірі 20% від реально отриманої компенсації, виплаченої йому у зв'язку з нещасним випадком. З метою організації комплексного надання правової допомоги, керуючись положеннями умовами договору про правову допомогу, між ним та ОСОБА_3 укладено договір підряду від 09 лютого 2016 року, за яким він залучив ще і ОСОБА_3 до виконання умов договору. Внаслідок тривалих перемовин з роботодавцем відповідача, які велися виключно англійською мовою, з огляду на міжнародний характер трудових правовідносин та звичаї документообігу у морському судноплавстві, із застосуванням заходів моніторингу та контролю всіх медичних витрат ОСОБА_2, які своєчасно надсилалися його роботодавцю з метою спонукання до якомога скорішого проведення компенсаційних виплат постраждалому моряку, здійснюючи супроводження та організацію медичних оглядів замовника, у тому числі у м. Одесі, залучаючи перекладачів для належного посвідчення офіційно складених ОСОБА_2 заяв, 25 листопада 2016 року судновласниками "AtlanticRunner" виплачена компенсація відповідачу у розмірі 60 000 доларів США, що еквівалентно 1 539 571,26 грн. Після отримання всього комплексу послуг, які на етапі їх надання проводилися повністю за рахунок позивача, не здійснивши жодної оплати за договором від 09 лютого 2016 року, одразу після отримання компенсації ОСОБА_2 повідомив, що він відмовляється виконувати свої обов'язки з оплати наданих послуг у розмірі 20% від реально отриманої компенсації, у зв'язку із чим позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошову винагороду, передбачену договором від 09 лютого 2016 року у сумі 12 000,00 доларів США, що станом на 27 січня 2017 року еквівалентно 326 520 грн. У травні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ФОП ОСОБА_1 про визнання договору недійсним. В обґрунтування зустрічного позову зазначив, що 13 січня 2016 року, під час виконання трудових обов'язків на борту судна "Atlantic Runner", він отримав серйозну виробничу травму та був госпіталізований у клініку м. Балтімор (штат Меріленд, Сполучені Штати Америки), де був прооперований із вживленням імплантів другого і п'ятого хребців хребта. Після проведеного оперативного втручання, для купірування гострого болю йому призначено прийом медичних наркотичних препаратів, таких як "Оксикодон" та "Сульфат Морфію". Після повернення в Україну він продовжив вживання наркотичних медичних препаратів для зняття больових симптомів, що призводило до побічних ефектів, таких як "провали в пам'яті", подавлений морально-психологічний стан, сплутаність думок, розгубленість, побоювання за майбутнє, відчай. 07 лютого 2016 року до нього прийшов ОСОБА_1, повідомивши, що він довідався про його серйозну травму та запропонував свої послуги, розповівши, що спеціалізується на правовій допомозі постраждалим морякам в отриманні компенсацій від іноземних судновласників, оскільки на цьому шляху є ряд специфічних тонкощів, від яких залежить у подальшому розмір отриманої компенсації. Перебуваючи в тяжких життєвих умовах і подавленому морально-психологічному стані внаслідок отриманої травми та вжиття наркотичних медичних препаратів, побоюючись залишитися без засобів до існування, він погодився на укладення договору на запропонованих ФОП ОСОБА_1 умовах, які були вкрай невигідними для нього і 09 лютого 2016 року між ним та відповідачем укладено договір, відповідно до якого відповідач зобов'язався надати йому правову допомогу в отриманні компенсації від судновласника/менеджера/оператори судна та будь-якої іншої особи, що має своїм обов'язком здійснювати виплату грошової компенсації у зв'язку з нещасним випадком в період роботи на судні "Atlantic Runner", а він у свою чергу зобов'язався здійснити оплату у розмірі 20% від реально отриманої компенсації, сплаченої йому у зв'язку з нещасним випадком. Посилаючись на те, що відповідач скористався його хворобливим станом і з метою отримання неправомірної вигоди нав'язав свої послуги, змусивши його підписати договір на вкрай невигідних для нього умовах, у той час як він абсолютно не потребував такої допомоги, оскільки страхова компанія у будь-якому випадку виплатила би йому компенсаційні виплати незалежно від дій відповідача, просив визнати недійсним договір про правову допомогу від 09 лютого 2016 року між ним та ФОП ОСОБА_1 з підстав, визначених статтею 233 ЦК України, як вчинений під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 20 жовтня 2020 року у складі судді Прохоренко В. В. у задоволенні позову ФОП ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано договір, укладений між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_1 09 лютого 2016 року, недійсним. Відмовляючи у задоволенні первісного позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав документального підтвердження витрат при наданні правової допомоги, доказів їх неминучості, а також розрахунку таких витрат. Задовольняючи зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що договір про надання правової допомоги вчинений ОСОБА_2 під впливом тяжких для нього обставин, а саме: тяжкі травми, біль, зміна звичного способу життя, інвалідність, неможливість працювати на судні, необхідність фінансування свого лікування та матеріального забезпечення сім'ї, що спонукало його укласти договір на вкрай невигідних умовах. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Херсонського апеляційного суду від 24 травня 2021 року рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 20 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове, яким позов ФОП ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 заборгованість з оплати послуг у розмірі 326 520,00 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що матеріалами справи підтверджено надання позивачем відповідачу послуг щодо отримання грошової компенсації у зв'язку з нещасним випадком під час виконання трудових обов'язків, із залученням на договірних засадах третіх осіб для виконання умов договору, а тому первісний позов слід задовольнити. Вирішуючи спір в частині зустрічних позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що встановлені судом обставини хоч і свідчать про існування у позивача за зустрічним позовом тяжких обставин під час укладання договору з ФОП ОСОБА_1, однак оспорюваний договір і був спрямований на надання постраждалій особі допомоги у правових та організаційних питаннях, які здійснювалися ФОП Болсуном та ОСОБА_3. При цьому ОСОБА_2 мав змогу не опікуватися ними, а присвятити всі свої сили відновленню стану здоров'я та очікувати отримання компенсаційних виплат від роботодавця. Крім того, сума винагороди позивача становить 20% від реально отриманої компенсації, сплаченої у зв'язку з нещасним випадком. Враховуючи викладене, сума отриманої винагороди ФОП ОСОБА_1 ставив у пряму залежність від виконаної роботи, внаслідок якої позивачем повинна була бути отримана максимальна сума компенсації. У випадку відсутності виплати компенсації, ФОП ОСОБА_1 був би позбавлений винагороди за проведену ним роботу, що свідчить про відсутність невигідних для позивача умов. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга мотивована тим, що ФОП ОСОБА_1 не надав жодних конкретних доказів виконання ним особисто саме тих дій, які визначені у пункті 1.1 договору від 09 лютого 2016 року. Вказаний договір був ним вчинений під впливом тяжких обставин. Суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин Закон України "Про захист прав споживачів", не звернув уваги на те, що позивач не надав усю необхідну інформацію про ціну та перелік його послуг, порядок і умови зміни вартості послуг за договором в залежності від фактичного обсягу наданої правової допомоги. Відзив на касаційну скаргу У вересні 2021 року від ФОП ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови. Вказує, що він надав достатні та належні докази виконанн ним умов договору. Посилання скаржника на положення Закону України "Про захист прав споживачів" є помилковими, оскільки позовні вимоги на підставі цього Закону ОСОБА_2 не заявлялися, останній посилався лише на те, що оспорюваний договір був вчинений ним під впливом тяжких обставин. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 10 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_2 працював моряком на борту судна "Atlantic Runner" (прапор - Мальта). 13 січня 2016 року під час виконання трудових обов'язків на борту судна "Atlantic Runner" ОСОБА_2 отримав виробничу травму, а саме ушкодження хребта, перелом правої руки, ушкодження меніску та лівого колінного суглобу та 15 січня 2016 року був госпіталізований у клініку м. Балтімор (штат Меріленд, Сполучені Штати Америки), де був прооперований і йому вживлені імпланти другого і п'ятого хребців. Після проведеного оперативного втручання для купірування сильного болю йому призначено медичні наркотичні препарати - "Оксикодон", "Сульфат Морфію". 27 січня 2016 року в супроводі лікарів медичних закладів м. Києва ОСОБА_2 літаком повернувся до м. Херсона і маючи тілесні ушкодження не міг вільно пересуватися, потребував сторонньої допомоги, подальшого лікування та реабілітації. 08 лютого 2016 року ОСОБА_2 видав нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважив ОСОБА_1 представляти його інтереси. Довіреність видана строком на три роки з правом повного або часткового передоручення повноважень (а. с.5 т.1). Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців, Витягу з реєстру платників єдиного податку ОСОБА_1 здійснює діяльність у сфері права - КВЕД 69.10, цей клас включає юридичне представництво та консультативні послуги. 09 лютого 2016 року між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги, за умовами якого ФОП ОСОБА_1 зобов'язався надати правову допомогу (юридичні та консультативні послуги) ОСОБА_2 в отриманні компенсації від судновласника/менеджера/оператора судна та будь-якої іншої особи, що має своїм обов'язком здійснити виплату грошової компенсації, у зв'язку з нещасним випадком в період роботи на "Atlantic Runner". Пунктом 1.1 договору визначено, що під правовою допомогою розуміється отримання консультації, виконання різних правових дій виконавця на його власний вибір, в тому числі, надання усних консультацій про можливі засоби та механізми отримання грошової компенсації, ведення переговорів від імені замовника з метою досудового врегулювання питання виплати грошової компенсації, підготовка і пред'являння претензій і позовних заяв, звернення від імені замовника із позовами в судові органи будь-якої держави, укладення від імені замовника та з його згоди мирових угод, направлених на отримання замовником грошової компенсації та другі дії. Необхідно вважати, що виконавець виконав свої зобов'язання перед замовником в повному обсязі та належним чином, якщо замовнику буде здійснена виплата грошової компенсації судновласником/менеджером/оператором судна, будь-якою іншою особою що має своїм обов'язком здійснити виплату грошової компенсації замовнику після укладення даного договору протягом 1 року. Згідно з пунктом 3.1 договору замовник здійснює оплату за послуги виконавця у розмірі 20% від реально отриманої компенсації, виплаченої йому у зв'язку з нещасним випадком. Пунктами 5.1.-5.3 договору виконавець наділяється правом від імені замовника виконувати будь-які правомірні дії в будь-яких підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форми власності, подавати і отримувати будь-які необхідні документи, підписувати позовні заяви і укладати мирові угоди зі згоди замовника, вести переговори, видавати довіреності для ведення судових справ третім особам. У випадку необхідності за вимогою виконавця замовник зобов'язується видати довіреність третій особі, вказаній виконавцем, з наділенням такої особи комплексом повноважень, передбачених пунктом 5.1 договору. Виконавець вправі від свого імені або від імені замовника залучати на договірних засадах третіх осіб для виконання умов цього договору. 09 лютого 2016 року ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір підряду за №2016/2-01, яким замовник ОСОБА_1 доручив підряднику ОСОБА_3 за завданням замовника виконати наступні види робіт, а саме: - аналіз документів, наданих замовником; - підготовка необхідних документів для стягнення невиплаченої суми компенсації для ОСОБА_2, внаслідок нещасного випадку під час та/або внаслідок його роботи на борту судна "Аtlantic Runner"; - ведення переговорів, листування із судновласниками, менеджерами судна, клубами взаємного страхування, кореспондентами, агентами, фондами та іншими особами з питань стягнення невиплаченої суми компенсації ОСОБА_2 внаслідок нещасного випадку; - підготовка та надання адресатам претензій, заяв, позовів, заяв про забезпечення позову, заяв з вимогою надати інформацію, що має відношення до справи, а також інших документів, - виконання інших доручень, що випливають з цього договору. Згідно з пунктом 2.1 договору замовник здійснює оплату в розмірі 10% від суми фактично виплаченої компенсації ОСОБА_2 внаслідок нещасного випадку під час та/або його роботи на борту судна "Аtlantic Runner". 09 лютого 2016 року ОСОБА_1, який діяв від імені ОСОБА_2, видано нотаріально посвідчену довіреність ОСОБА_3 для представлення інтересів ОСОБА_2. На підставі укладеного договору підряду та довіреності ОСОБА_3 за період з 11 лютого до 25 листопада 2016 року вела переговори шляхом листування електронною поштою з роботодавцем і страховою компанією ОСОБА_2. З цього листування вбачається, що воно велося англійською мовою з огляду на міжнародний характер трудових правовідносин та звичаї документообігу у морському судноплавстві, із наголошенням на вкрай важкому стані моряка та доповідях щодо проведених медичних заходів, необхідних для встановлення інвалідності і спонуканням роботодавця та страхової компанії до проведення компенсацій виплат на лікування постраждалого моряка. 30 травня 2016 року ОСОБА_2 був госпіталізований до травматологічного відділення Херсонської обласної клінічної лікарні, 04 червня 2016 року виписаний з лікарні та направлений на реабілітацію за індивідуальною програмою реабілітації інваліда №411 до ДП "Санаторій "Гопри". 25 травня 2016 року ОСОБА_2 встановлена третя група інвалідності загального захворювання. Відповідно до підпунктів 21.2-21.3, 24.1 Колективного договору, що укладений між компанією "Atlantic Runner Navigation Limited" та Чорноморською профспілкою моряків, моряк, якого було госпіталізовано за кордон через захворювання чи травму, має право на медичну допомогу (включаючи госпіталізацію) за рахунок компанії протягом такого часу, впродовж якого в такій допомозі є потреба чи доки моряка не буде відправлено до місця постійного мешкання. Моряк відправлений додому, не придатний до виконання своїх обов'язків внаслідок захворювання чи травми має право на медичну допомогу (включаючи госпіталізацію) за рахунок компанії, зокрема, в разі непрацездатності унаслідок травми, моряк отримує повну суму загальної заробітної плати протягом необхідного часу або повного одужання або офіційного визнання постійної втрати працездатності. Доказом права на продовження одержання медичної допомоги є подання задовільних медичних довідок, підписаних, де це необхідно, лікарем, призначеним компанією (пункт 21.4 колективного договору. ) Внаслідок нещасного випадку під час працевлаштування в компанії (мається на увазі постійна втрата працездатності) незалежно від того з чиєї вини це сталося, включаючи нещасні випадки, що трапляються під час подорожі, в результаті чого працездатність моряка зменшується має право на компенсацію у доповнення до допомоги за хворобою, відповідно до положень цього договору. 25 листопада 2016 року ОСОБА_2 було належним чином виплачено грошову компенсацію у розмірі 60 000 доларів США, з урахуванням ступеню втрати працездатності (згідно додатку 4 до колективного договору). Позиція Верховного Суду Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Щодо позовних вимог ФОП ОСОБА_1. За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, що регулюється Главою 63 ЦК України та загальними положенням про договір, передбаченими Главою 52 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Відповідно до статті 903 ЦК України визначено, що у разі, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (частина п'ята статті 626 ЦК України). Отже, договір про надання правової допомоги, як і будь-який договір про надання послуг, може бути оплатним або безоплатним. Положеннями статей 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За змістом статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Зважаючи на те, що ОСОБА_2 отримав грошову компенсацію внаслідок отриманих ним ушкоджень у розмірі 60 000 доларів США після укладення даного договору протягом одного року, однак ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором не виконав та не сплатив обумовлену суму винагороди, яка становить 20% від суми відшкодування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 грошової винагороди, передбаченої договором від 09 лютого 2016 року, у сумі 12 000 доларів США, що еквівалентно 326 520 грн. Доводи касаційної скарги про невиконання ФОП ОСОБА_1 умов договору є помилковими, оскільки спростовуються матеріалами справи. Так, за період з 11 лютого до 25 листопада 2016 року ОСОБА_3, яка діяла на підставі договору підряду та довіреності, виданої позивачем, вела переговори шляхом листування електронною поштою з роботодавцем і страховою компанією ОСОБА_2. З цього листування вбачається, що воно велося англійською мовою з огляду на міжнародний характер трудових правовідносин та звичаї документообігу у морському судноплавстві, із наголошенням на вкрай важкому стані моряка та доповідях щодо проведених медичних заходів, необхідних для встановлення інвалідності і спонуканням роботодавця та страхової компанії до проведення компенсацій виплат на лікування постраждалого моряка. При цьому правом залучати на договірних засадах третіх осіб для виконання договору про надання правової допомоги наділяє ФОП ОСОБА_1 пункт 5.3 цього договору. Виходячи із вищевикладеного, доводи касаційної скарги про те, що позивачем не вчинялося жодних дій для виконання укладеного між сторонами договору є помилковими. Щодо зустрічного позову ОСОБА_2. Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним. За правилом частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Згідно зі статтею 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17 (провадження №12-112гс18). Відповідно до частини першої статті 233 ЦК Україниправочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК Українита предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, на підставі зібраних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору про надання правової допомоги на підставі статі 233 ЦК України, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір укладений під впливом тяжкої для нього обставини, у цій справі під час хвороби, але на вкрай невигідних для нього умовах. Позивач, який оспорює правочин, мав довести, що за відсутності тяжкої обставини (хвороби) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. З матеріалів справи вбачається, що позивач за зустрічним позовом отримав серйозні травми внаслідок чого проходив тривале лікування, а у подальшому реабілітацію. Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_2 зазначав, що договір був підписаний у стані, коли його внутрішня воля сформувалася під впливом вкрай негативних чинників, таких як прийом наркотичних медичних препаратів та пригнічений морально-психологічний стан через отримані тяжкі травми, неможливості в подальшому працювати на судні. Разом з тим, встановлені судом обставини хоч і свідчать про існування у позивача за зустрічним позовом тяжких обставин під час укладання договору з ФОП ОСОБА_1, таких як травми, пригнічений морально-психологічний стан у зв'язку з отриманими травмами та неможливістю в подальшому працювати на судні, проте оспорюваний договір і був спрямований на надання постраждалій особі допомоги у правових та організаційних питаннях, які здійснювалися ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_3, при цьому ОСОБА_2 мав змогу не опікуватися ними, а присвятити всі свої сили відновленню стану здоров'я та очікувати отримання компенсаційних виплат від роботодавця. Крім того, колегія суддів також не може погодитися з твердженням позивача за зустрічним позовом про те, що договір укладено на вкрай невигідних для нього умовах. З оспорюваного договору вбачається, що сума винагороди відповідача становить 20% від реально отриманої компенсації, сплаченої у зв'язку з нещасним випадком. Як до укладення цього договору, так і під час його виконання (ведення переговорів), ОСОБА_2 не поніс жодних витрат на його виконання, тоді як ОСОБА_1 не мав жодних гарантій щодо отримання винагороди у зв'язку із виконанням договору. Враховуючи викладене, сума отриманої винагороди ФОП ОСОБА_1 ставив у пряму залежність від виконаної роботи, внаслідок якої позивачем повинна була бути отримана максимальна сума компенсації. У випадку відсутності виплати компенсації, ФОП ОСОБА_1 був би позбавлений винагороди за проведену ним роботу. При цьому зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації. Колегія суддів також зазначає про те, що після укладення договору та до моменту отримання компенсації ОСОБА_2 не ставилося питання про визнання договору недійсним внаслідок укладення його під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, він продовжував користуватися допомогою ФОП ОСОБА_1 і тільки після отримання належної йому компенсації відмовився виконувати умови договору та звернувся до поліції та суду. Доводи касаційної скарги про несправедливість умов договору є безпідставними, оскільки у позовній заяві ОСОБА_2 не наводить аргументів, які саме умови договору містять істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові 02 жовтня 2019 року у справі №635/8285/16-ц (позов про визнання недійсною угоду про реструктуризацію заборгованості за надані послуги з газопостачання та визнання недійсними умов договору про надання населенню послуг з газопостачання), від 19 травня 2021 року у справі №380/1066/19 (позов про визнання недійсним договору емфітевзису земельної ділянки), від 11 грудня 2018 року у справі №826/19299/15 (позов про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень), оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, які переглядав Верховний Суд, правовідносини не є подібними. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Клопотання про зупинення виконання постанови Херсонського апеляційного суду від 24 травня 2021 року задоволенню не підлягає, оскільки колегія суддів дійшла висновку про відхилення касаційної скарги та залишення оскаржуваного рішення суду без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Херсонського апеляційного суду від 24 травня 2021 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 грудня 2021 року м. Київ справа №161/11576/20 провадження №61-16766 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності. Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належить 5/6 частки будинковолодіння та земельної ділянки, розташованих по АДРЕСА_1. Повноцінно користуватись своїм нерухомим майном, зокрема послугами з водовідведення із належної їй частини житлового будинку, вона не може, оскільки відповідач, який є її братом, чинить їй перешкоди у користуванні системою каналізаційного водовідведення та каналізаційним колодязем (вигрібною ямою), який розташований на належній йому земельній ділянці по АДРЕСА_1, перекриваючи виток води з каналізаційної труби. Вищевказаний будинок, в якому вона проживає, не під'єднаний до міської централізованої системи водовідведення та каналізації і це не було передбачено під час його будівництва. У добровільному порядку згоди щодо користування системою каналізаційного водовідведення та каналізаційним колодязем вони дійти не можуть. З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд зобов'язати ОСОБА_2 не чинити їй перешкоди у користуванні приватною власністю, часткою житлового будинку, а саме ванною кімнатою і санвузлом, шляхом відкриття каналізаційної труби у каналізаційному колодязі (вигрібній ямі) та надання вільного доступу до вигрібної ями. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 червня 2021 року у складі судді Олексюка А. В. позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 системою каналізаційного водовідведення та каналізаційним колодязем (вигрібною ямою), які знаходяться на земельній ділянці кадастровий номер 0710100000:22:056:0027, площею 0,0258 га, що розташована по АДРЕСА_1, а саме: відкрити каналізаційну трубу, надати вільний доступ до системи каналізаційного водовідведення та каналізаційного колодязя (вигрібної ями). Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 840,80 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що система каналізаційного водовідведення та каналізаційний колодязь (вигрібна яма) були збудовані до набуття сторонами права власності на спадкове майно після смерті батьків, у тому числі для обслуговування успадкованого ними будинку по АДРЕСА_1, тому вказана система водовідведення є системою їх спільного користування, унаслідок чого жодна зі сторін не вправі чинити перешкоди іншій стороні у користуванні цією системою. ОСОБА_2 визнано факт перекриття каналізаційної труби, що веде від будинку ОСОБА_1 до вигрібної ями (каналізаційного колодязя), який перебуває у спільному користуванні сторін. Таким чином, обґрунтованими є вимоги позивачки про зобов'язання відповідача усунути їй перешкоди у користуванні системою каналізаційного водовідведення та каналізаційним колодязем (вигрібною ямою) шляхом відкриття каналізаційної труби і надання доступу до вищевказаної системи і колодязя (вигрібної ями). Відповідач не звертався до позивачки з вимогою про роз'єднання каналізаційної мережі, що об'єднує належні їм житлові будинки. Вимоги позивачки у частині зобов'язання відповідача усунути їй перешкоди у користуванні ванною кімнатою та санвузлом, що знаходяться в її будинку, є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 не доведено, що відповідачем чиняться їй перешкоди у користуванні таким приміщенням. Зобов'язання відповідача в усуненні перешкод у користуванні каналізаційною системою та каналізаційним колодязем (вигрібною ямою), що знаходиться у фактичному спільному користуванні сторін є належним способом захисту порушеного права позивачки. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення суду першої інстанції у частині задоволення позовних вимог скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1, якій належить на праві власності 5/6 частки житлового будинку по АДРЕСА_1, належними та допустимими доказами не довела, що вона є власником майна, про усунення порушень якого вона пред'явила позов, а саме каналізаційного колодязя (вигрібної ями), що розташована на земельній ділянці по АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_2. Таким чином, оскільки у позивачки при прийнятті спадщини на нерухоме майно та укладення з відповідачем відповідної нотаріально посвідченої угоди про добровільний розподіл цього майна не виникло право власності, чи право користування каналізаційним колодязем (вигрібною ямою), то відсутні правові підстави для задоволення її позову про усунення перешкод у користуванні цим майном. Суд послався на норми ЦК України, які регулюють захист права власності. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №161/11576/20 з Луцького міськрайонного суду Волинської області. У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що каналізаційний колодязь (вигрібна яма) був викопаний батьками позивачки та відповідача до набуття ОСОБА_2 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1, на якій він розташований. Система каналізаційного водовідведення житлового будинку по АДРЕСА_1 під'єднана до вищевказаного каналізаційного колодязя (вигрібної ями). Таким чином, каналізаційний колодязь (вигрібна яма) є системою спільного користування позивачки та відповідача, побудованим для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 і житлового будинку АДРЕСА_1. Отже, ОСОБА_2 безпідставно чиняться перешкоди позивачці у користуванні цим каналізаційним колодязем. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на його законність не впливають. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Судом установлено, що відповідно до копії нотаріально посвідченої угоди, укладеної 03 лютого 1998 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, сторони після прийняття спадщини, а саме: у рівних частках - 4/6 частки будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1; житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, домовились про те, що ОСОБА_1 відійшли 4/6 частки житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 відійшов житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. З вказаним розподілом спадкового майна без грошової компенсації сторони погодились, про що засвідчили свою згоду (а. с. 43). ОСОБА_1 є власником 5/6 частин житлового будинку (літер А-1) та земельної ділянки за кадастровий номер 0710100000:22:056:0028, площею 0,0142 га, які розташовані по АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 11 вересня 1986 року, витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 листопада 2017 року (а. с. 8-9). Згідно з копією технічного паспорту на вказаний житловий будинок 1/6 частки будинку АДРЕСА_1 володіє син відповідача - ОСОБА_2 (а. с. 11-14). Із схематичного плану земельної ділянки садибного (індивідуального) житлового будинку по АДРЕСА_1, встановлено, що земельна ділянка, на якій розташований будинок АДРЕСА_1 межує із земельною ділянкою, кадастровий номер 0710100000:22:056:0027, площею 0,258 га, на якій знаходиться житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 11 зворот). Відповідно до копії інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06 травня 2016 року житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 (а. с. 59-60). Згідно з технічною документацією із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості, державним актом на право власності на земельну ділянку від 19 листопада 2012 року серія ЯМ №383789, виданого на ім'я ОСОБА_2, схемою меж земельної ділянки відповідач є власником земельної ділянки, площею 0,0258 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована по АДРЕСА_1, на якій знаходиться належні йому житловий будинок, вигрібна яма та через яку проходить система каналізаційного водовідведення від житлового будинку АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1 (а. с. 22-23, 44-45). Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. У частинах першій та другій статті 321 ЦПК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно з частиною першою статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Аналіз положень статей 391, 396 ЦК України свідчить про те, що позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України). Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ураховуючи викладене, апеляційний суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не довела, що вона є власником майна, про усунення порушень якого пред'явила позов, а саме каналізаційного колодязя (вигрібної ями), що розташований на належній відповідачу на праві власності земельній ділянці по АДРЕСА_1. Отже, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що у ОСОБА_1 при прийнятті спадщини на нерухоме майно та укладення з відповідачем відповідної нотаріально посвідченої угоди про добровільний розподіл спадкового майна, згідно з яким позивачці передано у власність частку у житловому будинку АДРЕСА_1, не виникло право власності чи право користування каналізаційним колодязем (вигрібною ямою), таким чином, правові підстави для задоволення її позову про усунення перешкод у користуванні цим майном відсутні. Доводи касаційної скарги про те, що каналізаційний колодязь (вигрібна яма) був викопаний батьками позивачки та відповідача до набуття ОСОБА_2 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1, на якій він розташований, на увагу не заслуговують, оскільки не впливають на вирішення цієї справи, на захист права власності. Крім того, ОСОБА_1 згідно з копією нотаріально посвідченої угоди від 03 лютого 1998 року у добровільному порядку погодилась з розподілом спадкового майна. Посилання касаційної скарги на те, що каналізаційний колодязь (вигрібна яма) є системою спільного користування позивачки та відповідача, побудованою для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_1 і житлового будинку АДРЕСА_1, є безпідставними, оскільки належними та допустимими доказами не підтверджені, що є процесуальним обов'язком позивачки (статті 12, 81 ЦПК України). Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Д. Д. Луспеник
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 грудня 2021 року м. Київ справа №354/628/16-ц провадження №61-11108св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Управління державної архітектурно-будівельної інспекції в Івано-Франківській області, орган опіки і піклування в особі виконавчого комітету Яремчанської міської ради, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 25 березня 2020 року у складі судді Польської М. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 червня 2020 року у складі колегії суддів: Ясеновенко Л. В., Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст скарги У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, та ОСОБА_5 про знесення самочинного будівництва (господарської будівлі). Позовна заява мотивована тим, що вона є власником домоволодіння АДРЕСА _1 та власником земельної ділянки площею 0,14 га для обслуговування домоволодіння. Відповідачі, які є її сусідами, у квітні 2016 року на межі їх земельних ділянок знесли частину належної їй огорожі та розпочали будівництво сараю без жодних дозвільних документів, за що двічі були притягнути до адміністративної відповідальності. З червня 2016 року у збудованому сараї відповідачі утримують свиней, в результаті чого на подвір'ї та й у хаті неможливо знаходитись через сильний неприємний запах. Також існує небезпека забруднення довкілля, ґрунту та води. Посилаючись на вказані обставини просила суд визнати господарську споруду на участку Горби в с. Микуличин об'єктом самочинного будівництва та усунути перешкоди у користуванні будинком і подвір'ям шляхом знесення відповідачами самочинної господарської споруди сараю. Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанції Ухвалою Яремчанського міського суду від 27 червня 2018 року замінено первісного відповідача ОСОБА_5 на належних відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 25 березня 2020 року, залишеним без змін постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, у задоволені позову відмовлено. Суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не доведено те, що права позивача на користування її земельною ділянкою порушено господарською будівлею, що знаходиться на суміжній земельній ділянці, і що саме знесення об'єкта нерухомості є необхідним без вимоги про переобладнання такої споруди, у разі підтвердження порушення прав позивача. Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції. Аргументи учасників справи У липні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Касаційна скарга мотивована тим, що суди помилково не прийняли до уваги, що здійснення будівництва господарської споруди відбулося з порушенням, оскільки в судовому засіданні встановлено той факт, що органи управління ДАБІ на підставі невиконаного припису склали протокол на ОСОБА_5 про допущені порушення, зокрема проведення будівництва дерев'яної господарської будівлі без зареєстрованого повідомлення про початок будівельних робіт. У серпні 2020 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що обставини справи, на висновок у якій посилається позивач, не є подібними та не відповідають обставинам справи, яка розглядається. Оскаржені рішення ухваленні з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі №725/5630/15-ц). Фактичні обставини, встановлені судами Позивач є власником житлового будинку, загальною площею 164,4 кв. м, розташованого у АДРЕСА_2. Згідно з Державним актом на право приватної власності на землю серії IV-ІФ від 23 березня 1998 року №028744 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,14 га у с. Микуличин для обслуговування житлового будинку. Суміжним землекористувачем вказаної земельної ділянки до серпня 2017 року був ОСОБА_5, у власності якого перебувала земельна ділянка площею 0,4530 га За договором дарування земельної ділянки від 28 серпня 2017 року ОСОБА_5 подарував у спільну часткову власність ОСОБА_3 (1/3 частину) та ОСОБА_4 (2/3 частини) земельної ділянки площею 0,4530 га в с. Микуличин уч. Горби, що надана для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. У жовтні 2014 року ОСОБА_3 розпочав будівництво господарської споруди. У квітні 2016 році чоловік позивача - ОСОБА_7 звертався до Яремчанської міської ради, УДАБІ в Івано-Франківській області, Яремчанського ВП ГУНП відносно заборони відповідачам у користуванні під'їзною дорогою до господарства заявника, незаконного будівництва та можливої приватизації земельної ділянки відповідачами і встановлення факту пошкодження власності позивача? огорожі. На ці звернення подавалися відповіді, зокрема щодо початку проведення будівництва дерев'яної господарської споруди на стрічковому бетонному фундаменті та підтверджено факт наявності конфліктних відносин між рідними сестрами, в тому числі і стосовно меж суміжних земельних ділянок. На підставі звернення позивача до органів управління ДАБІ в області 05 квітня 2016 року складений протокол на ОСОБА_5 про допущені порушення, зокрема проведення будівництва дерев'яної господарської будівлі без зареєстрованого повідомлення про початок будівельних робіт. При цьому згідно Технічного паспорту на житловий будинок (інвентаризації майна) станом на червень 2017 року, господарська будівля дровітня площею 47 м 2, рік будівництва 1989, на бетоні, дерев'яна, є наявною. Висновком експерта №42/з будівельно-технічної експертизи від 05 липня 2019 року, виконаного по заяві ОСОБА_1, встановлено, що при проведенні будівництва дерев'яної господарської будівлі на стрічковому бетонному фундаменті розміром 4,84,2 м на участку Горби в с. Микуличин, ОСОБА_5 (первісним відповідачем) порушено вимоги ДБН 360-92* "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" п.3.24* в частині дотримання відстаней до межі суміжної земельної ділянки (існуючої огорожі) ОСОБА_1 на участку Горби в с. Микуличин, яка становить 45-50 см. від найбільш виступної конструкції стіни спорудженої будівлі. Згідно ситуаційної схеми земельної ділянки, виготовленої ФОП ОСОБА_8 у 2019 році на замовлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4, металева огорожа (зображена синім кольором) встановлена позивачем знаходиться на земельній ділянці відповідачів, а дерев'яна господарська споруда під літерою "Н" не знаходиться на межі земельної ділянки ОСОБА_1 чи біля такої межі. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У частині першій, четвертій, сьомій статті 376 ЦК України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Отже, у зв? язку з істотним відхиленням від проекту або порушенням будівельних норм право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають відповідні органи державної влади або місцевого самоврядування. Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред'явлено власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391, 396 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року у справі №725/5630/15-ц (провадження №61-20139св19), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, зазначено, що "юридичними фактами, які складають правову підставу знесення самочинного будівництва, є: істотне відхилення від проекту та/або істотне порушення будівельних норм і правил, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб; неможливість проведення перебудови або відмова особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, від її проведення. При вирішенні питання про те, чи є відхилення від проекту істотним і таким, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, необхідно з'ясовувати, зокрема, як впливає допущене порушення з урахуванням місцевих правил забудови, громадських і приватних інтересів на планування, забудову, благоустрій вулиці, на зручність утримання суміжних ділянок тощо. Під істотним порушенням будівельних норм і правил з огляду на положення Законів України "Про основи містобудування"; "Про архітектурну діяльність"; "Про регулювання містобудівної діяльності"; постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт" від 13 квітня 2011 року №466 необхідно розуміти, зокрема, недодержання архітектурних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших вимог і правил, а також зміну окремих конструктивних елементів житлового будинку, будівлі, споруди, що впливає на їх міцність і безпечність та загрожує життю й здоров'ю людини, тощо. Таким чином, за змістом ст. 376 ЦК України вимоги про знесення самочинного будівництва особа (власник) може заявити за умови доведеності факту порушення своїх прав самочинною забудовою. Такий висновок узгоджується з нормами ст. ст. 3, 15, 16, 391 ЦК України, ст. 3 ЦПК України, згідно з якими власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тому суд повинен встановити, чи були порушені або не визнані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Аналогічна правова позиція викладена у висновку Верховного Суду України, що викладений у постанові №6-180цс14 від 19 листопада 2014 року. Отже, побудова об'єкту нерухомості з істотним порушенням будівельних норм та правил є самостійною ознакою самочинного будівництва, а виникнення на нього права власності не позбавляє права зацікавленої особи, права якої порушено, на знесення такого будівництва та обов'язку особи, що здійснила таке будівництво його знесення при порушені прав інших осіб та при неможливості його перебудови. Оскільки, як встановлено судами, висновком судової будівельно-технічної експертизи №315 від 09 червня 2016 року визначені численні порушення при здійснені будівництва індивідуального житлового будинку за АДРЕСА_1 будівельних норм і правил, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у частині усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом знесення ОСОБА_2 житлового будинку на АДРЕСА_1, врахувавши при цьому роз'яснення, дані у судовому засіданні експертом, з яких вбачається, що привести у відповідність до норм ДБН будівництво на вул. Боярка не є можливим, оскільки у даному випадку необхідне капітальне руйнування частин приміщень, що призведе до повної його руйнації". У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Встановивши, що позивач не довела порушення її права користування земельною ділянкою збудованою господарською спорудою, яка розташована на суміжній земельній ділянці, суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами правового висновку, викладено в постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі №725/5630/15-ц, оскільки висновки судів в оскаржених судових рішеннях не суперечать висновкам щодо застосування норми права, викладених у зазначеній постанові, а висновок про знесення житлового будинку зроблений Верховним Судом за відмінних обставин справи, зокрема, за встановлення судами істотних порушень будівельних норм і правил; порушення прав власника квартири, розташованої на суміжній земельній ділянці; неможливості привести у відповідність до норм ДБН будівництва шляхом перебудови, що підтверджено висновком судової будівельно-технічної експертизи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 25 березня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар В. І. Крат
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 червня 2021 року м. Київ справа №713/1625/19 провадження №61-17115св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: Мигівська сільська рада Вижницького району Чернівецької області, управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 листопада 2019 року у складі судді Кибич І. А. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року у складі колегії суддів:Лисак, І. Н., Височанської Н. К., Владичана А. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи Мигівська сільська рада Вижницького району Чернівецької області, управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області, про усунення перешкод у користуванні автомобільною дорогою, знесення самочинних будівель та споруд. Позовна заява мотивована тим, що з 1993 року вона проживає по АДРЕСА_1 у житловому будинку, який належав ОСОБА_4, після смерті якої належав ОСОБА_5, а тепер на праві власності належить їй. Житловий будинок побудований у 1958 році. З моменту побудови житлового будинку і до цього часу під'їзд до її житлового будинку здійснювався з АДРЕСА_1 повз домогосподарство ОСОБА_2, яке розташоване на АДРЕСА_2, що відображено у генеральному плані с. Мигове, Вижницького району Чернівецької області. Але орієнтовно у 1985 році поза дорогою, яка пролягає АДРЕСА_1, ОСОБА_6 (на даний час помер), який був чоловіком ОСОБА_7 самовільно на земельній ділянці сільської ради, яка не надавалася йому у власність чи у користування, збудував підвал (на плані позначений як Пд. ), який майже не заважав пересуватися автомобільною дорогою, яка пролягала вулицею Чапаєва. У 2010-2011 роках ОСОБА_7 добудувала, реконструювала вхід до підвалу таким чином, що підвал почав виступати на дорогу та заважати руху по дорозі. ОСОБА_2 на земельній ділянці, яка належала та належить сільській раді самовільно збудувала поза дорогою (поруч з підвалом) літню кухню літ. З, яка зайняла частину дороги (АДРЕСА_1) та ускладнила проїзд нею. Надалі, орієнтовно у 2010-2011 роках ОСОБА_2 на земельній ділянці, яка належала та належить сільській раді, самовільно збудувала поза дорогою (поруч з літньою кухнею) гараж літ. Ж, який зайняв частину дороги (АДРЕСА_1) та ускладнив проїзд нею. Також орієнтовно у 2010-2011 роках ОСОБА_2 самовільно здійснила реконструкцію будівлі, яка на плані позначена літ. Б Пдж, зокрема розширила цю будівлю у бік АДРЕСА_1 орієнтовно на 3,5 м, добудувала другий поверх. Орієнтовно у 2011-2012 роках ОСОБА_7 уздовж АДРЕСА_1 у напрямку від домогосподарства ОСОБА_8 до її домогосподарства збудувала огорожу, яка на декілька метрів розширила володіння ОСОБА_7 і частково пролягла вулицею Чапаєва. Зокрема, біля будинку літ. Б огорожа зміщена у бік АДРЕСА_1 на 2-3 м від огорожі, яка була до 2011-2012 року. Факт самочинного будівництва вказаних будівель і споруд також підтверджується матеріалами справи про адміністративне правопорушення за статтею 96 КУпАП, яка була закрита за нереабілітуючих підстав (скасування акта, який встановлював адміністративну відповідальність). Оригінали матеріалів справи про адміністративне правопорушення зберігаються в Управлінні державного архітектурно-будівельного контролю у Чернівецькій області. Дані технічного паспорта щодо року побудови спірних будівель і споруд записані у технічний паспорт лише 15 вересня 2017 року (дата виготовлення технічного паспорта) зі слів замовника технічного паспорта і не відповідають дійсності. Також факт самочинного будівництва підтверджується даними плану забудови садиби, затвердженого архітектором Вижницького району 01 листопада 1973 року, актом про відведення в натурі присадибної земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку, затвердженим архітектором Вижницького району 01 листопада 1973 року, які не відповідають даним технічного паспорта на житловий будинок ОСОБА_7, який розташований на АДРЕСА_2. У грудні 2017 року - січні 2018 року ОСОБА_7, ОСОБА_3 (син), ОСОБА_9 (невістка) самовільно, всупереч встановленому законодавством порядку, загородили їй та всім іншим людям проїзд та прохід вулицею Чапаєва до її житлового будинку: поперек АДРЕСА_1 встановили металеву сітку, яка кріпиться до залізних стовпів, що закопані в землю, а поруч встановлено огорожу з бляхи, яка кріпиться до сітки та стовпів. У зв'язку з перекриттям вул. Чапаєва позивач не може привезти до себе додому сіно, дрова, не може обробити земельну ділянку за допомогою сільгосптехніки. Перекриття унеможливлює під'їзд машини швидкої допомоги, що створює загрозу для її здоров'я та життя, оскільки вона є особою з інвалідністю III групи загального захворювання. Самоправні дії відповідача завдають їй та її інтересам значної шкоди, яка полягає у порушенні її прав щодо користування дорогою загального користування, а саме АДРЕСА_1, що, у свою чергу, порушує її житлові, соціальні права, право на належну своєчасну медичну допомогу тощо. З урахуванням уточнення позовних вимог просила суд зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні автомобільною дорогоюна АДРЕСА_1, шляхом знесення самовільно встановленої металевої огорожі (металічна сітка, яка кріпиться до залізних стовпів, що закопані в землю, а поруч встановлено огорожу з бляхи, яка кріпиться до сітки та стовпів) та забезпечити вільний проїзд і прохід вулицею Чапаєва та зобов'язати ОСОБА_7 знести за свій рахунок самочинно збудовані житловий будинок літ. Б Пдж, підвал Пд, літню кухню літ. З, гараж літ. Ж, на АДРЕСА_2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року, позов задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні автомобільною дорогою ОСОБА_1, яка пролягає по АДРЕСА_1, шляхом знесення самовільно встановленої металевої огорожі. В решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, про часткове задоволення позову, у зв'язку із тим, що зведена огорожа (паркан) на проїзді вулицею Чапаєва обмежує ОСОБА_1 у праві вільного доступу до її земельної ділянки та житлового будинку, оскільки встановлений на ділянці загального користування паркан ускладнює прохід, проїзд до об'єктів нерухомості позивача. Узагальнені доводи касаційної скарги У листопаді 2020 року ОСОБА_10, який діє в інтересах ОСОБА_3, подав касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суди порушили пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України, зазначивши, що суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки особи, що не була залучена до участі у справі. Зазначали, що на час розгляду справи судами, власником домоволодіння на АДРЕСА_2, були ОСОБА_2 і ОСОБА_3. Доводи інших учасників справи У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскільки ОСОБА_3 знав про наявність позову, проте не скористався своїм процесуальним правом та не заявив клопотання про його залучення. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №713/1625/19, витребувано її з Вижницького районного суду Чернівецької області. Фактичні обставини справи, встановлені судом Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 27 липня 2018 року та постановою Чернівецького апеляційного суду від 04 грудня 2018 року встановлені такі обставини: відсутність у ОСОБА_2 належним чином оформленої технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі. Рішенням Мигівської сільської ради 37 сесії 7 скликання №827-37/19 від 20 вересня 2019 року ОСОБА_2 відмовлено в затвердженні технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_2, площею 0,2262 га, кадастровий номер 7320585000:01:004:0971, у зв'язку з невідповідністю технічної документації із землеустрою, містобудівній документації (генеральному плану с. Мигове, Вижницького району Чернівецької області). Генеральним планом с. Мигове, Вижницького району Чернівецької області передбачено проїзд (дорога) через земельну ділянку кадастровий номер 7320585000:01:004:0971, яка розташована в АДРЕСА_2 та до сусідніх земельних ділянок, до земельної ділянки кадастровий номер 7320585000:01:004:0257, є одна існуюча дорога, яка передбачена генеральним планом с. Мигове Вижницького район у Чернівецької області що підтверджується відповіддю Вижницької районної державної адміністрації Чернівецької області від 03 липня 2018 року №63. Комісією Мигівської сільської ради неодноразово було здійснено обстеження домогосподарства ОСОБА_2 та встановлено, що дорога на АДРЕСА_1 проходить біля господарства ОСОБА_2, де будинок знаходиться з лівої сторони дороги, стоїть загорожа та ворота до будинку, а частина господарських будівель добудована через дорогу з правої сторони. Дорога до господарства громадянки ОСОБА_1 перегороджена ОСОБА_3, який проживає у житловому будинку ОСОБА_2. Дана дорога являється єдиним під'їздом до господарства ОСОБА_1 якою користувалися: мати її покійного чоловіка та ОСОБА_1 з чоловіком, дата будівництва їхнього будинку 1958 рік, що підтверджується актами обстеження земельної ділянки від 11 грудня 2017 року, 03 квітня 2018 року, 20 вересня 2019 року. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до пункту "г" частини першої статті 96, частини другої статті 95 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землекористувачі зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а у випадку їх порушення - підлягають відновленню. Відповідно до частин першої та другої статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення, тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду. Згідно статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельних ділянок - це будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж в натурі (на місцевості) та одержання документа, що посвідчує право на неї і його державної реєстрації. Відповідно до статей 318, 319, 321, 391 ЦК України власник земельної ділянки як власник нерухомого майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначені норми матеріального права визначають право власника вимагати будь-яких усунень порушень його права власності від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми, є наявність у позивача права власності та встановлених судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав. Відповідно до вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Зі змісту уточненої позовної заяви вбачається, що позивач просив: зобов'язати ОСОБА_1, зокрема, знести самовільно встановлену металеву огорожу, що перешкоджає вільному проїзду по АДРЕСА_1 та забезпечити вільний проїзд і прохід по АДРЕСА_1. Судами встановлено, що ОСОБА_1 в супереч закону позбавлена можливості проїзду автомобільним транспортом до належного їй будинку через ділянку, яка належить Мигівській сільській раді, та яка є основним під'їздом до її житлового будинку. Зазначені обставини відповідачем не спростовано. Факт встановлення огорожі підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Таким чином колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанції про те, що права позивача через встановлення відповідачем металевої огорожі є порушеними, оскільки створюють триваючі перешкоди в користуванні дорогою до будинку позивача. Таке триваюче порушення є підставою для застосування статті 391 ЦК України. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо незалучення до участі у справі як відповідача ОСОБА_3, оскільки суд замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача саме за клопотанням позивача, проте ним не було подано такого клопотання до суду першої інстанції. Крім того, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку, що зобов'язання знести об'єкт самочинного будівництва лише одного із співвласників, не впливає на права ОСОБА_3 володіти, користуватися та розпоряджатися самочинно збудованою огорожею, оскільки таких прав він не набув. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 листопада 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова Є. В. Коротенко В. М. Коротун
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №346/5751/16-ц провадження №61-13472св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Коломийська міська рада Івано-Франківської області, представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю Коломийської міської ради Івано-Франківської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області, у складі судді П'ятковського В. І., від 29 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Василишин Л. В., Матківського Р. Й., Максюти І. О., від 04 серпня 2020 року. Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Коломийської міської ради Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю Коломийської міської ради Івано-Франківської області, про знесення самочинного будівництва, визнання нечинними рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки та договорів купівлі-продажу земельної ділянки. Свої вимоги позивач мотивував тим, що згідно договору дарування від 22 квітня 1997 року він є власником цілісного майнового комплексу по АДРЕСА_1. Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 12 вересня 1997 року йому в постійне користування передана земельна ділянка за цією ж адресою для обслуговування майнового комплексу. Зазначав, що протягом тривалого часу зі сторони суміжних землекористувачів та міської ради вчиняються дії, що порушують його право користувача земельною ділянкою. Так, на земельних ділянках, що межують із належною йому земельною ділянкою, були розміщені тимчасові споруди, встановлення яких було з ним погоджено, проте згодом вони були демонтовані. Позивач стверджував, що 14 травня 2016 року на суміжній земельній ділянці відповідачами розпочато будівництво з порушенням будівельних правил та норм, таке будівництво здійснюється за межами червоної лінії, що розділяє територію забудови та територію іншого призначення, захопило тротуар та в подальшому може перешкоджати вільному руху пішоходів. Враховуючи те, що зазначене будівництво порушує його права, як суміжного землекористувача, він звернувся із скаргою до контролюючого органу, і за результатами перевірки було встановлено, що будівельні роботи по АДРЕСА_1 не проводяться. Однак, після завершення перевірки будівельні роботи продовжились. На його запити жодний компетентний орган не надав інформації про те, що відповідачі мають в наявності дозвільні документи для проведення будівельних робіт, а тому, на думку позивача, будівництво є самочинним та підлягає знесенню. В процесі розгляду справи на підставі рішень Коломийської міської ради Івано-Франківської областіміж відповідачами та Коломийською міською радою Івано-Франківської областібуло укладено договори купівлі-продажу земельних ділянок, які позивач вважає такими, що підлягають визнанню недійсними. Із урахуванням зазначеного, позивач остаточно просив суд позов задовольнити: зобов'язати фізичну особу-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_3 знести незаконно побудований з грубим порушенням будівельних норм об'єкт нерухомості - магазин по АДРЕСА_2; зобов'язати ФОП ОСОБА_2 знести незаконно побудований з грубим порушенням будівельних норм об'єкт нерухомості - міні-маркет по АДРЕСА_1; визнати незаконним та скасувати рішення Коломийської міської ради від 27 грудня 2000 року №361 "Про надання земельних ділянок в оренду" зі всіма змінами та доповненнями в частині передачі ФОП ОСОБА_2 в оренду земельної ділянки площею 100 кв. м по АДРЕСА_1; визнати незаконним і скасувати рішення Коломийської міської ради від 07 травня 2008 року №1195-27/2008 зі всіма змінами та доповненнями про продовження терміну оренди земельної ділянки площею 100, 85 кв. м по АДРЕСА_2 ФОП ОСОБА_3; визнати нечинним пункт 6 рішення Коломийської міської ради від 21 жовтня 2009 року №2360-42/2009; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений Коломийською міською радою з ФОП ОСОБА_2 щодо земельної ділянки площею 100 кв. м по АДРЕСА_1; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений Коломийською міською радою з ПП ОСОБА_3 щодо земельної ділянки площею 100, 85 кв. м по АДРЕСА_2; скасувати рішення Коломийської міської ради №1939-25/2017 від 12 жовтня 2017 року "Про надання дозволу на викуп земельної ділянки несільськогосподарського призначення на АДРЕСА_2"; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між Коломийською міською радою та ОСОБА_3 26 грудня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Галян Г. М. за реєстровим №2170; скасувати рішення Коломийської міської ради №1938-25/2017 від 12 жовтня 2017 року "Про надання дозволу на викуп земельної ділянки несільськогосподарського призначення на АДРЕСА_1"; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між Коломийською міською радою та ОСОБА_2 26 грудня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Галян Г. М. за реєстровим №2172. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги в частині знесення самочинного будівництва до задоволення не підлягають, оскільки ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2017 року у справі №876/9917/17, яка має преюдиційне значення, встановлено, що будівництво спірного нерухомого майна здійснювалося у відповідності до містобудівних умов та обмежень земельної ділянки, плану зонування територій, відповідно до вимог містобудівної документації, а наміри забудови відповідають положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні. Відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання нечинними рішень Коломийської міської ради Івано-Франківської області, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду належних доказів того, що він на дату прийняття оспорюваних рішень міської ради був суміжним землекористувачем щодо земельних ділянок, власниками яких на цей час є відповідачі. Крім того, приймаючи оспорювані рішення, Коломийська міська рада діяла в межах повноважень, у відповідності до вимог статті 29 Закону України "Про місцеве самоврядування", статті 33 Закону України "Про оренду землі". Відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки оспорювані рішення міської ради є законними, а правомірність договору оренди землі безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий договір укладений, тому відсутні підстави для визнання недійсним договорів оренди землі. Відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, суд першої інстанції виходив з того, що договори купівлі-продажу земельних ділянок укладені на підставі законних рішень Коломийської міської ради Івано-Франківської області і у відповідності до вимог земельного та цивільного законодавства, що регулює ці правовідносини. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 листопада 2019 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його прав оспорюванимирішеннями Коломийської міської ради, договорами оренди земельної ділянки та договорами купівлі-продажу земельної ділянки, не надав належних доказів, які б підтверджували, що він є користувачем суміжної земельної ділянки, а дії відповідачів порушують його права чи норми чинного законодавства. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 02 вересня 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення його позову. Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2020 року у справі №187/687/16-а (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Також ОСОБА_1 вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо припинення права користування земельною ділянкою у випадку відчуження частини нерухомого майна та не оформлення прав на цю ділянку. Заявник стверджує, що суди при вирішенні спору не надали належної оцінки наявним у справі доказам, а послалися на непідтверджені факти, що призвело до неправильного вирішення спору. Позивач стверджує, що з 1997 року він є власником цілісного майнового комплексу, що знаходиться по АДРЕСА_1. Вказує, що протягом тривалого часу зі сторони суміжних землекористувачів та міської влади вчиняються дії, що порушують його права не лише як орендаря, але й як члена територіальної громади м. Коломия. На суміжних земельних ділянках здійснюється незаконне будівництво, яке виходить за межі червоних ліній. Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_5 користуються суміжними земельними ділянками на підставі договорів оренди земельних ділянок, укладених із Коломийською міською радою Івано-Франківської області. Договори оренди укладені відповідачами із численними порушеннями, без погодження меж із суміжним землекористувачем. Позивач зазначає, що сторони не дотримуються умов договорів оренди, чим порушують його права. Рішення Коломийської міської ради щодо надання ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в оренду земельних ділянок зі всіма змінами та доповненнями вважає незаконними, а укладенні на їх виконання договори оренди такими, що підлягають визнанню недійсними. Заявник також стверджує, що відповідачам було відчужено частину земельної ділянки, до якої входить частина тротуару, що порушує права усіх мешканців територіальної громади м. Коломия, а отже призводить і до порушення його особистих прав. Жодних доказів, які б спростовували факт передачі у власність земельної ділянки, яка є частиною тротуару (пішохідної зони), відповідачами надано не було. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Коломийської міської ради Івано-Франківської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю Коломийської міської ради Івано-Франківської області, про знесення самочинного будівництва, визнання нечинними рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними договорів оренди земельної ділянки та договорів купівлі-продажу земельної ділянки призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи осіб, які подали відзив (пояснення) на касаційну скаргу У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 посилається на те, що позивач не надав належних доказів порушення його прав, він не являється ані власником майнового комплексу, ані земельної ділянки, на якій він розташований. У 2015 році ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність. Позивачем не наведено обґрунтованих аргументів на підтримку того, що договір оренди земельної ділянки, укладений між ОСОБА_2 та Коломийською міською радою, суперечить вимогам законодавства. Сам по собі факт непогодження меж земельної ділянки із суміжним землекористувачем не є підставою для скасування правовстановлюючих документів, якщо права суміжного землекористувача не були порушені. Вказує, що спірні об'єкти нерухомості не знаходяться на тротуарі загального користування, не перешкоджають вільному проходу пішоходів. У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 посилається на те, що позивач не є власником майнового комплексу, а також суміжної земельної ділянки, на якій він розташований, вважає, що права позивача не можуть вважитись порушеними. У поданих поясненнях на відзиви відповідачів ОСОБА_1 посилається на те, що їх доводи не спростовують аргументів касаційної скарги. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно договору дарування від 22 квітня 1997 року ОСОБА_1 набув право власності на цілісний майновий комплекс по АДРЕСА_1. Згідно державного акту на право постійного користування землею від 12 січня 1998 року, який виданий на підставі рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області №185 від 12 вересня 1997 року, ОСОБА_1 надана у постійне користування земельна ділянка площею 0,64458 га для обслуговування майнового комплексу по АДРЕСА_1. Пунктом 1 рішення виконавчого комітету Коломийської міської ради Івано-Франківської області №301 від 17 вересня 2002 року "Про переобладнання приміщень в заклади комерційного призначення, спортивний зал, об'єднання квартир" ОСОБА_1 надано дозвіл на переобладнання цілісного майнового комплексу на будівництво магазину-критого ринку. Пунктом 5 рішення виконавчого комітету Коломийської міської ради Івано-Франківської області №393 від 17 грудня 2002 року "Про розгляд заяв громадян з питань індивідуального будівництва" ОСОБА_1 наданий дозвіл подарувати ОСОБА_6 незакінчений будівництвом магазин-критий ринок. Відповідно до договору дарування незавершеного будівництвом магазину-критого ринку від 04 лютого 2003 року ОСОБА_7 подарував ОСОБА_6 незавершений будівництвом магазин-критий ринок по АДРЕСА_1. Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 29 січня 2004 року ОСОБА_6 є власником нежитлової будівлі (критий ринок) по АДРЕСА_1. Згідно з інформаційною довідкою Реєстру прав власності на нерухоме майно від 16 вересня 2016 року власником нежитлової будівлі (критий ринок) по АДРЕСА_1 є ОСОБА_6. Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області №361 від 27 грудня 2000 року надано в оренду земельні ділянки для комерційного використання, зокрема, ОСОБА_2 площею 100 кв. м по АДРЕСА_1 строком на 25 років. Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області №1195-27/2008 від 07 травня 2008 року надано дозвіл на продовження терміну оренди на 5 років ОСОБА_3 на використання земельної ділянки загальною площею 100, 85 кв. м по АДРЕСА_2 для комерційного використання - встановлення та обслуговування торгового павільйону з оплатою орендної плати. Згідно договору оренди землі від 02 лютого 2009 року, укладеного між Коломийською міською радою Івано-Франківської області та ОСОБА_3, останній передано в строкове платне користування земельну ділянку площею 100, 85 кв. м для комерційного використання - встановлення та обслуговування торгового павільйону по АДРЕСА_2. Пунктом 6 рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області №2360-42/2009 від 21 жовтня 2009 року внесено зміни до пункту 1 рішення міської ради від 07 травня 2008 року №1195-27/2008, де слова "на продовження терміну оренди на 5 років" змінено на слова "на продовження терміну оренди на 25 років", а слова "для комерційного використання - встановлення та обслуговування торгового павільйону" змінено на слова "для комерційного використання - будівництва та обслуговування магазину". Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 12 жовтня 2017 року №1938-25/2017 надано дозвіл ОСОБА_2 на передачу шляхом викупу земельної ділянки несільськогосподарського призначення (кадастровий номер 2610600000:19:002:0163) площею 0,0100 га по АДРЕСА_1 із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування міні-маркет-кафе за рахунок орендованої земельної ділянки, наданої в оренду згідно рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 27 грудня 2000 року №361 та згідно рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 29 липня 2009 року №2233-41/2009. Рішенням Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 12 жовтня 2017 року №1939-25/2017 надано дозвіл ОСОБА_3 на передачу шляхом викупу земельної ділянки несільськогосподарського призначення (кадастровий номер 2610600000:19:002:0022) площею 0,0101 га по АДРЕСА_2 із цільовим призначенням для комерційного використання - будівництва та обслуговування магазину за рахунок орендованої земельної ділянки, наданої в оренду згідно рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 07 травня 2008 року №1195-27/2008 та згідно рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області від 21 жовтня 2009 року №2360/42/2009. Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 грудня 2017 року, укладеного між Коломийською міською радою Івано-Франківської області та ОСОБА_2, остання купила земельну ділянку несільськогосподарського призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, площею 0,01 га, кадастровий номер 2610600000:19:002:0163 по АДРЕСА_1. Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 грудня 2017 року, укладеного між Коломийською міською радою Івано-Франківської області та ОСОБА_3, остання купила земельну ділянку несільськогосподарського призначення для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, площею 0,0101 га, кадастровий номер 2610600000:19:002:0022 по АДРЕСА_2. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду із цим позовом, позивач посилався на те, що діями відповідачів щодо укладення вказаних вище договорів оренди земельних ділянок, укладенням договорів купівлі-продажу земельних ділянок по АДРЕСА_1 площею 0, 0100 га та по АДРЕСА_2 площею 0, 0101 га, здійсненням самочинного будівництва на них порушуються його права, як суміжного землекористувача, оскільки він, у відповідності до рішення Коломийської міської ради від 12 вересня 1997 року є користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1 площею 0,64458 га. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Згідно частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Як встановлено судами попередніх інстанцій, на підставі рішення Коломийської міської ради Івано-Франківської області №185 від 12 вересня 1997 року та державного акту на право постійного користування землею від 12 січня 1998 року ОСОБА_1 була надана у постійне користування земельна ділянка площею 0,64458 га для обслуговування майнового комплексу по АДРЕСА_1, що належав позивачу на підставі договору дарування від 22 квітня 1997 року. В подальшому ОСОБА_1 отримав дозвіл на переобладнання цілісного майнового комплексу на будівництво магазину-критого ринку. 04 лютого 2003 року ОСОБА_1 подарував незавершений будівництвом магазин-критий ринок по АДРЕСА_1, площа якого складає 798, 5 кв. м, ОСОБА_6. Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 29 січня 2004 року ОСОБА_6 є власником нежитлової будівлі (критий ринок) по АДРЕСА_1. Згідно з інформаційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 16 вересня 2016 року власником нежитлової будівлі (критий ринок) по АДРЕСА_1 є ОСОБА_6. Відповідно до частини другої статті 377 ЦК України (у редакції чинній на момент набуття ОСОБА_6 права власності на вказану нежитлову будівлю) якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Згідно частин першої, другої статті 120 ЗК України (у редакції чинній на момент набуття права власності ОСОБА_6 вказаної нежитлової будівлі) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки. Відповідно до частини другої статті 120 ЗК України (у чинній редакції) якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У постанові від 12 жовтня 2016 року №6-2225цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що норма статті 120 ЗК України і статті 377 ЦК України закріплює загальний принцип цілісності (єдності юридичної долі) об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю та споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного й цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. Відповідно до статтей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивач не довів порушення його цивільних прав діями відповідачів щодо укладення зазначених вище договорів оренди суміжних земельних ділянок, укладенням договорів купівлі-продажу земельних ділянок по АДРЕСА_1 і АДРЕСА_2 площею 0, 0100 га та 0, 0101 га, оскільки фактичним користувачем земельної ділянки площею 0,64458 га, у відповідності до положень частини другої статті 377 ЦК України, частин першої, другої статті 120 ЗК України, є ОСОБА_6, яка набула право власності на нежитлову будівлю (критий ринок), а відповідно й право користування земельною ділянкою для обслуговування нежитлової будівлі. Позивачем не надано належних доказів, які б вказували на протилежне, або ж доказів перебування у його власності споруд, будівель (або їх частини) на земельній ділянці площею 0,64458 га, яка є суміжною з земельними ділянками, власниками яких є ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Неоформлення ОСОБА_6 права користування земельною ділянкою площею 0,64458 га не спростовує правильності висновків судів попередніх інстанцій. Позивач не надав належних доказів, які б доводили, що рішення Коломийської міської радищодо передачі відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в оренду та в подальшому у власність спірних земельних ділянок негативно вплинуло на його цивільні права, за захистом яких він звернувся до суду. Доказів того, що передача у власність відповідачам земельних ділянок призвела до обмеження користування тротуаром позивачем надано не було. Порушення відповідачами будівельних норм, санітарно-гігієнічних норм та правил, протипожежних та інших норм позивачем також не доведено. Вказаним обставинам надана належна оцінка судами попередніх інстанцій, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Із урахуванням викладеного, слід дійти висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами порушення його цивільних прав внаслідок винесення оспорюваних рішень Коломийської міської ради, укладення договорів оренди земельних ділянок та договорів купівлі-продажу земельних ділянок. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до правовідносин нормиматеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Висновки судів першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду, які висловлені у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2020 року у справі №187/687/16-а. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №756/6840/16 провадження №61-4435св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи за первісним позовом: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, департамент архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві, Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація, учасники справи за зустрічним позовом: позивач - ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Київська міська рада, Департамент архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві, Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року в складі судді Луценка О. М. та на постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року в складі колегії суддів Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В., ВСТАНОВИВ: Історія справи У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання будівлі самочинним будівництвом та зобов'язання вчинити дії. Позов мотивував тим, що йому належить 1/5 частка в праві спільної часткової власності на домоволодіння по АДРЕСА_1. Іншими співвласниками домоволодіння є: ОСОБА_2 (1/6 частка), ОСОБА_5 та ОСОБА_5 (2/5 частки) та ОСОБА_3 (7/30 частки). Зазначав, що порядок користування домоволодінням встановлено між його співвласниками на підставі договору від 08 грудня 1992 року, за яким ОСОБА_2 користується літньою кухнею (сарай) під літ. "Д " та гаражем літ. "У". Указував, що зазначені споруди є самочинним будівництвом, при цьому на момент звернення до суду з позовом будівля під літ. "Д " переобладнана ОСОБА_2 під житловий будинок, в якому наявні всі ознаки житлової будівлі, зокрема, енерго-, водо- та газопостачання. Зазначав, що у відповідності до висновку судової земельно-технічної експертизи від 29 лютого 2016 року №5272/15-41 будівля під літ. "Д " частково знаходиться за межами земельної ділянки по АДРЕСА_1. Позивач уважає, що наявні всі підстави для визнання споруд з літ. "Д " та "У" самочинним будівництвом, оскільки вони збудовані без відповідного дозвільного документу на земельній ділянці, яка не була відведена співвласникам домоволодіння по АДРЕСА_1 для цієї мети. Вказував, що наявність зазначених споруд порушує його права як співвласника домоволодіння на визначення порядку користування земельною ділянкою. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог ОСОБА_1 просив визнати будівлю літ. "Д " та гараж літ. "У", які розташовані на земельній ділянці по АДРЕСА_1, самочинним будівництвом та зобов'язати ОСОБА_2 знести за власний рахунок вказані споруди й привести земельну ділянку в попередній стан, який існував до зведення будівель під літ. "Д " та літ. "У". У липні 2016 року ОСОБА_2 звернувся з зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_5 про зобов'язання вчинити дії. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що за даними технічного паспорту на домоволодіння воно має самочинні будівлі, переобладнані та зведені ОСОБА_1 і ОСОБА_5, які в разі задоволення первісного позову також мають бути знесені за рахунок відповідачів. ОСОБА_2 просив суд зобов'язати ОСОБА_5 за власний рахунок знести будинок літ. "Б " кв. 6, будинок літ. "Б " кв. 7; прибудову літ. "а1"; прибудову літ. "а7", житлову прибудову літ. "Б1", веранду літ. "Б", тамбур літ. "б1", гараж літ. "Ц", навіс літ. "Ш". Також просив зобов'язати ОСОБА_1 за власний рахунок знести прибудову літ. "а7" та прибудову літ. "а6". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач ОСОБА_1 не надав суду належних та допустимих доказів того, що будівля під літ. "Д " та будівля під літ. "У", що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, є самочинним будівництвом. Суд також зазначив, що ОСОБА_1 не мотивував, яким чином наявність указаних будівель порушує його права як співвласника домоволодіння. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не довів, що існування спірних будівель і споруд, якими користуються ОСОБА_1 та ОСОБА_5, порушує його права. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Апеляційний суд виходив із того, що сарай під літерою "Д " та вбиральня під літерою "У" зазначені у правовстановлюючих документах, а тому суд першої інстанції зробив правильний висновок, що вказані об'єкти не можуть бути визнані самочинним будівництвом. Доводи ОСОБА_1 про те, що сарай у подальшому був переобладнаний відповідачем під житловий будинок, апеляційний суд відхилив, зазначивши, що знесення самочинного об'єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника. Суд апеляційної інстанції також установив, що будівля під літ. "Д" частково знаходиться на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, що не була залучена судом першої інстанції до участі в справі. При цьому апеляційний суд уважав, що зазначене порушення норм процесуального права не призвело до неправильного вирішення спору по суті. Аргументи учасників справи 06 березня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, в якій просить їх скасувати в частині відмови в задоволенні первісного позову як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди прийняли до уваги окремі подані відповідачем документи, в яких будівлі під літ. "Д " та літ. "У" не зазначені як самочинні, однак не мотивували відхилення поданих позивачем доказів, у яких вказані будівлі значаться саме як самочинне будівництво. Вказує, що суди не надали належної оцінки його доводам про те, що спірні будівлі частково розміщені на земельній ділянці Київської міської ради, що є підставою для їх знесення. Посилається на те, що існування на земельній ділянці вказаних споруд перешкоджає визначенню порядку користування земельною ділянкою. У червні 2020 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Посилається на те, що співвласники домоволодіння по АДРЕСА_1 неодноразово зверталися до суду з позовами з метою вирішення конфліктних ситуацій з приводу користування житловим будинком та земельною ділянкою, у задоволенні яких судами відмовлено, оскільки без наявності домовленості між усіма співвласниками неможливо ухвалити судове рішення, яким не будуть порушуватися права інших осіб. Вказує, що частки співвласників домоволодіння не виділені в натурі. Зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про те, що будівля під літ. "Д " не є самочинним будівництвом. Посилається також на те, що будівлю під літ. "У" відповідач у добровільному порядку демонтував, а тому відсутній спір з приводу позовної вимоги про знесення зазначеної будівлі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі. Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 19 березня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; - судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій не надано оцінки доказам позивача, які підтверджують, що спірні будівлі є самочинними та такими, що побудовані на земельній ділянці, яка для цього відведена не була. Аналіз змісту та вимог касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_1 оскаржує судові рішення в частині відмови в задоволенні первісного позову. Судові рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову позивачем у касаційному порядку не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на домоволодіння від 19 лютого 1962 року, виданого Подільським райвиконкомом депутатів трудящих м. Києва, ОСОБА_6 був власником 3/5 часток у праві спільної власності на домоволодіння по АДРЕСА_1. Власником інших 2/5 часток у праві спільної власності була ОСОБА_7. На підставі договору дарування від 31 березня 1964 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_1 1/5 частку в праві спільної власності на вказане домоволодіння, яке на момент дарування складалось з трьох дерев'яних одноповерхових будинків на 9 кімнат та споруд, розташованих на земельній ділянці. Після смерті ОСОБА_6. ОСОБА_8 отримала у спадок від свого батька 7/30 часток у праві спільної власності на домоволодіння, а ОСОБА_2 - 1/6 частку. У свою чергу, ОСОБА_9 отримав у спадок після смерті ОСОБА_7 належну їй частку в праві спільної власності на домоволодіння (2/5 частки). У 1992 році ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 уклали нотаріально посвідчений договір, яким визначили наступний порядок користування домоволодінням: - ОСОБА_8 відійшли: тамбур №3-1 площею 5 м? , кухня №3-2 площею 12,9 м? , житлова кімната №3-3 площею 17,3 м? , комора №3-4 площею 4,3 м? , комора №3-5 площею 6,4 м? (разом - 45,9 м? загальної площі), а також: сараї літ. "Р", "З", "Ж", "В", ј частина огорожі, ј частина колодязя; - ОСОБА_2 відійшли: кухня №4-1 площею 4,2 м? , кухня №4-2 площею 7,8 м? , житлова кімната №4-3 площею 14,3 м? , коридор №1 площею 3,9 м? , комора № ІІ площею 0,6 м? (разом - 30,8 м? ), а також сарай літ. "Е", вбиральня літ. "У", ј частина огорожі, ј частина колодязя. Крім того, самовільно прибудовані і добудовані: сарай літ. "Д", кухня №8-1 площею 8,4 м? , житлова кімната №8-2 площею 15,2 м? , тамбур І площею 9,7 м? , гараж літ. "С", сарай літ. "Т"; - ОСОБА_9 відійшли: частина коридору №1-1 площею 3,0 м? , частина кухні №1-3 площею 2,7 м? , ванна №1-4 площею 3,2 м? , вбиральня №1-5 площею 0,8 м? , житлова кімната №1-6 площею 14,7 м? , частина коридору №2-1 площею 3,2 м? , вбиральня №2-2 площею 0,8 м? , ванна №2-3 площею 4,4 м? , житлова кімната №2-4 площею 15,5 м? (разом - 48,3 м? ), а також: вбиральня літ. "Г", сарай літ. "Л", ј частина огорожі, ј частина колодязя. Крім того, самовільно прибудовані і добудовані: частина коридору №1-1 площею 4,6 м? , частина кухні №1-3 площею 5,8 м? , житлова кімната №1-2 площею 15,5 м? , частина коридору №2-1 площею 3,3 м? , житлова кімната №2-5 площею 10,5 м? , житлова кімната №2-6 площею 8,2 м? , житловий будинок літ. "Б", веранда №6-1 площею 7,8 м? , кухня №6-2 площею 9,2 м? , житлова кімната №6-3 площею 12,9 м? , веранда №7-1 площею 9,0 м? , кухня 7-2 площею 10,5 м? , житлова кімната №7-3 площею 14,8 м? , гараж літ. "П"; - ОСОБА_1 відійшли: коридор №5-2 площею 6,4 м? , житлова кімната №5-4 площею 14,8 м? , комора №5-5 площею 0,8 м? , кухня №5-6 переобладнана у житлову кімнату, площею 9,9 м? (разом - 31,9 м? ), а також сараї літ. "М", "Н", "О", ј частина огорожі, ј частина колодязя. Крім того, самовільно прибудовані і добудовані: житлова кімната №5-7 площею 6,0 м? , коридор №5-1 площею 3,0 м? , сіні №5-3 площею 3,8 м? ; - кожен співвласник користується часткою земельної ділянки та деревами, які примикають до тієї частки будинку, яка знаходиться в його користуванні. У подальшому належну ОСОБА_9 частку у праві спільної власності на домоволодіння успадкували ОСОБА_5, ОСОБА_5 та ОСОБА_10, яка на підставі договору дарування від 25 грудня 2001 року подарувала своїм синам ОСОБА_5 та ОСОБА_5 в рівних частинах кожному по 2/15 частки в праві спільної власності на домоволодіння. На підставі договору дарування від 28 березня 2007 року ОСОБА_8 подарувала своєму синові ОСОБА_3 7/30 часток у праві спільної власності на домоволодіння. На момент пред'явлення позову співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1 є: ОСОБА_2 (1/6 частка), ОСОБА_5 (1/5 частка), ОСОБА_5 (1/5 частка), ОСОБА_3 (7/30 часток), ОСОБА_2 (1/5 частка). Відповідно до витягу з технічного паспорту станом на 14 травня 1973 року, витягу з технічного паспорту станом на 27 листопаді 1981 року, витягу з технічного паспорту станом на 07 січня 1983 року, витягу з технічного паспорту станом на 04 листопада 1988 року, листа Київського міського БТІ КМДА за вих. №219 від 15 квітня 2002 року, довідки-характеристики Київського міського БТІ КМДА за вих. №1125305 від 22 листопада 2005, витягу з технічного паспорту станом на 10 листопада 2006, витягу з технічного паспорту станом на 15 березня 2007 року господарська споруда під літерою "Д" є сараєм і не значиться самочинно збудованою. За змістом довідки-характеристики Київського БТІ за вих. №1125305 від 22 листопада 2005 року сарай з прибудовою літ. "Д " не відноситься до категорії самовільного будівництва, так як був збудований до виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1979 року "Про боротьбу з самовільним будівництвом господарсько-побутових будівель" і не відображається в матеріалах інвентаризації як самовільно збудований. Згідно з листом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві №7/26-4848/5/08 від 04 серпня 2011 року будівля під літ. "Д" серед самочинно зведених також не значиться. Відповідно до листа Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 25 квітня 2016 року було проведено перевірку дотримання законодавства у сфері містобудівної діяльності під час виконання будівельних робіт із будівництва гаражу (літера У) на АДРЕСА_1, якою встановлено, що за вказаною адресою знаходиться споруда без влаштування фундаменту - металевий гараж; на момент перевірки вище зазначена споруда за призначенням не використовується, однак будівельних робіт не виявлено. Відповідно до частини другої статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" вище вказаний об'єкт класифікується як тимчасова споруда. Згідно з листами департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю м. Києва від 03 травня 2019 року та від 06 червня 2019 року департамент станом на час відповіді не видавав та не реєстрував документів дозвільного та декларативного характеру, які б надавали право на виконання підготовчих і будівельних робіт та не приймав в експлуатацію об'єкт будівництва за адресою: АДРЕСА_1 (літ. Д, літ. Д д). Апеляційний суд установив, що частина спірної споруди під літ. "Д" перебуває на земельній ділянці, яка виходить за межі ділянки під домоволодінням сторін та власником якої є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради. Позиція Верховного Суду У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред'явив позов про знесення самочинно збудованих споруд, які належать до складу домоволодіння по АДРЕСА_1, залучивши до участі в справі як відповідача одного зі співвласників домоволодіння - ОСОБА_2. Суди встановили, що на момент пред'явлення позову співвласниками домоволодіння по АДРЕСА_1 є: ОСОБА_2 (1/6 частка), ОСОБА_5 (1/5 частка), ОСОБА_5 (1/5 частка), ОСОБА_3 (7/30 часток) та ОСОБА_2 (1/5 частка). Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Домоволодінням є житловий будинок з прилеглою до нього земельною ділянкою та належними йому господарськими спорудами та будівлями. Оскільки частки співвласників у праві спільної часткової власності на домоволодіння в натурі не виділені, то будівля під літ. "Д " та гараж під літ. "У", які розташовані на земельній ділянці по АДРЕСА_1 та про знесення яких просив позивач, належать на праві спільної часткової власності всім співвласникам домоволодіння. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 20 жовтня 2021 року в справі №509/3995/15 (провадження №61-7070св20) зазначено, що "належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача". Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи з урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин справи свідчать, що спір виник з приводу знесення споруд та будівель, які на праві спільної часткової власності належать усім співвласникам домоволодіння по АДРЕСА_1. При цьому ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_5, які також є співвласниками вказаного домоволодіння, залучені до участі в справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Клопотання про залучення вказаних осіб до участі в справі як співвідповідачів позивач не заявляв. Отже, в задоволенні позову ОСОБА_1 слід було відмовити саме внаслідок неналежного складу співвідповідачів. Оскільки суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні первісного позову, однак помилилися щодомотивів такої відмови, судові рішення в оскарженій частині підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати від 20 жовтня 2021 року в справі №509/3995/15 (провадження №61-7070св20), дають підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення в оскарженій частині - зміні з викладенням їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови. Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно в частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання будівлі самочинним будівництвом та зобов'язання вчинити дії змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук
ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №336/3500/17 провадження №61-18506 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - ОСОБА_2; треті особи: департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області, головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - на постанову Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Дашковської А. В., Кримської О. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області, головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Запорізькій області, про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом знесення самочинної прибудови. Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки під зазначеним нерухомим майном. Відповідач, яка є власником суміжної земельної ділянки № НОМЕР_1, самочинно здійснила прибудову до належного їй будинку, чим завдала шкоди її правам та охоронюваним законом інтересам. Будівництво здійснене на межі земельних ділянок без дотримання Державних будівельних норм 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", згідно з якими розміщення об'єктів будівництва на земельних ділянках має бути здійснено таким чином, щоб відстань до бічної межі ділянки від найбільш виступної конструкції стіни становила не менше одного метра та щоб було забезпечене влаштування необхідних інженерно-технічних заходів з запобігання стіканню атмосферних опадів з покрівель та карнизів будівель на територію суміжних ділянок. При здійсненні будівництва розташованої на межі споруди вказані будівельні вимоги не були дотримані, що призводить до стікання атмосферних опадів на земельну ділянку позивача, завдаючи шкоди як земельній ділянці, так і розташованому на ній майну. Постановою Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області від 09 червня 2017 року №73 ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною п'ятою статті 96 КУпАП за порушення вимог законодавства, будівельних норм, стандартів і правил під час будівництва, а також видано припис про заборону здійснення будь-яких будівельних робіт, проте остання продовжує будівництво спірного майна. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд усунути їй перешкоди у здійсненні користування об'єктом нерухомості шляхом знесення самочинної прибудови до житлового будинку по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 жовтня 2018 року у складі судді Щасливої О. В. позов ОСОБА_1 задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні користування земельною ділянкою та нерухомим майном по АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2, що зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1, знести самочинну прибудову до житлового будинку АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 виконує будівельні роботи з реконструкції житлового будинку із порушенням будівельних норм, стандартів і правил, без відповідних документів на право виконання будівельних робіт. Відстань між самочинною прибудовою і суміжною земельною ділянкою становить менше одного метру, а між жилими будинками - шість метрів, що не відповідає вимогам протипожежної безпеки, при здійснені прибудови не забезпечено влаштування необхідних інженерно-технічних заходів для запобігання стіканню атмосферних опадів з покрівлі прибудови на територію суміжної земельної ділянки. На думку суду, перенесення самочинної будівлі на два метри від межі без її знецінення є неможливим, а тому вона підлягає знесенню. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 жовтня 2018 року скасовано й ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволені позову ОСОБА_1. Додатковою постановою Запорізького апеляційного суду від 24 листопада 2020 року вирішено питання розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивовано тим, що знесення частини самочинно збудованої будівлі є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності і що знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови. Зобов'язуючи відповідача знести самочинно збудовану будівлю, суд першої інстанції не зазначив опис цього об'єкта, не вказав площу самої побудови, що підлягає знесенню, не дослідив, чи спірний об'єкт можна відокремити від інших споруд та чи не вплине знесення окремих його частин на міцність і безпечність самої будівлі. Судом першої інстанції не з'ясовувалося питання щодо технічної можливості перебудови спірного об'єкта. Разом з тим, відповідно до технічного звіту від 17 червня 2020 року, виготовленого експертом ОСОБА_6 та інженером-проектувальником ОСОБА_7 за результатами проведення візуального обстеження будівельних конструкцій житлового будинку АДРЕСА_2, що належить відповідачці, загальний технічний стан основних несущих конструкцій житлового будинку характеризується як "нормальний" - 1 (перша) категорія технічного стану. Перенесення стіни прибудови гаража літ. "Д" при дотриманні рекомендованого порядку проведення будівельно-монтажних робіт не вплине на несущу здатність конструкцій будинку, в тому числі не змінить їх деформації. Короткий зміст вимог касаційної скарги У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачають вимоги пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2021 року касаційне провадження у справі відкрито та витребувано цивільну справу №336/3500/17 із Шевченківського районного суду м. Запоріжжя. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що на порушення прав позивача, а саме, того що незаконне будівництво відповідачем порушує права позивача, оскільки призводить до стікання атмосферних опадів на земельну ділянку позивача, завдаючи шкоди як земельній ділянці, так і розташованому на ній майну, в тому числі, автомобілю, який зберігається в гаражі, підтверджується фотографіями та висновком судової будівельно-технічної експертизи від 27 квітня 2018 року №237-18, яким було встановлено, що: "на покрівлі прибудови до житлового будинку АДРЕСА_2 відсутні необхідні інженерно-технічні заходи, що запобігають стіканню атмосферних опадів з покрівлі на територію суміжної ділянки по АДРЕСА_1". Зазначала, що опис об'єкта та площі самої прибудови, що підлягає знесенню, дослідження можливості відокремлення спірного об'єкта від інших споруд, можливо встановити лише шляхом проведення судової будівельно-технічної експертизи цього об'єкту, який належить відповідачу. Однак, отримати доступ до спірної прибудови для проведення такої експертизи під час розгляду справи в суді першої інстанції було неможливо, у зв'язку із ненаданням такого доступу відповідачем. За її клопотанням ухвалою Запорізького апеляційного суду від 03 березня 2020 року було призначено судову будівельно-технічну експертизу, на вирішення якої було поставлено питання про можливість перебудови самочинного будівництва. Проте вказана експертиза не була проведена з вини відповідача, оскільки відповідачем не було надано проекту реконструкції будинку, а було надано технічний звіт, зроблений на підставі візуального обстеження самочинного будівництва. Тому ухилення відповідача від проведення вказаної експертизи підтверджує відмову відповідача від проведення такої перебудови. Незважаючи на відсутність дозволу на проведення реконструкції будинку та порушення прав позивача, відповідач продовжує здійснення будівельних робіт. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року представник ОСОБА_8 - ОСОБА_5 - подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення апеляційного суду немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами За договором дарування від 14 серпня 2013 року ОСОБА_1 набула право власності на житловий будинок АДРЕСА_3 (а. с. 6-9, т. 1). Власником суміжної земельної ділянки, площею 0,0528 га, і житлового будинку АДРЕСА_2 за договором купівлі-продажу від 31 травня 2013 року є ОСОБА_2 (після укладення шлюбу - ОСОБА_9), яка виконувала будівельні роботи з реконструкції житлового будинку без отримання права на виконання будівельних робіт (а. с. 24, 50-53, т. 2). Постановою департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Запорізькій області від 09 червня 2017 року №73 ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної за частиною п'ятою статті 96 КУпАП у вигляді штрафу в сумі 4 250 грн за порушення вимог законодавства, будівельних норм, стандартів і правил під час будівництва, а саме: здійснення будівництва у відсутність документа на право виконання будівельних робіт (а. с. 15, т. 1). За висновком судової будівельно-технічної експертизи від 27 квітня 2018 року №237-18 прибудова до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2, не відповідає вимогам пункту 3.25 Державних будівельних норм 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень"; для забезпечення вимоги про дотримання відстані в один метр між прибудовою та сусідньою земельною ділянкою необхідно перенести на вказану відстань виступні конструкції прибудови. При здійсненні прибудови не забезпечене влаштування необхідних інженерно-технічних заходів для запобігання стіканню атмосферних опадів з покрівлі прибудови на територію суміжної земельної ділянки, що також свідчить про порушення Державних будівельних норм 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень". Відстань між житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1, і прибудовою до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2, становить шість метрів, що порушує протипожежні норми, наведені в таблиці №1 додатку пункту 3.1 Державних будівельних норм 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", відповідно до якої вказана відстань має обчислюватися восьма метрами (а. с. 146-158, т. 1). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Статями 125, 126 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням володіння. Право власності має захищатися лише при доведеності факту його порушення діями відповідача, створенні власникові з боку третіх осіб перешкод у здійсненні ним цього права із застосування наслідків, в тому числі і звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою. Вирішуючи питання про знесення нерухомого майна, суди в кожному випадку з'ясовують, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню. За необхідності з'ясування питань, що виникають при розгляді справи і потребують спеціальних знань, суд має право призначити експертизу. Невстановлення вказаних обставин унеможливлює виконання такого РІШЕННЯ: За положеннями частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома статті 376 ЦК України). Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-84, 228, 229, 235, 243, 368, 369 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всім доказам, якими суд керувався при вирішенні позову. Якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, судом може бути призначена експертиза або відповідні висновки експертів можуть надаватися суду сторонами (стороною), у разі підготовлення їх на замовлення такого учасника справи (статті 102, 103 ЦПК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у позові ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції зазначених вимог закону не врахував, не звернув уваги на те, що позивачем пред'явлено вимоги про знесення самочинного будівництва, оскільки його перебудова неможлива; належних та допустимих доказів про можливість перебудови відповідачем не надано, як і не вчинено жодних дій, які б свідчили про її бажання усунути порушення при здійсненні будівництва. Отже, у справі, що переглядається, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач виконує будівельні роботи з реконструкції житлового будинку із порушенням будівельних норм, стандартів і правил, без відповідних документів на право виконання будівельних робіт, а перенесення самочинної будівлі на два метри від межі є неможливим, тому вона підлягає знесенню. При цьому суд першої інстанції правильно послався на висновки судової будівельно-технічної експертизи від 27 квітня 2018 року №237-18, відповідно до яких прибудова до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 не відповідає вимогам пункту 3.25 Державних будівельних норм 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень". Крім того, Верховний Суд враховує процесуальну поведінку відповідача з точки зору дотримання нею критерію добросовісності використання процесуальних прав, яка у судові засіданні в суді першої інстанції не з'являлась, відзиву на позов не надала, від проведення судової будівельно-технічної експертизи, призначеної судом апеляційної інстанції з метою з'ясування можливості перебудови спірного самочинного будівництва, ухилялась, що свідчить про небажання відповідача усувати вчинені нею при здійсненні спірного будівництва порушення. Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - задовольнити. Постанову Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2020 року скасувати, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 жовтня 2018 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

Subsets and Splits

No community queries yet

The top public SQL queries from the community will appear here once available.